ПРО ОСНОВИ Володимир Єшкілєв

Це ж просто засада якась! Якесь кончене пападалово! Тільки бовкнеш десь на споді приватизованого барлогу: "Основи!", як набігає, придибує й пристрибує сто двадцять шість бакланських (бахайських, бангійських, бубабістських, бусурманських та бастурмованих) комісарів і така сама сила культурологічних буратін з мальвінами, й починають раяти та батувати твоє засадниче, й так впевнено переконувати, що все у сущому є відносним, плинним, релятивним, референтним. Ще й доведеним у писаннях Бодхидхарми і Пєлєвіна до повної та остаточної перемоги Порожнечі над Фундаментами. Себто - усе фата моргана. Хто тупо того не бачить - just падла атстойная. Павязать яво, казла, поперчити і кинути на сніданок аналітикам часопису "ПіК"... А якщо від вологості й заведеться десь основа, то побризкати на неї постмодернізмом. І воно, голіме, розсмокчеться.

І ось олдовий боєць з рустикалами, народними віршомазами, мандрованими хвілософами та іншою злоповзучою хуторянською нечистю хапається мозолястими своїми рученьками за передчасно посивілі (у культурницьких баталіях й літрозбірках, зрозуміло) скроні і вопрошає незнані сили світобудови: "За шо боролися, за шо кров і кольорове чорнило прінтерне (котре, до речі, дороге як зараза) проливали, брацця!?"

Сили і брацця, натомість, бєзмолвствуют, чисто як ті середньовічні московські гопи перед мармизами Лжедмітрія і Марини Мнішек. А поряд розташоване лохоблудне товариство перепитує: "Шо за крики? Шо сі стало?"

А таки сталося.

Закрився персональний кастінг фундаментів. Себто, олдовий партизан піймався на тому, що як тільки попустив себе чарчиною та шмалькою, як тільки дозволив свідомості попастися вільно й ненапружено, то замість чогось питомо фундаментального (видіння про занепад людства, біблійної цитати, хасидської хохми, буддійської мантри або коранічного аяту) в голові вже виникло щось на штиб: "Містить кальцій, вітаміни сік "Сандорик", друг дітей!", а потім: "Покажи клас!" і прочіє цацкі-пєцкі. Одночасно останній заклик породжує незбориме бажання показати урбісам та орбісам інше, коротше літеркою. Таке от необароко, брацця...

Спочатку рятуєшся книгою. Залишками гнилих інтелигентських інстинктів. Віршами. Під руку підкочується ( й чому вона завше така колобока?) поезія Тараса Федюка:

"Маестро в селі. Творча криза. Печальний маестр.
Ні сліду. Ні учнів. Ні школи. Спивається школа.
Рукопис ворушиш у грубці, як Гоголь Микола,
Що риску підводить під чорний полтавський реєстр".

Отже, не один я страждаю. Вже легше. Адже, коли пошлюбити особисту ізмєну з історією мистецтва, з мертвими душами, ревізорами та рудими паньками, ковбасити починає якось змістовніше. Себто, "Сандорик" нікуди не щезає, нема шо сі тішити, але все набуває якогось метафізичного миготіння. І відрижка після піцци також змістовнішає - бо ж спивається школа! Біда-засада-лузерачка! Тут ловиш себе ще на одній парадоксальній думці: добре що не тверезішає. Добре що чорний реєстр підведено рискою і він нікому не прохромить чайника. І взагалі, згідно з давньокітайською мудрістю, настає врешті-решт епоха змінених гасел. Коли спиватися містичніше, аніж розбудовувати.

Це ж лише у радянські часи - хто ще пам'ятає -- пиття було ритуалом пасивного спротиву комуністичному маразмові. Пили тотально, і що було в тому героїчного? Нічого. Така собі справа народна (себто річ посполита). А тепер пиття ушляхетнилось і стало відділяти обраних від потворно тверезого і поведеного на ремонтах квартир простолюддя. Тепер з'явилися академіки, отамани, князі та генеральні секретарі пиття. Тепер у сивушних випарах постають не алкаш з бакалії і не шмари Маруся, Соня, Рая, а ієрархії трансцендентного. Відповідно визначаються ранґи справжніх бодхисатв. Тепер таємниця тихого беззаконня виглипує з-під чорного лейблу фундаментальніше, ніж будь-коли. І порятунок приходить звідти ж.

Читач може зауважити: "Балакалося ніби про основи. До чого ж тут усі ці випари і бодхисатви?" До того, відповідаємо, що істина перебуває не там, де вже дві фільми поспіль риється Лара Крофт, а в класичній рекламі класичного віскі "Jim Beam": You always get back to the basics. Тобто: "Ми завжди повертаємося до основ". Повертаємося під медитативну музичку Lecion de Tenebres, під сумний шелест занедбаного канабіса. І радість переповняє мене від того, що щезають сліди, прищавіють учні і невпинно спиваються школи. Адже все це, панове, ніяка не апокаліпса, а лише важка боротьба суспільного духу з легкими наркотиками...

goutsoullac@rambler.ru