Національна ментальність у дзеркалі австрійського варіанту німецької мови

Олег Остапович

Уже не потребує доведення очевидний факт того, що цілий ряд європейських мов можуть бути "неідентичними самі собі на всій території свого поширення" (А.Мартіне), [цит. за 8: 9].

Такі мови (німецька, англійська, французька, іспанська та ін.) є своєрідними "архісистемами", що поділяються на кілька функціональних підсистем, котрі відрізняються саме територією поширення. Вони є не лише територіально варіативними (що властиво більшості мов і є лінгвістичною універсалією), а саме національно (і національно-державно) негомогенними. Таким чином, ,, німецька мова складає своєрідну архісистему, "кореляційну ієрархію", до яікої входять часткові мікросистеми (німецька у ФРН, австрійська, швейцарська і т.п.), [див. там же: 10].

Ці мікросистеми (носіями яких є члени окремого національно-державного утворення) принципово відрізняються від територіальних, соціальних, групових діалектів та інших форм існування мови. Така особливість розвитку цих мов зумовила їх характер як полінаціональних і поліцентричних, тобто таких, які відносно автономно розвивають свою систему, а значить формують стандартну норму у рамках різних націй і держав [ див. 28: 2-3; 32: 226-228; 33: 66-67; 37: 198-218; 39: 15-27 ]. При цьому більшість дослідників вважають, що поняття "плюрицентризму" (plurizentrische Sprache) не є теоретичною альтернативою до національної мовної варіантності, а її термінологічним корелятом [ 30: 353 ].

Австрійський національний варіант являє яскравий приклад моноцентричної моделі із визначальною роллю віденського міського напівдіалекту як центру тяжіння, тобто своєрідну "моноцентричність в рамках плюрицентризму". Австрійський мовознавець І.Райффенштайн справедливо відзначав, що національно-державні варіанти німецької мови, які функціонують в ролі офіційної мови (Amtssprache) в межах суверенних держав не можна зводити лише до звичайних регіональних різновидів. Адже на їх виникнення і функціонування чинять вплив окрім суто лінгвістичних ще й політичні і соціально-економічні чинники [ 39:15 ]. Значно менше поширена точка зору, за якою негомогенність мови хоча і визнається, але національні мовні варіанти взагалі не включаються до переліку форм існування мови (Erscheinungs - bzw. Existenzformen der Sprache) таких як "Standardsprache, Dialekte, Umgangssprache, Sondersprachen, Literatursprachen u.a", які разом вважаються різними варіантами мови [ Sprachvarietaten, пор. 27: 7]. Як справедливо відзначив Д.В.Брозович: "Національно негомогенна стандартна мова існує в припущенні лише як абстракція і практично у письмовій і в усній формі реалізується у вигляді [національних - 0.0.] варіантів" [ 3: 19 ]. Визнання цього факту призводить до постулювання мовного варіювання (чи варіативності /варіантності) не як "індивідуального (чи групового - 0.0.) відхилення від норми літературної мови, а варіантів, які володіють суспільною релевантністю" (Гроссе, Нойберт ), [ цит. за 21:87 ]. Тому таке розуміння варіювання протирічить традиційним постулатам дескриптивної і структурної лінгвістики "про мову як монолітну гомогенну структуру, яка нібито не підлягає впливу зовнішніх соціальних факторів" [ У.Лабов, цит. за 20: 6 ], що традиційно призводило до спроби описувати варіантні явища у термінах традиційної діалектології.

Викладене вище, дозволяє внести деякі уточнення у співвідношення "мова - нація". Народність, етнос, будучи розділеними національно-державними межами, може утворити кілька національних формувань при збереженні мовної спільності. І хоча мова все ж залишається найважливішою, стійкою й очевидною конструктивною "ознакою номер один" нації [ 1: 78-79 ] проте у цьому правилі можливі винятки. Мовна спільність (без якої дійсно немислима нація) далеко не завжди передбачає мовну окремішність. Нація це не лише і не тільки Sprachgemeinschaft, а й Kultur - і Schicksalsgemeinschaft. Як цілком справедливо зауважує В.Шмід: "Хто заперечує австрійську націю через використання письмової німецької мови, повинен був би так само заперечувати швейцарську, бельгійську, бразільську, чілійську, мексиканську, американську (а також: молдавську й румунську, афганську й таджикську - 0.0.), які так само мають мову спільну із країнами походження, але є все ж цілком відмінними "народними особистостями" так само як і австрійська" [цит. за 38: 18].

Цілком певно в поняття "нація" входять така аспекти як "колективні інтереси, досвід, прив'язаність і усвідомлення як власної ідентичності, так і окремішності"[там же: 103]. Щодо Австрії то поняття нації аж ніяк не може бути зведене до гердерівської етнічно-мовної категорії. Окрім національно-державної суверенності (яка є лише формальною ознакою), таке самоусвідомлення включає історичну і культурно-національну ідентичність, "достатньо сильну, щоб визнавати незаперечне політико-історичне та культурне поєднання із німецькомовним ареалом" [там же: 104]. Із цим мовним і культурним простором австрійців поєднує саме німецька мова. Гіпертрофія її ролі як конституенти "єдиної німецької мовної нації" (deutsche Sprachnation) і зумовлений нею моноцентричний постулат гомогенності "північнонімецького зразка" [там же] є застарілими і суперечать сучасній поліцентричній моделі.

Отже національний мовний варіант функціонує у межах певного "колективу зносин" (термін А.Баха), що при його відокремлені "мовлення уосібнених об'єднаннь набуває, врешті - решт, своїх характерних рис" [цит. за 8: 9].

Утворення таких варіантів мови є одним із часткових (і найбільш складних) проявів загальної фундаментальної властивості мов - їх варіативності, що уможливлює функціонування мови як "засобу людського спілкування, мисленля, вираження і об'єктивації (різних соціокультурних - 0.0.) "проявів життя" [ 18: 3 ].

Під варіативністю ми розуміємо потенційну властивість, здатність мови реалізувати як окремі свої елементи, так і цілісну систему у кількох варіантних формах, що мають певні інваріантні властивості в межах цілісної архісистеми [пор. 2:4; 16:24 ]. Поняття інваріанту є науковою абстракцією, що являє собою "узагальнене визначення однієї і тієї ж сутності різних модифікацій-варіантів" [ 19:15 ]. Варіанти виступають як конкретні прояви, реалізації потенційної здатності мови до варіювання, "внаслідок чого ця властивість залишається сама собою" [там же]. Сукупність цих окремих реалізацій складає цілісне поняття варіантності.

А.І.Домашнев слушно пропонує розрізняти варіантність мовних засобів (що базується на паралелізмі і факультативності) та варіантність мови (в основі якої -принцип протиставлення елементів мови за окремими національними носіями); [ 8: 8 ]. Врешті сам процес варіювання можливий в межах як мови так і самого національного варіанту. Аналіз мовного матеріалу показує, що в межах австрійської лексичної мікросистеми існує варіювання між виразами, фіксованими австрійським узусом та їх загальнонімецькими корелятами, які часто рівноправно і факультативно вживаються в мовленні.

Крім того загальновідомо, що національні мовні варіанти самі є функціонально і територіальне варіативними (за формами існування, стилістичною диференціацією, соціолектами, діалектами, тощо). Отже, видозмінюючи відоме твердження, зазначимо, що національний мовний варіант - це не лише тип мовної варіативності, а також і мовна диференціація за національною ознакою .

Сучасний німецький науковець У.Аммон веде мову про розрізнення у двох термінів -варіант (Variante) - окрема мовна одиниця, обов'язкова для даної варіації і варіація (Varietat)-сама мовна система, до якої належить даний варіант. Таким чином німецька мова у Австрії набуває статус австрійської національної варіації (osterreichische Nationalvarietat) [ див. 24 ]. Таким чином десь із середини 50-х роках двадцятого століття у вітчизняній науці склалась цілісна теорія національних варіантів негомогенних (полінаціональних) літературних мов. Її найвидатнішими представниками стали Е.Г.Різель, Г.В.Степанов, А.Д.Швейцер, А.І.Домашнєв, Ю. І. Жлуктенко, Є.В. Розен та ін. Подібну ж концепцію поліцентризму в зарубіжній лінгвістиці розробляли Г. Мозер, П. Поленц, Г. Клосс, П. Візінгер, Я. Ебнер, Р. Мур, М. Клайн та ін. Основний акцент у всіх працях з даної проблематики робиться на відхід від вивчення абстрактної, ідеальної, в дійсності неіснуючої мови, незалежно від її конкретного національного наповнення [ див. 4; 5; 8; 9; 11; 15; 19; 24; 29; 31; 33; 35; 38; 42; 43 ].

Спільним у поглядах різних науковців є те, що такий варіант мови виявляється зазвичай у соціумах із окремим адміністративним статусом, найчастіше в окремих державах [ В.Г. Гак, пор. 4 ]. Подібним чином провідний австрійський вчений П.Візінгер зазначає, що "в ході своєї історії єдиний мовний народ" (Sprachvolk) поділився на кілька "державних народів" (Staatsvolker). Через різницю в державному і суспільному устрої, дивергентний історичний розвиток це призвело до утворення мовних варіантів ... як і раніше тут наявна єдина мова, але із державними варіантами" [ 42:10 ].

Д. Брозович визначає національний варіант як "форму пристосування єдиної стандартної мови до традицій і сучасних потреб націй як певних соціоетнічних. формацій" [ 3: 17 ]. Дана дефініція нам видається дещо неісторичною - вон;а п.ередбачає існування готового літературного стандарту і його видозмінювання під впливом умов іншого середовища. Це справедливо щодо англійської, французької, іспанської, але не німецької мови, в якої розвиток стандартної літературної мови і національних різновидів ішов паралельно в часі. І.Д.Перковська розуміє національний варіант як явище не лише лінгвістичне, а й мовно-соціологічне, це "літературно нормована мовна система, що є всеохоплюючим засобом письмового і усного спілкування самостійного "колективу зносин" [ 14: 7-8 ]. Розуміючи національний варіант як "особливу форму існування (різновид) даної мовної системи", Ю.Жлуктенко вказує на значущість для самих мовців; відмінностей у наборі, характеристиці й функціях мовних засобів, їх варіативний характер (щоденна розмовна мова, діалект, літературна мова), а також існування письмово закріпленої національної норми [ 4: 19 ].

Важливим кроком вперед вищенаведених концепція було визначення системно-функціонального характеру національного варіанту, його нормативності, а також стратифікації за власними формами існування (в тому числі на регіональні діалекти).

Щодо варіантів німецької мови, то найбільш детальну їх концепцію розроблено А.І.Домашнєвим. Відзначаючи, що принцип варіантності літературної мови може діяти щодо будь-якого національно-державного колективу її носіїв, автор заперечує поширену точку зору на національні варіанти як "територіально орієнтовані субстандарти" мови-еталону, а єдину стандартну літературну мову розуміє як "кореляційну ієрархію рівноцінних національних стандартів" [ пор. 9: 13-14 ]. Головною рисою такої кореляційної ієрархії є переважання спільних і тотожних рис (тобто інваріантної частини, інакше йшлося б уже про різні мови, як це сталося із люксембурзькою, а ще раніше - з нідерландською) і виділення у структурі ієрархії відмінних елементів ( інакше йшлося б про єдину гомогенну мову ), [ пор. 8: 8-9 ].

Така точка зору суперечить поширеній за рубежем асиметричній моделі: літературна німецька мова у ФРН як домінантна, а австрійський та швейцарський - власне варіанти [ пор. 28: 4; 31: 34; 34 ], щоправда переважна більшість дослідників приймають постулат про три рівноправних варіанти німецької мови [ 24 ].

Як неодноразово відзначали дослідники, однією із найважливіших ознак національного варіанту поряд із його системно-структурним характером є наявність власної кодифікованої літературної норми, як результату варіювання спільної основи [ 5: 25 ]. Вона становить своєрідну межу між загальнолітературними елементами і географічними корелятами. Саме через узуальну поляризацію територіальних відповідників-дублетів (передовсім лексичних і фразеологічних), отримання територіальними варіантами статусу "комунікативних конкурентів" літературних елементів [ 19: 40 ], через нестійку варіантну норму, яка має спочатку преференційний, '"аксіологічний" характер [ 17: 226 ] проходить поступове формування національної норми. Такий національний різновид загальної норми "відображає сутність специфіки варіанту мови, є суверенним і самостійним, він усвідомлюється і підтримується в межах кожної національної спільноти, виявляється, як правило, надійним засобом національної ідентифікації мовця" [ 7: 78 ]. Це різновид норми єдиної літературної мови із наявністю власного кодифікованого стандарту [ там же: 79 ].

Малозначущою у порівнянні із нормативною фіксацією національних особливостей є їх мала процентна частка щодо інваріантного "загального ядра" [ пор. 30: 345-346; 349 ]. Це розбіжності не лише в лексиці ( де вони найбільш експліцитно виражені ), вони "охоплюють словотвір, фразеологію, семантику, вимову, вибір і вживання слів і т.п." [ там же: 346; 349 ].

Щодо австрійського національного варіанту німецької мови, то національна нормативна кодифікація здійснена в кількох виданнях "Австрійського словника" [ Osterreichisches Worterbuch; 45 ], де систематизовано близько 3000 лексичних і фразеологічних австріацизмів, що в кількісному відношенні хоча й складають периферію загальнонімецької лексичної системи, проте через узуальну поширеність в межах Австрії отримали статус норми. Проте існує іще один аспект варіантної нормативної кодифікації. У останніх виданнях універсального словника німецької мови [ Duden " Universal Worterbuch - DUW; 44 ] наведені численні мовні одиниці із позначками "osterr" чи "schweiz". Це підтверджує сумнівний характер існування "єдиної загальнонімецької літературної норми" [ пор. 26: З ]. Переважна більшість зарубіжних дослідників підтримує на противагу концепції "строго моноцентричної" кодифікації ідею поліцентричної "толерантної норми" [ 30: 352; 32: 227; 39: 24 ].

Іншим важливим елементом національного варіанту є його комплексна внутрішня структура, наявність різноманітної стратифікації. Кожна мова властиво є "конгломератом мов", "полісистемою" [ 27: 14 ] передовсім форм існування. Практично усі із даних форм, які встановлені для німецької мови ( Standardsprache, Literatursprache, Umgangssprache, Fachsprache, Sondersprache ), а також територіальні різновиди, "алосистеми" (діалекти, говірки, географічні варіанти) повинні, як правило, бути властиві національному варіанту мови. Він так само повинен, подібно до окремої мови, мати набір як форм існування, так і репертуар функціональних стилів і підстилів, усну і писемну реалізацію, а також виконувати основні функції гомогенної мови. Інакше кажучи, "національний варіант відтворює соціально- функціональну модель будь-якої самостійної національної мови", точніше, "формує власну соціофункціональну модель" [ "функціональна парадигма" - М.Гухман; пор. 7: 82 ; 8: 19 ]. Таким чином, за соціальним статусом, соціальними функціями, структурою, лінгвістичними ознаками національний варіант ізоморфний до стандартної мови [ пор. 23: 27-29 ].

Отже мовний варіант - "форма існування поліваріантної мови, що зберігає основні компоненти вертикального членування - літературна, розмовна мова, діалекти, із перехідними проміжними шарами" [ 5: 25 ]. Австрійська специфічна ієрархія форм існування включає попри літературну мову ( Hochsprache ), місцеві ( територіальні ) діалекти ( Bauemmundarten, серед них географічні кореляти - діалектні елементи Тіроля і Форарльберга ); напівдіалектні побутово-розмовні форми мови ( Stadtmundarten, серед них Wiener Halbnnmdart ), територіальні побутово-мовні утворення ( Verkehrsmundarten ) і австрійську побутово-розмовну мову [ Osterreichische Umgangssprache; пор. 7: 80-82 ].

Із цими загальновизнаними положеннями тісно пов'язана проблема функ-ціональної характеристики національного варіанту. Вже стало своєрідною аксіомою те, що національний варіант (точніше його літературно-мовний шар ) здатен виконувати усі функції стандартної мови, а, з іншого боку, головна властивість національного варіанту - його суспільна функція. У самостійному національному утворенні він використовується як мова викладання у школах, мова масмедіа і мистецтва, в офіційному діловодстві, видавничій справі, тобто охоплює всі сфери суспільного життя, фактично і юридично прирівнюється до стандартної мови. Саме діалектика загального і особливого зумовлює виконання національним варіантом таких специфічних ( але водночас типових для стандартної мови ) функцій як ідентифікуюча, об'єднавча, престижна, еталонна [ 23: 24 ], ми додали б до них ще конкуруючу функцію, бо як свідчать практичні спостереження, в мовленнєвій релізації відбувається постійне суперництво і паралельне вживання австрійської та загальнонімецької норм.

Національний варіант має ознаки стандартної літературної мови - нормативну кодифікацію, а також "лояльність" його носіїв, тобто відчуття престижу і захист його чистоти [ У.Вайнрайх, пор. 6: 190 ]. Так само йому властива стилістична диференціація, обов'язковість і ієрархічна структура, а також надрегіональність та історична традиція [ 27: 18 ]. Щодо спорідненості варіанту із літературною мовою як соціально-історичною категорією, то тут їх співвідношення дещо складніші. Дотепер традиційно і справедливо вважалося, що стандартна літературна мова у межах національної держави є формою існування із "найширшим колом завдань суспільного й культурного характеру... Вона зберігає у змістовій сфері досвід, знання, сприйняття, спосіб мислення, цінності й почуття цілої мовної спільноти" [ 27: 17 ]. Отже ".. культурні знання і уміння можуть найбільш адекватно зберігатися і активуватися за допомогою стандартної мови" [ там же: 21 ]. Те, що подібні функції можуть бути властиві і національним мовним варіантам і є однією із основних гіпотез нашої роботи. Така точка зору не є дуже поширеною (особливо у зарубіжному мовознавстві) і буде обгрунтована нижче.

Проте, цілком очевидною і загальновизнаною є принципова відмінність національних варіантів від діалектних утворень, із якими їх часто ототожнюють. Останні є так само типом регіональної та соціальної варіативності, диференціації мови, але "територіально замкненим, ... обмеженим сферою народної розмовної мови". Проте найбільш очевидною є відмінність між цими типами мовних утворень, на основі того факту, що варіант сам має діалектальне членування і свій діалектний рівень і тому "відношення варіантів до діалектів не відрізняється до відношення стандартної мови до діалектів" [ 2: 18 ]. Таке співвідношення, як правило, виражається як відношення до відхилень від загальнонаціональної норми, цілком очевидно відсутньої у діалектах і наявної у варіантах. Від статусу варіанту його відрізняє функціональна обмеженість. Діалект - переважно засіб усного побутового спілкування, національний варіант відзначається взаємодією усного і письмового мовлення. Проте австрійський мовний варіант відзначається не лише використанням діалектизмів як стилістичних засобів, що є звичним явищем, але й має давню діалектну літературну традицію. Врешті, на противагу діалектам стандартна мова ( і її національний варіант - 0.0 ) є "носієм і передавачем культури, науки й політики, використовується в літературі, масмедіа, школах, університетах, у церкві, у всіх інших громадських сферах" [ 27: 18 ]. Отже всеоб'ємність, поліфункціональність національного варіанту протистоїть монофункціональносгі діалектів. Узагальнюючи сказане, наведемо таблицю відмінностей між діалектом та національним варіантом мови [ пор. 14 ].

 

Соціолінгвістичні критерії розрізнення
національних мовних варіантів та діалектів мови
  Національний варіант Діалект
Соціальний фактор Слугування усьому "колективу зносин" - суверенній нації Регіональне обмеження частковою комунікативною спільнотою
Відношення до норми Літературне закріплення, кодифікація Відхилення, оказіональне вживання у літературі
Форма реалізації Усна й письмова Переважно усна, розмовна
Функції Всеохоплююча суспільна поліфункціональність, набір функціональних стилів Функціональна обмеженість
Відношення до стандартної мови Ізоморфність, переважання інваріантних елементів Перевага елементів- відмінностей
Структура Літературна, розмовна мова, територіальні діалекти Переважно розмовно-побутова мова

Таким чином, намагання поставити варіанти і діалекти нарівні лише за зовнішніми проявами - набором суто лінгвістичних специфічних рис і структурних відмінностей є невірним. А.І.Домашнев виділив три можливих шляхи формування національного варіанту: 1) через взаємодію літературних норм на основі різних споріднених діалектів (такий "паралельний" шлях в числі інших властивий і австрійському варіанту німецької мови разом із пізнішою "переінтеграцією" діалектних форм в розряд літературної норми); 2) через міграцію носіїв єдиної стандартної мови і зміну умов її існування (варіанти англійської, іспанської, французької мов); 3) через розпад єдиного "комунікативного колективу" [ подібний експеримент було проведено у двох колишніх німецьких країнах - НДР і ФРН; див. 8: 17-18 ].

Ступінь розбіжностей між елементами системи різних національних варіантів за визначенням С.-Г. Андерсона являє собою шкалу, систему градацій, різних можливостей. Вони варіюють від майже повного нуля, де практично відсутні відмінності між різновидами ( французька мова, що є практично гомогенною, принаймні в межах Європи ), аж до повнорозвинутих державно специфічних варіантів літературної мови ( Voll entwickelte staatenspezifische Varianten der Standardsprache ). До останніх відносяться варіанти British English і American English [ 25: 259 ], через територіальну віддаленість та 200-літній досвід державного відокремлення США від Великобританії. Австрійський варіант знаходиться, на наш погляд, десь посередині цієї шкали, є ще відносно молодим і перебуває як літературно нормована кодифікована мікросистема на стадії розвитку. Тут ще продовжується процес, який у інших мовах уже завершився, - розвиток мовних наслідків у зв'язку із виникненням нових держав у межах мовної території [ там же ].

У післявоєнний час, особливо у радянському мовознавстві, із суто ідеологічних і науково цілковито необгрунтованих позицій робилися спроби представити розвиток німецької мови у двох державах ФРН і НДР як формування двох протилежних мовних варіантів. Навіть зараз після возз'єднання Німеччини подекуди зустрічаються намагання запровадити в науковий обіг поняття "західнонімецький варіант" і "східнонімецький варіант", що нібито пояснюється особливим і визначальним впливом відповідно американської культури і англійської мови на перший та радянського способу життя і російської мови на останній [ пор. 22: 105]. Ми не погоджуємося із подібною точкою зору, вважаємо, що процес нівелювання цих нетривкий відмінностей - питання часу. Цілком очевидно, що за жодним із вищевказаних критеріїв німецька мова у ФРН та колишній НДР не може розглядатися як два окремі національні варіанти. Ми маємо справу у даному випадку, на противагу "діалектальним" крайнощам у підході до національних варіантів, із перебільшенням ролі соціальних і функціональних чинників і фактичним нехтуванням суто лінгвістичними. Заради справедливості зазначимо, що подібна точка зору не знаходила підтримки у більшості серйозних вчених. Ще Е.Різель відзначала, що німецьку мову у обох німецьких державах слід розглядати як єдиний мовний варіант: "Навіть якщо деякі лексичні відмінності кількісно і якісно впадають у вічі, вони ще не дають права - відполідно до територіального стану розитку - визнати розкол німецького мовного варіанту на два підваріанти" [ 40: 24 ]. Так само німецькі лінгвісти (в обох країнах) щодо ФРН і НДР замість поняття "національний варіант" вживали частіше "державна комунікативна спільнота" чи "державний варіант" ("Staatliche Varietat", "Staatliche Kommmtikationsgememschaft"). В.Фляйшер вів мову лише про "deutsche Sprache in der BRD" i "deutsche Sprache in der DDR", що цілком відповідало реальному станові речей [ див. 30: 349-351 ].

Як відзначав І.Райффенштайн, "... відносно легко можна спростувати те, що політико-суспільні зміни вже в межах одного покоління повинні були б призвести до утворення національного варіанту", хоча "... виключено, що виникнення національного варіанту було можливе без відповідних історичних умов" [ 39:15 ].

Отже цілком очевидним є те, що сучасна німецька мова на практиці реалізується у формі трьох національних варіантів, що обслуговують окремі нації в межах суверенних держав: ФРН, Австрії та Швейцарії. Найточніша назва варіанту, що функціонує у ФРН - на наш погляд - Bimiendeutsch (термін Hochdeutsch некоректний із діалектологічної точкя зору - адже австрійський варіант є також різновидом верхньонімецької мови, і термін "загальнонімецький варіант" також не зовсім вдалий, бо применшує рівноправність двох інших варіантів, перетворюючи абстрактну ідеальну архісистему у нібито мовну реальність). Два інші мають традиційні назви - das Osterreichische Deutsch та Schwytzertutsch. Характерно, що можливість виконання культуротворчої функції австрійським варіантом німецької мови деякими авторами навіть не розглядається. Надалі ми спробуємо спростувати цю позвщію.

Кожному національному варіанту, окрім специфічного компонентного складу, властива особлива лінгвістична ситуащя [ 19: 18 ]. Така ситуація у Австрії є ендоглосною, тобто такою, де взаємодіють комунікативні системи однієї мови на відміну від екзоглосної ситуації у Швейцарії. Соціальний статус варіанту das Osterreichische Deutsch, реальне функціонування цілком відповідає офіційному юридичному статусу державної мови. Для мовної ситуації у Австрії характерним є використання у діловодстві та наукових і публіцистичних текстах австрійського різновиду літературної мови ( Schriftsprache ), у офіційному спілкуванні, мовленні освічених людей - її усного варіанту ( Hochsprache ), в побутовому спілкуванні - розмовної мови із яскраво вираженими австрійськими особливостями ( Osterreichische Umgangsprache ), а також, особливо в регіонах їх поширення -територіальних діалектів та міських напівдіалектів, таких як віденський [ Wiener Stadthalbmundart; nop. 41: 18 ]. Це лише зайвий раз підтверджує повноправний статус das Osterreichische Deutsch як національного варіанту. О

крім суто лінгвістичного, кількісно-інвентарного підходу до проблеми національних мовних варіантів ( вибір і систематизація варіантних розбіжностей на всіх рівнях мовної системи ) в новітній час у мовознавстві дедалі активніше пропагується філософський, світосприймальний, антропоцентричний підхід, згідно з яким ці розбіжності є наслідками "змін у національному способі мислення німців, австрійців та швейцарців" [ 13: 48 ]. Завданням такого підходу є преференційний аналіз - що і чому вибирає носій певного національного варіанту з інвентаря виражальних засобів німецької мови.

Дискусійним і проблематичним залишається питання етнокультурних особливостей семантичної сторони саме національного мовного варіанту (зокрема австрійського) особливо у порівнянні із літературною мовою (Hochdeutsch). Обидві національні спільноти користуються однією мовою, граматична система австрійського варіанту не має принципових структурних відмінностей від загальнонімецької. Отже, за логікою представників релятивістських концепцій, які бачили принципові світоглядні відмінності між індоєвропейськими мовами та мовами інших груп та сімей, австрійський мовний варіант єдиної німецької мови взагалі не повинен був би творити особливого типу світогляду, а значить визначати особливий, відмінний від німецького, тип культури. Проте; це, очевидно, не так. Значна частина австрійської духовної культури, фольклору, їх артефактів має спільне загальнонімецьке значення, часто національно-державна диференціація не видається можливою. Проте існування окремої самобутньої культури австрійського народу, самоусвідомлення нації, не кажучи вже про окрему історію, досвід суверенної державності не викликає сумніву. Як бачимо, тут фактор мови у формуванні нації не був вирішальним. Саме розподіл загальнонімецької мовної спільноти на кілька мовленнєвих, комунікативних, підкріплений довготривалим екстралінгвістичним історичним досвідом, суспільним буттям, призвів до формування окремих національних культур ( в тому числі характерів, ментальностей ), а згодом і до диференціації однієї мови на національні варіанти [ пор. також 12: 99 ]. Отже, зі зміною і розвитком національної культури не могла не змінитися й мова. Як бачимо, одна мова не завадила формуванню різних національних світоглядів. У випадку з австрійським варіантом ми не можемо не зважати також і на дію суто лінгвістичних чинників - особливостей півдевнонімецьких діалектів та унікальних мовних контактів і взаємовпливів, передовсім слов'янських. Саме тому національні особливості австрійського варіанту (як зрештою і будь-якого іншого) найяскравіше маніфестуються семантичною стороною мовних одиниць. Перш за все це стосується лексики. Але й національна фразеологія має тут особливе значення. З одного боку, носіями культурологічної інформації можуть виступати лексеми-конституенти, з іншого - національно-специфічними можуть бути фразеологічні денотати, історико-культурні прототипи, механізми семантичного переосмислення, формування асоціативних значень, конотацій, "культурних пресупозицій" тощо.

Ця думка опосередковано підтверджує висновки про те, що системі граматики культурна специфіка не властива, із культурною безпосередньо пов'язаний лексичний склад мови. А лексикон може відрізнятися або національною специфікою в рамках однієї мови, якщо вона обслуговує різні національно-державні утворення, або територіально-субкультурною (на рівні місцевих діалектів).

Відстоювана близькими до неогумбольдтіанства представниками теорїї культурної антропології [ див. 12: 22 ] концепція трьох критеріїв у визначенні нації: Staatsnation / Kultumation i Bewu?tseinsnation ( державна / культурна / нація свідомості ) виходить із пріоритетності двох останніх критеріїв як лінгвістично детермінованих, прямо пов'язаних з мовою. Виходячи із цих позицій, їм вдалося переконливо обгрунтувати тезу про єдність німецької нації у двох країнах: НДР і ФРН, показати нетривкий і недовговічний характер дивергентних процесів у мовній системі на основі штучно принесених, нав'язаних ззовні соціальних, радше політичних факторів. Справді, із припиненням дії цього зовнішнього позамовного чинника, конвергентні процеси у мовних варіантах колишніх НДР і ФРН відновились із вражаючою інтенсивністю. Тут можна говорити про певну автономність і самодостатність мови як факту .духовної культури надії і навіть її детермінанти. Але, з іншого боку, у випадку із австрійським національним варіантом саме перший фактор Staatsnation - історичний досвід існування нації в межах суверенної держави, незважаючи на експеримент 1938-1945рр., утворення мовленнєвої спільності і формування впродовж століть на цій основі як окремої національної культури, так і національної самосвідомості австрійців ( Min-san-Min Gesinnung ), вкупі із внутрішніми суто лінгвістичними діалектальними чинниками і особливими мовними контактами зробили можливим виникнення національного австрійського варіанту німецької мови і обумовили суть буття феномену німецької як "Plurizentrische Sprache" ( поліцентричної мови ). Ні про яку тиранічну владу мовної системи над свідомістю її носіїв тут ітися не може.

Із лінгвістичної точки зору національний варіант є особливою формою функціонування єдиної мови, частковим проявом реалізації варіативності її внутрішньої структури і функціональної системи практично на всіх її рівнях, національно-територіальним різновидом її норми, комплексом специфічних значущих для його носіїв інвентарних і дистрибуційних відмінностей. Як соціолінгвістичне явище національний варіант є не просто територіальним різновидом мови, що поширений у певному ареалі, а результатом мовної диференціації за національною ознакою. Він вживається у межах особливої комунікативної спільноти -самостійного національно-державного утворення ( яка може бути етнічно ідентичною до країни походження мови ), має у ній офіційний або фактичний статус національної, державної мови, обслуговує націю як окремий мовний колектив, адаптуючись до її традицій, потреб та умов буття. Будучи з функціональних позицій загальним універсальним всеохоплюючим засобом письмового і усного спілкування його носіїв, національний варіант виконує у соціумі свого поширення усі суспільні функції стандартної літературної мови (в тому числі, функцію соціального престижу і національної ідентифікації ). З точки зору своєї внутрішньої структури він виявляє не лише власну ієрархію форм існування ( літературна, розмовна мова, групові, фахові соціолекти тощо ), а й стилістичну диференціацію, а також територіальне діалектне членування.

Література

1. Базиев А. Т., Исаев М. И. Язык и нация. ? М.: Наука, 1973. ? 247 с.
2. Белоусова Г. К. Система отношений и взаемодейсвие форм существования немецкого языка австрийского национального варианта (на материале творчества И. Нестроя): Автореф. дис... канд. филол. наук: 10.02.04. ? Л., 1980. ? 24 с.
3. Брозович Д. Славянские стандартные языки и сравнительный метод // Вопросы языкознания. ? 1967. ? № 1. ? С. 3 - 33.
4. Варианты полинациональных литературных языков. - К.: Наукова думка, 1981. ? 278 с.
5. Гаевская Г. А. Национальные варианты немецкого языка и их лексическая характеристика (критерий нормы в различении национальних коррелятов от географических коррелятов): Автореф. дис. ... канд. филол. наук : 10. 02. 04. ? Рига, 1969. ? 27 с.
6. Гамперц Д. Типы языковых обществ // Новое в лингвистике.? М., 1975. ? Вып. 7. ? С. 182 - 198.
7. Домашнев А. И. Основные черты полинациональных языков // Литература. Язык. Культура. ? М.: Наука, 1986. ? С. 74 - 96.
8. Домашнев А. И. Очерк современного немецкого языка в Австрии. ? М.: Высшая школа, 1967. ? 180 с.
9. Домашнев А. И. Современный немецкий язык в его национальных вариантах. ? Л.: Наука. Ленингр. отд-ние, 1983. ? 231 с.
10. Косолапов А. С. Иноязычная лексика в австрийском варианте современного немецкого языка: Автореф. дис. ... канд. филол. наук: 10. 02. 04. ? Л. , 1975. ? 26 с.
11. Малыгин В. Т. Устойчивые словосочетания в австрийском национальном варианте современного немецкого литературного языка: Автореф. дис... канд. филол. наук: 10.02.04. ? Л., 1977. ? 19 с.
12. Назаров С. Н. Устойчивые словесные комплексы с национально-культурной семантикой в современном немецком языке (Опыт синхронного исследования). Дис... канд.филол. наук: 10.02.04. ? К., 1987. ? 219 с.
13. Науменко А. М. Національні варіанти німецької мови з антропоцентристського погляду // Нові підходи до філології у вищій школі. Матеріали ІІІ всеукраїнської наукової конференції. 16 - 21 вересня 1996р. ? Мелітополь, 1996. ? С. 47 - 49.
14. Перковская И. Д. Дифференциальные признаки швейцарского варианта немецкого литературного языка (на материале швейцарской художественной литературы XIX и XX вв. и современной швейцарской прессы): Автореф. дис... канд. филол. наук: 10.02.04. ? М., 1972. ? 28 с.
15. Семенюк Н. Н. Некоторые вопросы изучения вариантности // Вопросы языкознания. ? 1965. ? № 1. ? С. 48 - 55.
16. Скибина В. И. Национально негомогенные языки и лексикографическая практика. ? Запорожье: РИП "Видавець", 1996. ? 175 с.
17. Степанов Г. В. Объективные и субъективные критерии определения понятия "вариант языка" // Типология сходств и различий близкородсвенных языков. ? Кишинёв: Штиинца, 1976. ? С. 8 - 14.
18. Степанов Г. В. К проблеме языкового варьирования. ? М.: Наука, 1979. ? 328 с.
19. Сулим В. Т. Узуальна дивергентність дієслівних фразеологізмів у національних варіантах сучасної німецької мови: Дис... канд. філол. наук: 10.02.04. ? К., 1994. ? 202 с.
20. Чередниченко А. И. Методологические вопросы теории языкового варьирования // Грамматические и лексические аспекты регионального варьирования полинациональных языков. Сб. науч. тр. КГПИИЯ. ? К., 1988. ? С. 6 - 12.
21. Чередниченко А. И. Проблемы типологии языковой вариантности // Современное зарубежное языкознание. Вопросы теории и методологии. ? К.: Наукова думка, 1983. ? С. 86 - 104.
22. Швабская О. А. К вопросу о национальной вариативности немецкого языка // Нові підходи до філології у вищій школі. Матеріали ІІІ всеукраїнської наукової конференції. 16 - 21 вересня 1996р. ? Мелітополь, 1996. ? С. 104 - 105.
23. Швейцер А. Д. К вопросу о типологии национальных вариантов языка // Типология сходств и различий близкородственных языков. ? С. 21 - 31.
24. Ammon U. Die deutsche Sprache in Deutschland, Osterreich und der Schweiz: Das Problem der nationalen Varietaten. ? Berlin / New York: de Gruyter, 1995. ? 575 S.
25. Andersson S.-G. Deutsche Standardsprache - drei oder vier Varianten ? // Muttersprache. - 1983. - Jg. 93. ? № 5-6. ? S. 259 -283.
26. Behagel O. Die deutche Sprache.? Halle ( Saale ) : Niemeyr, 1958.?313 S.
27. Braun P. Tendenzen in der deutschen Gegenwartsprache : Sprachvarietaten.? Stuttgart / Berlin / Koln / Mainz : Verlag W. Kohlhammer, 1979. - 260 S.
28. Clyne M. Die osterteichische Nationalvarietat des Deutschen im wandelnden internationalen Kontext // Muhr R. ( hrsg.) Internationale Arbeiten zum osterreichischen Deutsch und seinen nachbarsprachlichen Bezugen. ? Wein: Verlag Holder-Pichler-Tempsky, 1993. ? S. 1-7.
29. Clyne M. Pluricentric Languages. ? Berlin / New York, 1992. - 652 P.
30. Domaschnew A. Noch einmal uber die nationalen Sprachvarianten im Deutschen // Zeitschrift fur germanistische Linguistik. ? 1989. ? N 17. ? S. 342 ? 355.
31. Foldes C. Deutsche Phraseolgie kontrastiv. Intra-und interlinguale Zugange. ? Deutsch im Kontrast. ? Band 15. ? Heidelberg : Julius Gross Verlag. ? 1996. ? 222 S.
32. Heger K. Zur plurizentrischen Sprachkultur // Zeitschrift fur germanistische Linguistik. ? 1989. ? 107. ? S. 226-229.
33. Kloss H. Die Entwicklung neuer germanischer Kultursprachen seit 1800. ? Dusseldorf, 1978.? 212 S. 34. Moser H. Spachliche Folgen der politischen Teilung Deutschlands // Beihefte zum Wirkenden Wort. ? Dusseldorf. ? 1962 ? N 3. ? 47 S.
35. Muhr R. (hrsg.) Internationale Arbeiten zum osterreichischen Deutsch und seinen nachbarsprachlichen Bezugen. ? Wien: Verlag Holder-Pichler-Tempsky, 1993. ? 133 S.
36. Polenz P. Nationanle Varianten der deutschen Hochsprache // Zeitschrift fur germanistische Linguistik. ? 1987. ? N 15. ? S. 101- 103.
37. Polenz P. Binnendeutsch oder plurirzentrische Sprachkultur? Ein Pladoyer fur Normalisierung in der Frage der nationalen Varitaten // Zeitschrift fur germanistische Linguistik. ? 1988. ? Jg. 16. ? N2 . ? S. 198-218.
38. Pollak W. Was halten die Osterreicher von ihrem Deutsch? Eine sprachpolitische und soziosemiotische Analyse der sprachlichen Identitat der Osterreicher. ? Wien : OGS // ISSS, 1992. ? 170 S.
39. Reiffenstein I. Deutsch in Osterreich // Tendenzen, Formen und Strukruten der Deutschen Standardsprache nach 1945. ? Marbung, 1983. ? S. 15-27.
40. Riesel E. Der Stil der deutschen Alltagsrede. ? M. : Vyssaja skola, 1964. ?315 S.
41. Schuster M., Schikola H. Sprachlehre der Wiener Mundart. ? Wien: Osterreichischer Bundesverlag, 1984.? 208 S.
42. Wiesinger P. Die deutsche Sprache in Osterrich // Wiesinger P. (hrsg.) Das osterreichische Deutsch. ? Wien / Koln / Graz, Bohlau Verlag, 1988. ? S. 9-31.
43. Zibrowa G.J. Osterreichisches und schweizerisches Deutsch. ? M.: Vyssaja Skola, 1995. ? 160 S.

Довідкова та лексикографічна література

1. Deutsches Universalworterbuch / Hrsg. und bearb. vom wissensehaftlichen Rat und den Mitarbeitern der Dudenredaktion unter Leitung von G.Drosdowski. ? Mannheim : Bibliogr. Institut, 1983. ? 1504 S.
2. Osterreichisches Worterbuch. ? Wien : Verlag Jugend und Volk, Osterreichischer Bundesverlag, 1990. ? 501 S.

назад

goutsoullac@rambler.ru