 |
Спроба панегірика
Володимир Єшкілєв
|
Кожен поважаючий себе літератор мусить мати у свому доробку хоча б одне принародне славословіє правлячому чувачкові. Пєшков писав таке про Лєніна, Макіявеллі - про герцога Борджіа, Себ'ярес - про Болівара, а син Себ'яреса - про Максиміліана Першого. Про дуполизів Касіодора, Прокопія і Державіна навіть не згадуємо. Цей культурницький імператив є настільки давнім, таким гомероїдно-верґілійним, що будь-яке особисте повстання проти нього приречене на несмак, нерозуміння й недобір текстового врожаю. Я, до речі, й не повставав ніколи. Питання було лише в об'єкті уславлення та звеличування. Адже мені, мешканцеві негероїчної постмодерної доби, переважно здавалося, що часи незаперечних (й, одночасно, владозможних) суспільних персон безповоротно минули. Ані карлів тобі, ані франців з йосипами, не кажучи вже про цезарів з наполеонами. Тільки голови парламентських комітетів, лідери опереткових опозицій та уповноважені з прав людини в українському перекладі з провінційного російського перевидання. Упс, карочє... І це моє спостереження підтримувалося мовчанням цехових споборників. Певно вони думали так само. Інакше ми би вже читали-перечитували оди Справжньому Панукраїнцеві від Цибулька або ж віншувальні рондо для леді-блок виробництва якого-небудь Ецирвана.
Але для мене все змінилося 17 вересня, увечері. Транслювали набридлу картинку пленарного засідання Верховної Ради. На трибуну вийшов перший віце-прем'єр Микола Азаров і почав мовою, здалеку подібною до державної, презентувати урядовий проект бюджету. І при тому - що мене вельми здивувало -- в його скромній постаті не було нічого історичного, переможного й доленосного. Хоча, за кілька годин до того, саме він з блискавичним тріумфом провів урядовими і парламентськими лабіринтами неповороткий і латаний корабель "євразійської угоди". Його бюрократичного крою піджак не прикрашав зірчанохресний орден Віденського Конґресу, і медаль Юстиніана Реставратора І-го ступеня не сяяла діамантовою краплею під клапаном його нагрудної кишені. Його постать не була величною, як статуя Кароля Відновителя в Ахені і жоден із народних обранців не здогадався поставити перед ним на трибуну качан від Діоклетіанової капусти. Навіть просто капусти. Зеленої, круглої. Я подумав: "Ось воно, зриме упроявлення тихої ходи історії! Ось людина, достойна відзнак вітчизняного Талейрана!" Камера тим часом знов показала парламентську залу, розгублено-вусаті обличчя "нашоукраїнців" і впевнені "рєпи" лівих ортодоксів. Весь оцей вже не метафізичний топос поразки, а банальне - на штиб неприбраного смітника -- місце занапащення. І я почув з глибин підсвідомості солодкі голоси древніх панеґіристів: "Зникайте варвари, Імперія стоїть!.."
А в телевізорі, тим часом, стояв лише чиновник високого ранґу, справжній урядовий топ-менеджер, нехаризмат, фахівець з реальної (а не майданної) політики, творець працездатної податкової системи і майже безпомильний майстер кабінетної інтриґи. Людина, яка за всі бурхливі роки незалежності жодного разу не зазнала відчутної поразки. Ні у переході з академічного терену на чиновницькі панелі, ні у колекціонуванні адміністративних посад, зон впливу, політичних союзників та іншої принагідної мізерії. Наважуся припустити, що якби в лавах опозиції було хоча б зо три політорганізатори такого калібру, криза 2001 року мала б зовсім інші наслідки. Якби...
Але технологи і "люди великих проектів" рідко поєднюють свої долі з консервативними ідеалістами. Вони схильні до консервативного реалізму і в кризових штабах з'являються у п'ятому акті і лише з реставраційним причандаллям. Вони - люди політичного соцарту, мистецтва сірого, але впевненого. Останнім часом представники цього "арту" в Україні дуже добре навчилися постмодерного "крафту" і щомісячно шліфують тактику. Всі вони в таборі президента. Всі дивляться в бік Росії. Вони, безперечно, не будуть визначати далеке майбутнє України. Але до далекого майбутнього ще треба дожити. Стосується також панеґіристів.
