лово "пасіонарій", як відомо, впровадив у культурологічний обіг син Анни Ахматової для позначення того типу ментальної меншості ("людей довгої волі"), котра у кожному етносі більш стурбована проблемами племені, нації або держави, аніж власним добробутом і мирними колупаннями у носі. Себто це ті несумирні, які не успадкують землю. Бо загинуть у війнах, залишаючи у спадок тихим-кротким і дітям тихих у кращому разі Імперію, у гіршому - "невмируще прагнення державотворчості". Най сі бавлять.
Викладаючи політологію, кожного семестру даю студентам загальну дефініцію "пасіонарія" і кожного семестру наражаюся на прагнення прикладів. Бажано українських. Говорю про казаків Хмельницького, про молодь, загиблу під Крутами, про партизанів УПА. "А в наш час є пасіонарії?" - питають студенти. Я, зазвичай, намагаюся віджартуватися, мовляв, "настаящіх буйних мала, вот і нєту важаков". Якщо ж студенти трапляються впертіші, пояснюю особливості наших скорботних часів.
"Подивіться в телевізор, -- кажу я допитливому спудейству, -- і там ви побачите залишкове число сучасних пасіонаріїв. Адже всі вітчизняні війни, включно із "війнами у натовпі", зніяковіли і нагло розсілися, а без війни всі ці носії довгої волі (довгих вусів, довгих носів) - як риби без водоймища. І за браком моря-окіяну ті риби потрапляють до акваріума. Себто, на телебачення. Стають ведучими телепрограм. Розповідають про суспільні негаразди. Роблять це дотепно і влучно. І ми завше можемо разом із ними пореготати з альпіністських вправ націонал-демократів чи то з чергового ляпсу нашої ляпсусової опозиції. Як і все у цьому віртуалізованому світі, пасіонарність перетворилася на віртуальний образ. Для неї знайдено кордонність, її обчислено і, відповідно, сконструйована упаковка і вмонтовано запобіжники. Вона стала операбельною й діджитальною, як і всі задубілі чесноти дев'ятнадцятого століття. І тепер в неї можна втягувати дикі молоді прагнення справжності та відповідальності. А потім, запаковані, трансформувати у карнавал. Можна перетворити всі можливі українські війни-для-чогось у безпечні опереткові війни-для-себе. Можна вишикуватися у колону і пройти містом під екзотичними прапорами. Можна влаштувати пікет під вікнами іноземного представництва і навіть кинути каменя. Можна плекати персональний тип "пассе" десь між позиціями "буддист із шаблею мамайний" і "гайдамака з лептопом". Можна продати власний потенціал войовничості іноземному легіонові. І не вийти за межі образу. Тобто, за межі пакета телевізійних технологій. Можна, врешті-решт, перемкнути канал, почувши слово "проте"..."
І студентам стає нудно від усіх цих "можна". Мабуть тому, що кожна пасіонарність має мешкати у чорно-білому форматі суспільних визначеностей. Коли не "можна", а "треба". Адже нам колись вже пояснювали "с чєго начінаєтся родіна". Натомість політичний постмодернізм починається з деконструкції. Це коли простого галицького хлопця запитують, чи є він націоналістом. "Звичайно!" - відповідає простий галицький хлопець і неминуче наражається на друге запитання: "А який з чотирьох типів націоналізму ти сповідуєш?". Він починає глипати очима, а деконструктор оголошує "весь список" націоналізмів: 1) етнонаціоналізм, 2) політичний, 3) метафізичний, 4) паратрадиціональний. При тому милосердно не згадує про 5) інтеґральний, 6) криптотелуричний, 7)... І хлопець замислюється. А хто у сумнівах - той не воїн. Це вам кожний відставний прапорщик підтвердить.
Так перелік перекреслює пафос усім своїм парком стежок, що розбігаються. Залишається лише вусатий вуйко в телевізорі як сурогат справжнього буйного, котрого все одно не побачити на вулицях наших міст. На жаль. А може, на щастя?
Слово "пасіонарій", як відомо, впровадив у культурологічний обіг син Анни Ахматової для позначення того типу ментальної меншості ("людей довгої волі"), котра у кожному етносі більш стурбована проблемами племені, нації або держави, аніж власним добробутом і мирними колупаннями у носі. Себто це ті несумирні, які не успадкують землю. Бо загинуть у війнах, залишаючи у спадок тихим-кротким і дітям тихих у кращому разі Імперію, у гіршому - "невмируще прагнення державотворчості". Най сі бавлять.
