ЦЕНТРАЛЬНІ І МІСЦЕВІ ОРГАНИ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ І УПРАВЛІННЯ АВСТРІЇ ТА СХІДНОЇ ГАЛИЧИНИ

Патент 1785 року вимагав завершення територіального поділу Східної Галичини утворенням окружних управлінь, які зосереджувалися у містах-округах, а також інституту самоврядування. У зв'язку з цим 1 січня 1786 року відбувся привілейований поділ населених пунктів на міста і містечка та обводи, на державні і приватновласницькі.

До обводів зараховувалися передмістя, малі містечка, селища округів. Великі і середні міста поділялися на обводи (мікрорайони). Для прикладу: у Львівській окрузі було 6 обводів, Перемишльській - 2, Жовківській - 9, Золочівській - 10 обводів, Стрийській - 8 обводів і т. д. [7].

Завершення поділу створювали домінії (найнижча інстанція), які, власне, й формували майже усю соціально-економічну політику краю. Домінії осідали в містах і містечках, окремих селищах, а також у містах-округах. Створені домінії і їх відділки здійснювали найширший спектр місцевого самоврядування. Так, еміграційно-іміграційне бюро приводило в чинність оформлені документи, видавало крайові паспорти, візувало закордонні виїзди і в'їзди, вело цивільне судочинство. Інше бюро займалося організацією і підбором молоді до військової служби, навчанням військової підготовки, розквартируванням військових частин тощо. Окреме бюро оформляло ціни на ринках, контролювало податки, а також займалося правовим навчанням населення. Господарські відділення збирали податки, займалися меліорацією землі, рільництвом, тваринництвом, лісівництвом, бджільництвом та ін. [8]. Для комплексного виконання адміністративних програм на 179І - 1793 роки, наприклад, у Східній Галичині діяло 2533 урядових доміній [9].

Декрет австрійського уряду від 13 травня 1784 року, сформувавши низку положень щодо піднесення міст, вимагав адміністративно-правові відносини у містах будувати на принципах магдебургзького права, основою якого було юридичне оформлення економічної значимості і визнання суспільної ролі міщан. Магдебургзьке право узаконювало стан міського населення як самостійного прошарку, визначало норми самоврядування та ін. Внаслідок дій закону 1 грудня 1787 року у 56 містах Східної Галичини запрацювали міські органи самоврядування - магістрати [10]. Магістрати складалися з бургомістра, асесорів, вибраних міських радників, юриста та ін., чисельність якого залежала від самого міста, його величини, кількості населення, соціально-економічного становища, розвитку промислів, промисловості, торгівлі і т.д. Регулювання міського самоврядування, - магістратів, - це був перший і основний крок до піднесення міст. Тому судові, політичні і економічні уряди відкривалися саме у тих містах, котрі мали право магістрату. Декрет надав великого значення перш за все королівським містам. Міщани королівських міст на основі цього декрету звільнялися від панщинних повинностей, а адміністративний устрій підтасовувався до устрою австрійських міст. У королівських містах проводилися регулярно описи маєтностей і їх прибутки, частина з яких виділялася на розвиток самих міст, а також систематично регулювалася система податків та територіальна основа кожного міста чи містечка. Королівським містам надавалися нові привілеї. Так, 1788 року Йосиф II надав місту Самбір статус вільного королівського, призначив для використання кращі землі, затвердив суд вищої категорії, розширив мережу пропінацій, видав дозвіл на вирубку лісу для міських потреб та міщан, віддав 1719 моргів поля для міської забудови [11]. Для цього передав у міське користування цегельню, якою мали право користуватися також міщани для власного будівництва при врівноваженій ціні на цеглу та інші будівельні матеріали, врегулював при цьому систему податків. Міській владі була передана відповідальність за всі опоряджувальні роботи в місті (шарварок, ремонт шляхів, будівництво і ремонт мостів та ін.), а також контроль за діяльністю підприємств, що знаходилися на території міста [12]. Управління Самбора, як міста королівського, складалося із фахівців вищого класу і розподілялося так: 2 економісти, 2 інженери гірничо-соляного профілю, 3 канцелярські чиновники та 2 асистенти, 5 службових практикантів, бухгалтерське відділення - провідний бухгалтер та його заступник, 2 службових виконавці, лікар і акушерка; фінансове відділення складалося з головного комісара вищого класу та 5 комісарів другого класу, 2 юристи, 4 фінансові референти, 25 головних наглядачів і 72 наглядачі, сюди входила команда жандармерії із 35 чоловік, пожежна команда з 11 чоловік, окружна каса, контрольно-ревізійне відділення, штемпельна контора та кілька крамниць під керівництвом головного чиновника третього класу та інших. Комерційно-товарне відділення розгалужувалося на окружні штемпельні крамниці та окружні каси, окружні шляхи перевозу, станції, митні мости та прикордонні митниці [13].

Чиновництво королівського міста Дрогобич значно менше; оскільки воно представляло лише місто, то складалося з урядника, юриста, спеціаліста по заробітній оплаті та пенсіях, касира, фінансиста-економіста, 2 писарів, лікаря і акушерки; господарсько-лісова округа у Дрогобичі складався із кількох чиновників: головного лісничого, головного інженера лісового господарства та ін., а також 12 лісничих у селах прилеглих до Дрогобича; солеварне чиновництво: один інженер і один майстер по металургії і гірництві, бухгалтер-економіст і його заступник, касир, постачальник палива, ливарник та його помічник [14].

Декрет 1784 року надав право викупу окружного королівського міста за 6 % його річного доходу, а також регулював поселення євреїв у містах. Євреям заборонялося поселятися у тих королівських містах, де їх до виходу даного закону не було [15].

Складніше було становище приватновласницьких міст і містечок, де населення прирівнювалося до кріпосних селян. Адміністративне управління у містах у кінці ХVIII ст. належало магістратам. До складу магістратів входили представники патриціїв та середнього міщанства. Згідно з магдебургзьким правом і порядком виборів вирішальну роль відігравав мандатор. Вибори проводилися з дозволу старост і в їх присутності. Плебеї не користувалися правом участі у виборах. У містах з магдебургзьким правом порядок виборів та судочинства визначали самі їх власники, вони на свій власний розсуд роздавали посади тим, хто найближче стояв до них. Поміщик залишався вищою судовою і апеляційною інстанцією. Представників українського населення у міських управліннях було надто мало по відношенню до питомої ваги міщан інших національностей, а в деяких містах їх зовсім відсторонювали. На керівні посади у більшій мірі вибирали представників німецької, австрійської та польської національностей. Приватновласницькі міста розвивалися значно важче. Вони змушені були виборювати право перш за все на розширення торгівлі, мати значний активний і пасивний капітал, вести велику духовну культуру, відкривати школи, будувати храми і т. ін. Крім того, патент від 19 серпня 1775 року зобов'язував збирати так званий "чоповий" податок від горілки, пива і вина з тих міщан, котрі виробляли чи то сировину, чи готову продукцію. Високі податки, руйнуючи дрібних виробників, сприяли створенню монополій на алкогольні напої. Як наслідок горілчана галузь занепала. Тому патентом від 16 липня 1786 року та Надвірним декретом від 5 травня 1800 року чітко заявлено: право виробництва горілки не є заробітком комерційним, а лише правом домініальним; декретом від 22 листопада 1795 року і 5 червня 1800 року надано право скасовувати пропінації приватних і духовних, а також у привілейованих королівських містах та шляхті [16].

Міста, знаходячись у приватній власності,через безмірне використання коштів, часто потрапляли у фінансово-кризовий стан, який призводив до банкрутства. Власники містечка Войнилів шляхтичі Тодоські, наприклад, через фінансову кризу ставши банкрутами, змушені були свою власність передати державi [17].

У 1789 ропі володар м.Болехів Йоахім Потоцький, не витримавши фінансової кризи, передав частину Болехова і навколишні землі австрійському уряду для монополії тут солеваріння [18].

Місто Станіслав у 1786 році отримало урядове підтвердження про привілеї торгово-ремісничого населення, а його власник П.Потоцький лише право на прибутки з міста. Внаслідок банкрутства Потоцького у 1801 році місто і навколишні села були передані у державну власність [19].

Отже, на кількох лише конкретних прикладах видно перевагу королівських (державних) міст у правовому і соціально-економічному процесі розвитку над приватновласницькими.

У кожному приватновласницькому місті організовувалася рада, яка складалася із 4 радників, звалися вони також бургомістрами. До ради належали управління міськими маєтками, адміністрація та поліція, а також міська лава (суд) із 4-7 членів у справах опікунства, цивільних і карних справ. Часто ці дві організації зливалися в одну, - магістрат, - для розв'язання проблем міського життя. Відбувалися збори на яких обговорювалися питання податків і ухвалення внесення кількості процентів від міських прибутків для розвитку міста, а також зверталася увага на підтримання порядку, будівництва мостів чи шляхів у разі потреби тощо [20].

Урядовий декрет від 1805 року змінив форму управління у містах і містечках, запровадивши нову назву, - камеральне, - як господарсько-облікове, до складу якого входили бургомістри, асесори, касири, контролери, синдики, а в містечках призначався тільки один асесор, який виконував одночасно контрольну функцію. До магістратів належали також управління міськими маєтками і поліція. На основі вироблених магістратами інструкції від 1807 року, міста, якіі мали великі прибутки, проводили обов'язкові облікові інвентарні ревізії своїх маєтків. Усі фінансові і громадські справи контролювалися поліцейською владою.

Наступним кроком у справі організації міського самоврядування було видано 1805 року для Галичини, а в 1808 році для інших земель Австрійської імперії постанову, згідно з якою міські відділення не мали права вибирати радників магістрату. Таких радників призначала тепер влада. Члени громадського і кримінального сенатів признавалися апеляційним судом, а сенату політичного - губернаторським управлінням.

Таким чином, магістрат, перетворившись остаточно в урядові органи, зліквідував при цьому усі залишки міського самоврядування.

Королівські та інші великі міста, які мали магістрати, часто називалися муніципальними, а малі, які не мали магістратів і знаходилися під владою феодалів, іменувалися приватновласницькими містами. Львів отримав особливий статус міста столичного значення, після якого уряд почав обмежувати права магістрату. З цією метою була заснована Дирекція поліції і окружні управління (Kreiseamf), які втручалися в усі справи магістрату. Декретом Йосифа 11 від 31 серпня 1786 року у Львові було відмінено магдебургзьке право, а відновлений магістрат розпочав свою діяльність 1787 року. Магістрат складався із трьох сенатів: політичного і двох судових з цивільних і кримінальних справ. Політичний сенат відав загальним управлінням міста, крім цього, він виконував функції старостви з політичних і адміністративних справ. Разом з дирекцією поліції політичний сенат займався базарами, ярмарками, справами охорони здоров'я, пожежної охорони, санітарного стану міста тощо. Громадсько-судовий сенат займався розслідуванням громадських справ, вексельних і торгівельних справ. У сферу діяльності карно-судового сенату входило судочинство з карних справ. Рішення політичного сенату можна було опротестовувати у місцевих урядових органах, а вироки судових сенатів оскаржувалися у відповідному апеляційному суді [21].

Магістрат Львова, створений на основі декрету від 31 серпня 1786 року, крім бургомістра і 16 засідателів-радників, мав відділки і підпорядковані установи: 1) сенат політичний; 2) сенат громадсько-судовий; 3) сенат кримінально-судовий; 4) "протокол подавчий" для обох сенатів, у якому реєструвалися усі вхідні і вихідні документи; 5) реєстратура; 6) експедиції; 7) таксаційне відділення; 8) торгово-вексельне; 9) міська табуля (управління обліку нерухомого майна); 10) міська каса; 11) будівельне відділення; 12) економічне відділення; 13) конскрипційно-житлове відділення, яке займалося обліком житлових приміщень; 14) податкове відділення; 15) відділення обліку померлих; 16) міські в'язниці; 17) мікрорайонні відділення управлінь міста, чиновники, які призначалися центральним урядом. У 1820 році карне судочинство із магістрату було передано відповідним судам. За статутом магістрату від 6 листопада 1789 року діяльність його контролювалася так званим міським відділенням, яке складалося спочатку із 24, а згодом із 60 членів. Засідателі міського відділення вибиралися із числа громадян Львова, при цьому право голосу і право бути вибраним мали тільки особи з високим майновим цензом. Влада міського відділення була тільки формальна, фактично містом управляв магістрат [22].

Напередодні революції 1848 року склад магістрату був такий:

1) канцелярія бургомістра і його заступника; 2) "протокол подавчий"; 3) реєстратура; 4) експедиція; 5) синдикат, під головуванням якого магістрат виконував свої судові функції; 6) головна каса; 7) податкова каса; 8) урядовий дім для безпритульних; 9) економат; 10) лісне відділення; 11) будівельне відділення; 12) таксаційне відділення; 13) житлове відділення; 14) конскрипційне відділення; 15) санітарне відділення; 16) бюро обліку померлих; 17) ляндвійтовське (мікрорайонне) відділення; 18) торгівельне відділення; 19) відділення лікарень; 20) дім для виправлення малолітніх; 21) міські в'язниці; 22) торгово-вексельний суд.

Революційні події 1848 року зобов'язали австрійський уряд піти на поступки буржуазії. Тимчасовий статут від 20 червня 1848 року збільшував число засідателів міського відділення до 100 і до 30 заступників і дещо розширив сферу дії буржуазії, яка мала право вибирати і бути обраною до міського відділення.

Для проведення роботи міське відділення було поділене на 9 секцій: 1) безпеки і національної гвардії; 2) прав і законодавства; 3) фінансів; 4) контролю; 5) ремесла і торгівлі; 6) благодійна і просвітницька; 7) будівництва і підтримання чистоти у місті; 8) військова; 9) охорони здоров'я [23].

Однак міське відділення, створене 1848 року проіснувало не довго. Після революційних подій 1848 року, 1-2 листопада міський суд був розігнаний і створені із 40 його членів чотири комісії: 1) фінансову; 2) громадську; 3) санітарну; 4) безпеки і порядку.

За новим статутом від 20 вересня 1849 року до компетенції міського відділення входило розгляд і затвердження міського бюджету, вишукування нових джерел доходу, видача дозволу на збір додаткових податків, встановлення правил управління міським майном, зміна структури магістрату і загальний контроль над фінансовими справами магістрату. У 1861 році міське відділення було переіменоване на міську раду [24].

14 серпня 1858 року Міністерство внутрішніх справ видало наказ про нову організацію Львівського магістрату. Від цього часу магістрат став нижчим органом державної виконавчої влади і вищим органом міської влади, підпорядковуючись безпосередньо намісництву.

Склад магістрату 1858 року був таким: 1) бургомістр, віце-бургомістр і засідателі; 2) політичний сенат; 3) "протокол подавчий" для сенату; 4) реєстратура; 5) експедиційне відділення; 6) касаційне відділення; 7) міська фінансова палата; 8) каса; 9) будівельне відділення; 10) центральне економічне відділення; 11) конскрипційне і житлове відділення; 12) відділення обліку померлих; 13) міська поліція; 14) охорони здоров'я; 15) базарне відділення; 16) цементне відділення; 17) синдикат; 18) лісове відділення; 19) санітарна поліція; 20) управління сиротами та безпритульними; 21) пожежна команда.

У 1862 році у складі магістрату була президія, а замість відділень і бюро були організовані департаменти.

1) До компетенції президії входило нагляд за діяльністю магістрату, особові справи, організація міських установ, питання вибору міської ради і депутатів до крайового сейму, завідування бібліотекою і міським архівом.

2) Департамент 1-а з будівельним відділком відав міським будівництвом і здійснював нагляд над суспільними роботами, будівельною інспекцією, завідував міською ратушею і всіма міськими побудовами, керував корпусом пожежної охорони, вів записи новобудов у місті, займався організацією офіційних святкувань.

3) Департамент 1-в відав справами церков, костелів, просвітницьких установ та закладів, благодійними фондами, а також відав справами вчителів і міських початкових шкіл, призначенням стипендій.

4) Департамент VІ керував екзекуційною канцелярією, канцелярією і господарством магістрату, а також займався податками.

5) Департамент ІІІ вів юридичні справи гміни, вів описи міського майна, завідував складом палива для міста, керував міським синдикатом, керував лісовими справами, міської каси тощо.

6) Департамент ІV-а займався розміщенням військових частин, рекрутським набором, фондом інвалідів і домом для інвалідів.

7) Департамент ІV-в - санітарною інспекцією, справами лікарень, аптек, лікарів, утриманням хворих у лікарнях, домами для підкидьок (дітей), цвинтарями тощо.

8) Департамент займався промисловими і торгівельними справами, видачею концесій на аптеки і ресторани, веденням коресподенцій у справах концесій для експлуатації корисних копалин, видачею книжок підмайстрів, дозволом на торгівлю на базарі, дозволом на полювання; він вирішував питання про прийняття до гміни і представлення до міського і австрійського громадянства.

9) Департамент V-в з відділком базарним і цементним відав інспекцією, збором податків від торгівлі на базарі, здійснював нагляд за міськими вагами на базарі і за лавками.

10) Департамент спеціальний, який опікувався бідними і наглядав за громадськими організаціями, за тюрмою, відав справами місцевої міської поліції і поліцейською охороною міста тощо.

11) Департамент VІІ займався збором непостійних податків і особистими справами співробітників, контролюючи їх [25].

Оскільки зростаючі сили і впливи міської буржуазії на уряд Відня вимагали надати Львову велику самостійність, 14 жовтня 1870 року був схвалений новий статут для нього, згідно з яким міську владу створювали міська рада і магістрат. Законодавча влада у місті належала міській раді, що складалася із 100 засідателів, які вибиралися на три роки. Міська рада зі свого складу вибирала президента, віце - президента і 20 депутатів. Президента затверджував імператор. У 1871 році була створена президія ради, яка засідала кожного тижня. До складу президії входив президент, віце- президент, 20 делегатів і 10 засідателів ради. До компетенції президії міської ради належали питання: прийняття до гміни; побудова лікарень і нових будівель вартістю 1000 зол. рин.; складання і розірвання контрактів вартістю до 100 зол. рин.; нагляд за школами, які знаходилися на обліку гміни, за домами для бідних, контроль за благодійними організаціями; надання відпусток до шести тижнів працівникам магістрату, затвердження пенсій вдовам чиновників за вислугу літ, дозвіл на міське будівництво, складання і затвердження планів робіт по будівництву доріг, церков і т.д. [26]. До компетенції належало також складання постанов з питань торгівлі і промисловості, допомога працедавцям по найму робітників, організації пожежної команди. Крім президії, із складу міської ради виділялися особливі комісії: 1) для ведення міського майна (7 чол.); 2) для контролю за земельною власністю громад у місті (5 чол.); 3) для контролю за зборами непостійних доходів (7 чол.); 4) для розквартирування війська (5 чол.); 5) для розділення гуманітарної допомоги бідним (3 чол.) [27].

Таким чином, було завершено будівництво міської вертикалі влади міста Львова, що характеризувало принципи самоврядування.

Іншим органом влади у містах з магдебургзьким правом був міський суд на чолі з війтом. Суд чинив судовиконавчі функції. До половини XIX ст. компетенції і судові функції ради і лави майже не розділялися, що фактично привело їх до злиття в один орган. У визначені дні у ратуші засідав загальний магістратський суд. Але в окремих випадках, коли розглядалися важкі злочини і виносилися смертні вироки, суд збирався із представників магістратів кількох міст. Злиття функцій ради і лави було однією з головних особливостей, яка відрізняла суспільний устрій міст Східної Галичини від устрою польських чи німецьких міст [28].

Крім міського, самоврядування, у містах-округах діяли окружні управління, які складалися із 10-15 членів, очолюваних старостами. До складу цих управлінь входили: окружні комісаріати із 5-7 членів, протоколіст, бухгалтер-фінансист, реєстратор, 3 канцеляристи, 6-9 драгунів, камерально-господарське управління, функцією якого було інспекторування управління тощо. Камерально-господарсько-облікове управління казенними маєтками поділялося на міські управління. До їх складу належали контролери, писарі, юристи, бухгалтери по заробітній оплаті та фінансуванню, канцеляристи, лікар та ін. [29].

Інституція вільного торгового міста мала широке застосування у європейських містах ще з періоду ХVІ - XVII ст. в епоху меркантизму (перша науково-політично-економічна система), яка базувалася на експорті промислових товарів та сільськогосподарської продукції місцевого виробництва, гальмуючи тим самим імпорт товарів. Меркантизм продукував також додатковий прибуток з торгівлі. Тому, взявши до уваги геополітичне та торгово-економічне розташування, місто Броди уже на початку 1773 року розпорядженням губернатора А.Пергена, з-поміж усіх інших міст краю, отримало привілейований статус вільного торгового. Але це розпорядження викликало спротив з боку купців і торгівців інших галицьких міст, причиною якого стала конкуренція. Тому для врегулювання правових норм були переглянуті умови статуту, внесені деякі зміни і доповнення і уже після цього розпорядженням Марії Терези від 27 вересня 1774 року місто все ж залишилося вільноторговим. А для підтвердження цього патентом від 21 серпня 1779 року надано розширені привілеї не тільки самому місту, але й усім його околицям. Місто Броди отримало право на звільнення протягом 10 років від оподаткування тих, хто будував нові будинки, кам'яниці, промислові споруди, крамниці, склади тощо. Привілеї підтверджувалися також у 1785, 1787 і подальших роках, що остаточно закріпило за містом його привілейований статус аж до 1880 року. Таким чином, отримавши 18 жовтня 1785 року підтвердження магдебургзького права, надане ще сандомирським воєводою Станіславом Конєцпольським, Броди стали містом окружного значення з усіма атрибутами самоврядування [30].

Зауважимо, що конкретні форми адміністративного устрою і організації самоврядування, обумовлювалися не тільки магдебургзьким правом. Із магдебургзького права запозичувалися тільки ті положення, котрі відповідали місцевим соціально-економічним, політичним умовам та співвідношенню класових сил.

Інституція австрійського права формуючись на елементах демократизму, закладала основу для проведення відповідних реформ як в Австрійській імперії в цілому, так і в Східній Галичині зокрема. Під час реформування адміністративного устрою та формування самоврядування, Східна Галичина отримала дуже важливий чинник права - першу Конституцію, автором якої був перемишльський суддя Станіслав Старжинський. Розробляючи 1790 року проект, Старжинський взяв до уваги усі реформи, які за 18 років від початку входження Східної Галичини до Австрійської імперії були проведені, їх результати та впливи на формування галицького суспільства, його свідомість, відродження нації тощо. Сконцентрувавши всю увагу на основних принципах демократизму, Старжинський розробив 9 найважливіших розділів конституції, у яких чітко зафіксував індивідуальні права міського населення, організацію генеральних станів і їх права, права громадських організацій, зібрань, права організації губернаторської і провінційної адміністрації та самоврядування, організацію посередницьких "депутатів" станів, методи і засоби реалізації конституції, захист прав селян, право розвитку національної культури, школи, реалізацію прав релігійних за ознаками віросповідань, спектр яких був широкий, оскільки відбувалися міграційні та імміграційні процеси, розвиток міжнаціональних стосунків, соціально-економічного розвою, способи захисту конституційних прав та ін. Проект конституції був схвалений урядом Австрії 19 серпня 1791 року. Згідно з Конституцією у місті Броди, наприклад, крім міської ради (магістрату), була створена майнова окружна дирекція, організоване поштове управління, російське торговельно-промислове консульство, митне управління, а також політичний уряд, чинність якого поширювалася на міста: Броди, Бережани, Бібрку, Борщів, Гусятин, Заліщики, Збараж, Золочів, Кам'янку-Струмилову, Козову, Підгайці, Перемишляни, Рогатин, Скалат, Тернопіль, Теребовлю, Коломию, Станіслав; другий такий політичний уряд знаходився у місті Самбір і поширював свої контрольні функції на прикордонну західну територію [31].

Проголосивши демократичні принципи суспільно-політичних рухів, Конституція підривала сильну монопольну поміщицьку владу, яка виступила на свій захист. У кінці ХVIII ст. у Східній Галичині відбувалися значні міграційні і імміграційні рухи, і, щоб уникнути небажаних політичних загострень, офіційний Відень створив на теренах краю 9 регіональних політичних центрів для здійснення контролю і нагляду за політичними процесами у містах і містечках та окремих селищах. Тривалість дії Галицької Конституції була не довгою; 1805 року вона перестала існувати [32]. Основною причиною припинення її чинності став урядовий декрет від 1805 року про впровадження нової форми управління.

Отже, розвиваючи принципи демократизму, Галицька Конституція за такий короткий час свого існування зуміла відіграти роль збудника національної свідомості у провідної верстви населення - галицької української інтелігенції, що стало основою подальшої боротьби за національне відродження.

Після часткових розмежувань і переміщення окружних центрів, що тривали десятиріччя, а також повернення частини Тернопільщини до складу Австрійської імперії (за Віденським конгресом 1815 р.) Східна Галичина була остаточно поділена на: Бережанську, Жовківську, Золочівську Коломийську, Львівську, Перемишльську, Самбірську, Стрийську, Станіславську, Тернопільську, Чортківську, Ясельську округи [33].

Зменшення кількості округів територіально розташованих на великій відстані одна від одної призвело до зміни форм і утворення головних територіально-економічних галузей управлінь, що концентрувалися в основному в місті столичного значення Львові.

У Львові була організована Галицька крайова будівельна дирекція, до складу якої входило 40 штатних одиниць. Серед них директор цивільного будівництва, його заступник, 4 інженери-будівельники, 6 архітекторів, юрист, кошторисна група із 8 спеціалістів-економістів, бухгалтер, фінансист, 4 креслярі, протоколіст, 3 землевпорядники, експедитор та обслуговуючий персонал [34].

Дирекція ділилася на комісаріати (відділення), які осідали у містах-округах та окремих містах. Комісаріати мали свої окремі фахові штатні одиниці, безпосередньо підпорядковані крайовій дирекції.

Галицька головна будівельна дирекція навігаційно-водного транспорту складалася із 21 фахівця. З-поміж них: директор, ад'ютант, 3 інженери-водники, 3 конструктори; директорська канцелярія: 1 реєстратор, 2 канцеляристи, 9 креслярів-практиків, 1 експедитор. Дирекція ділилася на секції, які розміщалися у тих містах, містечках і селищах, де була найбільша кількість великих і малих річок, озер, греблів.

І секція знаходилася у містах Гановер, Жешов Західної Галичини та в містах Перемишль, Ясло Східної Галичини. Їх об'єднувала спільність рік Сян і Вісла. Тому в кожному із цих міст була своя адміністрація і штатні працівники.

ІІ секція, - Дністер і Стрий, - ріки з притоками Дністра Самбірської, Стрийської і Станіславської округів. Адміністрація і їх штатні працівники знаходилися у містах Самбір, Стрий, Станіслав, Галич.

III секція - буковинські ріки, що об'єднувалися у Коломийському і Заліщицькому регіонах, адміністрація і штатні працівники осідали в Коломиї, Снятині, Заліщиках, Чернівцях.

ІV секція - ріки північного регіону Львівської, Жовківської, Золочівської округів, адміністрація яких знаходилася у Львові, Жовкві, Буську, Золочеві.

Галицька головна дирекція дорожньо-мостового будівництва складалася з головного керуючого, його заступника та управління з 2 інженерів першого рангу і 2 інженерів другого рангу, 2 художників-конструкторів першого рангу та 3-х другого рангу, 2 відповідальних виконавців, 4 технологів (калькуляторів) та 4 практичних виконавців. До службовців дирекції входили: 1 дорожний майстер І класу, 2 дорожніх майстри II класу, 1 дорожний наглядач, 3 чиновники. Дирекція за територіальним поділом ділилася на 40 комісаріатів, що осідали в основному в містах-округах, або в містах чи містечках, в яких була відповідна будівельна база. Так, комісаріат Перемишля налічував 32 спеціалісти, Городка - 23, Львова - 29, 3олочева - 26, Жовкви - 33, Старого Міста - 24, Самбора - 15, Стрия - 17, Сколе - 18, Калуша - 22, Станіслава - 36, Коломиї - 35, Бережан - 18, 3борова - (під керівництвом дирекції Бережан) - 16, Тернополя - 21, 3аліщик - 29, Перемишлян - 26, Рогатина - 12, Бучача - 9, Теребовлі - 10, Бурштина - 11, Дрогобича - 8 і т.д. [35].

Галицька навігаційна і збройно-будівельна дирекція об'єднувала дві галузі: навігаційну транспортну і збройнобудівничу. Перша галузь забезпечувала гужовий та водний транспорт і розміщалася у Галичі, Коломиї, Станіславі, Львові, Бродах, Надвірній, друга - збройно-будівельна у Дрогобичі, Бучачі, Стрию, Золочеві, Теребовлі, Чорткові, Калуші, Яворові. Дана дирекція за штатними одиницями і за обсягом виробництва була таємна і невелика. [36].

Галицька дорожньо-транспортна дирекція ділилася на транспортно-планову комісію з центром у Львові і відділками в Коломиї, Бродах, Монастириськах та будівельні комісаріати у Перемишлі, Львові, Золочеві, Самборі, Стрию, Сколе, Калуші, Станіславі, Коломиї, Зборові, Тернополі, Скалаті, Заліщиках, Бережанах, Бурштині, Перемишлянах, Дрогобичі, Городку, Буську, Збаражі, Городенці, Тлумачі, Рогатині, Жидачеві. Яворові, Надвірній і інших містах [37].

Крайова адміністрація державних багатств і солеварень знаходилася на галицькому передмісті Львова. До складу адміністрації входили директор і 5 фахівців гірничого видобування та переробки сировини, 4 секретарі, 2 маркшейдери, 9 технічних працівників, 2 реєстратори, 2 секретарі-протоколісти, 30 різноробочих. Об'єднана адміністрація поділялася на секції, які розміщалися у тих містах чи містечках, де видобували і переробляли сировину. Так, наприклад, у містах Надвірна до секції входило 12 спеціалістів, Богородчан - 8, Солотвино - 5, Печеніжин - 4, Яблунів - 7, Кути - 9, Косів - 6, Болехів - 7, Долина - 5, Калуш - 10, Дрогобич - 9, Старі Солі - 6, Жидачів - 11, Ланчин - 3 і т.д. [38].

Галицьке митне і податково-предметне управління у Львові ділилося на окружні і міські. У тих округах, де знаходилися митні торговельні шляхи та великі торги-ярмарки осідали відділення управлінь. Такими містами були: Броди, Львів, Жовква, Золочів, Станіслав, Коломия, Снятин, Стрий, Рогатин, Тернопіль, Калуш, Буськ, Перемишль, Солотвино, Болехів, Яворів та інші.

Львівське окружне управління, до складу якого входили: 1 начальник, 2 комісари (начальники відділень) І класу та 2 комісари II класу, 10 чиновників різних рангів та 5 технічних працівників. Управління ділилося на розрахункове відділення у складі якого працювало 7 чиновників і фінансову секцію, очолювану головним комісаром та 5 комісарів І класу, 10 референтів, 43 старших наглядачі, 159 наглядачів, що складало 218 чол.; сюди входила також команда жандармерії: 2 референти, 3 старші наглядачі і 18 наглядачів - разом 23 чол. [39].

Фінансова секція у Городку: 2 референти, 4 головних наглядачі і 7 наглядачів, що становило 1З чол. До секції входила команда жандармерії: 1 референт, 3 головні наглядачі,15 наглядачів - разом 19 чоловік і т.д.

На Сихівській митниці Львова працювали: старший митник, контролер, 3 наглядачі; на Стрийській митниці - старший митник, 3 контролери, 5 наглядачів і т. д.

Головна крайова дирекція фабрик і заводів з центром у Львові відкрила свої філії у Станіславі, Золочеві, Жовкві, Бучачі, Болехові, Стрию, Надвірній, Чорткові, Буську, Кам'янці-Струмиловій, Винниках, Тисмениці, Кутах і інших містах, де розвивалася фабрично-заводська промисловість.

Головне товарно-штемпельне управління та бухгалтерська канцелярія у Львові мала свої відділення і контори майже в кожному місті і містечку. Львівське окружне управління осіло у м.Винники. До складу управління входили: управитель, юрист, контролер, писар, лікар, акушерка, касир та кілька наглядачів.

У Янові окружне управління складалося з управителя, юриста, контролера, податкового касира, писаря, лікаря, акушерки, 7 наглядачів.

У Станіславі штат управління нараховував 17 працівників. Серед них: управитель, юрист, лікар, 2 акушерки, 3 писарі, податковий касир, 8 наглядачів.

Головне крайове управління лісового господарства у Львові ділилося на камеральні лісові масиви. Львівським камеральним лісовим масивом у Винниках керували: головний окружний лісничий, віце лісничий, 2 лісничих І класу, 3 лісничих II класу; у господарстві м.Янів - лісничий І класу, 2 лісничих II класу; у господарстві Залісся - лісничий IІ класу.

Камерально-окружне управління Стрийської округи в Стрию складалося із управителя, 2 комісарів І класу, 2 гірничо-рудних фахівців II класу, чиновника, 2 асистентів, 3 практиків-чиновників, З чиновників розрахункового відділення.

Фінансова секція у Стрию: головний комісар І кл., 3 комісари II класу; фінансова секція у Болехові - комісар І кл., 2 комісари II кл., 4 референти, 21 головний наглядач, 75 наглядачів, разом 103 штатних одиниці, крім того, до складу адміністрації зараховано ще 3 референти, 5 вищих наглядачів і 30 жандармів, тобто 38 чол.

Фінансова секція у м.Калуш - головний комісар II класу, 2 комісари II кл.; у м. Долина - комісар І кл., комісар II класу; у м-ку Журавно - 4 референти, 15 вищих наглядачів і 40 наглядачів. Сюди входила команда жандармерії: 2 референти, 4 вищі наглядачі і 22 наглядачі [40].

Камерально-окружне лісове управління м.Станіслава складалося із начальника вищої категорії, комісара І кл. та 2 комісарів II класу, 2 концепістів (провідних спеціалістів-плановиків), 2 канцеляристів, інженера-практика та 3 службовців.

До розрахункового окружного відділення входили: економіст-фінансист, бухгалтер, касир. Фінансова секція у Станіславі - головний комісар ІІІ кл., 3 комісари І кл. у Тисмениці та комісар І кл. у Бучачі. В окружному управлінні нараховувалося 9 референтів, 29 головних наглядачів, 68 наглядачів. Сюди входили також 5 референтів, 10 головних жандармів та 57 жандармів.

У Станіславі розміщалися окружні камеральні каси, товарно-контрольні управління, штемпельна контора, шляхові митні служби, відділки яких осідали у Боднарові, Пасічній, Надвірній, Ланчині, Тисмениці, Монастириську, Богородчанах, Росільні та митно-мостові служби у Надвірній, Ляхівцях, Нижневі, Делятні, Солотвино, Вістові, Галичі [41].

Камерально-окружне управління м.Тернопіль осідало у містах Тернопіль та Чортків. У Тернополі управа з начальником та 2 комісарами І і IІ класів, фінансовим інспектором та ін.

Фінансова секція у Тернополі: головний комісар І кл., 2 комісари II кл., 5 референтів, юрист, 32 головні наглядачі, 115 наглядачів, а також жандармерія у складі: 2 референтів, 7 головних жандармів і 36 рядових.

Фінансова секція у Чорткові: головний комісар, комісар І класу та розрахункова група з трьох фахівців; фінансова секція в Гусятині: 4 референти, 25 головних наглядачів і 84 наглядачі. До секції входила жандармерія: 4 референти, 5 головних жандармів і 31 наглядач; фінансова секція у м-ку Скала: головний комісар, комісар І класу та 2 чиновники; у м.3аліщики: головний комісар, 4 референти, фінансист, 54 головні наглядачі і 135 наглядачів, 29 жандармів та ін.

Митно-шляхові та мостові управління Тернопільської округи розміщалися у Теребовлі, Загребелях, Заліщиках, Устячку, Тлустому, Копиченцях, Чорткові.

Камерально-окружне управління Коломийської округи складалося із управителя, розрахункового відділення, 2 чиновників, юриста та ін.

Фінансова, секція у Коломиї: головний комісар І кл., касир, 2 чиновники; у м-ку Косів: комісар II кл., чиновник; у м.Городенка: комісар І кл., 2 чиновники; у м.Снятин: комісар І кл., фінансист-бухгалтер, касир, чиновник-виконавець, а також 60 жандармів, 6 референтів, юрист, функція яких розповсюджувалася на всю округу.

Контрольно-ревізійне управління, головна каса, тютюново-штемпельна контора осідала в Коломиї. Митно-шляхові та мостові служби знаходилися у Снятині, Кутах, Косові, Яблунові, Коломиї, Гвіздці, Чернятині. Соляне управління у Ланчині, Уторопах, Косові, Яблунові налічувало 20 штатних працівників.

Генеральна тютюнова адміністрація у Львові: головний адміністратор, 2 адміністратори, 2 секретарі, 2 концепісти, реєстратор, протоколіст, 5 канцеляристів, 15 контролерів-писарів, 2 службовці, юрист, 2 економісти, 6 тютюнових касирів, 11 сторожів, 5 головних комірників та ін. Тютюнова фабрика у Винниках і її адміністрація: управитель, контролер, 5 канцеляристів, 2 економісти, 3 вагарі, касир, 5 фабрикантів-фахівців (інженери, технолог, техніки). Допоміжний персонал: 8 дійсних і 4 віце-управителі, 4 вагарі (для сировини і готової продукції), 2 представники-порт'єри з питань експорту і імпорту, головний спеціаліст-мельник, 4 мельники, головний будівельник та ін.

Транспортно-планова комісія у складі 2 фахівців - один у м.Монастириськах, другий у м.Коломия. Магазин у м.Станіславі: управитель, контролер, ваговий, писар, касир, 6 робочих.

Генеральна тютюново-штемпельна бухгалтерська канцелярія у Львові - 7 працівників, у Монастириськах - 3 працівники, у Винниках - 2 працівники [42].

У 1773 році австрійський уряд видав циркуляр про розвиток поштового зв'язку що спричинило утворенню Головного поштового управління у Львові, яке поділялося на окружні, міські та селищні поштові відділення, у кожному з яких були свої працівники [43]. Головне крайове управління корисних копалин (залізо, мідь, золото, нафта, сірка та ін.) у Львові та його відділення у Коломиї, Калуші, Дрогобичі, Солотвино охоплювало незначну кількість працівників; воно складалося з управителя, головного розвідувача, 5 маркшейдерів, 5 інженерів-хіміків, 2 економістів-плановиків, протоколіста, касира та 10 різноробочих. Головне фінансове та податкове управління у Львові з його філіями у містах і містечка мало значну кількість службовців [44].

Поклавши промисловість Східної Галичини на правову основу розвитку, австрійський уряд декретом від 6 квітня 1819 року організував у Львові Крайову генеральну дирекцію галузевопромислових груп:

А - деревообробну, металообробну, машинобудівну, керамічно-фаянсову, кам'яно-мармурово-цегельну;
Б - ювелірну, хімічну, нафтову, вугільну;
В - шкіряну, хутряну, текстильну;
Г - цукрову, харчову, спиртову, пивоварну;
Д - архітектурно-будівельну цивільного та військового будівництва, а також Крайове водопровідне управління з його відділеннями у великих і середніх містах, та у містах, де працювали фабрики, заводи, які використовували воду. Для цього розпорядженням надвірної канцелярії від 17 червня 1820 року була створена у Львові Генеральна дирекція у справах фінансування, яка займалася закупівлею і постачанням імпортних машин та парових двигунів для розвитку промисловості краю. Дирекція мала свої відділення у Стрию, Золочеві, Тисмениці, Бучачі, Перемишлі, Станіславі і інших містах та містечках, в яких розвивалася промисловість. Тим же розпорядженням у Львові була організована Дирекція у справах реалізації промислових товарів, художньої, спеціальної та медичної літератури з відділеннями у Перемишлі, Коломиї, Бродах, Жовкві, а також Головне банківське управління з центром у м.Броди, яке мало свої філії у Львові та інших містах. Іншим параграфом того ж розпорядження було відкрите Галицьке музичне об'єднання у Львові з його товариствами у Самборі, Стрию, Дрогобичі, Коломиї, Рогатині, Снятині, Станіславі, Бережанах, Тернополі, Бучачі, Жовкві, Золочеві, Перемишлі, Яворові. Спеціальний урядовий декрет від 23 жовтня 1846 року створив у Львові Генеральну дирекцію залізничного будівництва у Східній Галичині, завданням якої було формування інженерно-технічного персоналу та матеріальної бази для прокладання мережі залізної дороги. Але через революційні події в Європі здійснити побудову залізниці так й не вдалося, відклавши її майже на 15 років [46].

Таким чином, був завершений головний цикл формування і утворення територіально-економічних, галузево-виробничих управлінь.

У 1763 році в Австрії була проведена реформа провінційного управління. Колегіальні установи, що існували на місцях і називалися репрезентаціями (представництва) були зліквідовані, а замість них створені губернаторські управління (k.k. Landesqubernium). У Галичині 1772 року запрацювало губернаторське управління на чолі з губернатором. Губернатор призначався і звільнявся тільки імператором і підпорядковувався безпосередньо центральному органу влади - галицькій надвірній канцелярії у Відні, а від 1802 року - Об'єднаній чесько-австрійській надвірній канцелярії, до складу якої входила і галицька надвірна канцелярія. Діяльність губернатора контролювалася австрійським урядом. Щотижня губернаторське управління зобов'язане було надсилати до центру звіти про свою діяльність, витяги із протоколів засідань тощо [47].

Спочатку коло питань, яким займалося губернаторське управління, охоплювало усі адміністративно-політичні функції у сфері внутрішнього управління. Крім цього, до проведення судової реформи 1782 - 1784 рр. губернаторське управління було і апеляційною інстанцією для крайового суду. Фінансове управління здійснювалося особливими установами, хоча репрезентації, до їх ліквідації, виконували і ці функції. Зі зростанням значення губернаторського управління як установи, що представляла вищу австрійську державну владу на місцях, зростала і влада самого губернатора. Інститут радників при губернатору по суті був колегіальною системою управління. Оскільки "думки" радників були не обов'язкові, то усі найважливіші питання губернатор розв'язував сам, а також він був незалежний від Станового сейму. Його незалежність позначувалася тим, що він мав право головувати на засіданнях сейму і його виконавчого органу Станового комітету. У 1783 - 1790 роках губернатор самостійнo виконував функції, що за правом належали Становому комітетові [48].

Таким чином, губернаторське управління було основним органом влади, яке здійснювало австрійську поміщицько-буржуазну політику у Галичині. Управління мало широкі повноваження; мало сильну владу; воно у своєму розпорядженні мало військову силу і в той же час перебувало під постійним контролем центральної влади.

Продовжуючи розгляд губернаторського управління, слід зазначити, що з 1833 року воно складалося із 14 департаментів.

Перший департамент відав міждержавними відносинами, прикордонними і митними справами, займався загальними питаннями організації австрійської державної влади у Східній Галичині, створенням бюрократичного апарату управління, питанням еміграції, паспортизацією, справами про дворянство, контролем адміністративних установ, розв'язував господарсько-канцелярські питання тощо.

Другий департамент займався військовими справами: дислокацією військ, забезпеченням їх бойовими припасами і обмундируванням, побудовою казарм та складських приміщень, навчальних полігонів, справами інвалідів австрійської армії, а також рекрутськими наборами і переписом населення.

Третій департамент займався справами релігійних конфесій католицької та вірменської церков, відав їх господарськими справами, а також призначенням священиків і вищих ієрархів; вів боротьбу з поширенням матеріалістичної ідеології та переслідував атеїстів.

Четвертий департамент відав усіма тими справами, що і третій, але суто греко-католицької церкви.

П'ятий департамент здійснював контроль за розвитком шкіл та їх фінансуванням (особливо німецьких і польських).

Шостий департамент займався медико-санітарними та аптечними справами.

Сьомий департамент займався організацією поліцейської служби, охороною австрійського режиму та прав приватної власності, вів боротьбу з революційними організаціями і поширенням прогресивних ідей. Восьмий департамент керував магістратами міст Галичини (крім Львова) і контролював їх діяльність.

Дев'ятий департамент - керував справами православного і єврейського населення, розробляв положення і правила, обмежуючі юридичні, майнові, національні і релігійні права осіб православного і юдейського віросповідання.

Десятий департамент організовував запровадження інвентарів селянських повинностей; санкціонував нові податки та ін. .Одинадцятий департамент займався промисловістю, сільським господарством, торгівлею, шляхами сполучення і т.д.

Дванадцятий департамент здійснював судові процеси над діячами революційного руху, а також займався апеляцією поліцейських суддів.

Тринадцятий департамент займався податковими справами.

Чотирнадцятий департамент відав державним майном, акцизами, гербовими зборами, а також розв'язував проблеми гірничої промисловості [49].

У 1851 році кількість департаментів була зменшена до восьми, а 1852 року їх знову збільшено і доведено до дванадцяти.

У зв'язку з воєнними і політичними подіями першої третини XIX сторіччя у значній частині Галичини виникали окремі тимчасові управління, які володіли на підлеглих їм територіях функціями губернаторського управління. Так, з 24 травня по перше липня 1809 року існували тимчасові управління східних округів Галичини у Станіславі і Чернівцях; з 21 липня по 26 грудня 1809 року - тимчасові управління північної частини краю, з першого липня по 19 листопада 1813 року - управління генерального крайового комісара у Львові; з 21 листопада 1809 року по 4 травня 1810 року - управління верховного комісара Тернопільської та Заліщицької округи; з 14 жовтня по 7 грудня 1812 року - комісія при армії в Коломийській окрузі; з 28 вересня по 25 жовтня 1831 року - управління комісара при армії Перемишльської округи. Для керівництва західною частиною Галичини була створена губернаторська комісія у Кракові [50].

До складу губернаторського управління у 1854 році входили:

І. Власне губернаторське управління, що складалося із губернатора, який згідно з конституцією 1849 року мав титул Намісника, віце-губернатора - (мав титул віце-президента), надвірних радників та 12 губернаторських радників, які очолювали окремі департаменти, 14 губернаторських секретарів, 9 чиновників особливих доручень, 45 губернаторських конципістів-практикантів. Усі ці чиновники розподілялися по департаментах.

2. Бюро документації, яке складалося із директора і ад'ютанта.

3. Реєстратура - директор, три ад'ютанти, 15 реєстраторів, асесорів і аплікантів - кандидатів на службові посади.

4. Експедиція - директор, 4 ад'ютанти, 40 канцеляристів, 9 асесорів. При експедиції були два швейцари, 11 технічних працівників, два посильних, старший двірник, двірники.

5. Бюро перекладів - один перекладач російської мови, один перекладач української мови, один перекладач молдавської мови, два перекладачі польської мови.

Що стосується управління окремими землями, то ще 1849 року було затверджено Намісництво (Statthalterei). Спочатку пропонувалося запровадити Намісництво в усіх провінціях імперії. Так, у 1850 році був виданий спеціальний патент про створення Намісництва у Буковині, але вже 1853 року Намісництва на чолі з намісником були організовані тільки у великих землях, в тому числі й Галичині, а в дрібних, у тому числі й Буковині, створені крайові управління (Landesregierung) з президентом на чолі.

Для керівництва шістьма західними округами, окрім Намісництва, 1849 року в Галичині була Створена намісницька комісія. Ця комісія знаходилася у Кракові, а Галицьке намісництво втручалося безпосередньо у справи цих округів тільки з найважливіших питань. У 1854 році комісія перетворена на крайове управління, яке проіснувало до 1861 року, коли уся Галичина і Буковина були підпорядковані безпосередньо Галицькому намісництву. Проте в 1861 році у Буковині знову створено крайове управління, а в 1863 році Галичина знову була поділена на дві адміністративні округи і в Кракові знову була створена намісницька комісія, яка проіснувала до 1867 року [51].

Головною відмінністю Намісництва від Губернаторського управління було те, що в останньому все ще зберігався елемент колегіальності. Намісник ставав головою краю, який підпорядковувався тільки вищим органам центральної влади. Правда, у 1853 році частково були відновлені деякі принципи колегіальності, але згодом, 1868 року знову відмінені. У зв'язку з цими процесами посилилася роль бюрократичного апарату. За положенням закону 1853 року в компетенцію Намісництва входило підтримання правопорядку, поліцейський нагляд, питання освіти, релігії, торгівлі, промисловості, сільського господарства, будівництва та ін. У положенні закону від 1868 року було уточнено, що до компетенції Намісництва відносяться також усі ті справи, які у вищій інстанції входять у коло діяльності міністерств внутрішніх справ, освіти, релігії, земельного, частково міністерства крайової оборони, тобто поліції і органів так званої " безпеки", міністерства торгівлі і фінансів [52].

Таким чином, влада Намісництва поширювалася на усі терени краю. Хоча деколи окремим староствам доручалося від імені Намісництва керувати справами сусідніх староств. Так, наприклад, у 1868 році Золочівський староста керував Сокальським, Кам'янко-Струмилівським, Бродівським, Бережанським, Перемишлянським, Рогатинським і Бібрським староствами. Станіславський староста управляв Калуським, Богородчанським, Надвірнянським, Коломийським, Косівським, Снятинським, Городенківським, Бучацьким і Тлумацьким староствами. Правда, частина староств (Львівське, Жовківське, Рава-Руське, Городоцьке та ін.) залишалися під безпосереднім наглядом Намісництва.

З 1870 року Галицьке Намісництво будувалося таким чином: Намісництво очолював намісник, йому допомагали радник першої категорії (віце-президент), 9 радників другої категорії, які виконували усі адміністративні функції і один референт з адміністративних, економічних та шкільних справ. Усі ці радники були керівниками адміністративного департаменту.

До департаменту освіти входили два інспектори середніх шкіл і два інспектори народних (початкових) шкіл. Медичний департамент мав також свого радника-керівника, будівельний департамент складався із одного старшого будівельного радника першої категорії, одного будівельного радника другої категорії, сім старших інженерів і 29 інженерів. До рахункового департаменту (Statthalterei-Rechnungs-Departament) на чолі якого стояв радник, входило шість рахункових радників. У технічному відділенні, яким керував старший будівельний радник першої категорії, був будівельний радник другої категорії і декілька інженерів. По всіх відділеннях було розподілено значну кількість технічного допоміжного апарату різних рангів.

Хоча в середині XIX ст. адміністративно - територіальний поділ Східної Галичини декілька разів змінювався, у зв'язку з чим, власне, перебудовувалася система низових адміністративних установ, проте ці зміни були незначними [53].

У 1867 році існуючі 17 округів і 176 повітів у краю були зліквідовані, а замість них створено 74 повітових староств. При проведенні цієї реформи судочинство було повністю відділене від адміністрації (у кожному старостві створювалося два-три повітових суди). Уся адміністративно-політична влада у повіті була передана Старостинському управлінню, яке сформувалося у виконавчу інстанцію усіх вищих державних установ, при цьому не тільки чисто адміністративних, але й фінансових, військових, торгівельних та ін. [54].

Оскільки старостинське управління підпорядковувалося безпосередньо Намісництву, воно отримало усю повноту влади, ставши сильним державним органом у Галичині.

У 1775 році, за зразком інших провінцій Австрійської імперії, у Галичині був заснований Становий сейм (Landstande), на чолі якого стояв Становий комітет. До складу Станового сейму входили: вищі чини - 10 представників, вище духівництво - 10 представників, магнати і шляхта - понад 100 представників. Постійними членами Станового сейму були ректор Львівського університету, бургомістр м.Львова, та один представник від львівського патриціату. У 1787 році склад сейму поповнився представниками Буковини, яка з 1786 року підпорядковувалася галицькій адміністрації [55].

У 1806 році Сейм був розпущений і тільки 1817 року відновив свою діяльність. Згідно з патентом від 3 квітня 1817 року право брати участь у засіданнях Сейму мали особи, котрі займали коронні посади: перше місце представлялося католицькому архиєпископу - йому присвоювалося звання примаса; вищі чини уніатської і вірменської церков, а також представники вибрані капітулами, повнолітні чоловіки, які належали до магнатського стану і мали табулярне майно, з якого сплачували не менше 75 зол. рин. домінікального податку; два представники багатої верхівки Львова [56].

Становий сейм мав право лише дорадчої функції і тільки у справах краю. Він займався проблемами крайового майна будь - якого одного стану чи усіх станів разом. Оскільки крайова адміністрація вимагала від сейму щораз нових ідей, то він мав право, окрім усього іншого, вносити пропозиції до крайової влади, або через неї імператору з будь - яких питань господарського чи економічного характеру. Патент від 13 квітня 1817 року дещо змінив функції самого сейму. Тепер сейм отримав право розприділяти податки на основі існуючих уже положень, призначати станових осіб на посади та затверджувати станові звання, завідувати так званою шляхетською метрикою. Виконавчим органом Станового сейму став Становий комітет (Landes Ausschuss), який називався Крайовим комітетом. Крайовий комітет складався із чотирьох відділень: 1) шкільного; 2) у справах управління; 3) суспільних доходів; 4) шляхетських метрик. До складу Станового комітету входило по два представники від перших трьох станів (духівництва, магнатів, рицарів - шляхти), один від четвертого стану (правлячої верхівки королівських міст), в даному випадку від правлячої верхівки м.Львова. Головою Станового сейму і Крайового комітету був губернатор (патент називав його президентом губернаторського управління). Сейм скликався щорічно указом імператора, який мав право розпускати його. Отже, у такому складі і структурі Становий сейм проіснував до 27 вересня 1845 року [57].

Продовжуючи розглядати історію Станового сейму, слід звернути увагу на те, що Крайовий статут від 26 лютого 1861 року узаконив Галицький крайовий сейм (Galizischer Landtag) як королівство Галичини і Льодомерії в Великим Князівством Краківським. Сейм розглядав урядові законопроекти, а також представляв з власної ініціативи проекти законів, які вступали в чинність тільки після затвердження їх імператором.

Крайовий сейм складався із 151 члена на чолі з крайовим маршалком, який призначався монархом із числа депутатів. Членами сейму були п'ять вищих духовних чиновників (три католики, один уніат і один від вірменської церкви); два ректори університетів - Львівського і Краківського; 44 представники великих землевласників (із них 13 були членами Державної Ради Австрії) 20 представників від міст (з них 6 були членами Держ. Ради). Депутати від міст вибиралися із числа поміщиків, що жили у містах (два), священиків (1), чиновників та інтелігенції, ремісників і робітників серед депутатів не було. Від Львівської, Бродівської і Краківської торгово-промислових палат у Крайовому сеймі було три представники, в тому числі один із них засідав у Державній Раді. Крім того, у Крайовому сеймі було 74 представники від сільських громад (17 із них засідали в Державній Раді). Звичайно, це були чиновники (повітові судді), священики, навіть поміщики, інтелігенція, незначна кількість заможних селян. Достатньо сказати, наприклад, що представником від селянських громад у 1870 роді був граф Адам Потоцький [58].

Адміністративним і виконавчим органом Крайового сейму був Крайовий комітет (Landesaussehus) до складу якого входили шість вибраних сеймом депутатів (три з - поміж них вибиралися на загальному засіданні і по одному від курій великих землевласників, міст і сільських громад). Очолював Крайовий комітет маршалок, який із шести депутатів призначався заступником. За дорученням сейму Крайовий комітет виробляв пропозиції і законопроекти. Він керував державним і крайовим майном, виконував адміністративно-контрольну функцію по відношенню до нижчих органів - так званого місцевого самоврядування повітів і громад. У цьому напрямку його рішення і укази підлягали контролю надвірного суду і прокуратури (за законом від 22 жовтня 1875 року) [59], а не сейму; це практично робило Крайовий комітет загальною адміністративною установою, що ще більше відтинало і так малі права сейму.

У 1861 році Крайовий комітет складався із президії і шести департаментів.

Перший департамент відав питаннями діяльності загальних і ощадних кас.

Другий департамент розглядав питання сільського господарства, промислів та промисловості, крайового рибальства, лісових шкіл, меліорації земель, регулювання рік.

Третій департамент займався освітою і релігією, стипендійними фондами, народними і середніми школами, театрами, бібліотеками, науковими закладами і, зокрема, інститутом їм. Оссолінських, виборами депутатів до Крайового сейму, канцелярією сейму, справами призначення, переміщення, звільнення і іншими питаннями службовців Крайового комітету.

Четвертий департамент займався будівництвом доріг, мостів та ін.

П'ятий департамент здійснював нагляд за лікувальними закладами, благодійністю та безпритульними дітьми.

Шостий департамент керував благодійними фондами для військових інвалідів, справами крайової жандармерії, питанням пропінацій тощо [60].

У кінці ХVIII - на початку XIX ст. уряд Австрії надто скоротив права міського самоврядування. Наприклад, право нагляду за мірами і вагами і право нагляду за діяльністю цехів і т.д. були передані самій владі. У 1784 році уряд створив у Львові дирекцію поліції, на яку було покладено охорону австрійського правопорядку і нагляд за традиціями і звичаями краю. У результаті дріб'язкової урядової регламентації усіх аспектів життя суспільства на долю "самоврядування" залишалося тільки обмежене право судочинства управління суспільним майном.

У 1862 році австрійський уряд видав загальнодержавне положення про місцеве самоврядування і на його основі 1866 року опубліковано Галицьке крайове положення про громади. Згідно з цим положенням засновувалися повітові громади (гміни), які територіально співпадали з адміністративними повітами. Органом повітової громади були повітова рада як керуючий і наглядовий орган і повітове відділення як виконавчий орган. Повітова рада складалася із 26 членів, вибраних жителями повіту по чотирьох куріях: 1) курії великих землевласників платили понад 200 зол. рин. податку; 2) курії великої буржуазії, які платили 250 зол. рин. податку; 3) курії міст; 4) курії сільських громад [61]. Однак вибори організовувалися так, що і від курій міст і від курій сільських громад до складу повітової ради могли потрапити тільки поміщики та багачі, міська буржуазія і вища сфера інтелігенції.

Таким чином, слід зазначити, що повітова рада була представником поміщиків, буржуазії міст і сіл. Із числа своїх членів повітова рада вибирала повітове відділення, головою якого ставав голова повітової ради; він мав право обійняти свою посаду тільки після затвердження імператора.

До компетенції повітових "органів самоврядування" входило управління повітовим майном і установами, нагляд за господарством і майном місцевих громад, точніше - низових "самоврядних" одиниць, затвердження важливих постанов місцевої громади, опротестування рішень місцевих громад. Органи повітового самоврядування були під безпосереднім керівництвом і контролем Крайового комітету.

Закон громадський для Східної Галичини (ст.19) від 12 серпня 1866 року, виданий на підставі закону від 5 березня 1862 року (Великого закону державного, п.18, а далі ВЗД), розглядає питання про громади крайові та право набуття громадянства.

У частині першій цього закону визначено загальне поняття громади, де вказано, що міста, містечка та села, які мають громадську структуру становлять громади.

Громади, які належать до одного політичного повіту (старостви) можуть за дозволом повітової ради об'єднуватись в одну громаду, але при цьому повинні заключати умови щодо майна, власності та фондів (§2 закону громадського).

Громади мають право також вільно об'єднуватись між собою, або об'єднувати двірські території з метою їх спільного управління. Така умова вимагала дозволу ради повітової і затвердження Намісництва (§ 95 закону громадського).

У законі зазначено що місцевості об'єднані в одну громаду можуть бути розділені тільки на підставі закону крайового .

Таким чином, створювалася правова вертикаль формування громад. Закон визначив, що членами громади є:

а) приналежні до громади, або громадяни (Gemeindeangchorige);

б) співгромадяни (Gemeindeangenossen).

1. Приналежність до громади набувається на підставі закону від 3 грудня 1863 року (ВЗД, п.105) народженням у громаді та заміжжям.

2. Діти від законного подружжя набувають громадянства у тій громаді, у якій батько в час їх народження був громадянином.

3. Діти незаконного подружжя набувають громадянство у тій громаді, у якій перебувала їх мама під час їх народження.

4. Діти законно легітимні й якщо вони неповнолітні, набувають громадянство у тій громаді, у якій батько під час їх легітимації був громадянином.

5. Жінки заміжні стають громадянами тієї громади, у якій громадянами є їхні чоловіки.

6. Право громадянства надає тільки сама громада.

7. Надвірні, державні і крайові урядовці-чиновники, священики, вчителі з початком вступу їх на урядову посаду набувають громадянство у тій громаді, у котрій мають призначення на посади.

У другому пункті закону зазначена зміна громадянства:

1) дружина йде за чоловіком, тобто якщо змінює своє громадянство чоловік, то й дружина приймає те громадянство.

2) вдова набуває громадянство в тій громаді, у якій перебував її чоловік в час його смерті, але якщо вона вийде вдруге заміж, то разом зі своїми малолітніми дітьми переходить до громади другого чоловіка.

Зі зміною громадянства батьків змінюється громадянство дітей. Позашлюбні діти йдуть по материнській лінії. Повнолітні діти (а це 24 роки) дотримуються того громадянства, яке вони мали по своїх родичах у час повноліття, хоча батьки можуть змінювати громадянство і переходити до іншої громади.

Друга частина закону вимагала, щоб громади дбали про школу, оскільки вона дає релігійно-моральне виховання. Тобто, говориться, "яка школа - такі будуть люди в громаді".

Таким чином, громади отримали право закладати свої народні школи, наймати і оплачувати вчителів, а також створювати свої шкільні ради, які завідують місцевим шкільним фондом, збирати всі доходи, складати шкільний річний бюджет, наглядати за якістю навчання дітей. Місцева шкільна рада повинна складатися з представників церкви, школи та громади.

Згідно з ординацією 1783 року у Східній Галичині були створені міські відділення (Stadtische Ausschuss Burgerausschuss) і міські магістрати (Stadtische Magistrate). Міське відділення складалося із кількох членів або цілого десятка членів (залежно від величини і значення міста). Вони вибиралися міською верхівкою. Магістрат міст складався із декількох магістратських радників, на чолі яких стояв бургомістр, який спочатку вибирався терміном на чотири роки, а на початку XIX ст. - пожиттєво. Радники і бургомістри вибиралися міським відділенням [62]. По суті, усе міське самоврядування було зосереджено в руках магістрату, а міське відділення тільки спостерігало за його діяльністю, оскільки воно стосувалося міського майна.

Магістрат поділявся на три сенати, до якого входило декілька магістратських радників: сенат громадський, кримінальний і політичний. Два перші сенати під керівництвом міського синдика виконували судові функції, а третій відав міським майном. В результаті бургомістр і радники магістрату були більше державними чиновниками, а ніж службовцями самоврядування [63].

Перший австрійський парламент за участю 383 послів, серед яких було 96 представників із Галичини, розпочав свою роботу 10 липня 1848 року. Українська депутація, представлена 39 українцями (27 селян, 9 священиків, трьох світських людей - один поміщик, один вчитель гімназії і колишній губернатор Галичини граф Стадіон), у своїй програмі вимагала поділу Галичини на дві губернії, який був, до речі, проголошений цісарським декретом ще 27 лютого 1847 року, але не здійснений. Тому першою вимогою українських послів перед парламентом було питання поділу Галичини на дві коронні губернії, підкріпивши її 15 тисячами підписів. Наступна категорична програмна вимога була національного характеру: українська мова, розвиток української народної (початкової) школи, середньої та вищої освіти, друку тощо [64].

Ось таким чином українці продемонстрували на парламентському рівні незгоду з урядовою політикою Відня щодо Галичини, відстоюючи права та інтереси галичан. Проте 7 березня 1849 року австрійський парламент був розпущений; реакція, що перемогла, запанувала в Австрії остаточно після того, як уряд за допомогою російського війська приборкав революцію в Угорщині.

Систематичні вимоги українців поділити Галичину на дві автономні округи спонукали офіційний Відень видати 20 лютого 1850 року урядове розпорядження за яким вимагалося створити дві адміністративні одиниці: Східну (українську) з центром у Львові та Західну (польську). Але ця вимога зустріла енергійну протидію польської шляхти та намісника Галичини А.Голуховського, який, захищаючи інтереси польських панівних прошарків, доводив у Відні, що окрема українська провінція, по-перше, могла б стати ареною суспільних заворушень;

по-друге, могла б відійти до Російської імперії. Проігнорована таким чином урядова постанова не була зреалізована. Проте представники Буковини вимагаючи відокремити її від Галичини і створити окремий коронний край зі своїм сеймом, мали успіх, їх вимога була виконана 1849 року [65].

Крайова конституція для Галичини від 29 вересня 1850 року поділила край на три політичні округи (Краківська, Львівська, Станіславська), тобто суто польську, змішану польсько-українську та суто українську. Такий поділ був невдалою спробою згладити міжнаціональні загострення у Східній Галичини. Керівником крайової адміністрації став намісник, якому підпорядковувалися призначені сеймовими куріями президенти округів, а крайове представництво за конституцією повинно було складатися з трьох сеймових курій: Львівська - 50 депутатів, Краківська - 58 депутатів, Станіславська - 42 депутати [66]. Компетенції курій, в основному, зводилися до господарських та економічних питань, їх розв'язання вимагали санкції імператора. Виконавчим органом усіх трьох курій був сеймовий крайовий комітет із 15 членів, обраних порівну куріями [67]. Оскільки спільним законодавчим органом курій був Центральний комітет у складі 33 членів (І5 членів Крайового комітету і по 6 депутатів від кожної курії), він розглядав питання, які за конституцією вважалися спільними для усього краю. Намісник краю, а також президенти округів і призначені ними комісарі контролювали діяльність сеймових курій і Центрального комітету, беручи в обов'язковому порядку участь у їх засіданнях [68].

З метою приведення крайових конституцій у чинність розпорядженням міністра внутрішніх справ Австрії округи Галичини і територію Буковини поділено 8 жовтня 1850 року на повіти. Львівська округа мала 19, Краківська - 26, Станіславська - 18 повітів. Буковина була поділена на 6 повітів. Після революційних подій конституція 1849 року та крайові конституції Галичини і Буковини 1850 року внаслідок цісарського патенту від 31 грудня 1851 року, припинили свою чинність.

Таким чином, виборча система 1861 року, завершуючи формування місцевого самоврядування, взяла за основу соціально-класову приналежність виборців, поділила їх на курії, порушивши при цьому демократичні принципи і права основної частини населення краю. Антидемократична система виборів надала перевагу польському шляхетству, яке тримало у своїх руках усю повноту влади. Крайова адміністрація на чолі якої стояв крайовий начальник, призначений імператором і підлеглий йому та його міністрам, складалася в основному із польської шляхти. Крайовим начальникам підпорядковувалася поліція, курії, повітові органи управління, управи міст. Вони наглядали за пресою, спілками, підготовляли списки виборів, призначали більшість чиновників, вели боротьбу зі всілякими небажаними для уряду проявами та ін. У Буковині надкрайовий керівник називався крайовим президентом, а в Галичині - намісником. Намісникові Галичини і крайовому президентові Буковини підлягали повітові старости, яких призначав міністр внутрішніх справ. До віданя повітових староств, які діяли одностайно, належало адміністративне управління в галузі економіки, народної освіти, охорони здоров'я, поліції. Старостинське управління було створене як орган, наділений сильною владою. Його основне завдання полягало у придушенні навіть найменшого незадоволення австрійським пануванням. У селах такі ж функції виконували війти, яких призначали повітові старости.

Багаторічна боротьба за визнання української нації, її мови та рівноправного розвитку спонукала депутата, - суддю вищого галицького суду, - Юліяна Лаврівського виступити 27 жовтня 1869 року на засіданні сейму про проблеми українсько-польських відносин. У документі, підписаному усіма українськими послами, говорилося про врегулювання українсько-польських взаємин. Так як українська максимальна програма на Слов'янському конгресі у Празі не була визнана, ЮЛаврівський запропонував дуже помірковану концепцію щодо порозуміння з поляками. В ній говорилося: "Відрікаємося давньої політики, яку ми досі застосовували проти вас, шукаючи нові шляхи підходу... Стоячи на основі нашої національності, будемо йти разом з іншими слов'янськими народами Австрії, по братньому себе взаємно підтримуючи... Нарід польський і український - братні народи дуже між собою зближені. Єднають нас тисячі зв'язків: родинні, товариські і інші, навіть смерть нас не розділяє, бо маємо спільні гроби, а католицизм, якого ми вірні сини, втримує той зв'язок й після смерті. Добро монархії нашого спільного краю вимагає від нас порозуміння...

Давніше українці виходили з тієї засади, що Західна Галичина - це країна польська, а Східна - українська, і тому домагались юридичного поділу. У сьогоднішньому документі поділу Галичини не домагаємося і визнаємо наш край за спільний, в якому на спільній підставі хочемо далі разом працювати. Тому жадаємо рівноправності для нашої національності, її визнання на рівні з національністю польською. Що стосується мови, ставимо вимогу, що в Західній Галичині все має бути по-польському, а у Східній - по-польському і по-українському... У головному ми дотримувалися тих засад, що були 1848 року покладені між поляками і українцями у Празі. Оскільки в багатьох пунктах ми не зійшлися, не маючи порозуміння, домагаємось відступити від тих засад, щоб уможливити порозуміння... Домагаємося тільки двох речей: одна - це рівноправність, щоб ви нас не полонізували, друга - щоб ви нас не деморалізували" [70].

Таким чином, історичний виступ Ю.Лаврівського справив величезне враження на усіх послів галицького сейму, сколихнув обидва народи.

Польська більшість у сеймі схвально поставилася до документа Ю.Лаврівського, відіслала його до Крайового відділу. Але за відсутності кворуму спеціальної комісії з цих проблемних питань рішення не було прийняте, лише доведено до відома протоколами, які було відправлено на розгляд сейму. Сейм мовчки прийняв теж до відома, зруйнував тим самим справу українсько-польської угоди [71].

Ось так угода Ю.Лаврівського перетворилася на звичайний фіктивний документ, який став відлякуючим прикладом українсько-польського єднання.

Наступна спроба українсько-польського порозуміння вийшла вже з польського боку на п'ять років пізніше від Лаврівської невдачі. 1875 року в сеймі 15 польських послів і два українських, серед яких був священик С.Качала, подали документ, в якому пропонувалося Крайовому відділу підготувати проект закону для тривалого і справедливого полагодження відносин між польською і українською національностями. Але шляхетська більшість не допустила документу навіть до першого обговорення, що стало причиною ворожнечі між українцями і поляками [72].

Тут слід зауважити, що десятиріччя (1860-1870) впертої боротьби українців з поляками особливо активно позначилося на історії Галичини, на українсько-польських відносинах, а також на розвитку Австро-Угорської держави. І, як наслідок, 1867 року було відновлено Конституцію і розпочато перебудову держави. А з метою збереження централістських позицій було проведено поділ монархії на дві державноправні одиниці, тобто дуалістичну Австро-Угорську, і третю, так би мовити, частину - Східну Галичину під гегемонією польської шляхти.

З настанням конституційної ери викристалізувалися політичні сили монархії в кількох програмах і середовищах, які визначали розвиток внутрішньої політики. Це були в головному: австрійські ліберали, федералісти і клерикали, австро-німецькі націоналісти, поляки і угорці.

Німецькі націоналісти Галичиною взагалі не цікавилися. Вони, залишаючи її полякам, намагалися зосередити сили у боротьбі за свої інтереси у Чехії і Словенії [73].

Клерикали - з уваги на свої регіональні інтереси в альпійських краях - поборювали централізм і в цьому сходилися з поляками, з якими пов'язувала їх також спільність соціальних інтересів та римо-католицизм.

Федералісти хотіли перебудувати Австрію на федералістичну державу, яка спиралась би на історично-політичні індивідуми (Корони св.Вацлава, св.Стефана, Ягeлонів) під спільною Габсбурзькою династією, тому з принципових причин не могли мати позитивних стосунків щодо української справи. Єдиним на кого розраховували українці були ліберали, які висунули концепцію конституційного централізму, не особливо погоджуючись на поширення польських привілеїв у Східній Галичині [74].

Таким чином, українці серед політичної сили, що значно впливала на політику двоєдиної (дуалістичної) монархії, не мали союзника. Навіть чехи, до яких українці відчували симпатії, не могли бути їх союзниками з огляду на різні відносини щодо Росії.

Отже, внаслідок реальної політики та великих змін, які сталися в Австро-Угорській імперії, українці залишилися самі віч-на-віч з сильним польським суперником та москвофільською агентурою. Це була дуже важка, а інколи і безнадійна ситуація, з якої, здавалось, українцям ніколи не вийти. Але рішуча боротьба за свою окрему національну індивідуальність змусила галичан постійно змагатись.

"Жовтневий диплом", підтримавши польський елемент у Галичині, надав йому особливого значення, ще тісніше зблизив поляків з династією. Велику роль у цьому зближені відіграв А.Голуховський, який був у той час уже прем'єром. Крім того, політика Наполеона ІІІ, проведена в Італії, зобов'язала Австрію підняти польську проблему, пов'язану з автономією Галичини [75].

Польська аристократія прийняла "Жовтневий диплом" з великою радістю, бо на його основі вона розбудувала польську автономію у Галичині, продовжуючи полонізацію українського народу [76].

А для українців це означало остаточну ліквідацію планів щодо поділу Галичини на польську і українську.

В той час, коли поляки захоплювалися "Жовтневим дипломом", який надав їм повне право на гегемонію у Східній Галичині, "Лютневий диплом" схилив українців до ліберального уряду, в якому вони бачили порятунок від нахабних рук польської шляхти [77].

Протестуючи проти шляхетської гегемонії, посол А. Могильницький у сеймі заявив: "Покажіть, що ви браття і щирі приятелі наші, покажіть, що любов, єдність і вільність 1878 року не були словами, а ділами, то аж тоді всі обнімемося, чи лях, чи русин". Але польська більшість ухвалила звернення до цісаря, в якому "згадується тільки про один нарід, а я і ті, що зі мною, бачимо нарід польський і нарід український", виголосив другий український представник у сеймі, священик А. Петрушевич [78].

Атмосфера, яка панувала на першому галицькому сеймі, відбиває реальну картину тодішніх українсько-польських відносин ось таким чином: "...в той час, коли посол галицьких українців доповідав рідною мовою, польські посли, висміюючи, галасували, викрикували, тупали ногами [79].

Виборча система, яку розробив Голуховський, надала польській шляхті повну гегемонію і поставила українців у ситуацію меншості проти поляків. Виборчий закон на 150 послів галицького сейму українцям визначав лише 33 відсотки, хоча за чисельністю населення українці становили понад 70 відсотків [80].

А під час виборів послів до австрійського парламенту польська більшість вибирала з-поміж польських послів тільки запеклих ворогів українського народу, прихильників полонізаторської політики.

Українська ж делегація складалася з представників селянства та двох інтелігентів, які володіли німецькою мовою [81].

"Жовтневий диплом" 1860 року, закріпивши повністю польську гегемонію у Східній Галичині, своїми положеннями, відомими в історичній літературі як "федеративна конституція", сприяв розподілу законодавчої влади між імператором і рейхсратом та крайовими сеймами. Диплом був поступкою прихильникам федеративного устрою, особливо угорському дворянству, за рахунок централістів австрійської буржуазії.

Польська панівна шляхта "Жовтневий диплом" сприйняла як перемогу своєї програми децентралізації Австрії. Польські консервативні кола, які не переставали мріяти про відродження шляхетської Польщі добивалися від австрійського уряду автономії в межах усієї Галичини. На їх думку, створені під егідою австрійської корони кадри державних службовців повинні були стати кістяком польської шляхетської держави.

У грудні 1860 року в Кракові було схвалено адресу для подачі австрійському урядові, яку підготувала група краківських консерваторів. Автори адреси, виходячи з інтересів польської шляхти, ігнорували селянське питання, заперечували рівноправність українців Східної Галичини, виступали за збереження монархії Габсбургів.

Отже, внаслідок нестабільної політики щодо українсько-польських взаємин, конституційну еру в Австрії українці Східної Галичини зустріли з острахом, оскільки вони опинилися між "молотом і ковадлом", тобто між Польщею і Росією.

А що ж до українських поміщицько-клерикальних кіл, то вони схвалювали політику австрійського уряду, сподіваючись добитися своїх інтересів. Як тільки появився "Жовтневий диплом", ще ніхто не знав, який статус отримає Галичина, буржуазно-клерикальні лідери вже зібралися у палаці митрополита, поспішаючи, склали лист-довір'я до А.Шмерлінга, який 15 грудня 1860 року став головою австрійського уряду замість А.Голуховського.

Окрема делегація відправилася до Відня для обговорення зі Шмерлінгом статуту Галичини. Остаточний підсумок обговорення статуту був такий: українців-галичан позбавити виборчих прав і передати на ласку польської шляхетської сеймової більшості.

Ось таким чином на основі заключного варіанту та куріальної системи виборів, доповненої ще спеціальною виборчою географією, українське населення, яке становило понад 13 відсотків населення Австрії, 1879 року надіслало до парламенту тільки трьох своїх депутатів (із 353) [82].

ПРИМІТКИ.

1. Петрів Р.В.Генезис капіталізму у містах Східної Галичини в кінці ХVIII - першій половині XIX cт. (1772-1850). - Івано-Франківськ,1993. - С.21.
2. Петрів Р.В. С.22. 3. Петрів Р.В. С.23.
4. Петрів Р.В. С.23-24.
5. Петрів Р.В. С.25-26.
6. Льв. наукова б-ка НАН України. ВР.Ф. "Теки Шнайдера"-32. Т.ІІІ. Положення 17-42. "Тека"- 44. Тл. 12. 1773. Відень; "Тека"-32. Т.І. Положення 15-18. 1776-1780 роки.
7. Петрів Р.В. С.40.
8. Encyklopedya do krajoznawstwa Galicyi pod wzgleden historycznym, statystycznym, topograficznym. T.1. Lwow. 1871. S. 146.
9. Klunker L. Die Geschichte Unterthan Verfassung in Galizien von Ludwig Klunker. Dominikal-Oberbeamten in Lemberg Kreise, Lemberg. E.Wimarz. 1845. S.172-175
10. Schnur-Peplonski S. Galiciana 1778-1812. Lwow. 1896. S.26-30.
11. Петрів Р.В.С.53-54.
12. Петрів Р.В.С.54.
13. Slownik geographiczny Krolewstwa polskiego I innych Krajow Slowianskich. Warszawa. 1880. S.373.
14. Slownik geographiczny Krolewstwa polskiego i innych Krajow Slowianskich. Warszawa. T.II. 1883. S.136-150.
15. Петрів Р.В.С.54.
16. Encyklopedya do krajoznawstwa Galicyi pod wzgleden historycznym, statystycznym, topograficznym. T.1. Lwow. 1871. S. 146-147.
17. Там само.С.159-170.
18. Schematismus des Konigreiches Galizien und Lodomerien. Fur das Jahr 1819. Lemberg. S. 104-110.
19. Там само.С.112-140.
20. Там само.С.116-180.
21. ЦДІА України у Львові.Ф.146, Оп.88, 0д.зб.188. Арк.1-100.
22 Там само. Ф.146, Оп.88, Од.зб. 188, Арк. 37-43.
23. Там само. Ф.146, Оп.88, 0д.зб. І88. Арк. 57-69.
24. Учреждения Западнoй Украины до воссоединения ее в едином украинском советском социалистическим государстве. Справочник. Издательство Львовского государственного университета. 1955. С.62.
25. Там само. С.63.
26. Там само. С.63-64.
27. Там само. С.64-67.
28. Петрів Р.В. С.57.
29. Петрів Р.В.С.58.
30. "Теки Шнайдера".Ф.9. Положення 17-а. Привілеї міста Броди.
31. Петрів Р.В. С.54.
32. Петрів Р.В. С.54.
33. Петрів Р.В. С.24.
34. Петрів Р.В. С.58
35. Schematismus des Konigreiches Galizien und Lodomerien. Fur das Jahr 1819. Lemberg. S. 104-110.
36. Там само. С.111-113.
37. Там само. С.117.
38. Там само. С.149-167.
39. Там само. С. 168-169.
40. Там само. С.189-200.
41. Там само. С.200-217.
42. Там само. С.223-229.
43. ЦДІА України у Львові. Ф.146,Оп. 85, Спр. 2696, Арк. 51-57; Спр. 2697, Арк. 2-5.
44. Шематизм за 1819 рік. С.212.
45. Schematismus des Konigreiches Galizien und Lodomerien. Fur des Jahr 1828. Lemberg. S. 140-160.
46. Provinzial Handbuch der Konigreiches Galizien und Lodomerien. Fur das Jahr 1848. Lemberg. S. 184-186.
47. Петрів Р.В. С.22-23.
48. Kazimierz Bartoszewicz. Dzieje Galicyi. 1917. Krakow. S.7.
49. Учреждения Западной Украины до воссоединения ее в едином украинском советском социалистическом государстве. Справочник. Издат. Льв. госуниверситета. 1955. С.45.
50. Там само. С.46.
51. Там само. С.46.
52. Таю само. С.47.
53. Там само. С.47-48.
54. Там само. С.48-49.
55. Kazimierz Bartoszewicz. S.8-9.
56. Там само. С. 10-12.
57. Там само. С. 13-15.
58 Учреждения Западной Украины ...С.43.
59 Там само. С.43.
60 Там само. С.44.
61. Там само. С. 58-59.
62. Левицький Кость. Наш закон громадський. Львів. 1889. Львів. "Просвіта". С.1-2; Учреждения...59.
63. Там самo. С.60.
64. Левицький Кость. Історія політичної думки галицьких українців 1848-1914 рр. Т.І. Львів. І926. С.27.
65. Левицький Кость. С. 27-31.
66. Левицький Кость. С.45.
67. Левицький Кость. С.45.
68. Phillips W. Poland. London. 1915. S.208; Rogge W. Osterreich von Vilogos bis zur Gegenwart. II. Band. Leipzig und Wien. 1872. S. 117-118.
69. Петрів Р.В. Проблеми українсько-польських відносин у Східній Галичині (ХІХ - початок XX ст.). Видавничо-поліграфічне товариство "Вік". Коломия. 1996. С.25.
70. //Діло.1911. Ч.85. С.23.
71. Левицький Кость. С.122.
72. Петрів Р.В. С.26.
73. Левицький Кость. С.45-49.
74. Wilhelm Feldman. Stronnictwa i programy polityczne w Galicyi 1848-1906. T.2. Krakow. 1907. S. 103.
75. Rogge W. T. I. S. 117.
76. Rogge W. T. I. S. 117-118.
77. Левицький Кость. С.78.
78. Левицький Кость. С.82.
79. Левицький Кость. С.74-75.
80. Rogge W. T. I. S. 118.
81. Труcевич С.М. Суспільно-політичний рух у Східній Галичині в 50-70-х роках XIX ст. Київ. "Наукова думка", 1978. С. 46-48.
82. //Діло.1911. Ч.85. С.24.

§ 3. КОДИФІКАЦІЯ ЗАКОНОДАВСТВА АВСТРІЇ ТА СХІДНОЇ ГАЛИЧИНИ

Розглядаючи право як інституцію законів Австрії, слід звернути увагу насамперед на формування тогочасного визначення права. Право у предметному значенні були правилами, необхідними для впорядкування життєвих відносин. Відносини особи в життєвому процесі є різні; ті, що стосуються самого індивідуального існування особи, називаються приватними, а збір постанов, котрі вказують на поведінку кожної людини у відносинах індивідуального існування є поняття права приватного. Отже, загальне право приватне є те, яке охоплює постанови, що стосуються відносин індивідуального життя усіх суб'єктів. Таке визначення зафіксоване у Йосифінській книзі законів (Josefinіsches Gesetzbuch) під пунктом І як дефініція, за якою право приватне є сукупністю тих законів, які впорядковують взаємні права і обов'язки громадян держави. Однак така дефініція була недостатньою, бо не вказувала на відносини самої держави як суб'єкта до приватного права, а також іноземних громадян. Проте у процесі розвитку юриспруденції ці прогалини, заповнювалися законами.

Поряд з приватним розвивалося економічне, торгівельне, гірниче, вексельне, міжнародне, культурне та інше право держави в цілому і кожної провінції зокрема.

Оскільки історія їх розвою йшла окремо, незалежно від розвитку права загального, то на перший план слід винести право Австрії і Східної Галичини, зробивши історичний огляд кодифікації приватного права.

Інституція австрійського права бере початок з глибокої давнини німецького у поєднанні зі слов'янським правом. Тодішні провінції, що входили до складу австрійської держави, мали свої окремі давні правові ознаки, звичаї, традиції і таке інше, які в ХІІІ ст. були зведені у крайові права (Landesrecht).

Однак вони не давали вичерпної відповіді на усі або майже усі випадки життя, тому через рецепцію римського права у Німеччині наступила зміна і саме в тих краях, де забракло постанов. Рецепція римського права викликала значну реакцію і тому, з метою збереження домашнього права, розпочато кодифікацію прав крайових звичаєвих. Внаслідок такої реакції в Німеччині уже в ХІІІ ст. появилися збірники права: "Sachsen-Spiegel, Schwaben- Spiegel und Kaiser-Recht". У зв'язку з цим у Нижній Австрії уже 1550 року запроваджено т.зв. "Motiwenbuch", де вписувалися рішення, які спиралися на домашні права, а також 1554 року введено "Consuetudinaria" зі змістом права звичаєвого. У ХVІ ст. майже в усіх провінціях Австрії були чинними збірники крайових прав "Landtafel": "Niederosterreichische Landtafel" з 1573 року і "Oberosterreichische Landtafel" з року 1629. У 1492 році вийшли крайові статути Чехії, 1538 року крайове право Моравії, 1573 року - крайове право Штирії. Усі ці правові засади створили основу для укладання правових норм у збірники, які з другої половини ХVІ ст. запроваджувалися по усіх провінціях. Значну допомогу для вироблення законів надала правова праця "Consuetudines austriacae" Суттінгера, опублікована 1662 року. Отже, у такий спосіб була створена законодавча база Австрійської держави. Проте для розвитку суспільства і держави в цілому вона виявилася недостатньою. Тому 1704 року був виданий "Kodexaustriacus Leopoldinus" у двох томах, видавцем якого був Франц Антон Кваріент. Це були вже закони і розпорядження за якими жила й розвивалася тодішня Австрія.

У 1784 році видано збірник під назвою "Supplementum Condicis austriaci", автором якого був Себастіян Герренлєбен. До цього збірника внесені упорядковані діючі закони від 1704 до 1720-х років. Наступний, третій, збірник (Altissima sanctione) 1771 року видав у Відні Пех, до якого ввійшли правові закони від 1740 до 1758 років. Четверте видання з додатками законів від 1758 до 1770 років було виданo дещо пізніше. З 1771 рожу видавництво таких додатків припинено, а підзаконні акти, що вийшли після 1770 року, внесені тільки до приватних збірників. З-поміж них слід виділити "Sammlung der Gesetze und Verordnungen" Кропачека, який складається із 9 томів. Збірник охоплює усі закони і розпорядження уряду Австрії від 1740 до 1780 років. Проте і цей кодекс не відповідав вимогам правової безпеки, оскільки складався з конгломерату в різних часах виданих законів, часто суперечливих самим собі. Тому на вимогу Марії Терезії законодавча комісія під керівництвом професора права Аццоні, враховуючи право кожної провінції Австрійської імперії, систематизувала і уклала кодекс законів, в основу якого лягло римське право, магдебургзьке право міст. Кодекс цей з 8 томів і трьох розділів (право особи, право майнове та право облігаційне), вийшов 1776 року. Дещо пізніше цісар Йосиф II, зробивши свої зауваження, вимагав доповнити збірник новими розділами. Законодавча комісія, переробивши першу частину кодексу, доповнила його розділами: право подружжя, право опікунства, правові відносини родичів до дітей і дітей до родичів та ін. Цісарські доповнення, маючи надзвичайно важливе значення для розвитку суспільства і держави в цілому, називалися патентами. Таким чином, та частина правових норм, яку вніс цісар була приведена в чинність з 1 січня 1787 року в німецьких краях, а 5 травня 1787 року в Галичині. Це була так звана Йосифінська книга законів (Josefinisches Gesetzbuch) [1]. Після смерті Йосифа II, його наступник Леопольд II створив нову кодифікаційну комісію під керівництвом професора права природи барона Мартиня і доручив йому укласти нову книгу заковів з урахуванням його поправок, перша частина якої 1794 року була завершена.

Друга частина законів закінчена 1795 року і третя - 1796 року. Таким чином, створений новий кодекс патентом від 13 лютого 1797 р. набув чинності у Західній Галичині та декретом надвірної канцелярії від 18 листопада 1797 року у Східній Галичині. Це була так звана Галицька книга заковів (Das Westgalizische-und-Ostdalizische Gesetzbuch). Слід зазначити, що окрім Галицької книги законів, значним правовим актом була перша галицька Конституція, розроблена 1790 року перемишльським суддею Станіславом Старжинським, та схвалена 1791 року австрійським урядом.

Оскільки Галицька книга заковів не змогла дати вичерпної відповіді на усі аспекти правового розвитку, то комісія надвірної канцелярії на чолі з Цайлєром внесла відповідні зміни, що випливали з особливостей краю, і 1808 року подала імператору новий проект для підписання. Цісар, внісши свої зауваження, 6 липня 1810 року затвердив кодекс. Таким чином, остаточний варіант кодексу цивільних заковів (das allgemeine burgerliche Gesetzbuch), який складається із 1502 параграфів, був оголошений цісарським патентом тільки 1 червня 1811 року, а 1 січня 1812 року запроваджений по усіх провінціях імперії, в тому числі й у Східній Галичині. Але соціально-економічний та суспільно-політичний процес розвитку Австрійської держави в цілому і Східної Галичини зокрема вимагав щораз нового законодавчого поля, яке формувалося у заковах та постановах і укладалося у збірники (Gesetzsammlungen); вони поділялися на збірники урядові і збірники приватного права. Збірники урядові: 1) Великий збірник судових заковів (Justizgesammlungen), вміщує закони, що відносяться до приватного права від 1 грудня 1780 року до 2 грудня 1848 року і обов'язкові в чинності в усіх без винятку краях імперії; 2) Збірник політичних законів від грудня 1790 до грудня 1848 років (Grosse politische Gesetzsammlungen); 3) Збірник крайових законів (Provinzialgesetzsammlungen) діяли від 1819 до 1848 років. Від 1848 року замість автентичних збірників виходять "Вісник державних законів" (Reichgesetzblatt) та "Вісник крайових законів" (Landesregierungsblatt) [2].

Для крайового чинного законодавства найважливішим був збірник Пілєра, виданий 1819 року і охоплює усі юридичні документи від 1772 до 1818 років. Скорочений збірник законів спеціально для Східної Галичини, виданий під назвою "Handbuch der galizischen Gesetze in Auszuge".

Право поділялося на законне і звичаєве (Gewohnheitsrecht). Закони і постанови видавала законодавча влада. Закони за формою розрізнялися на 1) патенти, тобто, ті закони, які видавав сам монарх; 2) декрети надвірні, тобто закони, що видавалися без титулярності монарха; 3) розпорядження цісарські (Verordnungen); 4) письмові кабінетні приписи (Allhost Kabinetsschreiben). Усі законодавчі акти оприлюднювалися. Закони, видані монархом, розсилалися до губерній, ті, в свою чергу, до округів, а округи до доміній. Патентом від 4 березня 1849 року закони оприлюднювалися "Вісником законів державних" (Reichsgesetzblatt), а з 1 жовтня 1849 року "Вісником законів крайових" (Landesregierungsblatt). Державні законодавчі матеріали надсилалися вісником по усіх краях десятьма мовами. А "Вісники крайових законів" видавалися у кожній провінції тією мовою, якою розмовляли в краю [3].

Патент від 17 лютого 1863 року продовжив право видання крайових законів та розпоряджень, а конституція 1869 року підтвердила видання "Вісника державних законів", указів та розпоряджень, санкціонованих монархом, мовами країв [4].

Право, побудоване на почутті народу і довготривалій життєвій практиці, отримало назву звичаєве. Йосифінська книга законів (1.ст. 10) забороняла користуватися категорією звичаєвого права і тому патент від 1811 року скасував його [5].

Право судове - ст. 36 патента від 7 серпня 1850 року вимагала дотримання в усіх провінціях єдиного права, але коли воно порушувалося, або перекручувався його виклад, то міністерство (справедливості) поліції мало право вимагати від найвищого суду рішення щодо законності. Для підтвердження чинності закону розпорядженням від 7 серпня 1872 року видано два спеціальні збірники: "Spruchrepertorium" та "Judicatenbuch". Закони поділялися на універсальні і партикулярні, правильні (secundum ius) і виняткові (kontra ius). Правильні закони спиралися на загальні засади права, що були основою його системи, а виняткові - на засади необхідності або слушності.

Родинні, майнові, облігаційні, спадкові права з огляду на їх зміст поділялися на негативні, заборонні, довершені, недовершені, самостійні та підпорядковані. Права родового та майнового станів, віросповідання, рівності усіх релігійних конфесій були гарантовані законом, прийнятим у 1867 році.

У законодавстві Східної Галичини діставали вияв сильні впливи суспільної свідомості у поглядах на віросповідання. Католицизм було поставлено у значно кращі умови, ніж інші релігії. Наприклад, обряд укладання шлюбу між католиком і некатоличкою міг здійснювати лише католицький священик, a постанова 71 книги законів постановляла, що наміри про шлюб між християнами некатоликами (лютри) мусили оголошуватися не тільки у тій церкві, до якої належало подружжя, але й в церкві католицькій тієї місцевості. Зазначене обмеження було ліквідоване 31 грудня 1868 року. Проте ще протягом тривалого часу діяв декрет надвірної канцелярії від 19 лютого 1846 року, згідно з яким усі підписи євреїв на будь-якому документі вважалися не підписами, а ручними знаками, хоч декрет надвірної канцелярії від 5 червня 1826 року встановлював, що євреям при переході у християнство вже саме завдяки цьому дозволялося змінювати своє прізвище.

Політична влада декретом від 20 березня 1828 року і від 19 грудня 1839 року обмежувала євреїв у придбані нерухомості та забороняла вступати у шлюб з католичками. Усі обмеження у правовому відношенні були чинними до 1849 року. Основні закони, які видавалися уже після 1849 року проголошували, що віросповідання не може впливати на приватні правові стосунки. Однак ці основні принципи законів кабінетними приписами від 31 грудня 1851 року були скасовані. Але згодом цісарським розпорядженням від 6 січня 1860 року усі постанови про заборону свідчити нехристиянам (євреям) при заповітах були відмінені. Закон від 18 лютого 1860 року внормував право придбання нерухомості і дозволив євреям Східної Галичини купувати будь-яку нерухомість тільки у Львові і при тій умові, що вони мають закінчену нижчу гімназію або реальну школу, промислову школу, господарську, гірничу, лісничу, або ж досягли офіцерського чину. Тим євреям, котрі проживали на домінікальних землях Східної Галичини дозволялося осідати і на селянських землях, але без права передачі землі в оренду. Усі ці правові обмеження були скасовані 21 грудня 1867 року [6].

Права спілок, товариств, корпорацій тощо вирішувалися правом державним і адміністративним. Тут відбита чинність правових законів від року 1864 про організацію повітів, закон громадський від 5 березня 1862 року про організацію громад, закон від 1873 року про організацію університетів; закон від 1874 року про зовнішні правові відносини церкви; статут адвокатський від 1868 року і статут нотаріальний від 1871 року про організацію палат адвокатських і нотаріальних; статут промисловий від 1859 року і закон від 1868 року про організацію банків та палат торгівельних і т.д. [7].

Таким чином, створювалася ціла система правового законодавства, яка сприяла соціально-економічному, суспільно-політичному, культурному розвитку Східної Галичини.

Велика увага приділялася правам родинним, це: права батьків до дитини, права дитини до батьків та правові взаємини між подружжям, що позитивно відбивалося на моральному вихованні поколінь.

Право класифікувалося також як службове, право застави та право канонічне. У Йосифінській книзі законів (ст.354) зазначено право власності, право дідичної (поміщицької)оренди, дідичного поземку і дідичної поверхні, котрі відносилися в головному до колишнього підданства, втратили своє практичне значення зі скасуванням панщини. Предмет власності - вживання громадське (суспільне) не є ніяким правом приватним, і не стоїть під охороною суду, воно перебуває під охороною адміністративної влади. З огляду державноправової доктрини ХVIII ст. декрет надвірної канцелярії від 14 червня 1776 року про ріки сплавні (тільки сплавні зараховував до права коронних (regale principis), тим виражалася неможливість приватної власності на таких ріках, а право корони не мало іншої практичної ваги, як збереження суспільних інтересів. Тому закон 287 йосифінської книги заковів зарахував ріки до суспільного майна держави, використання якого дозволено кожному. Цікавим фактором у законодавстві (ст.407 книги заковів) виявилася власність на острови, що виникли на сплавних ріка, - вони стають власністю держави, а острови на водах несплавних належать власникам землі. Отже, розбіжність про власність природних явищ, зобов'язала видати новий державний закон про води 30 травня 1869 року та крайовий закон для Галичини від 14 березня 1875 року про наступне: усі ріки, починаючи від місця, де можлива на них плавба чи то кораблями, плотами, баржами та човнами є майном суспільним. Усі інші води як текучі, так і стоячі, на правових засадах належать до майна суспільного. Води підземні, за винятком мінеральних, що становлять предмет права гірничого і соляних вод створюють монополію держави; води дощові, снігові, у криницях, у штучних водоймах, посудинах, водних відливах, потоки неплавні - усе це власність суспільна, її може використовувати кожний, оскільки не порушує тим рівного права вжитку інших осіб; надводні будівлі чи то при березі, чи то посеред води, то для використання подібних ужитків є особливий дозвіл адміністративної влади, дозволу повітової, крайової, чи політичної (староства), поліції (намісництво). Право землі використовували у таких потребах: - при будівництві доріг розпорядження кабінету міністрів від 19 січня 1853 року; - при будівництві залізниць (закон від 13 квітня 1870 року та від 29 березня 1872 року і від 18 лютого 1878 року); - у розвитку гірництва (закон гірничий від 23 травня 1854 року) і в справах державної монополії на сіль (закон 409 статуту монопольного); - у справах запобігання проявів заразних хвороб (декрет надвірної канцелярії від 28 вересня 1832 року, закон від 29 серпня 1868 року та закон від 3 квітня 1875 року) [8].

Право застави є право продажі чужого майнового предмета, яке міститься у книзі заковів під ст.447. Предметом права застави є речі рухомі і нерухомі. Право застави, що відноситься до рухомої речі отримало назву заставою ручною, а застава нерухомості - ґрунтовою; якщо застава внесена в грунтові книги, вона отримала назву гіпотека. Застава може відноситися до цілої речі, або ж тільки до певної її частини, вона мусить мати майнову вартість. Ці права відбиті у статтях 424,449,480 книги законів. Судові рішення є набуттям застави, тобто, суд визначає право застави саме цього предмета, - таким чином це застава судова. Право застави набувається при наявності: речових умов, судового рішення, фактичних обставив.

В артикулі 19-му закову основного про загальні права населення та постанови центрального уряду від 21 грудня 1867 року зазначено: "Усі народи є рівноправними"; кожний народ має непорушне право зберігати і плекати свою націю, мову, звичаї, традиції, релігії і т.ін. Рівноправність усіх мов у кожному краю визначається державою. Закон зобов'язував губернатора та місцеве самоврядування (в даному випадку) Східної Галичини упорядковувати діючі мови так, щоб не загострювати міжнаціональних протиріч, не применшуючи при цьому значення української мови. Хоча найвища постанова міністерства внутрішніх справ від 10 квітня 1861 року, в основу якої було покладено декрет надвірної канцелярії від 26 лютого 1818 року і розпорядження надвірної канцелярії від 7 лютого 1827 року, вимагали щоб кожний чиновник володів українською мовою, а в разі не знання, то він не може обіймати цю посаду. Проте закон від 10 червня 1869 року, підтвердивши дію і розвиток української мови на рівні з польською у галицькому краю, вніс корективи, які зобов'язували у просвіті, судочинстві, торгівлі, рільництві, обороні та крайовій безпеці письмову переписку провадити польською і українською мовами; прокуратура у службових зв'язках з урядами і судами у Східній Галичині веде польською, а для тих, хто не знає її, то українською мовою; фінансові заклади, каси, звітність, реєстри і т. інше користуються німецькою і українською мовами, а також поштові, телеграфні, промислові, що підлягають центральному урядові - німецькою. Ці положення узаконив цісар Фердинанд І своїм рескриптом 9 травня 1848 року, зруйнувавши таким чином право рівності української нації з іншими націями, скорочував вживання української мови, витісняючи її із загального вжитку [9].

Закон від 5 березня 1862 року та крайовий від 12 серпня 1866 року вимагали, щоб автономна влада: уряди громадські, відділення поштові, крайові у Львові, цісарсько-королівські (державні) тобто староства, уряди податкові, дирекції майнові, намісництво у Львові і міністерства у Відні - усі ці гілки влади і уряди зобов'язані дотримуватись принципового права щодо української мови. У тих громадах, зазначалось у законі, де переважають українці, магістрати мають провадити урядові книги та стосунки між урядом і громадою українською мовою. Цьому процесові сприяла така важлива подія як "Собор руських вчених", який відбувся у Львові 19 жовтня 1848 року за участю 118 членів. Метою Собору було встановлення єдиної української мови, з'ясування відмінностей української мови від церковнослов'янської, російської та польської, вироблення правопису. На Соборі виступив Я.Головацький зі своєю славнозвісною "Розправою о язиці южнорускім і єго наріччях", де йдучи за Шафариком, визначив поділ руської мови на три самостійні наріччя: українське, великоруське, білоруське. Проте польська шляхта, знехтувавши правовими нормами мовного режиму, зайняла ворожу позицію щодо розвитку української мови у Східній Галичині.

ПРИМІТКИ.

1. Tokarrz W. Galicya w poczatkach ery Josefinskiej. S.297.
2. ЛНБ НАН України ім. В.Стефаника. ВР. "Теки Шнайдера-32. Т.І. Положення 19. 1780-1789.
3. Там само. Ф. "Теки Шнайдера"-32. Т.І. Положення 20. 1780-1789.
4. Левицький Кость. Про права русской (української) мови. - Львів. НТШ. 1896. С.27.
5. Tokarz W. S. 307.
6. Encyklopedya do krajoznawstwa Galicyi pod wzgleden historycznym, statystycznym, topograficznym... T.1. Lwow. 1871. S. 146-170.
7. Левцький Кость. Наш закон громадський або яки ми маємо права й повинности в громаді. Львів. Тов. "Просвіта". 1889. С.116.
8. Левицький Кость. С.87.
9. Левицький Кость. С.87-88.

§ 4 СУДОВА СИСТЕМА
(Судочинство і процес)

Судова система Австрії складалася з одноосібного судді, який розглядав дрібні карні і цивільні справи; трибуналу першої інстанції, що розглядав важливіші громадянські справи; він же "трибунал" виправної поліції для так званих злочинів (дещо серйозніших ніж "порушення", і менш "серйозних", ніж "злочинність"; апеляційного суду, до компетенції якого входили перегляд рішень "трибуналів" щодо карних справ та розгляд разом з колегією присяжних серйозних кримінальних справ; касаційного суду, який розглядав скарги щодо формальних недоліків, порушень чи то неправильного викладу закону, допущених в апеляційних судах.

Тут варто зазначити, що примітним принципом австрійської судової організації був процес незмінності суддів.

Суд присяжних австрійського процесуального кодексу вимагав від присяжних кваліфікованої більшості для винесення вердикту, а тому під час голосування необхідно було набирати більшість голосів [1]. Слід зауважити при цьому, що єдиного строгого методу в судочинстві присяжних не існувало.

Для створення суду присяжних, в основу якого покладено австрійський кодекс, уряд потурбувався не тільки про забезпечення його керівним органом, функцію якого виконував суддя, про обов'язок головуючого робити підсумок-резюме фактичних обставин та юридичний бік справи, але й втримуватись від висловлювання власної думки. Звичайно, суд присяжних носив дещо класовий характер, оскільки присяжні підбиралися за майновим цензом, проте це був суд, що значно відрізнявся від інших судів своєю демократичністю [2].

Австрійське право протягом XIX ст. формувало принципи, за якими більшість злочинів передавалася до прокуратури для ґрунтовнішого розслідування. Сфера приватного звинувачення звужувалася, а сфера державного переслідування (особливо у політичних справах), навпаки, розширювалася, тому утвердження інституту прокуратури та адвокатури було актуальним, особливо під час революційних подій у Європі та після них. Участь адвокатури у попередньому розслідуванні кримінально-процесуальних справ була обов'язкова в другій половині XIX ст.

Для військово-службовців були створені у Відні окремі військові суди, які складалися із трьох інстанцій: Військовий суд, Вищий військовий суд та Верховний військовий трибунал [3].

Реформуючи центральну судову систему, уряд Австрії реформував і провінційну. Оскільки коронні суди після першого поділу Речі Посполитої залишилися у межах іншої держави, то 1773 року у Львові був заснований Верховний губернаторський суд на чолі з губернатором, який виступав у ролі апеляційної інстанції для усіх нижчих судів Галичини. У 1774 роді замість апеляційного суду у Львові був створений королівський трибунал. Він складався з призначеного монархом - голови, віце-голови і трибунальських радників. Королівський трибунал займався цивільними і карними справами шляхти, служачи апеляційній інстанції державних чиновників-шляхтичів, а також для міст в цілому, як громад чи корпорацій. Він мав право судового нагляду над міським населенням, право помилування засуджених до кари смерті селян, за винятком особливо тяжких порушень закону, тоді як таке право належало тільки імператору. Смертні вироки затверджувалися губернатором. Усі рішення державних судів виносилися іменем імператора [4].

Суди Східної Галичини в кінці ХVIII ст. поділялися на шляхетські, духовні, міські та інші. Для духівництва існували особливі єпископські суди у Львові, Перемишлі. Хоча компетенція їх не була достатньо чітко визначена, проте можна констатувати, що до 1784 року вона поширювалася і на карні справи духовних осіб. З 1784 року компетенція духовних судів була обмежена тільки духовними справами у вузькому розумінні слова. По справах світських, зокрема карних, духовні особи позбавлялися сану духовним судом і передавалися світському суду. Для міського населення діяли магістратські суди у містах, які користувалися магдебургзьким правом. Суд ради (judicum consulare) розглядав громадські права, війтовський суд (judicum advocatiales cabinale) війтовсько-лавочний, або магдебургзький суд розбирав карні справи, а також спори про спадщину, земельні спори тощо [5].

У 1780 році при трибуналі була організована Крайова табуля, (Landtafel), тобто заведені книги, в яких вписувалося становище кожного земського майна. Найвищою інстанцією судового нагляду з 1780 року був галицький сенат у складі верховної судової палати (Oberste Justizstelle), яка знаходилася у Відні. Одночасно зі створенням королівського трибуналу, при галицькому губернаторстві, був заснований судофінансовнй сенат, а 1775 року - так звана апеляційна рада. Рада в порядку першої інстанції розглядала справи осіб, котрі не належали до шляхетського стану, але займали офіційні посади, а також справи іноземної шляхти, затверджувала вироки кримінальних справ нижчих міських і сільських судів при умові, якщо покарання було не нижче двох років ув'язнення [6]. І трибунал і апеляційна рада були під контролем верховної судової палати.

Таким чином, від 1784 року поширилася дія судової реформи на Галичину, яка активно розвивалася в Австрійській імперії.

Судом першої інстанції для сільського населення стали вотчинні або домініканські суди, для міського населення - магістратські суди, а для шляхти і інших привілейованих станів - земський суд (Landrecht). Він називався шляхетським судом і його не слід, до речі, сплутувати зі старопольським земським судом, який у 1783-1784 роках був скасований [7].

У 1787 році в Галичині, Буковині й інших австрійських провінціях, було засновано 19 карних судів. Ними стали магістратські суди тринадцяти великих міст, в тому числі й Львівський магістратський суд, до компетенції якого входив розгляд політичних справ усього краю. Решта шість карних судів були створені самостійно [8]. У ролі вищої судової інстанції для Галичини і Буковини 1784 року був організований у Львові апеляційний суд. Вищою інстанцією, що здійснювала судовий нагляд над судами краю, була верховна судова палата [9].

Апеляційний суд у Львові складався із першого і другого президента, віце-президента та ради. Рада в свою чергу складалася із судді та 13 членів, трьох секретарів, реєстратури, до якої належали: директор, два реєстратори і п'ять членів ради [10].

Крайовий апеляційний суд у Станіславі складався із президента, віце-президента і ради, до якої входило три судді, шість радників, два секретарі; реєстратура: директор, два реєстратори, експерт-експедитор, вісім канцеляристів [11].

Реформуючи судочинство, Йосиф ІI окремим параграфом декрету 1784 року постановив: усе службове листування центральних і окружних адміністративних органів провадити тільки німецькою мовою. Для підтвердження цієї ж постанови, 1785 року він видав указ для судів і адвокатури у трирічний термін перевести судочинство на німецьку мову. Але, викликавши спротив у галицьких українців, цей указ не вдалося повністю впровадити і до кінця ХVIII ст. лише часткове судочинство користувалося німецькою мовою. А щодо реформи поміщицького суду, то радикальних змін не сталося. Оскільки пани й надалі залишалися суддями, то вони зобов'язані були пройти відповідну підготовку, пристосуватись до мови краю і скласти іспит. Сільські громади мали право вибирати своїх кандидатів на заступників суддів [12].

Судова система Східної Галичини, реформуючись, тісно пов'язувалася з судівництвом Австрії, яке вимагало широких реформ у містах. Міста, що проводили соціально-економічні, політичні та культурні реформи, мали право на власні судочинні органи, а ті, в яких не проводилися реформи, судочинні органи діяли у повітах, домініях. Судові органи влади знаходилися у містах-округах, наприклад, у Львівській окрузі - два судді у Львові, один суддя у Городку, один - у Гайї; у Самбірській окрузі - один суддя у Самборі, один - у Турці, два - у Дрогобичі; у Жовківській окрузі - один суддя у Жовкві, один - у Раві Руській, один - у Сокалі; у Золочівській окрузі - один суддя у Золочеві, один - у Бузьку, два судді - у Бродах; у Бережанській окрузі - один суддя у Бережанах, один - у Бурштині, один - у Бібрці; у Станіславській окрузі - один суддя у Станіславі, один суддя - у Галичі, один суддя - у Коломиї, один суддя - у Гвіздці, один суддя - у Снятині; у Стрийській окрузі - один суддя - у Журавно, один суддя - у Долині, один суддя - у Болехові, два судді - у Стрию; у Тернопільській окрузі - два судді в Тернополі, один суддя - у Микулинцях, один суддя - у Збаражі; у Чортківській окрузі - один суддя у Чорткові, один суддя - у Хоросткові і т.д. Представники судової влади (чиновники) входили також до складу окремих магістратів і називалися "синдиками". Вони виконували окремі не складні судові процеси, виносили вироки, рішення яких могли оскаржуватися у Львівському апеляційному суді. Крім того, у деяких містах діяли також окремі єврейські суди (до 1785 року), вірменські суди (до 1790 р.), гірничі, фінансові, вексельні, військові та меркантильні [13]. Зокрема у м. Броди діяв суд меркантильний, започаткований 1787 року, функція якого заключалася у контролю за внутрішньою і зовнішньою торгівлею, а також комісаріат поліції, створений 1811 року, який мав автономний статус. У зв'язку з впровадженням нової судової системи 1854 року Бродівський меркантильний суд припинив свою чинність, а всі судові страви були передані Золочівському окружному суду [14]. Окрім головних органів судової влади, були кримінальні управління у містах-округах та ради, які складалися із чотирьох радників. До ради належали майнові міські гміни, адміністрація і поліція, а також міська лава з 4-7 членів для видачі постанов (опікунства) у справах цивільних і карних. Часто ці дві організації зливалися в одну формальну раду для розв'язання проблем того чи іншого міста. Рада створювалася щорічно методом виборів і скликалася щоквартально [15].

У 1839 році за законами про перебудову судової системи найвищою інстанцією для усієї імперії став Верховний судовий касаційний трибунал та апеляційно-судовий орган у Відні, функція яких поширювалася на всю монархію.

Зміни в системі державного апарату в середині XIX ст. зумовлені потребами капіталістичного розвитку і революції 1848 року, торкнулися і системи органів суду. Згідно з новим судовим законодавством, верховна судова влада, тобто, право на помилування, пом'якшення вироку чи взагалі звільнення від судового процесу тощо, належала монарху, причому всі суди повинні були діяти "іменем імператора". У цьому проявлялося намагання зліквідувати вотчинний суд, який діяв від імені окремих феодалів, скасувати самоуправлінські міські суди, зробити усі суди державними і тим самим зміцнити державну владу.

Уся реорганізація судової системи проходила на основі закону від 1849 року, поширеного 1850 року на Східну Галичину і Буковину. Східна Галичина і Буковина були поділені на судові повіти, в яких створювалися повітові суди (Bezirksgerichte) [16]. В адміністративному повіті (старостві) було декілька судових повітів.

Другою категорією, судів першої інстанції були повітові колегіальні суди (Bezirkskollegialgericht).Вони засновувалися по одному в кожному старостві і називалися колегіальними тому, що деякі важливі карні справи, непідсудні звичайному повітовому суду, слухалися у колегіальному суді за участю не менше трьох повітових суддів [17].

Третьою групою нижчих судів були крайові суди (Landesgerichte), повноваження яких поширювалося на низку староств і навіть на сусідні землі. На теренах Східної Галичини було засновано дев'ять крайових судів. Крім цього, згідно з положенням закону від 1849 року у Львові був створений вищий крайовий суд (Oberlandesgericht) компетенція якого поширювалася на всю Галичину [18].

Вищою судовою інстанцією у державі був верховний судовий і касаційний трибунал. За законом 1853 року в 1854-1855 роках повітові колегіальні суди у Східній Галичині були скасовані, а замість них колегіальними судами першої інстанції стали крайові суди. Тепер вони називалися окружними судами (Kreisgeriсh). У період "контрреформи" 1852-1853 рр. там, де були крайові суди, запроваджувалися так звані повітові і міські делегатські суди. Вони розглядали громадські справи другорядного значення [19].

Вищий крайовий суд, Верховний і касаційний трибунал залишилися без змін. Однак період відкритої реакції і "контрреформи" продовжувався недовго. Воєнні невдачі знову і знову ставили питання про необхідність реформ. Перетворення Австрії в конституційну монархію 1867 року викликало нові реформи, в тому числі і в судочинстві. Знову запроваджувалися повітові суди і судочинство було відділене від адміністрації. Для карного процесу відновлений суд присяжних по справах злочинності (1873 р.) та злочинні процеси у пресі (1869 р.). Відновлюючи суди присяжних, уряд обумовив, що рада міністрів має право призупинити їх дію терміном на один рік, але для цього потрібно отримати згоду обох палат парламенту [20]. У 1870 році у Східній Галичині діяв один крайовий суд у Львові та п'ять окружних судів: у Перемишлі, Станіславі, Самборі, Тернополі і Золочеві. Крім цього, на території дії Львівського крайового суду було три і на території дії інших окружних судів - по одному міському делегатському суду, а також функціонували повітові суди. На території Львівського крайового суду таких судів було 14, Перемишльського крайового суду - 22, Самбірського - 19, Станіславського - 18, Тернопільського - 16, Золочівського - 17 [21].

У 1849-1850 роках при кожному крайовому суді була посада державного прокурора, а у вищому крайовому суді та верховному судовому і касаційному трибуналах створена посада генерального прокурора. З 1873 року прокурори верховного і касаційного трибуналів стали називатися генеральними прокурорами, у вищих крайових судах - старшими прокурорами, а при крайових і окружних судах - державними прокурорами. У 1863 році на прокуратуру було покладено нагляд за дисциплінарними проступками судових чиновників, а в 1865 році - за тюрмами [22].

У 1870 році була створена вища державна прокуратура у вищому крайовому суді для Східної Галичини. Вони діяли у Львові, Перемишлі, Самборі, Станіславі, Тернополі, Золочеві, а дещо пізніше - у Бережанах, Чорткові, Коломиї, Стрию, Рогатині [23].

У 1854-1855 роках поряд з загальною прокуратурою у Львові були організовані фінансові прокуратури, які безпосередньо підпорядковувалися міністерству фінансів. Фінансова прокуратура здійснювала контроль і нагляд за всіма фінансовими операціями, захищаючи інтереси держави в судах усіх інстанцій [24].

Одночасно з запровадженням суду присяжних був заснований інститут адвокатури.

У 1784 році був створений суд першої інстанції для шляхти під назвою земський суд (Landrecht). Практичну назву він отримав як шляхетський суд. Склад його штатних працівників призначався тільки монархом [25].

З 1784 по 1787 роки шляхетський суд у Львові був одним на усю Галичину і Буковину. У 1787 роді такі суди були створені у Станіславі і Тарнові. Суд у Станіславі поширював свої дії і на Буковину до того часу, поки 1804 року в Чернівцях не був заснований свій шляхетський суд [26].

Шляхетський суд складався із голови суду, віце-голови і 6-15 суддів або радників. До його складу входила значна кількість секретарів, протоколістів, реєстраторів, канцеляристів, судовиконавців (коморників), адвокатів і інших судових чиновників. Шляхетські суди розглядали і розв'язували фіскальні питання, справи державної скарбниці, майна монастирів, капітулів, майна громадського і магістратів, католицького, греко-католицького духівництва, місцевої шляхти і дворянства іноземного походження і осіб нешляхетського походження, нагороджених орденами, підданих Туреччини та ін. [27].

Таким чином, шляхетський суд від початку і до кінця (1880 р.) свого існування був захисником інтересів пануючих класів австрійської буржуазії.

КРАЙОВА ТАБУЛЯ (Landtafel) була заснована австрійським урядом 24 березня 1780 року при королівському трибуналі і тому отримала початкову назву королівська. Вона створена для зміцнення панування шляхти і полегшення збору податків. Табуля вела облік нерухомого майна, займалася договорами купівлі-продажу, заповітів тощо. Це, з одного боку закріплювало і підтверджувало права шляхти на нерухомість, а з іншого боку, давало можливість урядові визначати точнішу суму податків з нерухомого майна. Після судової реформи 1784 року, коли королівський трибунал був зліквідований, а замість нього створили шляхетські суди, королівська табуля була підпорядкована Львівському шляхетському суду; вона називалася тепер Галицькою або Крайовою табулею. У 1860 роді до крайової табули відійшла і так звана міська табуля, заснована ще 1772 року у Львові для обліку нерухомого майна і нарахування з нього податку. Крайова табуля проіснувала до 1896 року [28].

ВИЩИЙ КРАЙОВИЙ СУД був створений на основі декрету від 4 січня 1773 року, переіменований 1774 року на Вищий королівський трибунал. Він був апеляційною інстанцією для земських і гродських судів. У 1784 році у зв'язку з загальною судовою реформою королівський трибунал був реорганізований в апеляційний або кримінальний вищий суд. Він називався також апеляційним судом і діяв як вища судова інстанція у Галичині. 23 лютого 1855 року апеляційний суд був реорганізований у Вищий крайовий суд, діяльність якого поширювалася на всю Галичину і Буковину. Очолював Вищий крайовий суд президент [29].

Вищою судовою інстанцією у державі був Верховний судовий і касаційний трибунал у Відні. Головною метою цього суду було судове переслідування діячів революційного і національно-визвольного руху, охорона прав приватної власності і буржуазно-поміщицького правопорядку. До компетенції Вищого крайового суду, як суду другої інстанції, входили: 1) справи громадські, в тому числі вексельні спори, торгівельні спори; 2) справи гірничого судочинства; 3) справи апеляційного рішення консульств у Яссах, Галаці, Ізмаїлі, Тульчі; 4) кримінальні справи, дисциплінарні справи. У відані Вищого крайового суду у Львові знаходилися усі крайові і окружні суди Східної Галичини і Буковини. До 1855 року Вищий крайовий суд мав структуру таку: президія, громадянський сенат, кримінальний сенат. Після 1855 року Вищий крайовий суд складався із п'яти структурних відділень - президії або президентського відділення, громадянського сенату, кримінального сенату, дисциплінарної комісії для службовців суду і тюремної охорони. Крім цього, існували рахункове відділення і канцелярія. Вищий крайовий суд у Львові припинив свою діяльність у 1918 року [30].

Постанова австрійського уряду від 18 квітня 1849 року зобов'язала у 1850 році заснувати цілу систему судових органів у Галичині, зокрема крайові колегіальні судові установи, до складу яких входили президент і президенти сенатів. Дія кожного з тих судів поширювалася на частину староств.

Крайові суди розглядали: 1) громадянські права - спори подружжя, опікунські справи, справи про визнання померлих, про погашення і скасування боргових документів, про встановлення прав, усиновлення та права спадкоємності за заповітами; 2) кримінальні справи, участь у яких брали присяжні [31].

У 1853 році всі крайові суди, за винятком Львівського і Краківського, отримали назву окружні. У зв'язку з ліквідацією суду присяжних, на початку 1852 року судді мали право виносити не тільки рішення про міру покарання, але й вердикт про винність [32].

У 1873 роді суд присяжних у кримінальних процесах частково був відновлений.

Львівський крайовий суд поділявся на два відділення: цивільне і кримінальне.

Після судової реформи у другій половині XIX ст. до Львівського крайового суду була приєднана Крайова табуля, яка свою чинність припинила 1896 року, а крайовий суд у Львові - 1918 року.

ПОВІТОВІ суди (Bezirksgerichte) у Галичині і Буковині були створені 1850 року у відповідності з урядовою постановою 1849 року. Їх було 218, тобто по кілька в кожному старостві. Повітові суди розглядали усі громадські справи, за винятком тих, котрі входили до компетенції вищих судів. Повітові суди судили одноосібно і були незалежні від адміністрації. Повітові колегіальні суди розглядали ті ж справи, що і інші повітові суди, але їх дія поширювалася і на справи злочинів, здійснених в усіх судових повітах, що входили до староств [34].

У 1854-1855 роках повітові суди були зліквідовані, але 1868 року дещо в зміненому вигляді відновлені. Кожний повітовий суд поділявся на цивільне і карне відділення; Львівський повітовий суд мав два цивільні відділення, один з них поширювався на Львів, а другий тільки на територію повіту. Така структура повітових судів проіснувала до 1918 року [35].

ЛЬВІВСЬКА вища державна прокуратура була створена на основі постанови Міністерства юстиції від 29 червня 1855 року і розпочала свою діяльність 18 вересня 1855 року. Прокуратуру очолював старший прокурор, дія якого поширювалася на округу Львівського вищого крайового суду. Старший прокурор здійснював нагляд за діяльністю прокурорів нижчих інстанцій, розгляд донесення прокурорів першої інстанції про збройні виступи, революційні рухи тощо. Постановою від 17 жовтня 1865 року старшому прокуророві було доручено управління і нагляд за тюрмами [36].

Галицька фінансова прокуратура бере свій початок від 16 червня 1773 року у Львові як фінансове управління, яке 1775 року перетворено на фінансову колегію, а 31 січня 1852 року реорганізовано на фінансову палату. У період судової реформи на основі фінансової палати 1 липня 1852 року організована Галицька фінансова прокуратура, яка безпосередньо підпорядковувалася Міністерству фінансів Австрії. Фінансову прокуратуру очолював фінансовий прокурор. Апарат прокуратури складався із старших радників, радників, секретарів-ад'ютантів, конципістів і допоміжного службового персоналу. Діяльність фінансової прокуратури поширювалася на всю територію Галичини [37].

У другій половині XIX ст. Галицька фінансова прокуратура складалася із президента, канцелярії, 15 департаментів [38].

Слід зазначити, що така структура судово-прокурорської системи проіснувала аж до 1918 року.

Продовжуючи удосконалення судової системи, яке випливало із рішень нового органу центральної влади-парламенту у Відні, крайового сейму у Львові, а також революційних подій у Європі, судочинство зайняло одне з провідних місць як у імперії в цілому, так й у Східній Галичині зокрема. На період 1846-1849-х років припадає значне збільшення у містах і містечках краю кількості юридичних чиновників, для яких розпорядженням міністра юстиції від 22 лютого 1849 року створювалися курси підвищення кваліфікації, а також буди призначені комісії з прийняття іспитів в усіх судових, адвокатських, прокурорських та інших правових чиновників [39]. Це була акція формування висококваліфікованих чиновників, після якої певна частина їх була звільнена з посад за невідповідність теоретичних і практичних знань.

Розпорядження міністра юстиції від 21 листопада 1859 року про розширення мережі судів у містах і містечках краю, які не були повітовими центрами. Це: Отинія, до якої належало 19 населених пунктів, Підволочиськ - 17 населених пунктів, Мостиська - 16 населених пунктів, Бірца - 11 населених пунктів, Гусятин - 17 населених пунктів, Сколе - 9 населених пунктів, Заболотів - 13 населених пунктів, Ходорів - 9 населених пунктів, Ягільниця - 11 населених пунктів, Кути - 8 населених пунктів, Нижанківці - 16 населених пунктів, Кам'янка-Струмилова - 12 населених пунктів, Белз - 17 населених пунктів, Борщів - 9 населених пунктів, Надвірна - 6 населених пунктів, Гримайлів - 9 населених пунктів, Мости Великі - 14 населених пунктів, Обертин - 10 населених пунктів і т.д. [40].

Зміни у системі державного апарату в середині XIX ст. призвели до певних змін і в системі судових органів, до остаточного відокремлення суду від адміністрації та відмови від станового суду. А це означало, що від 1850 до 1879 років було створено ще додатково 77 судів, які рівномірно розподілялися за кількістю населених пунктів та населення у них [41].

Таким чином, узагальнюючи, слід зазначити, що така структуризована судова система та прокуратура проіснували в основному аж до 1918 року.

ПИМІТКИ.

І. Черниловский З.М. Всеобщая история государства й права. Юристь. Москва. 1996. С.372.
2. Черниловский З.М. С.372-373.
3. ЦДІА України у Львові. Ф.26, Оп.4, Од.зб.237. Розділ ІІІ. С. 42-55,
4. Там само. Ф.26, Оп. 4, Од. зб. 237. Розділ ІІІ. С.55-57.
5. Там само. Ф.26. Оп.4, Од.зб. 237. Розділ ІІІ. С.57-81.
6. //Галичанин. 1891.Ч.58. С.1-2.
7. //Галичанин. 1891. Ч.59. С. 1-7; Ч.64. С.10-І2.
8. Учреждения Западной Украины до воссоединения ее в едином украинском советском социалистическом государстве. Справочник. Изд. Львовского госуниверситета, 1955. С. 73.
9. Там само. С.74.
10. Там само. С.75.
11. ЦДІА України у Львові.Ф.26, Оп.4, Од.зб. 237. Розділ ІІІ. С.57-63.
12. Левицький Кость. Про права руской (української) мови. Львів. Наукове товариство ім. Т.Шевченка. 1896. С.1-32.
13. Kutrzeba S. Historya ustroju Polski w zarysie po rozbiorach. T.4. S.176-180.
14. Kutrzeba S. S.178.
15 Учреждения Западной Украины ... Справочник. С.73.
І6. Там само. С.74.
17. Там само. С.74.
18. Там само. С.75.
19. Там само. С.80.
20. Там само. С.80.
21. Там само. С.81.
22. Там само. С.82.
23. Там само. С.84.
24. Там само. С.84.
25. Reiser Franz Michael. Geschichte der Osterreichischen Monarchie. III. Band. II. Abteilund. Wien. 1802. S.119.
26. Reiser F. M. S. 121-127.
27. Reiser F. M. S. 129.
28. Учреждения Западной Украины... Справочник. С.79.
29. Там само. С.80.
30. Там само. С.80-81.
31. Там само. С.81.
32. Там само. С.82.
33. Там само. С.82.
34. Там само. С.82.
35. Там само. С.83.
36. Там само. С. 84.
37. Там само. С.84.
38. Там само. С.84.
39. Encyklopedia do krajoznawstwa Galizii pod wzgledem historycznym, statystycznym. T.I. Lwow. 1871. S.146-147.
40. Там само. С.198-205.
41. Віcник законів і розпоряджень крайових за 1879 рік. Львів. 1895. С.185-187.

назад

goutsoullac@rambler.ru