и часто чуємо (одночасно: погоджуємося, згадуємо, виголошуємо, наполягаємо, визначаємо), що нам фатально не пощастило із владою. Ця думка наскрізно побутує у суспільстві, перетворилася на загальне місце, на висновок, на діаґноз. З цією думкою ми дивимося теленовини, з нею, неспростовано-невблаганною, ми пишемо заяви до різноманітних посадовців, крутимо дулі у кишенях, обговорюємо політреформи, споживаємо оковиту, паплюжимо принагідних начальників, щасливо маємо у дупі реґулярні суспільні обов'язки й не менш щасливо примислюємо собі інші обов'язки: нереґулярні, екзотичні, ентузіастичні та просвітянські. При цьому ми твердо знаємо: кому що, а референдум - наше свято. Й під час нього ми не розгубимося і не забудемо нашого ментального шіболету "коби не гірше". Ми напружимося та обов'язково підтвердимо оту всю нашу нєвєзуху всенародним волевиявленням.
І ми ніколи не згадуємо про те, що нашій владі фатально не пощастило з народом.
Адже у той, вже далекий та історичний момент, коли українській партгоспактив раптово зайняв місце Державної Влади і почав, хоча й невпевнено і з помилками, виговорювати слово "істеблішмент" (замість другого "і" вперто вилазила "я"), територію між Сяном і Доном заселяли не стількі громадяни, скількі тверді та терті соціальні партизани, спадково упевнені в необхідності тихо-мирно саботувати-підривати усі починання усякої влади і красти все, що баче око. Щоби якось то нейтралізувати це неозоре і хитре підпілля, наша влада на початку 90-их дала народові розкішного хабара у вигляді неоподаткованих присадибних ділянок, переданих у власність та неосяжних гектарів орендованої за копійки землі. Теперішні аналітики оцінюють цей Гіперхабар у 200-250 мільярдів (!) доларів. Влада знала, що рустикальний нарід-партизан насправді стурбований виключно проблемою виживання. Отримавши Гіперхабаря, бабки параски, тьоті наташи, вуйки івани і відставні прапорщики віктори петровичі полегшено зітхнули (бульба виросте - не помремо, а війни не буде) і, у форматі алаверди, дозволили добрій нашій владі розкрасти і прихватизувати ресурси колишньої УРСР.
При цьому нарід-партизан сукупно лоханувся, забувши, що все це вже колись було. Був Ленін і його "Землю - селянам!". Була халявна роздача поміщицької та державної землі у незабутньому Вісімнадцятому. І був незабутній Двадцять Дев'ятий, коли влада поміняла собі нарід, відправивши ледь зажирілих халявників-куркулів вмирати у казахські степи і північну тундру. І ніяке пасивне партизанство нікого не врятувало. Між двома незабутніми датами, нагадаємо, трохи більше десятиліття.
Отже, якщо брати за відлік нинішнього Гіперхабаря 1992 рік, то зрозуміло: наближається гаплична межа для Халяви-два. Якщо раніше наявний тип населення в принципі владу влаштовував (бо красти не заважав і на мітинги ходив через сімох), то тепер, коли наші скоробогатьки зі своєю новоприватизованою мізерією зібралися у европи і почали робитися істеблішментом, сей нарід їх тішити перестав. Письменник Володимир Яворський (не плутати з депутатом-123!) пише: "Як може Президент запровадити у країні ринкову економіку, коли переважна більшість народу або байдужа, або не хоче цього. Як може Президент чітко заявити про европейську орієнтацію, а тим паче здійснювати її на практиці, коли величезні маси українців сповнені недовіри до Европи?"
Додамо ще одне питання: "Нащо ж нашім можновладцям навчати своїх дітей в Оксфордах і Гарвардах, якщо потім вони повернуться в Україну правити непросвітленими, затятими у партизанці і крадіжках, бабками парасками і відставниками петровичами, які цих високовчених діток можуть не зрозуміти і навіть послати до всім відомої адреси?" Питання, як бачимо, риторичне. Владі терміново потрібна заміна народу. Бо ж у европах сміятимуться.
Для заміни народу, як показав нам Найкращий Друг Дітей, необхідна швидка і повчальна відміна халяви. Себто, у теперішніх координатах, перетворення землі на товар, її миттєвий ринковий перерозподіл і, як наслідок цього всього, остаточне знищення общинно-безвідповідального типу землеволодіння, яке завдяки колгоспам-радгоспам-КСП затрималося на Сході та на Півдні України до початку третього тисячоліття.
Ми стоїмо на порозі останньої телуричної війни в українській історії. На порозі останньої битви за землю. Вже є перші жертви: озвірілі селяни і фермери нищать одне одного сокирами і комбайнами, сотні тисяч бідних виїзджають на заробітки за кордон (переважно назавжди), туберкульоз, СНІД і гепатит вкорочують життя іншим невдахам.
Відбувається заміна народу. На місце совєтизованого українського етносу приходить субстрат з новими соціальними параметрами. Він менш освічений і, тому, менш гоноровий та ідеалістичний. Адже радянська система освіти зруйнована, а за новими дипломами не стоїть реальна кваліфікація. Майбутній Україні, як планується, досить буде закордонної та елітної управлінсько-менеджерської освіти двадцяти-тридцяти тисяч спадкоємців теперішнього правлячого класу. Люди нового субстрату будуть прогнозованішіми за своїх батьків, жорстокішіми і з більш матеріалістичною мотивацією. Вони будуть готові визнавати над собою владу напівкримінальної верхівки за умови неухильного зростання вітчизняних ресурсів споживання і сфери розваг. Вони не будуть слухати інтелигентських байочок про традиції, свободу і гідність. Вони будуть поважати грубі гроші і посвідчення офіцерів спецслужб. Вони будуть розуміти англійську і спілкуватися нею на рівні готельних і бордельних потреб. Вони будуть дивуватися, згадуючи, що їхні батькі горбатилися по городах і вирощували там бульбу.
Її вони будуть купляти розфасованою.
Ми часто чуємо (одночасно: погоджуємося, згадуємо, виголошуємо, наполягаємо, визначаємо), що нам фатально не пощастило із владою. Ця думка наскрізно побутує у суспільстві, перетворилася на загальне місце, на висновок, на діаґноз. З цією думкою ми дивимося теленовини, з нею, неспростовано-невблаганною, ми пишемо заяви до різноманітних посадовців, крутимо дулі у кишенях, обговорюємо політреформи, споживаємо оковиту, паплюжимо принагідних начальників, щасливо маємо у дупі реґулярні суспільні обов'язки й не менш щасливо примислюємо собі інші обов'язки: нереґулярні, екзотичні, ентузіастичні та просвітянські. При цьому ми твердо знаємо: кому що, а референдум - наше свято. Й під час нього ми не розгубимося і не забудемо нашого ментального шіболету "коби не гірше". Ми напружимося та обов'язково підтвердимо оту всю нашу нєвєзуху всенародним волевиявленням.
