ідчуття поразки оволоділо українськими інтелектуалами. Мальбруківській похід до європейського лона призупинився і вицвів, маршовий оркестр відмовився у шістьсот шістьдесят шосте зіграти "Ми любимо тебе, Америко!", трофейні команди, озираючись на схід, повідставали, а штабні усамітнилися по наметах.
Тож не випадково, що у день святої мучениці Тетяни під гостинним дахом конференц-зала львівського Українського католицького університету відбувся семінар поразкознавців під гапличним гаслом "Що нам робити з рештою свого життя?". Півсотні інтелектуалів з Київа, Варшави, Луцька, Харкова, Львова, Чернігова, Тернополя і богоспасенного Станіслава перед очима студентів-катехитів обмінювалися досвідом своїх обломів і втішали одне одного, цитуючи, попри інше, д-ра Лешека Колаковського: "Найвдаліша дефініція віри -- це визнання особою власної поразки".
Професор Ярослав Грицак (Львівський Національний університет) запропонував таке історичне пояснення витоків вітчизняної поразки: "Специфіка української інтеліґенції полягає в особливій націотворчій функції інтелектуалів. Це водночас і їхнє благословення, і їхнє прокляття. Благословення, бо дає відчуття особливої, з нічим не зрівняної героїчної місії. Прокляття, бо накладає на неї такі інтелектуальні обмеження, з яких годі вирватися (пан професор, певно мав на увазі відоме гасло жлобів "свій до свого по своє" -- В.Є.). Для того, аби досягнути справжніх інтелектуальних висот, потрібно подолати силу національної гравітації. Як приклад наведу історію Відня межі Х1Х-ХХ століть, головними символами якого були Малер, Фройд, Шніцлер, Краус, Герцль, Адрлер, Бар та багато інших мистців і вчених, аж до Вітґенштайна й Поппера. Всі вони сформувалися у виразній опозиції до домінуючої класичної католицької австрійської культури -- культури, котра була радше культурою "для домашнього вжитку", бо на дальшу перспективу вона виявилася безплідною. Більшість (близько 3/4) названих "іконоборців" були засимільованими євреями. Викинуті за межі кожної націнальної спільноти, ці віденські модерністи були позбавлені національної ідентичності. Це вивільняло їх від тяжкої ноші "будування нації", і відкривало можливість звертатися до найглибших питань екзистенціального існування світу (...)".
Погоджуючись з логікою пана Ярослава, ми все ж таки підозрюємо глибші й строкатіші джерела нашого Місця Поразки.
Для їх відтворення можна передбачити кілька рівноцінних шляхів. Пам'ятаючи, що за межами наукового ідіотизму "нармальниє гєрої всєгда ідут в абход", ми спробуємо стати найнормальнішими із нормальних й підемо до шуканого через непереконливу низку вельми сумнівних припущень:
1) припустимо, що Йосіф Віссаріонич був підпільним буддистом (на штиб героя роману Віктора Пєлєвіна "Чапаев и Пустота"), а його концтабори для народів Союзу були концептуально тотожні бамбуковій палиці настоятеля Фаня, якою старенький тисячу років тому виколочував непокору з впертих ченців Шаолінського монастиря;
2) припустимо, що, незважаючи на титанічні зусилля Вусатого Вчителя, успіхи піонерів-мічуринців та наочні приклади буддійських просвітлень, задемонстровані історією між 41-им та 45-им роками, народи Радянського Союзу, з українським включно, не змогли все ж таки вичавити з себе ниці буржуазні звички та опанувати Порожнечу поза мовчанням та словом;
3) припустимо також, що після наглої смерті Вусатого Лисий, Броватий та розплоджені ними "шістдесятники", далекі від медитацій над шаолінськими парадоксами, не осягнули суспільної педагогіки друга всіх дітей; натомість вони задемонстрували світові, що тяжіння до простоти іноді є найближчим наслідком переляку;
4) припустимо, що у ту доленосну "мить ГКЧП", коли Борис Ніколаїч з башти Т-72 проголосив усім братським народам "нєзавісімасть, панімаєш", українська нація являла собою щось на штиб колективного буддійського ченця, котрий не здобув посвячення, а тому й не зміг второпати, нащо ж його так довго і боляче лупцювали;
5) припустимо, що саме недопосвяченість нації привела її врешті-решт до фатального самоусвідомлення себе як "народа-страждальця", що було не менш фатально посилено ненавистю більшості наших співвітчизників до успіху у всіх його втіленнях;
6) припустимо отже, що саме так виникло Місце Поразки. Виникло воно, з історичної перспективи, доречно. Якраз тоді, коли врізав дуба дистрофічний вітчизняний Модерн, a "вісімдесятники" почали гречно й наполегливо пояснювати "шістдесятникам", що при смаженні чебуреків не обов'язково враховувати космічне протистояння добра і зла. Тим крутило у носі і продовжувало зніматися поетичне кіно про молитви за гетьманів. На цьому тлі всі способи, форми, контексти, передчуття, сенси, глухі кути та глибокі торби поразок якось непомітно актуалізувалися. З-за високих гір Карпатських причвалав Постмодернізм-Глобалізм і забув привітатися з тубільцями...
У шкільних методичках брєжнєвських часів вчителям рекомендувалося "при розгляді питань провідної ролі пролетаріату у будівництві комуністичного суспільства загострити увагу учнів на прикладі Монгольської Народної Республіки, котра у 20-60 роках, не маючи власного робітничого класу, спромоглася побудувати соціалізм, спираючись на братську підтримку пролетаріату СРСР". Ця рекомендація виринає з пам'яті кожного разу, коли на шпальтах газет, в конференційних залах, або у тісному колі нестерпно легких вітчизняних культурологів раз-у-раз виникає риторичне питання: а чи зможе дмодерна наша Вкраїна перестрибнути епоху Модерну й увійти до глобалізованого світу, спираючись на дружні руки (мацаки, маніпулятори) країн золотого мільярду?
"Зможе!" - впевнено та бадьоро відповідають мудрі поразкознавці, згадуючи хрестоматійних монгольських чабанів і той факт, що нашим драбам й драням все йдно через що стрибати і на що опиратися. Питання: чи схочуть? Ще одне питання: чи буде арбітр співчувати бажанням і спроможностям стрибунів? Не варто забувати, що майбутнє все чіткіше вимальовується як змагальний процес, у якому запізненим напівсільським культурам буде запропоновано або негайно здати євроіспити й відторбичити власну традиційність до євромузею, або ж пройти до кімнати з написом WC.
Джерелом для такого сірого майбуття є зовсім не зла воля залаштункових масонів і кавалерів ордену св.Станіслава (навіть якщо їх направду аж триста і всі як один визначні посадовці). Позаяк територіальних резервів у людства немає, все більш невідворотною стає перспектива перерозподілу планети згідно ознак успішності тої чи іншої культурно-економічної моделі...
Перші овочі глобалізації мають синтетичний присмак сурогатів та дешевих пропозицій маскульту. Це зовсім не так остаточно, як здається на перший погляд, адже для третіх і шостих її овочів вже будуть розроблені якісніші смакові добавки. Драби до того часу вже забудуть смак натурального культурпродукту і синтезована з цитат "відвертість" чергового трансформеру не наштовхнеться на фахового дегустатора. Наше Місце Поразки поволі перетече у Остаточне Місце Поразки.
І ось тоді, нарешті, закотиться за обрій сонце несплячих.
І настане ніч (три тлусті крапки)
назад
