атріарх Бу-Ба-Бу" Юрій Андрухович пропонує всім українцям ("ще не добитим") в і д к р и т т я лицарської Слави своєї країни, слави "мандрованого лицаря-філософа", "визволителя Панни" (архетип "Персей").
Щоправда, цим він повторює західноєвропейського патріарха літпроцесу Генріха Бьолля ("Очима паяца", 1963 р.), який не знаходить для свого "лицаря-принца" іншого шляху, крім карнавального (Знаменно, що один із перших романів Бьолля "Потяг прибув вчасно" початково мав назву "Від Львова до Чернівець"). Надалі романи Андруховича "Рекреації" та "Перверзія" явно перегукуються з такими романами Бьолля "Чим закінчилося одне відрядження" та "Груповий портрет з дамою". Без сумніву, наша інтерпретація має право на існування на основі т.з. парадокса Шлегеля - Шлейєрмахера, що полягає у наступному: "… дослідник, критик, інтерпретатор завжди ліпше розуміє контекст, ніж автор" [Пиховшек В. , "Концепция протестантской этики М. Вебера", зб. : "Проблемы философии", Вып. 86, К., 1990, с. 62].
Не слід перейматися тим, що ідея "лицаря - визволителя Панни" є смішною та споріднена із замилуванням Дона Кіхота лицарською славою раннього середньовіччя. Не забуваймо, що якщо на крайньому Заході Європи Лицар Серця Дульцінеї втілював незалежне існування на "окраїні" суспільства та звільняв каторжників, то на крайньому Сході Європи лицар Святої Покрови здійснював той же "момент" буття - жив на "окраїні", звільняв каторжників із турецьких галер… Але якщо Алонсо Кіхано - герой-меланхолік, то гетьман (генеральний капітан) християнської міліції Сагайдачний - герой-холерик, який і стінами Кремля та Хотина заволодів і свою Дульцінею проміняв на тютюн та люльку…
Наполеона Бонапарта теж підіймали на глум за похід у Єгипет (акт замилування традицією хрестових походів). Але наслідком його став Розетський камінь та дешифрування ієрогліфів…
Так, Великі Пригоди, "…Великі трагедії, - писав Микола Шлемкевич, - тяжкі переживання нації часто є струсом духа, після якого приходять глибокі відкриття. З розораних душ вистрелюють горді будівлі, в яких довго наступні покоління знаходять свій дім і світ" [ Шлемкевич М., "Загублена українська людина", К., 1992, с. 32-33]. Начебто , тепер це вже реалізується:
… вже народжуєсь Київ - новий, златоглав
для нових офіцерів та антологій !
[ Процюк С., "Завжди й ніколи", 1999, с. 42].
Іншими словами, екс-"неодегенерат" С. Процюк пропонує йти шляхом , схожий на шлях барона Романа фон Унгерна, що намагався в 1921 році відродити у серці Монголії міф чорної "суувастік" на жовтому полотнищі - імперію Чингізидів. Зрештою, російські євразійці та неоєвразійці підняли на щит ідеал засновника "ордену офіцерів-буддистів"…
Свого часу українців не захопила неоромантика "східних (азіатських) конквістадорів", "конквістадорів Великого Сходу" [Хвильовий М., "Україна чи Малоросія", журн. "Слово і Час", 1990, ч. 1, с. 26 - 28].Але об"єктивна реальність володарює всупереч суб"єктивному бажанню "братії" українців. Тепер "… час пуританців, людей гарячої віри - знов настав для Європи і світу; що ці, якраз ці "пуританці" , показалися деміюргами історії (підкреслення наше, - О.Г.)…; що власне "добра воля осіб", воля, скріплена вірою - творила історію, їх "апостольське слово", (а) не "безупинний громадянський поступ"…" [Донцов Дм., "Дві літератури нашої доби", Львів, 1991, с. 43].
Негативно оцінюючи феномен "деміюргів", "янсеністи" від літератури охрестили цей наш час "часом єзуїтів". Нехай і так ! Останні - це "… лицарське братство сущого перед обличчям небуття, бойове співтовариство у священній війні проти потягу до розпаду, проти тліну та розтління, проти ніщо" [ Аверинцев С.," Поэты", М., 1996, с. 314].
Жан-Франсуа Ліотар убачав прихід цих "лицарів - конквістадорів" у "вчених - партизанах", "негативних героях" - постструктуралістах, які методом деконструкції підривають систему зсередини. Така собі мрія зреалізувати те, на що не спромоглися "нові ліві" 60-70-х рр. зі своїм журналом "Партізан Ревю".
Саме до "партизанів-деконструкторів" прийшов із своїми романами Юрій Андрухович , шукаючи шлях лицаря після реалізації вищезгаданого проекту Г. Бьолля на українському терені (у вигляді "Бу-Ба-Бу"; якось у телециклі "АргументКіно" ведучий, головний редактор журналу "КINOКоло" В. Войтенко, щоб пояснити глядачеві, що таке постмодернізм Джона Коена - "Виховання Арізони", дав таке визначення: "Це такий собі бубабізм у кіно !").
За В. Єшкілєвим, одначе, інші "лицарі-партизани" виробили куди-більш витонченіші ("єзуїтськіші", як сказав би Є. Баран) форми дискурсу: "гра на випередження" ( a la "Мы наш, мы новый мир построим"), а саме: 1) широка домовленість традиціоналістськи налаштованих мислителів (тобто "генонівців", "нових правих") та культуртрегерів ("гекатонхейрів", за А. Дугіним) про введення у сучасний контекст поняття "плеромічна відкритість", розробка знакового (на базі універсалій, наприклад, австро-угорської метакультури) та сенсового наповнення, що стають "ембріонами злагоди" для нового за методом традиціоналізму ( post-Guenonisme або ruthenisme), "вживленого" у "постмодерністську тканину інтелектуального простору"; 2) "накидування" мисленнєвих будь-яких нюансовано-нараційних (у дусі стилю "фентезі") практик толкієнівсько-діккенсівького типу (т.з. "деміургійний дискурс") на амбіції певних сил, політичних, економічних або естетичних [Ешкилев В., "Восточная Европа: Кризис идентичности", "Независимая газета", Москва, 1999, 25 авг.].
Але проекти як Г. Бьолля - Бу-Ба-Бу, так і "неотолкієністів" - але аж ніяк не самого В. Єшкілєва, який л и ш е провокує ситуацію у потрібне йому русло ("Гапон української літератури", як охрестили його наш рустикали типу В. Іллі), щоб у черговий раз потурити зашкарублість української маси "іронією швейківського типу" - лишень невдалі варіанти можливого, і, напевно, - тупикові, класично ставрогінські. Бо їм нема місця у "раю тварин" Святого Франциска поміж "птахів та лілій", а їхнє ж місце - це лише animal farm, назад, в "антиутопію". Похід "лицарів престолу святого Бьолля" приречений на невдачу під ударами Саладіна - "Масового Чтива".
Юрій Андрухович вчасно "втікає" із проекту Бьолля у проект Томаса Манна ("Смерть у Венеції", 1912 р.). Далі наводимо дещо довгу цитату з грузинського культуролога: герой роману Манна Густав фон Ашенбах , "… віддаючи себе у четвертій главі у владу міфологічного, … сп'янів від можливостей розмикання своїх кордонів вглибину, в перспективу подоб, сп"янів тим більше і тим пагубніше, що у цьому міфологічному достаткові для нього нема центрального, опорного міфу, за котрий міг вхопитися його розум, - міфу, котрий би став ведучою зіркою та стержнем, новою культурою його внутрішнього життя. Як блукає він (вимазавши собі обличчя сажею, тобто у "масці", - О.Г.) лабіринтом венеціанських вуличок, переслідуючи Тадзіо, так само блукає він і лабіринтом міфів у все зростаючому своєму сп"янінні. В якусь мить здається, що платонівські діалоги можуть стати організуючим центром, котрий стягує до своєї логіки внутрішні сили та спонукання Ашенбаха… Отже, у міфологічній логіці, котрій вручає себе Ашенбах, відсутня генеральна організуюча ідея - відсутній його власний стерновий міф" [ Эбаноидзе И.А., "Опьяненная песня" или "нравоучительная притча" ? , журн. "Известия РАН. Серия литературы и языка", 1995, т. 54, № 2, с. 35 - 36].
Для російського модернізму, за Л. Сталбергом, "провідним міфом" стає солярно-космічний міф про боротьбу "культурного героя із Сонцем, що символізує перемогу над часом.
В американському світовідчутті цю "провідну зорю" прояснив Гені Форд: "… Невдачі дають тільки привід розпочати знову і більш розумно. Чесна невдача не ганебна ; ганебний страх перед невдачею". І далі слова Бориса Парамонова: "… Що таке Америка" ? Це не досягнутий рівень споживання, а готовність розпочати заново, від нуля. "Емігрувати" … Америку створили люди, здатні розпочати від нуля. Але це і є "єврейство" - як усезагальна характеристика людського проекту. Америка - інтернаціонал євреїв усіх націй… Російська культура повинна була піддатися діаспорі та викоріненню у власній країні, щоб довести свою прославлену "вселюдськість"…" [Парамонов Б., "Конец стиля", М., СПб, 1999, с. 303, 366]. Той же принцип виразив поетичним рядком геній цивілізації Окциденту Р. Кіплінг:
…И, потерпев крушенье, можешь снова -
Без прежних сил возобновить свой труд,
И если ты способен все, что стало
Тебе привычным, выложить на стол,
Все проиграть и вновь начать сначала,
Не пожалев того, что приобрел…
("Если…")
продовження тексту
назад
