ісля повістевого циклу, що викликав різноманітні оцінки, але не залишав байдужими читачів, Степан Процюк апробував себе у царині роману, який сьогодні висунутий редакцією журналу "Кур'єр Крив басу" на здобуття Шевченківської премії. Ще б якихось років 15 тому цей факт сприймався б за безперечний успіх автора. Сьогодні ж найпрестижніша і найсуперечливіша літературна премія в Україні, попри всі спроби Шевченківського комітету на чолі з його головою Іваном Дзюбою, залишається суто локальним явищем. Якщо ще когось і цікавить щось у цій щорічній процедурі, то це сума грошової винагороди. Для багатьох письменників це також єдина можливість у цій державі заробити своєю літературною працею бодай такі-сякі "легальні гроші".
Щодо цьогорічних (2003 р.) номінантів, то тут, як сказав би Лєрмонтов, "смешались в кучу кони, люди". Маємо аж одну премію на номінацію "Художня література, публіцистичні і культурологічні праці", а серед претендентів такі імена, як Емма Андієвська, Іван Яцканин, Вячеслав Медвідь, Юрій Барабаш, Микола Ільницький, Михайло Андрусяк, Василь Герасим'юк, Василь Слапчук, Лариса Крушельницька, Богдан Стельмах, Павло Глазовий etc. Справжня тобі, як сказав би класик "хохляцької" гумористики, сміхологія.
Однак, за тим же Коцюбинським, "коні не винні". Багато із претендентів справді заслуговують літературної відзнаки, яка на українському ґрунті звелась до ганебної подачки - своєрідні урядові ліки від страху перебування у культурній резервації.
Процюк - один із тих небагатьох письменників, які дуже добре усвідомлюють ситуацію, в якій опинилися. І який своєю творчістю постійно кидає виклик. Він перейнятий суспільною роллю літератора і літератури, він змушений повторювати той самий шлях, яким простували українські письменники від Шевченка до Стуса. Він просто змушений це робити, керуючись відомим принципом: якщо не я, то хто? Він не належить ні до "співаків", ні до "глобалістів" (як ділить українську інтелектуальну еліту вслід за журналістом із "Дзеркала тижня" Микола Рябчик). Він є сучасним українським письменником високої проби, який, розуміючи і знаючи всю кон'юнктуру суспільну і літературну, свідомо залишається в силовому колі україноцентризму. Напевне, це Доля. Особисто мені Процюк нагадує трагічний шлях Франка з його 40-річним служінням Нації. Що з того вийшло - не мені нагадувати. Але Процюк, вслід за Франком, вчить галичан бути українцями, а східнякам прищеплює почуття національної гордості. Не знаю, чи сам ІІроцюк прагне вчити, але це сильніше за нього, і він робить те, що належиться зробити саме йому. Вслід за Франком Процюк признається в нелюбові до Галичини й України в цілому. Чи має він таке право? Адже він - Процюк - не Франко... Так, він має таке право, бо народився, виріс і чується українцем у неукраїнській державі. Як людина із чітко сформованою позицією, яку не спрофанував дрібними компромісами, Процюк має право вимагати такої ж чіткості від інших. Знову ж таки, йому не залишається вибору, себто, не залишається компромісів у виборі.
"Інфекція" - соціальний роман. Навіть соціально-психологічний. Як би це комусь не подобалося, але виходить на те, що Процюк знайшов свою тему і свою форму. Вона далека від літературної еквілібристики і схоластики. Процюк не вписується в сьогоднішню псевдодемократичну літературну ситуацію з її "дутою" романоманією, коли вчорашня домогосподарка чи телеведучий пишуть на "общепонятном" білялітературні тексти, які тут же улесливими літературними синками (на кшталт "чего изволите") розрекламовуються як "книги року". Єдина можливість протиставити себе цьому білялітературному пофігізму - не писати або ж писати, сповідуючи ідею Високої Літератури, орієнтуючись при цьому на класичні зразки національної і зарубіжної літератур. Власне, Процюк йде цим шляхом.
"Інфекція" - це роман про нас сьогоднішніх. Сава Чорнокрил, Кирило Орленко, Остап і Назар Кисільчуки, Іванка, Ірен, черниця Франциска etc. - це ми. Такі, як ми є. Сила Процюка - в умілому зриванні соціальних масок. Недолік Процюка - у тому ж самому. Процюк - актуальний, він гостро реагує на всі соціальні й психологічні зміни. Однак сучасний читач віддає перевагу не гострій соціальній прозі, а соціально-викривальній журналістиці. Прозаїк змушений або втікати в лабіринти форми, або освоювати розважальні жанри. Процюк же повторює досвід Франка - він "довбає сю скалу", він скульптор роденівського розмаху.
Процюк - письменник вітаїстичного таланту. Його вірі й переконанням можна щиро заздрити. Бо, попри всі крайнощі змалювання, проза Процюка - "неймовірно сумна і неймовірно прекрасна музика".
Січень 2003р.
назад
ісля повістевого циклу, що викликав різноманітні оцінки, але не залишав байдужими читачів, Степан Процюк апробував себе у царині роману, який сьогодні висунутий редакцією журналу "Кур'єр Крив басу" на здобуття Шевченківської премії. Ще б якихось років 15 тому цей факт сприймався б за безперечний успіх автора. Сьогодні ж найпрестижніша і найсуперечливіша літературна премія в Україні, попри всі спроби Шевченківського комітету на чолі з його головою Іваном Дзюбою, залишається суто локальним явищем. Якщо ще когось і цікавить щось у цій щорічній процедурі, то це сума грошової винагороди. Для багатьох письменників це також єдина можливість у цій державі заробити своєю літературною працею бодай такі-сякі "легальні гроші".
