Я люблю багатьох старих письменників. Вони - діти похилого віку. Колись моє літературне покоління опиниться на їхньому місці. Хоча так скорботно передчувати зародки фізичного в'янення… Намагаєшся цінувати конкретні миті життя, бути поблажливішим і незлим, гасити шалені приступи люті, нахил до усамітнення і келійництва, нігілістичну неприязнь, маскулінну обмеженість, песимізм і депресії, котрі здрібнюють твої писання, накладаючи на них прокрустові рамці вузької однолінійності.
2.
Здається, що деякі мої літ-ровесники (літро-весники) ніколи не сумніваються у шедевральності власного творива. Це, вочевидь, один з різновидів психічного щастя, хоча обмеженого й підозріливого. Залізобетонна впевненість у власному таланті - не така вже і рідкісна риса у літературному, навіть навкололітературному, середовищі. Буває, і направду талановиті люди хворіють нею. Я завжди панічно боявся й боюся цього маніакального блиску літературних очей, засланих поволокою mania grandiose. А ця тітка "grandiose" здатна перетікати у найнесподіваніші форми й відтінки, виїдаючи ізсередини душу.
Письменник, котрий непохитно впевнений у власній маєстатичності? У нашому бестіарії нечитальництва? З деякими нашими дрібнохитруватими видавцями, що копійки зайвої не вкладуть у пропаганду авторської книжки? Як кажуть на Галичині, тримайте мене, бо впaду зoсміху. Чи може бути щось кумедніше і трагіфарсовіше від такого екземпляра?
3.
Чи є межа нашій моторошній літературній байдужості і єлейному пофіґізмові? Ми готові платити гроші чадам зрусифікованих батьків, щоб ці "кіндери" вчили рідну мову. А де ж стипендії чи ґранти - щоб не бігати, не випрохувати, не принижуватися, майже повсюдно натикаючись на колюччя позирків - жменьці направду талановитих українських письменників? Бо лише талант може витягнути українську літературу за метафізичний комір до всіляких там оплакуваних нами ширших контекстів.
А можливо, я нічого не розумію, не володію широчінню державного лінґвомислення, а ці зворушливі дітлахи більше заслужили матеріальної підтримки, ніж десяток-півтори письменників? Бо останні, мовляв, мають голову на плечах, рідною мовою володіють, значить, викрутяться, не маленькі…
4.
Не завжди (майже ніколи?) ми адекватно не розуміємо інших. Наприклад, я часто читаю визначення своєї прози як "оспівування межових невротичних станів", або "пафосно-соціальної", або … сповненої "патологічних пристрастей". Якраз подібне писали рецензенти, неупереджені ні до мене, ні до моєї творчості.
Але не покидає відчуття абсолютної антонімії оцінок, дивної та однобокої вузькості таких тверджень. Не намагаюся займатися нудними дидактичними автопоясненнями, іноді думаючи: "А мо' і справді,…зі сторони, типу, видніше і т.д." Але…яка ця у кожному випадку часткова відчитаність, частковий діалог і вибіркове сприйняття. Проте для цих критико-читачів моя проза відбувається саме у такому ракурсі. Можливо, справа у мені? Не дотягнув, не зумів, забракло хисту… Вічні сумніви. Цієї речі мені - безсумнівно - не бракує ніколи.
5.
Деякі люди вважають мене надміру амбітним і переповненим власною значущістю. Іноді аж волати хочеться: це ж як треба не любити (не читати?) те, що написане мною, або, даруйте, не розуміти його, щоб таке стверджувати?! Чому, міркую, вони не подумають про моє багаторічне перебування у в'їдливо-заздрісному провінційному середовищі, де неможливо функціонувати без маски? Звідки така поверхова й злісна упередженість, адже я настільки далекий від істинної амбітності, як гурток вишивання хрестиком від конфуціанства. Швидше навпаки: я нещадно нищу власні прояви будь-якої пихатості чи "гонору", вважаючи їх кумедними.
Лише одне "але". Як і всі люди, я неспроможний контролювати власне підсвідоме, спорадичні спалахи неприязні чи сарказму, якими би причинами вони не були викликані. І розумію, що не завжди можу вимагати до себе уважної поведінки чи доброзичливого ставлення. І усвідомлюю, що у власному житті не завжди був на етичній висоті, що маю власну "колоду" в оці, і не маю бажання міркувати про "шкалки" інших. І часом стає соромно за дріб'язкову гординю, байдужість, підкреслену прохолоду у спілкуванні з деякими людьми, культивування, нехай і вимушене, власної відстороненості.
Адже не лише моїм героям, але і їхньому витворювачу, є украй важливі безнастанні етико- і богошукання, а також постійне відчуття присутності живих і теплих сердець у його серці…
6.
Письменник, як на мене, насправді відбувається лише у тому випадку, коли глибинно усвідомлює, що саме так може написати лише він. Письменник повинен (?) мати своїх палких шанувальників і…палких недругів. Інакше для чого його літературне тривання, яке не викликає сильних, нехай і різнополюсових, емоцій?..
7.
Напевне, письменницький талант (у незашмульганому значенні слова) відчутний одразу. Мені, як читачеві, часто буває чужою психоментальна специфіка багатьох письменників. Іноді навіть відразливою. Пам'ятаєте вольтерівське: "Я ненавиджу ваші погляди, але помру, щоб дати вам можливість їх висловити". Звичайно, "помру" тут є емоційним означником толерантності. Але до таланту, навіть чужого і далекого тобі, слід намагатися бути терпимим. І я внутрішньо шаную всіх талановитих, у моєму розумінні, українських і неукраїнських письменників. Деякі з моїх сучасників-українців є у своєму письменницькому хисті воістину великими.
І нехай не приплітають мені одразу пафос чи ще якусь ахінею. Бо ці надсадно-поверхові звинувачення у патетиці засмучують і непокоять мене, адже для кожного повинна бути органічним те, що є, даруйте софізм, для нього органічним.
8.
Наскільки література є наркотичним маревом? Чи можуть "заняття" словом бути небезпечними? Чи вдатна література висмоктувати вітаїзм? Чи може вона зробити письменника анахоретом? Як треба ставитися до власного писання: серйозно? відповідально? пофіґістично і легко? Адже надмір серйозності відштовхує, а надмір легкої грайливості спрощує. На всі ці вторинні (вторинні?) думки кожен практик дає самостійну відповідь.
А, можливо, не треба ніяких питань і ніяких відповідей? Але як тоді боротися з видивом метафізичних порожнин? віртуальної нічогості? А може, ці запитання лише зайве засвідчують мої претензійні псевдопошуки?
Я, як і кожен мій колега, здатен ставити тисячу таких: "?" А все ж…чи існує таємниця творчості?
9.
Письменницькі гонорари… Боже, хто, окрім безумця, намагався би насправді заробити грошей в наших українських реаліях, скажімо, річною роботою над непростим романом? Але те, що кличе тебе писати, нехтує крамарською логікою. Воно сильніше від нашіптувань твого третього чи двадцять п'ятого "я": "Чим ти займаєшся, дурню? Адже частина твоїх ровесників, котрі не стали алкоголіками чи не померли від непосильної фізичної праці на заробітках, мають котеджі і джипи, рахунки у банку і літні вакації на закордонних курортах. А ти? що маєш ти?"
І я у панічному страхові відганяю пріч, ненавидячи, своє третє чи двадцять п'яте "я", адже достеменно знаю: коли мене покине те, що веде за письмовий стіл, це вже буду не я, а лише моя жалюгідна подобизна. І для чого мені тоді всі матеріальні блага світу, коли не зможу писати? Страх неспроможності писання як витончена тортура, як жахлива покара… І я вкотре відганяю пріч найвигадливіші нашіптування "нормальних" варіантів.
Через те невеликі літературні гонорари є для мене бодай символічним підтвердженням, вочевидь, наївним, дитячим і поверховим того, що мої писання є потрібними комусь із сучасників…
10.
Перечитую попередньо написане. Так багато особових займенників, особливо "я". Невже егоцентричний літературний нарцисизм, прихована претензійність чи квазімазохізм водять моєю рукою? Чому стільки "я", а не "ми" чи "вони"? Чому не відшукую, адже вмію це робити, казуїстичних словосполук, чому не ховаюся за маску?
Але…для чого? Ті, хто не сприймає моєї творчості, завжди знайдуть у ній найрозмаїтіші хиби. Найбільша кількість потенційних читачів банально не підозрюють про писання і такого літератора як Процюк, і майже всіх інших… Решта, насмілюся сподіватися, спробують зрозуміти цей, теж індивідуальний досвід, що стоїть за рядками цього есею чи проступає крізь них…
11.
Іноді мене дуже ранять несправедливі слова чи вердикти, навіть деяких друзів (приятелів?). Уже сливе п'ятнадцять років займаюся літературною творчістю. Деколи стає дивно: невже за такий час не можна було наростити товстого шару несприйняття і письменницької байдужості? стовідсоткової впевненості у стовідсотковій якості власного писання?
Але і я ранив людей необережним словом. А вони також були і є чутливими до моїх прохолодно-жорстких оцінок, кепкувань чи сарказму, які не завжди були виправдані. Також я, міркуючи над цим, іноді впадав в інші крайнощі: надмірної літературної дипломатії, коли графомана не називаєш графоманом, а сірятину сірятиною… Напевне, хотів і хочу оберегти себе від дискомфорту у міжособистісних стосунках, адже живу між людьми.
А можливо, інколи літературна брехня є благом? Де ті надчутливі терези, спроможні визначити: благом чи компромісною отрутою є літературна дипломатія. Напівправда, чверть чи осьмушка правди?..
12.
Деякі читачі вважають, що герої моєї прози і, відповідно, її автор є надміру закомплексованими й невротичними. Що ж, кожен має право на власні міркування стосовно моїх паперових героїв.
Щодо автора… Б'ю навідліг: хіба щасливі стають письменниками? Хіба не є творчість нав'язливою потребою спілкування? Автопсихотерапією? Об'єктом сповіді паперу як найспостережливішому психоаналітику? Плацдармом для боротьби із собою і своїми переконаннями, котрі, навіть у найпривабливішій формі, завжди є недосконалими. Поверховими й однобічними? Т.д. і т.п.?
Для мене писання прози є, окрім багатьох інших складників, ще і прихованою надією на нових обдарованих читачів, яким є важливою (не лише цікавою) моя літературна практика. Чи маю я комплекси й страхи? Так. Нехай кине у мене каменем той, хто не має їх… Інша справа, наскільки вони сильні чи небезпечні, творчі чи руйнівні. Але тут уже починається сфера надінтимного…
13.
Міркую, скільки на нашій, не своїй землі закопано справжніх літературних талантів? Скільки потенційних літературних "зірок" фізично й морально здеградували? Скільком з них відхотілося писати, бо пересвідчилися у майже повній суспільній байдужості до літератури й непотрібності останньої? А може, такий талант, що не витримує випробування на опірність, є вторинним? Але ж…
Чи була для таких людей література важливою? дуже важливою? Можливо, я згущую фарби, бо знаю на власній шкурі, що таке літературний розпач і зневіра у тому, що бодай комусь є направду екзистенційно важливі твої писання?
Література заради заробітку, конкурси, спроби творення масового чтива, іноді поза межею розумної доцільності силкування "розкрутки" у пресі посередніх і сірих гросбухів. Низка освічених рецензентів, котрі чомусь (???) називають ці талмуди цікавими.
Гадаю, що немає масової і елітарної, серйозної й розважальної літератури. Література для мене ділиться лише на два означники: талановита і нездарна.
14.
"Я знаю те, що нічого не знаю". Написавши вісім книжок - котрі вийшли мізерними накладами і є малодоступними для широкого кола читачів - я не став інтелектуальнішим. Практично всі питання, котрі хвилюють мене, залишилися відкритими. Я не став кращим чи гіршим, хоча намагаюся постійно змінювати себе вчорашнього, адже ортодоксальна застиглість лякає мене. Пам'ятаючи про егоїзм літературних поколінь (якщо така химерна словозлука має право на сенс), я намагаюся бути відкритим до неупередженого читання вартісних художніх творів як сімдесятирічних, так і двадцятирічних.
Тільки не поколіннєва пиха, тільки не бурчання: "А в наші часи і цілувалися краще, і горілку краще пили". Відкритість до світу і до нових літературних віянь (принаймні, розуміння їх) - це безперервне поборювання у собі, за Лесею Українкою, Того, що в скалі сидить… Як важливо, щоб уміли слухати мене. Як важливо, щоб умів слухати я.
15.
Моє особисте життя складалося непросто. Майже завжди я любив і люблю важко, без ефірних підйомів і радісних окрилень. Мій характер іноді є непрогнозованим, хоча я постійно намагаюся тримати в упряжі власні анархічні пориви. Багатьом людям я симпатизую, хоча я не зробив для них особливого добра. Деякі - закон рівноваги - відчувають до мене метафізичну неприязнь, хоча я ніколи не "переходив" їхньої дороги і завше намагався уникати так званих "ворогів".
Не знаю, чи став би я письменником, якби…не моя дружина Люба, котра робить усе, що в її силах, щоб я міг писати. Здається, я знаю, що означає жіночий альтруїзм… Вона, напевне, вірить у мене і мою творчість більше, ніж я. Дружина ніколи не захвалює мене, ще при початках нашого спільного сімейного досвіду ми відкинули фальшиву патоку. Вона допомагає вести іноді успішну, іноді без-, війну з моїми шкідливими пристрастями й звичками. Давно з мого обличчя впала романтична вуаль наших перших зустрічей, але ставлення дружини до мене не змінюється з роками.
Наші сини-дошкільнята - Антон і Захар - здається, знали, ще розпочавши говорити, що тата небажано турбувати, коли він працює. Хоча я намагаюся робити багато винятків і у перервах між черговими розділами, частинами, абзацами розповідати нашим хлопчикам гарні і світлі казки.
Намагаюся бути відповідальним і за свою сім'ю, і за стареньких хворих батьків, прагну не робити жодних фальшивих культів зі специфіки моєї роботи…
16.
Не раз я стикався з ліпше чи гірше прихованою заздрістю, мовляв, ви такі "плодовиті", робите собі "успішну літературну кар'єру" і взагалі, чому ви?
І нема бажання чи потреби пояснювати те, що сливе кожна година мого дня розписана, що я не лежу голічерева, як мішок, і не маю часу плювати у стелю чи проводити кілька годин біля монітора ТВ, що роман "Інфекція" я писав на тісній кухні однокімнатки й у вільних від занять холодних аудиторіях (адже працюю викладачем української літератури у Прикарпатському університеті), що останнім часом я фактично виключив із власного життя алкоголь чи розваги, що я не марную часу кількагодинними плітками-розмовами чи розмовами-рефлексіями.
І це не нюні у метафізичні читацькі камізельки чи намагання видавати себе за нечутливого супермена. Де там… як уже зрозумів читач, я буваю дуже несильним, хоча намагаюся долати прояви власної чоловічої й людської слабкості.
Я не винен, що доводиться, доки вистачить сил і здоров'я, вести, поруч із писанням, ненастанну і кожноденну боротьбу за виживання. Іноді я уже схильний до відчаю, але розраджує дружина. Я намагаюся не ділитися власними проблемами навіть із найближчим колом друзів, бо хто сьогодні живе без клопотів, бід і матеріальної скрути? (маю на увазі людей з близького мені середовища).
"Я мушу, я повинен бути сильним", - шепочу майже кожен день ці слова, наче ритуальну шаманську медитацію…
17.
Іноді, думаючи про деякі літературні журнали (винятки, на щастя, є: "Кур'єр Кривбасу" і "Сучасність", "Березіль" та "Слово і час", "Критика" і "Кальміюс", частково "Четвер" і "Форма(р)т), ловлюся на тому, що…нічого не розумію. У якому столітті живуть люди? На яку літературу і на яких письменників орієнтується?
Вочевидь, і ці, неназвані часописи, мають свого читача. Але звідки у деяких їхніх працівників (соромно конкретизувати…) стільки безнадійної ортодоксії, уявлень, що лише вони знають (?) і розуміють (?), якою повинна бути література. Замість того, щоб запрошувати до співпраці кращих письменників, вести "боротьбу" за автуру, вони здебільшого друкують щось допотопно-неактуальне, архаїчно-перечулене, а найважливіше - позбавлене, на мій погляд, навіть найменшого натяку на письменницький талант. Може, зумисне? Орієнтуються на сільських читачів старшого покоління? Але ж у селах нині, за незначними винятками, не читають нічого, окрім місцевих районок. Село бореться з останніх сил, то падаючи на коліна, то підводячись із них…
Звідки така ненависть до "модернізму", така, м'яко кажучи, мистецька глухота? Я переконаний, що переважна більшість ревних "традиційників" (хто ж проти, панове, але і в майбутнє слід інколи заглядати) не читають нічого й нікого, окрім себе. Бо в іншому випадку нізвідки було би взятися такій, вдамся до вульгарно-соціологічного сленгу, літературній реакційності…
18.
Іноді здається, що інтуїтивно розумієш щось украй важливе й езотеричне, яке дуже складно передати словами. Пишучи, викурюєш безліч цигарок і випиваєш кілька чашок міцної кави, але те, украй важливе, не піддається дії моїх невибагливих і обов'язкових стимуляторів. І, буває, виходять якісь убогі кальки, щось надривно-претензійне, а те, наче хвіст жар-птиці, ніяк не вдається схопити, зафіксувавши словом. І ти далі шалено втікаєш від чогось (?), а те, найважливіше, залишається непізнаним…
Що б не написали рецензенти про мою прозу, у які би протилежні "концепції" не заганяли її, хвалили би чи лаяли, застерігали б чи повчали, моїм найдоскіпливішим критиком є я. Знаю (принаймні, так мені видається) "плюси" і "мінуси" власних писань. Але знати - ще до смішного мало. Зрештою, лишається також сміховинно мало: не лише знати, але завжди могти і вміти написати про все.
19.
Але - щоб з водою не вихлюпнути і дитину - існує інша правда. Настільки я знаю, деякі наші (може, без тіні іронії, і справді, видатні) письменники не читають або читають вибірково рецензії чи статті про їхню творчість.
Я не можу похвалитися таким буддистським стоїцизмом. Іноді та окремі рецензенти (не хочу називати прізвищ, адже ця моя "кухня", малоцікава читачеві) підмічали щось таке важливе для мене, так глибоко інтерпретували окремі колізії моєї прози, давали часом такі мудро-об'єктивні зауваги, що я переживав стани майже короткочасних осяянь, інтуїтивно намацуючи куди і як мені йти далі.
Адже кожна наступна річ - це своєрідне заперечення попередньої, це новий досвід, розпочатий з нульової позначки. І жодних гарантій перемоги над матеріалом, жодного натяку, що ти справишся з цими жаско-білими стосами паперу, наповнивши їх життям, що в ідеалі мало би бути справжнішим і яскравішим від реального…
20.
Буває так, що зовсім не пишеться. Мозок не здатний сприймати сигнали, голова порожня й обважніла. Письменник є ним лише у час праці. Поза нею він - звичайний індивідуум, котрий перейнятий клопітливим буднем.
Але можливий і такий варіант, що письменник завжди є ним, лише у часи неписання його душа накопичує пам'ять і досвід.
Минули часи романтизації літературної праці. На інші твердження можуть здебільшого глузливо засміятися. Напевне, деромантизація пішла на користь літературі, адже очистила її від шару фальшивого псевдопоклоніння й квазіпозолоти.
Але туга за романтизацією саме письменницької роботи, адже спочатку було слово, живе у читачеві. Хотів додати звичне: "зі слов'янською психоментальністю сприйняття". Але потрібно позбуватися цих імперських казочок про специфічну слов'янську (читай: російську) душу. Потреба певної романтизації письменника живе в читачеві будь-якої національності, готовому до духовної співпраці з автором.
21.
У моїх писаннях багато лексем "душа" і "серце". Можна потайки реготати з такого архаїчного романтизму. Але…що залишається? Людські стосунки настільки спрагматизувалися, що стає лячно, бо і я є ґвинтиком (від добра чи ні - інша тема) у царстві корисливих взаємовідносин. Ловлю також себе на тому, що іноді здрібнююся, малію душею, виконуючи роль компромісного праґматика. Мене лякає і відштовхує таке третє чи двадцять п'яте "я". Потрібні люди, потрібні зустрічі, потрібні розмови. Не хочу бути праґматиком!
Часто почуваюся чужим у різних товариствах. Очевидно, через те, що не вмію визначитися, що бачу у кожному, навіть безневинному спілкуванні, різні сторони медалі. Можливо, це різновид якогось етикозбочення?
Виходить, що "прихована" тема мого "есею" - боротьба із собою третім, чотирнадцятим чи двадцять п'ятим. Я свідомий і того, що хтось може "своєрідно" і навіть підло витрактувати зміст цих рефлексій і, підтасувавши окремі цитати на потрібний лад, якимось чином повернути їх супроти мене. Нехай… Якщо йому стане від цього легше чи світліше…
22.
Я, особливо кілька останніх років, всіляко намагаюся втікати від поганого настрою, розмов з танатичним душком, чорного безперспективного декадансу. Є люди, котрі після ознайомлення з моєю прозою, зіштовхуючись з її автором особисто, чекають побачити песиміста з очима, перекошеними від неприязні, чи, принаймні, невротика, зацикленого виключно на власних рефлексіях.
Вони, вочевидь, розчаровуються, бо я намагаюся не випромінювати песимістичних флюїдів. Напевне, звідси беруть початок розмови про, мовляв, велику розбіжність між Процюком-автором і Процюком-людиною, про мою внутрішню "нещирість" та "імітацію відвертості"… Де? У прозі чи у приватному спілкуванні?
Насправді диспропорції немає. Моє писання - це завжди акт віри і надії, іноді слабшої, іноді сильнішої. Інакше для чого братися за "стилос", коли не віриш, не надієшся і перестав дивуватися різноманітності життя? Можливо, ці малознайомі люди чекають від мене якихось цинічно-надривних сповідей, екзальтованих чи ексцентричних відвертостей? Але ж…даруйте.
Я, попри ілюзію поверхової відкритості, як правило, замкнутий, часом украй небагатослівний з неблизькими мені людьми. Я дуже не люблю привертати до себе увагу у гучних товариствах, напротивагу природі моєї "лев'ячої" зодіакальності, є малопридатним до багатослів'я чи виголошення ціцеронських монологів, хоча навчився бути при потребі таким-сяким оратором. Я можу "видати" жестами чи мімікою справжні почуття, коли мені не подобається людина чи те, що вона "несе", вмію поставити несподівано-шокуюче запитання і т.д.
Довіра між людьми мусить мати вагомі підстави. А ще при моїй (вродженій чи набутій?) підозріливості.
Але часто я так прагну теплих і простих, щирих і відвертих людських стосунків, коли не треба думати над кожним власним словом чи зважувати на терезах кожне власне речення…
23.
Але, незважаючи на сказане вище - до одного місця будь-які догми чи приписи! - я постійно прагну розширювати коло власних приятелів. Але прагнути - одне, а насправді часто виходить інше. Бо в'язнуть у пам'яті чиїсь недоречні слова, невідповідна моєму настроєві іронія чи… Заради бога, тих "чи" можна назбирати сотні. І я, швидко запалюючись, часто втрачаю інтерес до продовження стосунків. Можливо, тому, що будучи вимогливим до інших, значно поблажливіший до себе?..
Хоча постійно намагаюся, вибачте баналізм, розстебнути на грудях сорочку назустріч світові, відчувати пульс життя, не зав'язнути у паперовому досвіді. І деколи здається, що знаю про життя чи розумію його не ліпше, ніж тоді, коли мав удвічі менше - дев'ятнадцять-двадцять років…
24.
Я органічно не здатен до напускної байдужості. Деякі мої колеги твердять, що література для них - так собі, забавка. А попри те, дбають про власні успіхи і промоцію, не забуваючи навіть про малозначні деталі.
Мені чужий такий стиль. Специфіка тематики моєї прози містить додатковий ефект, мене часто - мимовільно або зумисне - плутають з моїми героями, іноді направду далекими від етичного взірця. Проте, за великим рахунком, я не боюся цього, адже існує ще одна правда: письменник - без винятків і псевдосором'язливості - завжди пише про власний внутрішній світ і відчуття. Інша справа. Чи це цікаво і важливо якнайбільшій кількості людей.
Не прагну кокетувати з читачем. Хоча інколи під час власних "вечорів" у неблизьких до літератури аудиторіях я змушений і загравати, і бути виключно приємним, адже минули часи набурмосеного дядька з величезним портфелем і краваткою, котрий називає себе письменником і повчає, повчає, покивуючи пальцем і граючи сумну та кумедну роль нудного мораліста.
Письменник повинен дбати і про власний імідж, і зовнішність, знати правила етикету, не бути нудним. Останнє особливо важливе, коли він має зустрічі-презентації власних книжок. Іноді у мене на таких презентаціях була рекордна кількість книгопокупців…
Але найважливішим є такий спосіб життя і писання, коли ти намагаєшся бути не лише чесним з собою, але й - з гіпотетичним читачем. Коли ти відчуваєш і знаєш достеменно, що любиш свого читача, що він є важливим і дорогим для тебе.
25.
Іноді переслідує "просторовий" невроз. Бо маєш враження, що пишеш у порожнечу, настільки мало людей читає тебе та і, без садо-мазохістичних надсад, майже усіх твоїх колег-письменників.
Недавно один львівський приятель телефоном сказав мені з жорсткою прямолінійністю: "Твоїх книжок фактично нема у львівських бібліотеках, навіть в університетській. Як мають бажаючі студенти писати курсові або дипломні про твою творчість? Колись сам Франко розносив власні книжки у книгарні та бібліотеки. А ти - далеко не Франко, але лише розмахуєш пером на кухні!"
Я хотів навести йому десятки контраргументів, але…
Бо, попри полемічну агресивність закидів, роблених, сподіваюся, небайдужим, "доля" істини у цих словах є.
Скажімо, навіть якби читачі із Сум, Луганська чи Кіровограду шалено і нестримно захотіли б ознайомитися з моєю прозою чи будь-чиєю іншого письменника середнього покоління не з тих країв, то…вони її не знайдуть у книгарнях своїх міст. А ми лементуємо, що не читають, не знають і не чули. Ми волаємо про стіни, а не вміємо надійно закласти елементарного фундаменту книгоспоживання…
26.
Та й про який фундамент можна говорити, коли у багатьох (більшості?) містах нашої незалежної держави українська мова виконує лише кухонні, базарні та деякі ритуально-офіційні функції.
Панове! Ще трішки зусиль, ще унцію лінґвобайдужості - і калинова та солов'їна може стати чимось на взірець старослов'янської чи санскриту. І тоді можна скільки завгодно медитувати про "боротьбу з собою", конотації чи парадигми, а нашу мову повільно покриватиме восковий ґлянець покійниці…
Розумію безглуздість (?) власної "березолівської" метафоричної дулі у кишені, адже ті люди, котрі читають цей журнал, гадаю, цілком зі мною згідні, а ті, хто не читає майже нічого, але від нього щось та й залежить у цій мовній проблемі, не чують десятків (сотень?) тисяч волаючих у пустелі українських голосів…
27.
І знову ця дивна печаль, особливо перед святковими релігійними містеріями… Туга за Божим рветься з карцеру твоєї душі.
Благісність християнської літургії, ягнятка й пастушки, народження Бога, вічнооновлюване й рівновелике… Але чи заслужив ти строгої просвітленості, безнадміру містерійних пишнот і позалітургійних оздоб?
Тебе мучать взаємовиключні емоції, і ти чомусь боїшся зробити рішучий крок до лампади Божого сина.
Розтерзуваний дихотомічними пристрастями, ти можеш ніколи остаточно не прийти до віри, опираючись на саморозраду складнощів богошукання…
А може, то лінощі й розбещення згнітають тебе, паралізуючи малокрівні порухи у напрямку Божого маєстату?.. І ти залишаєшся заплутаним поміж віртуальними світляками й помежів'ям багатьох лжеістин, і ти бовванієш, розгублений життєвим многодоріжжям…
28.
Як важливо любити цю землю. Вона, наче породілля, що пересочена мученицькою кров'ю, так потребує надії, любові й віри. Нашій землі байдужі чорні квіти декадансу і псевдооптимізм усміхнених від долароперевантаження.
Не купецькі брязкальця…а жива кров…не апокаліптична кон'юктура…а крихітний ліхтарик офіри…не анатомічні порожнини, не безглузді очі зомбованих…а сізіфова і несізіфова праця…
січень 2003 р.
м. Івано-Франківськ
назад
p:
1. Я люблю багатьох старих письменників. Вони - діти похилого віку. Колись моє літературне покоління опиниться на їхньому місці. Хоча так скорботно передчувати зародки фізичного в'янення… Намагаєшся цінувати конкретні миті життя, бути поблажливішим і незлим, гасити шалені приступи люті, нахил до усамітнення і келійництва, нігілістичну неприязнь, маскулінну обмеженість, песимізм і депресії, котрі здрібнюють твої писання, накладаючи на них прокрустові рамці вузької однолінійності.
