Можливо, одна з підсвідомих причин, що рухає літературним пером і талановитою чи навіть нездарною рукою, є задавнена і болісна потреба любові.
Якийсь журналіст спитав одного разу Маркеса: "Чому ви пишете?" На це (не таке вже і примітивне, як видається з першого погляду) запитання метр відповів наївно і зворушливо: "Щоб мене більше любили…"
Пізніше, коли творчість письменника здобуває такий-сякий резонанс, він переконується, що збільшилося коло не лише його друзів і шанувальників, але й неприятелів, котрі, виявляється, не можуть перенести ні письменницького носа, ні письменницьких вусів, ні жодного рядка з-під його пера, ні жодної думки у його письменницьких інтерв'ю…
2.
Хоча навіть із тими неприятелями не так усе просто. Часто вони переживають складну психологічну суміш почуттів.
Адже найліпше розумів глибинність моцартівської музики спочатку єдиний його сучасник - Сальєрі, бо сам був талановитим композитором. Тільки на душу Моцарта поклав животворний перст Господь, а Сальєрі був лише талановитим, але… Обдарованість не заважала йому корчитися від припадків музичних ревнощів, якщо делікатно називати ті муки сакраментальних заздрощів і нерозуміння - чому він, а не я? - котрі терзали талановитого Сальєрі.
3.
Можливо, сальєрівські ревнощі є міфом чи перебільшенням. Але сальєризм дуже конкретний. І я насмілюся припустити, що немає письменника (інша справа, чи він готовий зізнатися у такому "збоченні"), котрий би не відав, що означають сальєристичні ескапади (на різних рівнях) у контексті власної душі.
Я теж, на жаль, знаю, що означає це спустошливе почуття, котре у десятки разів більше шкодить письменникові, аніж допомагає. Кілька років тому я повів нещадну війну з власним приватно-кишеньковим сальєризмом, намагаючись протиставити йому не теревені, а постійну працю, не лінощі і яловість духу, а літературну роботу.
Я зрозумів, яким був смішним у сальєристичній шкаралупі, котра лише сприяла моєму криводзеркаллю. І мені стало лячно за те, як я міг жити з такими примітивними фантомами. І, хоч це було нелегко, я звільнився від вуалі сальєризму, глянувши на світ і літературу не скаламученим, а здоровим поглядом.
Не претендую на покаяльницьку сповідь, не намагаюся нікого повчати, лише спокійно і без квазісором'язливості констатую прикрий факт власних псевдопочуттів, котрі, сподіваюся, назавжди залишилися у минулому.
4.
Але зазвичай, коли йдеться про самодостатні письменницькі особистості, будь-які літературні ревнощі є смішними і зайвими.
Згадую "аупівський" десант у Чернівцях кількарічної давності. Герасим'юк, Римарук, Покальчук, Неборак, Гірник, Мельник (Віктор), Стринаглюк, Сахно, я, Лазарук (котрий організував приїзд). Ніхто не "випромінював" негативних флюїдів. Виступи перед зацікавленою аудиторією, що ж воно, мовляв, таке "АУП" і з чим його закусувати. Старовинні лемківські пісні після якоїсь там чарки, піємо, піємо по два і по три дні, цо то за пaленка, же я од ней п'яний…
У горілчаному письменницькому спілкуванні є і гостро-притягальна краса, особливо у товаристві, підкреслюю, самодостатніх особистостей. І вже такими зворушливими видаються тоді величезні Гірникові вуса, Небораків волосяний "хвостик" чи Римарукові окуляри. Тоді - у різних ракурсах та інтерпретаціях - обговорюються найцікавіші літературні появи чи плітки, які ви зазвичай не зустрінете у пресі. І хочеться проспівати осанну горілчаному письменницькому товариству, великому у своїй мимовільній парубочій та творчій вольниці!..
А з Чернівців наступного дня ми майже всі тоді поїхали до Івано-Франківська, у гості до Андруховича. Зворушлива напіванархічна горілчана вольниця продовжувалася!
І хто би у той час думав, що зранку болітиме похмільна голова?
5.
І знову мене незборимо тягне до непричесаних рефлексій. Що означає письменницька "чемність"? Іноді потрапляєш у такі добропорядні і благопристойні міщанські товариства, що шалено прагнеться на такому "фуршеті" перевернути столика або витворити ще якусь неадекватність, лише аби не ця вимушена прилизаність жестів, слів і поведінки. Тоді вже краще дріб'язкове літературне хуліганство, аніж дріб'язкова праґматична прорахованість!
Але твій відруховий протест супроти уніфікації і малоцікавих бесід відбувається лише у фантазії. І ти чемно запитуєш, чемно відповідаєш, чемно піднімаєш чарку і виголошуєш чемний тост…
6.
Часто я думаю про дружбу, але таку, де не потрібно робити крок вперед, а два - назад, вдавати, що не відчуваєш байдужості, фальші, а то і неприязні.
Але незрідка я також думаю про шкідливість надмірного зближення людей. Не терплю фамільярності у стосунках. Принаймні, люди, котрі дозволяють собі взаємофамільярність, повинні її обопільно заслужити. Дружачи, можна бути всяким, лише не підлим. Можна говорити все, тільки не залишати про "запас" плюгавеньких неприязних душевних відрухів, що врешті шашелем поточать ту дружбу. Та й чи можлива вона - о Боже, адже ти і дерева в лісі створив вищими і нижчими, кращими і гіршими - як душевне спілкування рівних і самонаповнених, але котрі без цієї дружби не здатні до гармонійного самонаповнення?..
7.
Кохаючи, ми розшарпані. Цей лік і отрута спаралізовує та ошляхетнює. Цей гормональний дисбаланс крові робить із сильного слабкого, рідше навпаки. Але було би помилкою лише романтизувати або демонізувати цей порушений гормональний баланс. Адже він, як лакмус, вияскравлює нашу ниць і високість, підлоту і шляхетність, і навіть ницу високість чи шляхетну підлість.
Кохання - це випробування на людяність, опір танатичному, тест на антитваринність, реакція на рутину, маєстатичність безпафосності, відсутність фальшивої позолоти, засіб ескапізму, реально відчувати її (його) присутність навіть в іншому місті, любити і принижуватися, карати і наказувати, правил не існує, перестрибнув (-ла) себе, теляча ніжність для двох, небезпечно для психіки, маразми твої, людино, безглузда поведінка і криза ідентичності, хвилево віднайдена андрогінність, сентиментальні взаємопозирки в очі, зорі і місяць, сонце і небо. І так продовжуємо, бо існує безліч варіантів цього переліку.
8.
Є люди, здатні (покарані?) до роздвоєння почуттів, як у тому старовинному романсі, тяжко тому жити, хто пари не має, а ще важче, ой, хто двох кохає.
Зазнав і я (що там приховувати…) таких станів у власному житті. А ці стани далекі від творчого патерналізму. Бо для писання треба відносного спокою, а не жаху, що твій мозок від надміру переживань розплавиться…
Я (на жаль? на щастя?) пережив досвід і любовного роздвоєння, і пристрасті як надцінного фетишу, кохання як кумиропоклоніння. Іноді здавалося, що душа після того спустошливого самуму стане пустелею, де неможливе відродження. Але пізніше я збагнув, що не належу (на жаль? на щастя?) до касти однолюбів, покохав мій милий іншу, покинув м'я, фраєрочку…
Розлюблював я, розлюблювали мене, шлейф і веремія пристрастей та емоцій, котрі запевнюють нас, що ще маємо живе, а не пластилінове серце.
9.
Сім'я рятує мене від багатьох хибних кроків, безпідставних і підставових фобій і безглуздого (?) анархічного бунту. Пам'ятаю, як вразив мене колись вірш Лариси Косач (усі знають її знаменитий псевдонім) про дружину Данте. (Одразу, знаючи в'їдливість (і правильно!) деяких колег-літераторів, уточнюю: звісно, ніхто з нас не Данте.)
Почуваюся розчуленим і зворушеним. І хочеться подякувати і своїй Любі, і жінкам, без яких, нехай це звучить банально чи плитко, не відбулося би багато нині відомих і стильних наших письменників. Мене хвилює лише те, чи здатен я виправдати постійну підтримку дружини і її віру в мене…
10.
Іноді хочу піджартовувати над писаннями власними і багатьох колег. Мабуть, я колись утну - для "приколу" і під псевдонімом - якусь самоіронічно-гумористичну повість чи роман. І майже ніхто з читаючої аудиторії не повірить, що Процюк здатен до (ні-ні, не жовчі або сарказму, ці складники виникають у кожного з нас несилувано) легкого гумору. А це буде ще одна частина мого "я" - веселого і шибеникуватого.
11.
Закінчив цей ліричний відступ-розділ. Щойно перечитував черговий стосик літературної преси - уже відхотілося жартувати. І думав майже як сумний і невеселий сотник Забрьоха.
Як багато у національному "суч. літ. процесі" залежить від приязних особистих стосунків з деякими потрібними людьми, від "зіпсованого" телефону, коштів і становища окремих осіб, причетних до "суч. процесу". Але хто зі втаємничених сього не відає?
Проте скромненько вдаємо, що таки не відаємо нічого, мовляв, буде менше клопотів, нічого не зміниться, можуть зіпсуватися стосунки, бо окремі особи надто вразливі, сливе як гімназистки; десь треба підробляти і те де.
Думаю про наші книжкові рейтинги й експертні оцінки, відразливу смаківщину та клановість, що перейшли межу розумного. Спробуй, скажімо, у товаристві письменника (видавця, інтелектуала, як завгодно) N. сказати добре слово про творчість (діяльність) письменника (видавця, культуролога) В. і навпаки.
Якась трагіфарсово-ґротескна каша. Сумно і боляче.
12.
Я мешкаю в Івано-Франківську. Цей не надто великий обласний центр оточений певним ореолом літературної романтизації. Одні його називають українською "літературною Меккою", інші вдаються до глумливого скепсису, мовляв, видумали прикарпатські письмаки якийсь саморукотворний міф і тішаться.
Раніше я вважав себе українським "космополітом", заявляючи, що мені однаково, де проживати (в масштабах України): в Івано-Франківську чи Києві, Харкові чи Сумах. Проте (старію?) нині я більш прив'язаний до міста, де минають мої труди і дні.
Існує "східняцька" ілюзія, що західноукраїнські міста всуціль україномовні. Завітайте, читачу, колись до Івано-Франківська, чи, хай буде, Станіславова, прогуляйтеся хоча би центральними вулицями… і все зрозумієте. Але, попри це, наша мова у місті зримо присутня.
Незважаючи на значний відсоток україномовних, у місцевих книгарнях немає ажіотажу стосовно продукції ні сучасних письменників, ані класиків. Багато потенційних читачів не доросли до своїх словоілюзіоністів? Консервативність галицького сприйняття? Байдужість через боротьбу за виживання? У будь-якому разі, марні ілюзії щодо виплеканого тут особливого читача…
Звичайно, в Івано-Франківську є невеликий прошарок "фанів" кількох відомих літераторів, що тут проживають. У кожного з цих - чотирьох? - письменників є одні і ті ж, навіть різні шанувальники. Найбільше їх, природно, у Юрія Андруховича.
Зате добрий шмат потенційних місцевих споживачів художньої літератури принципово не читає "молодих" (ще одна спокуслива ілюзія, коли тебе, нічтоже сумняшеся, старі люди називають "молодим").
Словом, я би не вдавався, оцінюючи літературний Івано-Франківськ, ні до одних, ні до інших крайнощів. Хоча сливе одночасну появу кількох талановитих і різних письменників у нашому місті можна витлумачувати як завгодно. Містика? Особливе підсоння? Випадковість?
Літературне життя триває.
13.
Письменницькі практики таки потребують донкіхотизму. Іноді я чую чи читаю міркування про власну особу як прагматичну і таку, що дуже бажає літературного успіху.
Мені весело і сумно дізнаватися таку інформацію стосовно себе. Звісно, важко віднайти письменника (окрім кількох анахоретів на взірець Селінджера; але анахоретів опісля скандально-зацікавленої відчитаності), який не хотів би, пишучи, щоб його твори читали. Іронізую, бо як ще ставитися до подібної абракадабри? Але намагаюся не мати жодних псевдосором'язливих табу (що іноді трактується як мій "публічний ексгібіціонізм").
Розуміючись на підводних течіях та рифах всіляких там літературних екзистенцій, я лише прагну зберегти (нелегке заняття) основи власної особистості. Можна говорити про егоцентризм і що завгодно (у кого ж не присутні такі брязкальця), але існує інша правда.
Я органічно не здатен до літературної підлоти (коли біле називаємо сірим) чи літературного підлабузництва. Намагаюся підтримувати молодих талановитих дебютантів, не вмію тримати каменя за пазухою. Прагнучи зберегти психічну автохтонність, я намагаюсь бути уважним і небайдужим до інших світосприйнять і стилів. Мені чужа дріб'язкова мстивість і фальш. Я завжди готовий переглянути власні стосунки з різними людьми. Але для цього повинні бути елементарні підстави, адже ненавиджу купецьке лакейство і єзуїтську многоликість.
Кожна людина по-своєму розуміє винниченківський афоризм про "чесність із собою"…
14.
Іноді не хочеться писати. Душить тягар якогось дивного розчарування, голову обсідають спустошливі фантоми. Такі стани я намагаюся пояснити кризою середнього віку, хоча це майже не допомагає. Тисне примара безгрошів'я і боротьби за виживання. І я знову заспокоюю себе, всім, мовляв, нелегко, що знову ж таки спрацьовує мало.
Знаю, що деякі люди, читаючи ці рядки, щиро "зрадіють" за мене. Байдуже.
15.
Але спустошення і перевтома надто небезпечні для письменника. Бо коли перестаєш дивуватися світові і втрачаєш частку дитинності у сприйнятті, то можеш записуватися до товариства в'язальників шпицями або до клубу любителів сироварництва.
І прагнеш бути сильнішим, відкидаючи нав'язливі думки та шкідливі звички. Який кайф - стати вище приватних депресій і всіляких там декадентсько-зневірницьких станів! Як гарно бути внутрішньо просвітленим, радісним і спокійним, не допускаючи до власного життя огидно скиглячих психовірусів!
Гадаю, що це можливо. Навіть за умов борсання сучасного літератора у тенетах недоринку і недокапіталізму.
16.
Поки що я не маю жодної можливості пускатися у вільне письменницьке "плавання" (таких людей маємо одиниці), працюючи у вузі викладачем української літератури.
Іноді це мені ставлять на карб, мовляв, хіба (і як) може "професор" писати власні твори, адже специфіка роботи зі студентами (а журналістська специфіка? чиновницька? функціонерсько-літературна?) вимагає… і пішло-поїхало.
Безглузді совкові стереотипи. По-перше, я незмірно далекий не лише від докторської дисертації, але і від "професорського" світовідчуття. І по-своєму тихо вдячний університетському офіціозу, що дивиться крізь пальці на мої джинси і відсутність краватки (бр-р…), ексцентричну для викладача зачіску і більш-менш незалежні судження та поведінку. По-друге, моє бажання бути на вільному "хлібові" абсолютно не збігається з моїми можливостями… По-третє… Але досить. Обридло.
Загалом, мені вдалося, працюючи зі студентами, бо вони молоді і незашорені, прищепити (без перебільшення!) багатьом із них "вакцину" читацького інтересу до сучасної літератури. Я організовував (за допомогою Є.Барана) низку цікавих письменницьких презентацій. І можу сміливо сказати, що у Прикарпатському університеті літературне життя є повноцінним.
Не маючи (та і не надто прагнучи) особливих педагогічних талантів, я все-таки приклав значних зусиль, щоб сформувати у вузівських стінах небайдужу і незакомплексовану читацьку когорту. Хто зможе, хай зробить більше.
17.
"Робота веде на волю", - здається, таким був один із геббелівських лозунгів. Зрештою, ідеолог нацизму мав припохватку ще одне гасло: "Ми прагнемо не правди, а ефекту".
А чого прагне письменник? Правди? На світі істніють безліч рівноцінних правд. Ефекту? Світова індустрія розваг покинула літературу на марґінесі таких наївних сподівань.
Залишаючи такі непосильні ребуси, хочу зауважити, що так звана працелюбність і режим письменників-трудоголіків лише засвідчують, окрім їхньої непересічної сили волі, шалене намагання втекти у наркотичні транси праці (від себе? суспільства?). Адже ескапізм трудоголіків так само підозрілий, як і інфантильний гедонізм. Наприклад, золотий хлопчик Рембо мав десь надсадно-запаморочливі втечі до паперу…
Конвеєр видавничого ринку сприяє письменницьким самоповторам та уніфікації. Звичайно, що українським літераторам ще не загрожує примара конвеєрного видавничого виснаження, але симптоми передгроззя уже відчутні. Бо ти читаєш четвертий чи п'ятий, до прикладу, "кальварійський" роман талановитого колеги і ясно бачиш, що колега упійманий капканом самопереспіву…
Може, благословенні лінощі? Але тоді хліб і вода - не буде голодa…
Іноді я думаю, що, попри необхідність кропіткої праці, письменницька доля розписана небесним креслярем. Є якісь невловимі або маловловимі речі, котрі сприяють або не сприяють рецепції тих чи інших творів…
І ще є неймовірно важлива причина, котра паралізує розквіт сучасної високоякісної української літератури. Всі розуміють її - наша держава інфікована сотнями серйозних болячок. А відтак - яка література, панове?
18.
Крізь наш менталітет проростає хвороботворний бактеріоцид. Ми любимо подражнювати національні струпики, заводячи кривого садо-мазохістського танцю на всій соборні і незалежній території. І злітає аж до українського неба патока самовихваляння, і западає углиб української землі надривний самобичувальницький вереск. Земля повниться фальшивими п'єдесталами, годинними пророками і котурняними ідолами з пап'є-маше…
19.
А ще кількадесят років назад половину Галичини вивозили товарними вагонами у сибірське краєсвіття, рушив поїзд в далеку дорогу, у виквітання смерті, сатанічне переселення народів, похитнувся вагон і помчав. І викидали єфрейторські кентаври зі столипінки бездиханне тіло академіка Кримського і парость шляхетського роду, стареньку Людмилу Старицьку-Черняхівську, котра була у Києві сливе єдиною хранительницею великих могил на Байковому цвинтарі. Душилися старці і немовлята, содом і гоморра охоплювали комуністичні товарняки, що їхали у сахари небуття. І останній я раз подивився на все те, що так вірно кохав, і не було кому передушити капралів, і не вергалися громи, і не летіли з українського неба смертоносні блискавки на єфрейторські виростки, що помилково називалися головами. І сходило над батьківщиною байдуже сонце, освітлюючи апокаліптичний шлях співвітчизників.
Інколи до тебе, помимо твоєї волі, приходять енергія їхнього розпачу, не даючи впадати у тряске міщанське забуття. Ввижаються чиїсь благальні змордовані руки, що безнадійно метаються за ґратованими квадратами столипінок. У генетичній пам'яті зринає передсмертельна судома академіка Кримського і жахітливий жаль якогось селянина. І переслідують тебе слухові галюцинації, ті тужливі тюремні жіночі пісні, вона гарна ще й вродлива, її доля нещаслива. І блукають їхні вічні душі у вселенському хаосі довільних молекулярних зчеплень. І залітають ці душі на Україну, щоб подивитися на свою дорогу землю, наповнену клонованими пророками і котурняними ідолами з пап'є-маше. І хочеться посипaти голову попелом від невідступного сорому за цю антигероїчну добу, бо майже забуті заповіти дідів і прадідівська кров…
20.
Але залишається вірити і працювати, будучи гармонійно належним до природніх циклів сходу і заходу сонця чи зміни пір року. Попри всі національні безталання і знетями, песимізм - це направду філософія для пересичених, як казав сановитий "пролетарський" письменник-ідол.
Як і для молодої держави, що корчиться у післяпологових муках, так і для її письменників, що творять нову літературу нової доби, не пасує немудрий декадентський стогін.
Адже опісля безнадійно-довгої осінньої сльоти та зимових морозів завжди настає весна.
травень 2003.
назад
p:
1. Можливо, одна з підсвідомих причин, що рухає літературним пером і талановитою чи навіть нездарною рукою, є задавнена і болісна потреба любові.
Якийсь журналіст спитав одного разу Маркеса: "Чому ви пишете?" На це (не таке вже і примітивне, як видається з першого погляду) запитання метр відповів наївно і зворушливо: "Щоб мене більше любили…"
Пізніше, коли творчість письменника здобуває такий-сякий резонанс, він переконується, що збільшилося коло не лише його друзів і шанувальників, але й неприятелів, котрі, виявляється, не можуть перенести ні письменницького носа, ні письменницьких вусів, ні жодного рядка з-під його пера, ні жодної думки у його письменницьких інтерв'ю…
