ЖЕРТВОПРИНЕСЕННЯ Степан Процюк

17.

І знову, Максиме, доля викидає тобі колінця - на цей раз під твоїм рідним мічурівським небом... Ти повернувся з Києва, гроші одразу гавкнули на найнеобхідніші потреби, ці солодкі літературні гроші, зароблені твоїм талантом. Це хоч і копійчана оплата, але все ж не коректування графоманських зшитків, не переписування - іноді майже повністю - розбухлих рукописів, котрі відсилають тобі поети-початківці з різних куточків Юкрейни. І частина "кореспондентів" ще, вочевидь, вважає, що ощасливила тебе своєю недолугою словоакробатикою, а радше - словомарнуванням. І коли ти починаєш вести мову про оплату роботи над рукописом (нікому не відмовляючи, адже ніде не працюєш), дехто направду подивований, мовляв, як можна правити гроші за поезію (особливо за його безсмертне і нетлінне словоблуддя, сливе рукоблуддя...) - і ти займаєшся принизливими перемовинами, усе ж принципово не читаючи рукопису, доки не прийде грошовий переказ. Буває і так, що замовлень немає по кілька місяців, і ти починаєш вити на місяць, готовий уже насильно любити будь-чий і будь-який рукопис, лише б хоч невеличкий грошовий переказ... Іноді робиш винятки, вичитуючи задарма, буває і так, що відкриваєш чийсь талант, але найчастіше ненавидиш тоді і себе, і того автора, соромишся власної доброти, правиш і кромсаєш, бо не можеш виконувати коректу упівсили чи на чверть совісті.

Так, чоловіче, колись правив усілякі недолугості Франко, постійно носячи під пахвою графоманські нетлінки. І не цікавило тоді галичан, що їхній Мойсей займається тим, чим може займатися кожен до міри освічений. Це вже під кінець "каменярського" шляху будуть кічові ювілеї з їхньою непомірною патокою та фальшивим (чи нефальшивим, яке це вже мало значення?..) єлеєм. Але ювілянт чи то пак соленізант уже був de facto по той бік добра і зла. Бо такі ювілеї ще допомогли б йому 35-ти чи 40-річному, хоч би звільнивши від моторошного тягаря коректувань чиїхось бздурів та нісенітниць...

Але "колінця" долі - це далеко не коректа словесного поносу тих, хто уявляє себе письменником. (Такий уже підступно-зловісний обман випромінює це заняття, бо кожен, хто уміє тримати ручку, може домислити, що це несамовито легко: сів, написав і завтра прокинувся знаменитим.)

Через кілька днів опісля київських відвідин Максим почувався - як завжди! - вельми незатишно. Бо він не хворів болістями зманіжених, як-от мігрень чи інфантилізм. Він хворів безнадійним нутряним сумом. Тугою за дорогим і безповоротно втраченим. Але це не були рукотворні муки психоделіка, що психотропними чи антидепресантами, заспокійливими чи транквілізаторами (а іноді і всім докупи) відвойовує для своєї уже не лінивої - колись була лінива... - а хворої душі невеличкі штучні радощі штучного пожвавлення зміненої свідомості під впливом хімікалій для мозку, котрі, напевне, видумав злий медичний геній. Це була туга витонченої, але здорової душі, що задихалася у царстві нелюбові та безконечному реєстрі ненормальностей...

Отже, вечір. Звичний сплін, себто безпролазна слов'янська туга, котра, здається, нависла, наче демон, над мічурівськими небесами і душить, душить, душить... Ольги знову не було вдома. Максим припускав, що вона його зраджує з тупою періодичністю примітивно-хитруватої людини, котрій видається, що ніхто про це не відає. Але нехай зраджує, нехай робить, що хоче, лише б дала мені спокій, мислив поет: майже як Іван Палійчук з-під пера Коцюбинського, що думав подібне після шалених розгнузданих віддавань його збезумілої самиці Палагни мольфару, котрий мав добрий молоток між ногами, щоби вкоськати розбуджену хіть-вулкан...

Раптом о 2230 пролунав телефонний дзвінок; ні, швидше благання про допомогу, котре неслося зі слухавки. "Може, не підіймати? Напевне, Інна або Ольга". Дівочий голос вібрував від ніяковості і страху, спершу перепитавши, чи це дійсно сам Максим Іщенко підняв слухавку. А потім, ковтаючи фонеми і морфеми, слова й усічені речення, голос привітав поета з отриманням "Сяйва". Дещо заінтригований Максим навіть не перепитував, боячись розчарування, про те, хто ж є власницею ніякового і тремтячого від хвилювання голосу ("то ще африканські пристрасті" - зашепотіло у душі щось темне і жорстоке). Але врешті голос видав інформацію: вони познайомилися на його зустрічі зі студентами у мічурівському філіалі, її звати Марія ("ось тобі маєш, просто Марія"), вона ще підходила до Максима, купуючи книжку. Вона сама пробує щось шкрябати ("як нецікаво, так і подумав"), але їй дуже подобається Максимова поезія, і вона розуміє власну нетактовність, бо насмілилася потурбувати метра (так і сказала: "метра"). Поет перебив, що ви, що ви, все нормально (а серце раптом заметалося, наче загнаний у клітку джунглівський лев, це ж, це ж...дівчина з очима не то лані, не то антилопи, а якщо без іронії, то з очима, які неможливо забути!), чим можу бути корисним (звідки ця неадекватна мимовільна прохолода, ця зимна відсторонена ввічливість у голосі, адже згадував її, думав про неї, не міг забути тих моторошно-красивих очей...). У слухавці запала ніякова безглузда пауза, але все ж Максим знайшов вихід, запропонувавши дівчині з неробітничими очима завтра зустрітися, звісно, лише для того, щоб переочити її рукопис. Ой, мені ще треба його підготувати, давайте післязавтра; ні-ні, давайте, як ви сказали, завтра, явно не покидало хвилювання дівчину з нетутешніми очима, незважаючи на те, що поетові реакції на її слова були на диво приязними. Зрештою, домовилися зустрітися біля поштамту, о 1700.

Ольга поїхала до батьків. Аякже, вони дорожчі за чоловіка. Але хто сказав, що наше співжиття є сім'єю? Адже під дахом, де немає дітей, поселяються привиди, особливо, коли дітей і не прагнуть. Але чому я живу з Ольгою? Щоб час від часу щось кудись запхнути? Щоб іноді не відчувати жаху закинутості, все ж якась людина у хаті, бо вміє говорити?.. За звичкою, керований страхом зміни?

Адже ми чужіші від незнайомців. Ми навіть не сваримося, бо сімейні сварки - це доля або нерозумних, або небайдужих. Тільки холодна тиша у хаті. Ольга медитує над своїм, перепрошую, мистецтвознавством, викурюючи незліченну кількість білофільтрованих умертвлювачів, аякже, кожна дружина поета повинна курити. А я або читаю, або пишу, або мене немає вдома. Лише іноді закрадеться під цей холодний саван тиші чиясь іронічна репліка, блиснуть неприязню і надвисоким концентратом розчарування чиїсь очі, зависне у повітрі, хапаючи порожнечу замість обіймів, чиясь самотня рука...

Лише наші спарування на диво активні, розкомплексовані і безсоромні. Напевне, такі парадокси існують між самцем і самкою, що не любляться. І тоді ще буйніше грає фантазія, ще дикіше скипає кров, ще розкутішим стає мозок (адже найперше акт відбувається у черепній коробці, а не у площині геніталій), звільнений від будь-яких сентиментів до партнера, на якому виміщується задавнений і змертвілий біль нелюбові. І Ольга бачить у мені лише машину для її задоволення, лише пристрій для її обов'язкового оргазму, лише суцільний член для відчуття себе самицею, котра віддається, але й бере, черпає та ковтає мою енергію, плюючи тоді на свою загадково-мистецтвознавчу вуаль. А я теж підпадаю під ті емоції, на мент звільняючись від переплутаних і екзотичних рефлексій, мнучи і жорстко пестячи під собою (над собою, біля себе) лише особину жіночої статі з гарним,ніде правди подіти, тілом. Я роздираю і розшматовую її плоть, підстьобуючи себе вульгарними і розтлінними фантазіями, мовленими (а для чого церемонитися у цьому гнізді антикохання?) вголос, рвучко і безсоромно, без жодних натяків на цивілізаційну пудру і тяжу культури...

І лунає у нашому помешканні шалений оргіастичний стогін, і втолює на часинку свою ненависть варварська хіть. І якусь мить ми навіть взаємовдячні за це, бо не треба гнути комедії, прикидатися і шепотіти піонерські слова.

Але ці хвилі випаровуються, і ще страшніше та об'ємніше нависають у кімнатній тиші кажанячі крила нелюбові... Ще цупкіше - як розплата за бездумні оргіастичні зойки - навалюється на серце камінь такої гострої самотинності, що ішов би і ловив би за руки перехожих, аби погомоніли зі мною, не конче про поезію, про що завгодно... Або накручував би і накручував телефонний диск, добиваючись до знайомих, котрі живуть у різних містах. Але я навіть не маю літературних друзів, то ж, як прорік трагічний поет, "до кого говорить? Блок у могилі, Горький мовчить"*... І тільки коли я обійнятий скляним божком:

Ой, літа орел, та літає сизий попід небесами,

Ой, гуля Максим, ох, гуляє батько степами-ярами...,

то звільнений від решток сорому і закомплексованості, продзвонюю десятки і сотні гривень, втрапляючи то на роздратування, то на іронічні кпини (а пізніше обов'язкові злісні плітки), то на зловтішну байдужість... Але майже ніколи моя зміщена алкогольна свідомість не зустрічала ні телефонного співрозуміння, ні хоча б стриманого телефонного співчуття...

Допився, Максимку, уже співчуття вижебруєш... А недавно сказав Ользі, що у деяких індійських селах донині зберігся звичай жіночої ритуальної смерті на могилі власного чоловіка, тобто жаского самоспалення, щоб не лишатися вдовою... Як тоді розреготалася твоя "благовірна" мистецтво-дуже крута!-знавкиня! Ти ніколи не бачив на її обличчі таких щирих сліз, спричинених вибухом гомеричного (уточнюєш - не істеричного) сміху... І тоді ти остаточно зрозумів, що треба не ховатися, як кріт, у папери і старі рукописи, а сміливо глянути в очі реальності, котра існує, піїто, як вчили колись тебе у вузі старі пияки-філософи, незалежно від нашої свідомості. Якась убога остання ниточка, понищена, але ще клигаюча сентиментальна струна - трісь! трісь! трісь! - обірвалася тоді тихою строгою музикою.

І навіть твої злягання з Ольгою уже перестали приваблювати (дивно, вона ще не відчула цього; зрадила жіноча інтуїція, бо стовідсотково впевнена у своїй божественній вроді), той дикий, вульгарний - і тим прекрасний, адже існує химерна краса вульгарного сексу - вибух фізичного шалу почав непомітно нидіти і каправіти... Ти втікав у думки про літературу, зрештою, тобі втікати туди не було потреби, бо ти іноді хочеш утекти саме від них. Ти їздив до Києва, блиск і злиденність буржуазії, блиск і злиденність літератури, блиск і злиденність людини.

І тепер цей дзвінок дівчини, що має очі з дев'ятнадцятого століття. На щастя чи на горе? Чи, може, перечитаєш черговий рукопис (чому у нас так багато людей пишуть вірші? прерогатива злиденної країни? спосіб самозцілення? Полки віршарів, гектари поетів, зерносховища графоманського римування і недолугої "верлібристики"...) і отримаєш за це невеличку суму? Ні! У цьому випадку грошей не візьмеш, навіть коли тебе перекинуть - для гостроти поетичних вражень - на хліб і воду, баланду і кашу з черв'яками.

Зранку встаєш і - такі незрозумілі іноді пласти підсвідомості, чоловіче - починаєш хвилюватися, прискіпливо оглядаючи себе у дзеркалі чи, поетично мовлячи, у свічаді. Так...так...старіємо...це лише вірна Інна тобі ніколи не скаже... Появляється (звичайно, не від добрих харчів, а від вимушеної нерегулярності їхнього вживання) животик, під очима зворушливі (хіба що для мами) мішечки. Хто ж, Максимцю, повірить череватому поетові? Це ж клоунада: поет носить черевце! Одразу, друже, втрачаєш своїм, м'яко кажучи, животятком частину читацького інтересу. Бо нині не час ожирілих Бальзаків, поет повинен бути суперменом. Але найліпше, аби шанувальники не знайомилися з ним яко фізичним об'єктом, спілкуючись виключно з твореною об'єктом духовною есенцією через холодні книжкові палітурки.

Може, випити сто грамів? Ще чого! Не дає тобі спокою незрадливий скляний ідольчик, завжди нагадуючи про себе...

Як себе поводити? Що їй говорити? Адже, Максе, тобі уже за тридцять, а їй ще і двадцяти, напевне, немає, і скільки б не заспокоював себе романсом, що, мовляв, були ми млaді й дужі, і ми цвіли, як ружі, і нам було колись сімнадцять літ, навряд, чи це вирівняє ситуацію...

18.

Дорогою до поштамту ти згадуєш історію співжиття двох поетів - Миколи Рубцова і його дружини, прізвище якої (це симптоматично) вилетіло з твоєї голови, переобтяженої трагічними і комічними літературними love story, від яких іноді пахне не паперовою, а справжньою кров'ю. Вічноп'яний Микола, другий Єсєнін, як називали його перечулені критики, приходив додому, влаштовуючи поетесі невеличкі садо-мазохістські сеанси: то свічкою припалить руку, то гаратне стільцем - багата поетична фантазія. І нарешті, трапилося те, що мусило - вона його задушила, чи то з любовної ненависті, чи з відчаю. Трагедію російські критики одразу демонізували, мовляв, люто заздрила поетеса-невдаха своєму співжителю, адже був талановитішим від неї. Так і потрапила в історію "росліту" нещасна поетеса, але як вбивця великого таланту. Це Головку зійшло з рук умертвлення дружини і дочки, мовляв, любив і, знаєте, убив. Ти читав його плутані свідчення слідчому, з яких випливало, що товариш Андрій - просто ревнивець-параноїк, і кохання до дружини...заважало йому строчити свої комуністичні романи. А з дочкою, мовляв, усе вийшло випадково, пробачте йому, бо він є вірним сином партії і народу. Щоправда, кажуть, що партійний романіст не позбувся тягаря жено- і дітовбивства до кінця днів, ходячи депресивно-вічнопонурим. Напевне, знав, що, окрім партійної догани і покивування пальчиком є ще така химера, котра називається совістю.

Людей біля поштамту було небагато. Максим одразу впізнав мініатюрну фігурку дівчини, що затиснула під пахвою невелику теку ("мабуть, рукопис").

І тобі, Максиме, відразу з небес війнуло сонцем. Бо так буває завжди під цими земними небесами: стріла Амура або зачіпає обидва серця моментально або ж пролітає мимо. Найгірше, коли вона вжалить, наче укус найлютішої божевільної бджоли, одне серце, а повз інше пролетить з вередливими інфантильними кривляннями...

Ти моментально потрапив у близьке енергетичне поле, через хвилину ви вже сміялися (виявляється, що це слово не є несумісним щодо тебе), через п'ять хвилин їли морозиво і пили сухе червоне вино. Тобі так любо-любо стало, неначе в Бога, ви багато ходили пішки, ти навіть на кілька годин забув про сигарети, Марія забула про рукопис, на відміну від більшості віршотворців, котрі при зустрічі одразу вручали тобі свої зливки духу. Від неї віяло хвилюванням, таким внутрішньо чистим і незіпсованим, що ти аж перелякався, Максиме, згадуючи про млосно-розтлінні злягання з Ольгою і про різні види екстремального та нетрадиційного сексу з Інною. Якоїсь секунди тобі стало непомірно сумно, адже ти, Максиме, уже осквернений адюльтерами та імітаціями кохання, занечищений депресіями та безконечною алконавтикою, себто подорожами на дно склянки, пригодами після запливу у нутрощі скляного божка:

А ми будем пити і Бога хвалити,

і за нас, і за вас, і за неньку стареньку,

що навчила нас горілочку пить помаленьку...

Бр-бр! Невже ніколи не позбудуся цього мученицького тягаря досвіду, котрий відпустив лише на яких дві-три години? Та він отруює мені найліпші миті, він душить мене, насильно вкладаючи у мозок розтлінні фантазії і вульгарні картини...

А я так хочу чистоти, Боже, щоб неначе ляля в льолі білій святеє сонечко зійшло*, я так втомився втечею від непорочності душі. Дай мені сили, о Великий, бо сам не відшукаю її поміж лакеями і пристосуванцями, і вміння побачити велич та воздвиження, а не розпад і вмістилище клоаки! Бо я так втомився і зневірився...я виявився слабшим, аніж мислив про себе.... Дай мені сили бути глухим до похвали і хули, слави і неслави. До всього хочу бути готовим, хочу виправляти свої життєві помилки і каятися та молитися, молитися та каятися у твоїх святих українських церковцях і соборах...

Марія відчула цей незвично-урочистий Максимів настрій, що бозна-звідки хвилево заполонив його душу. Ця молоденька Марія, як видавалось поетові, не розумом (бо що таке розум у порівнянні з душею - холодний набір відмичок для таємниць природи і певним способом впорядкований біологічний хаос мозкових клітин), а серцем раптом збагнула, що і вона якось причетна до цього поетового стану, котрий - хтозна? - може більше, ніж усі взяті докупи власні вірші, робив його у цій хвилі справдешньо великим.

Можливо, саме так колись почувалася Віра Муромцева, наречена тоді ще маловідомого за межами Росії прозаїка Івана Буніна. У якусь тлінну мить під херувимськими небесами вона збагнула: "Це він, це мій чоловік". І ця мить перевернула її життя. Потім ще будуть Янові (так вона завжди називала його на західно-великопанський штиб) неврози і адюльтери, нобелівка і ностальгія, бідність і неміч... Хіба могла би вона це все перенести - без позерства і афектів, надламів і зневіри - якби не ця висока невловна мить, що дала сили тілу і обігріла душу подихом Господа? Значить, усе-таки був вередливий і амбітний аж до проявів побутової жорстокості раб Божий Іван відмічений святим перстом, що ніколи не помиляється...

Ти, Максиме, тоді відразу збагнув співзвучність ваших настроїв. Ти був таким щасливим, що боявся навіть доторкнутися до дівчини з янгольськими очима. У цю хвилю навіть натяк на фізичну близькість видавався б тобі відразливим і по-плебейському вульгарним. Лише висока платонічність щойно народженого почуття, майже як у купрінському "Гранатовом браслете" чи чехівському "Доме с мезонином" (Ти настільки залітературився, чоловіче, що навіть у цю несподівано-прекрасну хвилю власного життя згадуєш твори класиків...). Лише безтілесний шепіт душі, адже груба і неоковирна плотськість у цю хвилю могла би зруйнувати ці тоненькі безпомічні ниточки, що почали тебе зв'язувати з дівчиною мрії. Дівчиною, яка прийшла не з космічного етеру, не з книжкової обкладинки, а - о, парадокси! - з твоїх вугільних териконів і шахт, що майже кожного місяця то там, то тут забирають криваві податки. Лише шурхіт крил серафимського безтілесного еросу... О зупинися мить, прекрасна ти!

Ви говорите і п'єте сухе червоне вино, ви воркуєте, мовби знаєтеся вже десять років. Мовби усі ці роки ти, поете, йшов чорними і сірими лабіринтами, метався від сірих душ до чорних, до чорних, сірих, чорних, сірих душ*, наступав на цвяхи і колючки, які тебе ранили й ослаблювали, виконував п'яні ритуали під монументом скляного фетишу, ґвалтував свою душу імітаціями любові - і все-все задля сьогоднішньої зустрічі з дівчиною, що носить ім'я богоматері.

До тебе після кількагодинного наркозу чистотою починають підкрадатися голоси розуму Може, ти, схильний до ідеалізації ексцентричний мрійнику, лише вимислив зворушливий образ і так тужив за ним, що ця мрія пожаліла тебе, на часину втілившись у конкретну вродливу юнку? Може, ці порухи і поповзи до платонічності є тільки зворотнім ликом твоєї витонченої і злегка збоченської натури, котра метається між несумісними екстраполяціями почуттів? Завтра, завтра будеш про це думати, Максиме, не псуй собі хвилин щастя; дивися на ці алебастрові руки, злегка розкосі позаземні Маріїні очі, милуйся (байдуже, про що вона говорить) найріднішими вібраціями її голосу і прислухайся до співзвучної тобі народної пісні, напевне, створеної таким же, як ти, максималістом:

Ой у полі вітер віє, жито половіє,

а козак дівчину та й вірненько любить, зайнять не посміє...

Простенькі слова простенької пісні наповнювали поетову душу відруховою маєстатичністю. Раптом нестерпно захотілося цілувати Маріїні руки, як колись руки матері, і ридати, ридати, ридати...

19.

Майже всю ніч, Максиме, кидаєш власним тілом, але не приходять Морфеєві обійми... Щойно ти здійснив моторошно-солодке відкриття - ти ще здатен любити. Любити, але не заслиненою ідилійною сентиментальністю пастуха і пастушки, не рівним і нецікавим сердечним вогнем, що у майбутньому мав би зігрівати твій сімейний вігвам, не фізіологічним шалом вузьколобого самця. А любити пристрасно і сильно. І ти переконаний, що ці означники - не поношені кальки слів, з яких уже давно втік чи витік справжній зміст, а яскраве реґенеративне диво оновлення їхньої первинності.

Адже ти добре знаєш, поете, як часто підступна мова вислизає з-під твоїх рук, котрі здатні лише фіксувати диктанти найвінценоснішого. Зрештою, якщо звільнитися від хворобливих нарцисичних чарів і спитати, хто ти, чоловіче, окрім записувача, яка твоя роль, окрім медіумної, іноді поверховішої, іноді глибшої? Ти - не творець, ти - медіумний мотор відтворення. І, щоб деколи наближатися до духу, ти повинен не лише постійно одягати чисту сорочку чи відмивати руки, сідаючи до віршарства. Душу постійно слід відмивати, поете! А її не відпуцуєш престижними відбілювачами чи супердосконалими хімікаліями для очистки посуду... Бо тільки-но твоя душа забрудниться за допустимі творцем межі, ти перестанеш бути гідним для ролі посередника, котрий пробує відтворювати великі небесні диктанти. Бо поетичний талант чи його відсутність, Максиме є лише прерогативою Божої волі. І не допоможуть для зміни Творцевих накреслень ні комсомольська енергія, ні чорна веремія депресивного спустошення, ні патріотичний гопак, ні антипатріотичний плазунець. І ти лише зможеш вносити певні примітивні корекції у відмірену і зафіксовану на високих чертогах твою літературну долю. А якщо - найстрашніша покара! - усохне ниточка твого зв'язку з животворним духом, то не допоможуть тобі жодні штучні реанімації, жодні алкогольні, наркотичні чи психотропні стимулятори, будь-які жалюгідні імітації сакрального і таємничого сенсу слова...

Це чудово знала Лариса Косач, недарма для неї творчий маразм був рівнозначним смерті. Бо слиняве безсилля духу - не для тих, хто contra spem spero. Бо душевна пустеля не може накладатися на міщанські халати та олів'є, купецькі пантофлі і лубково-крамарські картинки на стінах, бо ми теж, мовляв, любимо прекрасне. А ти, хто так ненавидить крамарську мораль і міщанський менталітет, перестанеш існувати, коли покине тебе витончено-жорстока квітка Логосу. Адже день, коли ти не написав хоч одного вдалого рядка чи, принаймні, словосполуки, вважаєш нездарно поглинутим пащекою ненажерливого Хроносу...

А тепер ще ця зустріч з Марією і цей вогонь, що моментально спалахнув без професійних підтримувачів-"спузарів" чи заклинателів. Боїшся себе ,чоловіче, адже тобі відомий баналізм про те, що найбільшим ворогом кожної людини є вона сама. Боїшся, щоб не нахлинули на тебе, як води збезумілої гірської річки під час повені, інстинкти і притлумлена потреба любити до самозабуття. Починаєш рефлексувати, таким чином рятуючись розумом від почуттів смертника. Адже ти, Максиме, не згадував у цій оповіді про свої минулі любовно-гладіаторські бої, ave, Caesar, morituri te salutant, які теж робили тебе поетом, заледве не розчавивши до кінця. А тепер позірно-забудькуватий Хронос люб'язно підносить на віртуальній таці спогади про твоє принизливе виціловування рук колишньої коханої, негідне для чоловіка чеканя листів (наче ти, Максиме, був весталкою, котра жде звісток від свого воїна і береже тепло домашнього вогню, бр-бр!), марне чаклування і розмірковування над будь-яким покліпуванням вії чи посіпуванням милої брови, котра здавалась тоді бровою степової орлиці...

ле найстрашнішим виявилося навіть не те, що багато і непосильно страждав, іноді до такої міри, що здавалося - єдина дорога тобі: самогубство від кохання, такий собі коханоцид, або психіатричка. Недавно ти випадково побачив свою колишню степову орлицю! Розповніла і зомбована тихим сімейним спокоєм, вона нагадувала радше до міри відгодовану домашню курку. Ви говорили недовго (та власне і не було про що), і у якийсь момент до твоєї горлянки підступили...блювотинні спазми. Тобі, неначе непередбачуваному шизофреніку, раптом захотілося - замість колишніх обціловувань лебединого зап'ястя і брів степової орлиці, замість шаленого пещення найдовершенішого і найдорожчого голого тіла - запхнути до рота два пальці і полегшити блювотний рефлекс, наче обжертий і осоловілий пізньоримський патрицій після оргії: блювати на стіл, на її чашечку кави і морозиво, блювати довго, тоді заплатити офіціанту за принесену шкоду, витерти рота напарфумленою хустинкою і піти по-англійськи, залишивши свою степову орлицю серед блювотини. Дошукуйся, мовляв, символу у моїй поведінці, ти ж так любила колись хіромантські віщування, небесні знаки і побутову містику. А нині нагадуєш розгодовану добірним зерном сільську курку-несучку...

І тепер на випалений і спустошений чагарник, де любов, коротенько перебувши на стадії ненависті, перетворилася у гидливу байдужість, приходить дівчина з богоносним іменем.

Спогади змішувалися, мовби відбувалася найнесподіваніша і болюча вівісекція запахів. Нарешті, знесилений Максим поринув у важкий, неврастенічний сон, а радше у тоскну та чутливу дрімоту. Що це з тобою, чоловіче, ти повністю розклеївся, твої нерви плачуть, наче ти староросійська еміґрантка, що, розкладаючи пасьянси, згадує дорогих покійників. Ти знову (адже не повертався до цього кілька років, вижбурнувши з пам'яті) прокручуєш на плівці мозку епізоди кохань, котрі колись несамовито розчарували тебе, майже параноїдально зациклившись на них зі вчорашнього вечора. Напевне, відчуваєш приступ страху перед новими сердечними потрясіннями... ... Шість років назад у тебе була вісімнадцятилітня, навіть молодша за Марію. Усі твої колишні закохання нині мають повноцінні сім'ї, дітей, бо не шукали вони, Максимцю, можливостей жіночого сподвижництва - співжиття з талантом на двох ногах і з двома руками. Вони - не черниці, що замолюють свою любов у стінах монашої келії. Вони - не соратниці-революціонерки, що разом з коханим підривалися вибухівкою.

Твої пасії, поете, були звичайнісінькими кобітами, що лише у юності трохи кокетували з романтикою, ніде не переступаючи безпечної межі, за якою виднілася любовна самопожертва чи примара жіночого самозречення. Бо одна справа - безпечно трахатися, особливо, коли у тебе ще водилися якісь гроші, і шепотіти тобі до вушка палкі романтичні серцевиливи, а, вже даруйте, зовсім інша - розділити з тобою, маловизнаний малоґенію, усі твої задавнені дитячі неврози та інфантильні (з погляду нормального мужика) страждання.

Але з тією вісімнадцяткою ти навіть не трахався, тобто не настоював на любощах. І так тривало два роки. Вона ходила до тебе, закута у панцир цнотливості, а ти ще і радів цьому, вперше потрапивши у, погодьтеся, неприродньо-гидкий платонічний колапс. (Бо твій автор "Гранатового браслета", що так шокуюче зачаровував тебе, юнака, залишивши невигойну тугу за коханням, звільненим від смішних сторонньому вуху стогонів і оргазмових харчань, ритуальних рухів туда, сюда, абратно, і післяінтимного поту та слизу, був не дурень гульнути, маючи зв'язки з жінками незмірно далекі від платонічних страждань його героя.) І ви вже знали, що інакше не можна, у вас закріпився, як сказав би який-небудь учень Павлова, умовний рефлекс: фізіологія є брудною і тваринною, а ви, ангелоподібні, любитеся навзаєм чисто і невинно, іноді, щоправда, цілуючись. Ох, ви тужите одне за одним сильніше від усіх цих трахальників, ув'язнених законами великого гону розмноження...

І це тягнулося - так, Максиме? - доки твоя вісімнадцятка остаточно не дозріла, доки у неї не щезли менструальні розлади і менструальні депресії. А далі, дурноверхий поете, доки ти звично відкопилював свою слиняво-платонічну губу, знову чекаючи дитячих поцілунків (і маючи, щоправда, одну пані для "низьких" контактів, признавайся, признавайся, голубчику), твоя дозріла апологетка безстатевого інтиму зустріла звичайного хлопа, незатуманеного безтілесною купрінщиною. А далі все прогнозовано. Той хлоп полюбив її, скажемо делікатно, цілковито неплатонічно. І так залюбив твою юну ідеологиню платонічності, що під час останньої зустрічі спокійно сказала тобі, що майбутні наші стосунки, мовляв, неможливі, бо я, типу, вагітна і, типу, люблю свого, типу, нареченого. Який шок ти тоді пережив, о наївний інфантильний поете, зі збереженими у серці старомодними уявленнями про козака, котрий very вірненько любить дівчuну, але ні в якому разі її не "займе", бо вона - цяця, а він, якщо "займе", то буде какою...

Але, Максиме, осмілюся нагадати тобі, що корені всіх проблем людини у ній же, найдорожчій. Ти ж був у своїх love story далеким, як і від нескінченних женоненависницьких ескапад маркіза де Сада чи Дон Жуана, так і від рабських піруетів фона Мазоха, котрий ще і Захер, Венери у хутрах, розумієш, всілякі обожнювані деспотки і низка мучеників кохання. Здається, у тебе не було прихованих перверсій на гендерному ґрунті, окрім нахилу до почуття максимальної сили. Бо коли на твоєму великому Китайському шляху зринула Інна, ти уже не зумів угледіти в ній (такій, як ти хотів, це ж треба: щоб і вірші твої обожнювала, і тебе, щоб розчинилася у цьому коханні і більше нич не мріяла) свій ідеал. Напевне, твоя душа, Максиме, уже виконала відведений ліміт чи, по-совєтськи хай буде сказано, план закоханостей. І ти, деміурже метафори, надірвався тим планом, отримавши грижу на кохання. Ти ще зумів, пройшовши непоганий вишкіл з різновіковими, різноволосими чи різнорослими панянками, якийсь час перфектно зіграти перед Інною закоханого. Але тільки до того моменту, коли переконався у її прив'язаності. А далі, Максиме, уже був твій екзистенційний ошкір, але бібліофілка навіть це сприйняла як належне. Спочатку ти підсвідомо тішився сатисфакцією, але потім тобі це набридло.

Бо з Ольгою ви ніколи не любили одне другого, пам'ятаєш трагікомічне закінчення балади про батяра і його дванадцять закохань:

...а з тою дванадцятою до шлюбу приклякну я.

А тая дванадцятая мене вірно любила,

ще перші півні не піли, як вoна мeне била...

Ой, боже мій милосердний, ох, що ж я наробив,

Чому я першій дівчині присяги не зложив?..

Істнієте з Ольгою під одним дахом, як дві самотинності, що мають лише єдину точку перетину - у люлі для дорослих дядь і тьоть. Якби Ольга зустріла такого, що полюбив би її, а вона його (адже Ольга (кажи правду!) по-своєму приваблива та імпозантна), то години, навіть хвилини не затрималася б більше під твоїм дахом, за який маєш ще до холєри боргів. (Напевне, поете, віддаватимеш їх своїми книжками або гонорарами за зіркові з'яви на публіці...) Ти іноді уявляв, що трапилося б, якби ти, не дай Боже, захворів чи повністю втратив охоту або спромогу до занурення у млосні розкоші Ольжиного тіла. ... Сексопатолог назвав би ці жахи-фантазії відруховою імпотентофобією, додавши, мовляв, не страшно, всіх чоловіків після тридцяти це іноді починає переслідувати. Гіподинамія, знаєте, радіація плюс неякісне харчування; але нічого-нічого, не журіться, це не так страшно, коли воно існує de facto. Найстрашніше - чекання неспроможності, котре робить з чоловіка облитий потом і спотворений гримасою муки віхоть чи здатну токмо до сечовипускання особину зі вторинною подобизною ознаки статі, колись чоловічої... Це не так страшно, пацієнте, не тужіть, будете подорожувати, вивчаючи світ, стовідсотково наповнені свободою, адже скільки, погодьтеся, у нас викрадає часу і сил це залицяння і воркування, майже як у тварин перед весняною тічкою, це лизання і цілування. Отже, заспокоюємося, пацієнте, заспокоюємося, ми впевнені і самовпевнені у власних можливостях секс-супермена...

Ти ж не ревнуєш Ольгу, Максиме, ти нікого не ревнуєш, бо нікого не любиш, окрім поезії і безтілесного абстрактного ідеалу ("а дівчина santa Марія?").

Якби навіть Ольга чи Інна знайшли коханців, ти вів би себе, вочевидь, так, як старий благочестивий байкар і дитячий віршувальник Леонід Глібов, котрий таким способом писання постійно реанімував власне дитинство, не зважаючи, як бігає його розкішна Параска на рандеву до великого Куліша... Але сиводитяче байкарське щастя і тут не підвело старого, бо Пантелеймон Олександрович теж виявився більшим мастаком із платонічної частини (вочевидь, согрішивши лишень зі хтивою і незбагненною, наче хтонічна сила лона, Марією Вілінською, бо чому б інакше бідкався кілька разів перед єдиним другом, що хоче застрелитися, бо розбещена Марія його покинула?). Інакше залишила би пані Параска свого доброго і сивого, аки голуб, віршувальника, повіявшись за неврастенічним Пантелеймоном. Але нічого - швидко би повернулася - і старий байкотворець, якщо би витримав сей удар долі, усе би пробачив...

Максим підпер кулаками голову, що нині була неспроможною до виловлювання і вичленовування рядків з вершин та низин холодного хаосу. Раптом у двері подзвонили. Іщенко відчинив і - о Боже! - на порозі стояла Марія...

20.

– Я...я...я хотіла...ми...ми...забули рукопис, щоб ви...ти глянув, - Марія намагалася виконати поетову настанову звернення на "ти", адже для митця не може існувати "ви", навіть старенькому Чеславу Мілошу учні-поети з його незримої, але метафізично присутньої школи, завжди говорять "ти", хоча за віком годяться у внуки маестро. (Це ж не російські літстудії для початківців, де для пущєй важности вісімнадцятирічний обзиває вісімнадцятирічного Іваном Єфремовичем чи Авдотьєю Моківною, що не заважає їм опісля провадити зовсім не літературні експерименти з водкою, оселедцем і сексом.)

Максим уже справився з першим хвилюванням і всаджував Марійку в єдине глибоке крісло його напівспартанського помешкання. На цей раз у повітрі, густо наповненому флюїдами пристрасті, заплітала свої вінки - комплексами і страхами - ніяковість. Але чому так ідилійно пройшла їхня вчорашня зустріч? Що заважає цій пасторалі сьогодні? Раптом Максим зрозумів: це не запах ніяковості, а очікування інтиму.

Він несподівано обійняв дівчину, випиваючи юність з її уст. У помешканні стало так тихо, немовби вони потрапили у світанок мезозойської ери. Первісна природа раптом перетворилася на високу п'ятдесятирічну жінку і охороняла їх від всіляких динозаврів, птеродактилів та шаблезубих тигрів. Нашарування століть вчувалося у цій благовісній тиші. Блиснуло царським сяєвом звільнене від видуманого цивілізацією одягу Маріїне тіло. Доторки лебединої руки, котрі наелектризовують ліпше, ніж орда екстрасенсів... Цілувати і пестити ці милі оченята, ці перси Афродіти, ці шалено-прекрасні вигини твого тіла, кохана... Злитися з тобою, Маріє, в єдиний організм, втіливши віковічну тугу людини за андрогіном... Все пливе, речі у кімнаті втрачають лінії строгої геометричності...море...шквал пестощів олімпійської богині...нічого більше не пам'ятаю, не бачу і не хочу знати...

З нашарувань мезозойської тиші поступово починають відриватися сторонні звуки і падати у кімнатний простір з таким грюкотом, наче пущений з гори камінчик. На підлозі безладно спочиває твій і Маріїн одяг, що переплівся, наче допіру його господарі. ("Ольга завжди акуратно складає на бильце стільця все - від блузок до трусиків".) Ваша ніяковість вивітрюється на ліси і болота, ви говорите і говорите, мовби порушили семирічне табу на спілкування, і ти, Максиме, не відчуваєш тринадцятилітньої вікової різниці. Хоча тринадцять років - це уже пристойна відстань між поколіннями, але ваш медовий ранок руйнує заскорузлі стереотипи. Ти пропонуєш Марії почитати вірші, її реактивний сором; ти слухаєш дещо наївно-солодкаво-романтичні, але (на щастя! бо ти і тут не міг би кривити душею) не позбавлені таланту поезії. Ти навіть починаєш уловлювати явну спорідненість ваших світовідчуттів, а коли оцінювати жорсткіше - наслідувальний характер частини її віршів стосовно твоїх.

І будь уважним, Максиме, бо майже не вживаються у парі два літературних таланти. І, хоча теперішня довколописьменницька братія сотворила міт про кохання: "Кобилянська + Стефаник", неможливо уявити цю сім'ю, ще й - ха-ха! - з кількома дітьми. Бо таланту потрібен лише безамбіційний сателіт, який би урівноважував його химерні зигзаги емоцій своєю терплячістю. Навіть з Маковеєм не вийшло в Ольги, дочки Юліана, повноцінної love story (втім, ще як сказати?). І віддала панна Ольга на вівтар жорстокій літературній жриці свій талант, жіноче щастя, а злі язики подейкують, що і дівоцтво, хоч і була вічноспалювана творчо-еротичним вогнем, котрий особливо навіснів у пору юності письменниці, виплескуючись в екзальтованих піруетах її дівочого щоденника.

Це було майже безумством, Максиме, недитячою поетичною камасутрою. Ти знав, що дружини не буде, ти похирив усі дріб'язкові мічурівські справи заради коханології. Ти наче скинув з себе десяток років, через годину ти знову хотів злиття з цією дивною Марією, з цією осиною талією і широкими жіночими стегнами, цими зрілими твердими груденятами - з дивом фігури-стереотипу. Бо існує інший стереотип, мовляв, поетеси є, як правило, негарними і закомплексованими, і вони здійснюють зв'язок зі світом зазвичай через власні слововиливи, уникаючи таким чином духівника або психоаналітика. Яка міщанська ахінея! Ось твоя Марія пише блискучі вірші (ще допіру ти вважав, що вони є епігонськими, принаймні, на 2/3...), є красунею, якій не пощастило хіба що з місцем народження.

...Бідні провінційні поети і поетеси, що плекають думки про столичне визнання і строфи-афоризми, котрі будуть жити на всіх устах. І майже ніхто з них тоді не тямить, що потрапив у капкан жорстокої і шкідливої ілюзії. Мало прикладу нещасної Ніки Турбіної, котра добровільно полетіла вниз головою з панельної та пекельної московської однокімнатки? І не допомогло ні зіркове дитинство вундеркінда (навпаки, вщент зломило душу, зробивши її невдатною до будь-якого співжиття з соціумом), ні мезальянс зі старцем-грошократом, ні істеричні втечі у світ, де панує алкогольний деміург... Бо ваша (моя, твоя, наша) поезія насправді нікому не потрібна у її чистому серафимсько-естетському варіанті. Хто стає шанованим "районним" чи "обласним" віршарем, маючи локальну популярність, і ми, мовляв, Химко, люди, і у нас є кому прочитати на відкритті якого-небудь пам'ятника стішок, і є кому той нещасний стішок витерпіти. Направду, "поезія - Медея, що вбиває дітей своїх"*. Дехто спивається, провадячи жаско-добровільні експерименти з власним мозком. Та однак найчастіше юнацькі чисті мрії про поезію стають попелом, бо йти письменницьким шляхом фактично дано одиницям. Йти - і переважно лупитися головою об скелю байдужості, упередженості, перешкод або насмішок, читацьких стереотипів; ми, мовляв, класиків читаємо, ми шибко вумні, хіба може ваше покоління народити нового Стефаника або Коцюбинського? І все, тут ти натикаєшся на такий залізобетон, що твої руки, вдатні токмо до стилосу, звисають, як руки городнього опудала. Зрештою, літературний відбір і жорстка санація посередності теж корисна річ, бо "коли кожен четвертий на світі поет, то нема ні одного великого"**. Отже, тисячі умертвлених поетичних талантів: на зло чи на добро? Немає відповіді, тільки тиша, наче тягар доленосного хреста...

Звичайно, поете, що ти не озвучуєш Марії ці свої звичні рефлексії, що сьогодні можуть бути такими, tomorrow - іншими, післязавтра - двадцять п'ятими.

Вона питає, чому ти такий сумний, а ти натомість читаєш їй напам'ять щось із "Дітей трепети"***, розповідаєш, яким був колись щасливим, купивши цю книжку у Києві, а потім щасливим удруге, познайомившись з її світло-меланхолійним автором. Ти дивуєшся, що Марія ніколи не чула його прізвища і не читала "Діти трепети". Але чому, врешті, дивуватися, коли авторськими іменами (мовляв, ми самі знаємо, хто вдатний, а хто невдатний для вивчення), заправляє Каленuкович? І майже всім Маріїним однокашникам байдуже - Грабовський чи Андрухович, Кропивницький чи Забужко, втім, не зовсім, бо тексти перших легші для розуміння, яке слід куценьким і нерозхлюпаним донести до екзамену, а далі хоч трава не рости, хай хоч Едуардівна стає постмодерною королевою, нам усе на фіґ, усе до фені...

Ваша камасутра триває весь день і всю ніч. Тільки Марія передзвонює до батьків, що затримується, бо завтра - несподіваний залік і слід готуватися, вона ночуватиме у подружки, у якої (звісно) нема телефону. Максим виходить лише до крамниці, купуючи найнеобхіднішу їжу. Він має перед Марією таємницю - після цієї покупки на його фінансовому рахунку залишається 83 копійки.

Звичайно, що багатство є поганим товаришем творчості, але чудово писали у такій ситуації і Флобер, і Лев Толстой, і Лариса Косач. Проте бідність теж не найкращий стимулятор для стилосу, тому що думки про хліб щоденний викрадають у тебе, письменнику, метафори чи характери. Ці думки, наче збезумілий упир, живляться твоїм творчим екстрактом. А коли ти, припустимо, виборсуєшся з тенет найкрутішої бідності, то вже стомлюються - залізо навіть хотіло б відпочити!!! - твої метафори чи характери. І для їхнього повноцінного буяння треба чимраз високоякісніших стимуляторів, як-от, кава Бальзака, горілка Гемінґвея, наркотики Мопасана, тютюн або спирт, психотропні або сексзбочення, чефір або подорожі Африкою, альпінізм або алкоголізм, куріння дурману або стрибки з парашута...

Але ти проживаєш цей день, обійнятий Маріїними руками, неначе птах, котрий ніколи не знав клітки. Її ноги, груди і лоно сьогодні тобі дорожчі (тричі проси ритуального вибачення у примхливої пані Поезії) від усіх віршів світу. Значить, життя ще ловить тебе у пастку, ти ще не є безнадійним аскетом-фанатиком. Нині ти гедоністичний епікурієць, донжуан, порушувач табу, ловець метеликів, гуцульський мольфар, знахар, котрий чаклує над приворотним відваром, обдурюючи навіть малоінтелектуального Купідона. Сьогодні - твій день, накреслений серафимами на небесних зодіаках. Може, твоє життя віднині перевернеться? Адже безсумнівно, що ти любиш цю шахтарську Мадонну з непорочними очима. Ти невтомно з нею кохаєшся, наче фалічний символ твоєї псевдоцнотливої та патетично інфантильної літератури. Ти не рахуєш coitus (и), бо ти не колекціонер інтимних соцзмагань. Але її груди сьогодні заслоняють розлиту довкруж світову скорботу чи істеричну перевтому, її дупця є сьогодні ширмою, що відокремлює тебе від прихованих сенсів і метафізичної небезпеки, а її лоно, немов містичний магніт, дарує тобі сьогодні лише радісне забуття й егоїзм щасливого.

Сьогодні ти є найкрутішим коханцем на "ниві" твоєї літератури, що часто тяжіла до перверсійної платонічності, і ти разом з нею. Сьогодні для тебе відкрилися греблі і шлюзи, загати і дамби, і твої емоції вихлюпнулися. Ти заціловуєш і запещуєш свою дорогу панянку, і вже здається, що ви ніколи не вийдете з твоєї квартири. Бо що шукати у долині прагматиків, у верхогір'ї трагіків, у степу етичного гниття чи у ріках залізобетонної вузькочолої байдужості, коли ви знайшли свій маленький приватний рай вже тут і сьогодні?

Ти згадуєш про експеримент, який проводили цікаві зоологи з мишами, знайшовши в оних центр насолоди. Мишей вчили натискати на кнопку, яка через посередництво струму збуджувала оазу задоволення у тваринок. Зоологи подейкують, що усі піддослідні звірки поздихали, безперестанку натискаючи і натискаючи горезвісну кнопку. І вийшла така собі смертоносна мишача прогулянка із задоволенням і не без моралі.

Кілька разів телефонували і - о, диво з див! - ти не брав слухавки, зрадивши сьогодні вірній металевій подрузі. Ти незчувся, як день плавно переріс у ніч. Ви були голодні, винищивши усі можливі скупенькі їстівні запаси у твоїх міні-"апартаментах". У перервах між любощами Марія встигала розповідати про себе і батьків. Потім наступила значно більша перерва, ще один спалах...божевільно-привабливе світло її тіла. Якби ви були у селі, то почули б крики чи верески третіх півнів. Ти заварив, себто доварив запаси меленої кави і, ледве тримаючись на ногах, ви прощалися, домовляючись про наступну зустріч.

А надворі світло повного місяця плавно відступало нічні права велетенсько-байдужому сонцю.

21.

Сьогодні приїхала Ольга, і, заохочена, вочевидь, своїми батьками, розпочала чергову профілактичну моральну мастурбацію на тему: "Де витратив гроші і чому ти такий нездара щодо заробітків?" Максим, коли йому не дуже допікали "метафори" напівдружини, напівспівжительки, звично відмовчувався, намагаючись думати своє. "Трах-тарах-трах-тарах!" - триває словесний водоспад, далекий від премудрощів мистецтвознавства. І колись наступає у житті багатьох людей така хвилина, при якій безжально висвітлюється безглуздя багатьох попередніх невчинків.

Все. Або зараз, або ніколи! І Максим ледь чутними словами пропонує Ользі розірвати їхній громадянський шлюб, бо церковного вони не брали, адже двоє добре знають, що ніякої сім'ї у них нема. Пані Постолович злегка шокована і замовкає. Важка тривала тиша нависає у кімнаті, де недавно відбувалася вакханалія кохання Максима та Марії. Пані мистецтвознавкиня вже трохи тихішим голосом просить, а не вимагає, три дні на роздуми. Адже знає Максима - якщо вже наважився озвучити таку серйозну думку, то був далеким від дитячих пустотливих залякувань...

До слова, щодо "дитячих". Немає у тебе, поете, дітей з Ольгою. Але ти не дуже і переймаєшся тим, напевне, вважаючи, що вибрані можуть і не мати нащадків. Адже не було єдинокрівних, щоб склепити віки Шевченкові, нехай і плакала на його похороні вся свідома Україна, розбуджена пророцтвом екстракту етнічної душі, яку вклав деміург у тлінне тіло цього невисокого, пошрамованого життям, чоловіка. Але ж були прекрасні продовжувачі батьківського духовного спадку у Вороного, Олеся, заперечивши хирляву міщанську сентенцію, що талант батьків відпочиває на дітях. Адже, кажуть, що перегородив власним тілом камінь, пущений шовіністичною польською рукою у голову Франка, його старший син Андрій, секретар і улюбленець. Так і помер потім, бідний, швидше від батька, і мав Іван, син Якова, ще один нелюдський тягар - труну з синовим тілом на своїх плечах. І не раз той тягар відгукувався у мученицьких старечих галюцинаціях батька...

Але переживали батьківську драму Антоненко-Давидович, що заплутався між кількома дружинами, й Іван Кочерга, але були сини - Павлики Морозови, що відрікалися від своїх батьків-письменників, спонукувані сатанинським єзуїтством п'ятикутної зірки. І писав старий Єфремов відкритого листа до Юрія М.Коцюбинського. І виводила стара академічна рука страшні слова про батьківські кістки, котрі перевертаються у могилі, якщо бачить батьківська душа синові руки, забагрені до ліктів невинною українською крівцею...

А скільки породили великі сірих і невиразних нащадків, що могли і можуть всеньке життя лише упирично живитися соками високого імені. Бо людська доля, наче колода карт та містичний жереб, і вона не розділяє людей на ієрархії та касти. Бо кожному - своє.

Проходить день-другий, ти буквально на кілька хвилин зустрічаєшся з Марією. Вона трохи розчарована тим, що ти поспішаєш. І ти змушений пояснити дівчині, що подаєш на розлучення, бо ти і не приховував від неї факту власної обплутаності шовковими ниточками Гіменея.

Ольга, дізнавшись, що ти написав заяву, і вас, як бездітних, можуть розлучити навіть без суду, трохи налякалася, але було помітно, що давно готова до цього. Лише люто кинула тобі, мовляв, треба було її попередити хоч на місяць раніше, одразу знайшла б собі, так і сказала, партнера для трахання. Звичайно, що ви, знаходячись під одним дахом, уже не кохаєтесь, бо це було би, стосовно рідного менталітету, рафінованим збоченням.

Треба пережити ці дні, Максиме, ця вечірня тиша стає особливо нестерпною. Ольга часом плаче, може, чекає, що ти передумаєш? І тобі, справді, стає її іноді жаль, бо незбагненна людська психіка, а особливо поетів... Звідки, Максиме, у тебе це напластування звичайнісінького співчуття (адже любиш повторювати, що справжній митець починається там, де закінчується людина...). Де ти відкопуєш у своїй, на перший погляд, жорсткій і зневіреній душі, скарбозвалище шляхетності? Звичайно, ти іронізуєш, називаючи шляхетністю відруховий жаль. Маючи схильність до трагедійного, ти, попри все, часто буваєш вдатним - ні, не до безтурботного і білокрилого гумору - а до їдкої іронії, котра межує з недобрим трагіфарсовим сарказмом.

Іноді навіть закрадалася думка про забирання заяви щодо розлучення, котра може лежати у ЗАГСі навіть кілька місяців, коли незгідна інша сторона, а може зреалізуватися у розбігання сімейної пари у різні сторони і за три дні, особливо, коли вдасться зацікавити працівницю дрібним хабарем. Бо великий давати жаль, розлучення - не весілля. Думав, що відчуваєш до Ольги лише ненависть або байдужість, швидше друге - ні, яка ненависть? - завжди ловив себе лише на пофіґізмі. І - ох, парадокси! -коли зримо постало питання розриву стосунків назавжди, ти відкопав на смітниках чи родовищах власної душі і дещицю жалю, і граминку чи кілограминку співчуття. А якби тобі раптом сказали про насильницьке поновлення зв'язку з Ольгою і забирання заяви, чи не вивітрилися би вмент твої "дещиці" і "кілограминки"? Отож...

Ти, поете, не завжди був обтяжений сентиментами до жінок, з якими доводилося мати інтим. Деяких ти не міг би уже впізнати, але це і не дивно - пройшла, якщо і не копиця, то принаймні, певна кількість років. Кажуть, що у чоловіків зберігається почуття ніжності стосовно жінок, з якими вони коротали нічки чи навіть нічку. Але ці "гендерні" спостереження не стосуються тебе. Бо ти переважно пам'ятаєш тільки гіркоту розчарування, післяінтимний фарс, відразливі сторони близькості. Ти буваєш іноді жорстоким, чоловіче, може, кохання до Марії тебе вилікує?

Ти колись мріяв (а потім перестав, бо за відсутності графині одружуємося з селянською дочкою) про дружину-соратницю і коханку, однодумицю і патріотку, про таку, що може півдоби гнати коня галопом і перепливати при потребі велику річку, а вечором безжурно сміятися у декольтованій сукні на світському рауті, маючи у мініатюрній сумочці "дамський" пістолет, з якого дуже влучно вміє цілити і знешкоджувати всілякі рухомі і нерухомі мішені...

Адже були такі дружини у письменників, наприклад, у Бориса Грінченка, з якого нині зробили народницьке страховисько. Цей мученик за Україну, якого не розуміли навіть його батьки, і він дозволив собі єдиний національний компроміс - листувався по-російському з матір'ю - виліпив з дівчини-росіянки Марії Гладиліної українську, нехай і третьорозрядну, літераторку Марію Загірню. Цей несамовитий Грінченко, що більше двох років писав по чотирнадцять годин на добу свій "Словарь української мови", застебнув власні емоції і жалі на всі ґудзики. Лише праця, офіра українській ідеї, ввічлива сухість у спілкуванні з письменниками, що мали у душі дрібку екзотизму. Через те його і недолюблювали, часто і було за що, особливо Коцюбинський, котрий був протилежністю педантичному літературному "хліборобу". Коли ховали цього невтомного апологета українства, у Києві на деякий час зупинився рух трамваїв, а стіни Володимирського собору ломилися від тих, що прийшли з ним попрощатися. І нехай його твори, за незначним винятком, і відійдуть до архівної історії літератури, але подвижницька схима цього літературного ченця не належить забуттю, хіба би остаточно добив нас вірус національної амнезії.

Уже, Максиме, починаєш добачати сенс навіть у тому, що колись ти називав примітивною народницькою риторикою, уже навчився бачити часткове у цілому і навпаки. Ти не сприймаєш настороженості та їжакуватості посередностей. Зате безпомильно відчуваєш талант, хоча це зовсім не означає, що усі обдаровані є твоїми друзяками чи хоча б приятелями. Але все одно ти їх таємно шануєш і любиш.

Кришка тобі, Максе, ти безнадійний письмакоман і зовсім не боїшся цього слова, бо і мудрий граф Толстой називав себе графоманом. Адже розлучаєшся з Ольгою, а ще думаєш про дріб'язкові нюанси довкололітературного етикету. Ти залітературився до останку, слова впіймали тебе у наркотичну пастку, звідки існує тепер лише один вихід...

Але зараз перед тобою проноситься веремія пристрастей, що зіткана з презирливо-ненависних Ольжиних реплік, нерідких вимушених відвідин ЗАГСу, де дебела (чому вони всі такі потворно-товсті?) тітка, позіхаючи, питає, чи ви не передумали; пошукав грошей на оплату якогось обов'язкового чи то мита, чи то штрафу за розлучення. Також маєш уже близько двох тижнів статевого утримання, бо, попри екзальтовані пориви до платонічності, ти, Максиме, регулярно хочеш фізичних - і тільки фізичних - стосунків. Треба підшукувати якесь житло, бо навіть з Марією нема де зустрітися. Ця проблема тягне за собою іншу - оплату винайнятої квартири. Адже Ольга не піде з вашої двокімнатки, сказала, що сама доплатить борг, а інакше - розподіл майна через суд, миски, ложки, вивертання нижньої білизни, а це настільки принизливо, що ти, Максиме, вирішив після штампу в паспорті про розірвання громадянського шлюбу одразу очистити власне помешкання... Зрештою, це ще одна пастка Ольги - може, ти передумаєш, а вона за кілька місяців піднайде коханця, і тоді їй буде легше переносити матримоніальні деструкції.

Безліч непоетичних проблем звалилося на тебе одразу, твоя кохана Марія стала їхнім каталізатором. Але відступати нікуди.

З Марією фактично не бачишся, з Ольгою не розмовляєш, до Інни не хочеш іти. І така гостра самотність навалюється на тебе, поете, що паралізує навіть написання віршів. Можливо, повноцінне писання не є справою цілковито щасливих, бо щасливі не потребують займатися паперовиливами. Але - другий бік медалі! - і не цілковито прибитих горем чи депресіями. Хоча кожен письменник володіє складною енергоаурою, проте майже всі потребують гармонії, хоча би відносного спокою. Особливо (мусиш визнати, Максе) прозаїки, яких ти недолюблюєш, бо не раз чув від них, що вірша можна написати на долоні чи у полі, а романи творяться якщо не духовним здвигом (але думають вони саме так), то, принаймні, малоромантичною безперервною працею.

І ти почав частіше заходити до церкви, хоч і раніше не цурався цього останнього універсального прихистку для вдатних і невдах, щасливих і нещасливих. Але це були епізодичні відвідини, хоча ти помічав, що почувався після них мов скупане у любистку дитя. Мовби церква і, здавалося б, простенька літургія відтирала і відчищувала не тіло твоє, а душу. Ти помітив, що до відвідин церкви слід готуватися, ведучи за руку власну душу до того особливого стану святобливості і хоч би тимчасового благочестя, коли хочеш обняти і поцілувати всіх на світі безпристрасно-дружнім християнським цілуванієм, коли дійсно ладен щиро молитися за тих, кого не любиш і просити у Бога всілякого добра для них...

Проте не було куди подітися і від земних клопотів. Заява про розлучення лежала, ти відчував, як алкоголік, котрий зумів покинути пити, що звільняєшся від затруєння, яким жив декілька років. Але майбутнє лякало. Кажуть, що деякі паралізовані відчувають страх перед новою можливістю ходити після чудодійного зцілення, бо мазохістично врослися у стан нерухомості. Так і ти, наперед смакуючи свободою, все ж боявся її. Що ж, і Шевченко, опинившись після заслання на петербурзькій волі, заплакав...

Але ти - не Шевченко, чоловіче, у твоїй своєрідній націленості на літературні висоти ще мало молекул і атомів, з яких складається подвиг самозречення. Може, таланту тобі бракує для сплаву з аскезою?

Адже був переконаним у власному неперевершеному хисті нині забутий колишній комсомольський граф, а потім літературний барон Олександр Корнійчук, щодня викидаючи чергову білу сорочку, міняючи, як шкарпетки, жінок і друзів, доки за життя не опинився у фактичному вакуумі. Але не у вакуумі літературного генія, бо на вершинах завжди холодно і самотньо, а в ізоляції від всього людського. І заслужив таку долю номенклатурний князь, бо запроданство душі дияволові розпочав ще від осанни "мільйонам сонячних днів" у п'єсі про лікаря Кречета, створеній у чорному голокостному 33-ому. Тоді, коли його письменницьке покоління стрілялося, сиділо у тюрмах, замовкало чи юродствувало. А найжахливішим було те, що Саша Євдокимович ніколи не каявся, бо він - не трагічний Бажан, що криваво плакав перед смертю на могилі покійного друга Юрія Яновського. Так і помер "великий" драматург усіх часів і народів з твердою вірою у власну геніальну виїмковість...

Але ти постійно мордуєшся сумнівами, поете, і діаметрально протилежними мислями: від холодної переконаності у власній словопомазаності до смішної невпевненості початківця і, напевне, не допомогли б тобі всі літературні відзнаки світу, до яких ставишся вельми скептично...

Але вчора роздвоєння припинилося, бо Ольга, звертаючись до тебе вже як до неживого предмету, прорекла, що нарешті готова поставити підпис-згоду про припинення вашого громадянського контракту, чи то пак шлюбу. Ви домовились про час зустрічі біля ЗАГСу, ти попередньо всунув потворно товстій тітці пачку цукерків - нехай далі товстіє на здоров'я, і щоб не було жодних порозумінь - Ольга прийшла вчасно і...все.

Потім ви сиділи на лавочці у якомусь глухому скверику твоєї малої Батьківщини і домовлялися, наче про покупку картоплі на ринку, коли ти вступишся з квартири. Зійшлися на тижневому терміні і, більше нічого не коментуючи, подалися у різні сторони.

Щось защеміло тобі у лівій ділянці грудної клітки, коли, оглянувшись, ти побачив,як понуро і відречено бреде твоя - вже колишня - дружина. Може, гукнути її? Сказати, що ти пожартував? Оце була б комедія! Спокійно, Максе, нерви - у руки, шизуху з голови - геть, адже у тебе безліч справ - шукати житло і гроші, терміново зв'язатися з Марією. Спочатку - з нею, бо так тобі сумно після безхитрісних маніпуляцій у ЗАГСі, наче ти перманентний іпохондрик, якого неможливо розвеселити і якому жодним робом не викличеш усмішки на його меланхолійно-депресивному заламі рота.

Ти знайшов найближчий таксофон і, тремтячи, набрав Маріїн номер. Довгі гудки...ще раз...довгі гудки. Після п'ятого механічного набору цифр ти звісив руки, знаркотизований внутрішнім розпачем.

22.

І ти, поете, пішов до церкви, нашкріб копійок, щоб поставити свічку, механічно відзначивши, що її продають вчотиридорога, а Ісус виганяв міняйлів з храму... Але ти ходиш до церкви не для ревнивого стеження за діями допоміжного персоналу чи священників. Ти завертаєш туди молитися, адже церква - не спостережний об'єкт. Ти кілька разів проказуєш "Отче наш" і "Богородице" і - чи не вперше - стаєш на коліна, бо раніше твоє честолюбне єство протестувало такому ритуалу, у якому ти бачив лише рабське приниження. Проте недавно ти говорив з одним сивим, аж білим монахом, якого бачив у школах та лікарнях, біля стражденних і покинутих. І він спокійно зронив, що можна і не ставати на коліна, але як інакше засвідчить людина, що визнає Господа, шану до нього, особливо у найсакральнішій частині літургії - читанні Євангелія. І лагідний сивий голос старця тихо змивав з тебе останки безбожого виховання, гординю і самовпевненість. Адже величезний досвід офіри стоїть за літургійним ритуалом, котрий очищає твої чакри і рятує від отваринення. Молися, Максиме, і пам'ятай, що сентенцію про те, мовляв, християнство є релігією рабів, видумали викінчені недоумки. Один знаменитий теолог говорив, що він сам не вірив би у такого бога, яким його зображають атеїсти у своєму криводзеркаллі.

Ще з півгодини поет безцільно бродив Мічурівкою в надії зустріти психологічно сумісних знайомих. І, як у горезвісному законі бутерброда, такі не появлялися. І йому залишилось одне - потелефонувати на роботу до Інни.

Вона здивувалася, але у голосі проковзнула стримана радість. Максим ані натяком не видав спонук звертання до річки, у яку неможливо увійти двічі. Домовилися про зустріч вже через годину, хоча Інна забідкалася, що її робочий час якраз у розпалі; нічого, підмінить хтось тебе, злісно зашипів поет, які ще можуть бути перешкоди, кому в Мічурівці потрібно бібліотек.

Марінетті був блискучим епатажником, коли на світанку минулого століття закликав палити і нищити книгосховища - ці трагічні сховки змертвілого й уже неактуального людського таланту.

Правда, футуристичні ескапади не завадили сеньйору Філіпо пізніше пристосовуватися до режиму і бути активістом нових "перетворень". Це нашому Яцкову мстиві галичани не пробачили фактично безневинних загравань з поляками (та ж Яцків хотів лише писати, писати і писати, адже його і без того завжди їла шашелем тиха заздрість львівських "младогегельянців", перепрошую, "молодомузівців"), влаштувавши йому справжню громадянську обструкцію. Все було організовано за найвищим розрядом, бо навіть похилий і сумний майстер отримав завдяки старанням земляків параноїдальний жах ставити підпис під будь-якими паперами... Зрештою, Педерсену, котрий мав значно відоміше псевдо - Кнут Гамсун, також не пробачили політичної наївності (як і Дмитру Мережку чи, знову даруйте, Дмитрію Мережковському) і кокетування з нацизмом, у провідних стратегах якого старому письменнику, наче у кривих галюциногенних свічадах, ввижалися шляхетні лицарі ,котрі порятують світ від прагматичного вірусу американізації, що почав точити стару і добру Гамсунову Європу.

Отже, Максиме, ти знаєш, що будь-який альянс письменника з політикою завжди дорівнює мезальянсу і ніколи не закінчується добре для паперопсувальника. Завжди за цим "шляхом" прозирає примара втрати морального авторитету чи таланту, психофізичне виснаження або, принаймні, банальний алкоголізм...

Отже, Інна забідкалася, але одразу з острахом погодилася, добре, мовляв, добре, зроблю усе можливе, щоб ми зустрілися. Через годину Максим уже чекав Інну біля під'їзду винайнятої квартирки, котру він так і не зумів оплатити з крутої, аки капітали Креза, "сяйвинської" грошокомпенсації.

Зайшли до чистенької і бідної кімнатки. Інна почала плакати. Без слів і докорів. Але що сльози там, де навіть крові мало*? На Максима накочувалося глухе роздратування, навіть лють. Ти ж не садист, Максе, заспокій жінку, котра, може, і єдина кохає тебе насправді? Жодна гіпотетична юрма читачів і шанувальників не любитиме тебе так, як Інна. Бо яке їм діло до твоїх построзлучницьких спустошень? Їм подавай нові поезії, де б яскраво відобразилися духовно-метафоричні пошуки таланту, котрим вони тебе, піїте, поки що вважають. Бо шанувальник відсторонений від особистості, йому до дупи, Максе, твої грошові чи ментальні проблеми. Радій, звісно, що у тебе є такі люди, але не забувай, що вони чекають від тебе лише екстракту духу, ти для них є важливим у ролі соковитискувача метафори. А що стоїть за кулісами витискання - нікого не обходить. І правильно, інфантильно-агресивний піїте, бо митець не повинен залишати на своєму "продукті" поту і пальців. Бо стилістична важкість лише відштовхує, бо з-за будь якого тексту не повинні прозирати витерті від творчих мук штани новітнього деміурга...

А Інна може витерти і творчий піт, і її не відштовхне сміття і не завжди приємного запаху спідня білизна творчості. Адже вона любить тебе, мізантропічно-патетичний ґенію, а також твої духовні варива і підливи, спеції та відходи.

"Будь добрим, лагідним і ніжним", - шепоче Максимові голос совісті. Але з пралісу підсвідомості, густого і варварського, переповненого інстинктами та егоїзмом (жодне інтернетове королівство не вдатне і на мікрон змінити смердючі нетрі підсвідомого) накочується інший голос: "Не дивися на ці сльози. Трахни цю жінку, котра плаче. Вона плакатиме, а ти будеш її брати, отримуючи витончену насолоду. Вона стогнатиме у сльозах (від задоволення?), а ти лежатимеш у після(coitus)-ному трансі. Адже недарма стверджують у народі про те, що, скажемо м'яко, кохався - золото загрібав, а покохався - у болото впав. Отже, вперед!"

Все майже так відбувалося, як ти і передбачав. Окрім однієї деталі - Інна більше не плакала і не стогнала, а лежала, незмигно дивлячись у стелю. "Сливе як колода", - роздратовано подумав поет у розпалі тієї приємної роботи, за котрою він так заскучив, заграючи з платонічністю, кокетуючи з безтілесністю і пробуючи обдурювати власну здорову, без прибамбасів, природу.

Все закінчилося. Ось тобі, Максе, і після(coitus)-ний транс, ось тобі і древньолатинянська сентенція про кожну тварину, котра сумує після спарування. Інна мовчала. І ця мовчанка дратувала більше, ніж можливий напад жалісливої жіночої істеричності, навіть агресії впереміш з плачем та прокльонами. "Ну, бляха, ще ти будеш мене мордувати", - проскрипів у думці Максим. Раптом пожвавився від незвичної ідеї:

– Стань сюди! Біля мене...

– Що ти хочеш зробити? - прошепотіла перелякана Інна, вловивши дивну напругу у голосі свого коханого чорнобрівця...

– Любиш російські вірші?

– ? ? ?

– Давай влаштуємо невеличку розминку для пам'яті, бо ми сьогодні навіть не згадували про поезію!

– Яку розминку?

– Повторюй за мною! Повторюй за мною! По складах:

"Ха-та єсть, да лєнь та-щіть-ся,

я нє блядь, а кра-нов-щі-ца!"

– Максиме!

– Повторюй, повторюй, матері його ковінька! "Ха-та єсть, да лєнь та-щіть-ся..."

Повторюй, я сказав! Ну!

- "Я нє блядь, а кра-нов-щі-ца!" - нарешті відтворила налякана Інна.

Кімнатку для рандеву колишніх коханців наповнювала брудноликість трагіфарсу.

– Повтори ще раз! Ще! - несамовитів вельми талановитий поет і перспективний есеїст.

Інна повторювала. Після п'ятого разу змокрілий Максим припинив подавати команди, важко відкинувшись на табуретку. У кімнатці, котра винаймалася для інтимних зустрічей, снували біле гидке мереживо павуки.

Уже немає, Максе, перешкод для здибанок, ти - вільний представник крилатої фауністики, сиріч трохи обважніла і дещицю депресивна птаха, котра до безтями кохає власні вірші, власну чи то гамбіт-, чи амбіт-літературу...

Але, виявляється, що саме перешкоди можуть бути незлою нагайкою-стимулятором. Зрештою, той початок кінця стосунків з Інною наступив уже давно, лише ти, друже, його штучно притримував, уповільнюючи епілог.

Інна мовчала. Що вона думає? Про незреалізований материнський інстинкт? п'яні богемні ночі і напівґвалт у ванній? про ранкову мінералку, дбайливо доношувану багато місяців до посталкогольного поетичного рота? про відмирання любові і наступ самотності? змарновані роки і непотрібність жіночого самозречення? Про уже безглуздо зайві довгі дні і ночі чекання приходу князя мічурівської поезії? власне підупале здоров'я? гіпотетичних майбутніх чоловіків? Нудну, ще й по-жебрацькому оплачувану, бібліотечну роботу? Чи, може, замість будь-яких думок у її мозку поселився лише шизофренічний хаос розпачу? А, можливо, радіє, що, нарешті, звільняється від цієї клітки і цього ув'язнення стосунками з Максимом? Чи просто хоче спати? голодна? немає грошей?

І ти, Максиме, знову навісніючи від незвичної мовчанки Інни, ще раз занурюєшся у мільйоннооспіваний куртуазними і лубковими поетами вхід чи "браму" її тіла, котре не відгукується на твою ласку, якщо так можна назвати роздратоване мацання і хапання жіночих принад. Закінчуєш швидко, наче кролик (одне з найбанальніших порівнянь), вперше відчуваючи абсолютну моральну поразку.

Потім, лякаючи, що уже йдеш назавше (твій постійний останній аргумент), ще чекаєш, якщо і не благань чи перепрошувань, то, принаймні, якоїсь реакції.

Але твоя Інна мовчить, неначе чужа жінка, реінкарнована в оболонку до дрібниць знайомого тіла. Зненацька тобі стає моторошно, наче усі навколо виконують щодо тебе ритуальний вирок - покарання, але не милосердям, а зловісним мовчанням. Жодного стороннього звуку не вривається до твоїх барабанних перетинок. І ця тортурня криводзеркаллям раптом висвічує перед тобою не нарцисичний фантом про ґенія Максима Іщенка, а непривабливо-сіру картину твоєї власної нікчемності. Тікай, чоловіче, від Ольги, від Інни, від поезії, тікай від себе, хапливо, як у малярійній лихоманці, ловлячи спогади із забутого дитинства про доброго хлопчика. І ти видушуєш наостанок:

- Прощай і...вибач!

Раптом тобі шалено хочеться впасти перед Інною на коліна і цілувати її многотерплячі і многотрудні жіночі руки, що також трясуться від безгучних внутрішніх сліз. І вона розуміє твій загнаний і зневірений погляд антиловеласа, невдатного полюбити уже ніколи. І нарешті говорить кілька слів, які ти запам'ятаєш назавше:

– Прощай, Максиме! І хай береже тебе Бог!

Зачиняючи двері, ти ще востаннє ловиш її важкопоранений погляд закоханої.

23.

Десь запропастилась Марія, твоя остання скрижаль віри у кохання, твій богородичний топос. Ти ще телефонував декілька разів: то не піднімали слухавки, то казали, що така тут не проживає, то повідомляли, що її на даний момент немає вдома. Як же так, Марієчко, дорога моя дівчино, чому ти не розшукуєш мене, коли бачиш, що ми не можемо зустрітися? Адже повинна розуміти, скільки значиш для мене, адже завдяки нашій зустрічі розлучився з Ольгою і проставив крапки над "і" з Інною. Бо хотів мати незаплямовану (???) біографію, а не волочитися з тобою смердючими кутками і валятися на чужій білизні, як провінційний дон-жуан чи середньої руки альфонс. Звичайно, що у цій хибарці, котру почав винаймати, зараз немає телефону, а Ольга мені не буде влаштовувати зустрічі з тобою. Але ж...але... Не можеш ти, так відчуваючи мене у ту неофіційну медову ніч, не розуміти, яка ти мені зараз необхідна, моя блакитнокрова принцесо і зірко вугільних териконів...

Змордований Максим впадав у розпачливу патетику. Кілька разів скляний божок пристрасно та інтимно шепотів до вуха: "Тобі з жінкой не возиться, Мак-си-ме! А я тут, біля тебе і найближчого гастроному. Я пожалію тебе, як найвідданіший друг, і одразу стане легше, будеш сміятися і будувати химерні плани. Тобі потрібні розвантаження від стресів, приятелю, ти перевтомлений, ходи до мене і відпочинь на моїх широких скляних грудях, ну ж-бо, не соромся, скільки того життя? Не хочеш? Як не хочеш? Ще раз послухай мене. Ти зараз неадекватно гостро реагуєш на всілякі дрібниці. А я гарантую тобі розширення сфери мислення і прекрасний настрій, обіцяне тобі забуття від недостойної буденщини, і переконаний, що ти втішишся моїми кривовідображеннями...

Ні? Що ж, такі, як ти, не вміють радіти, ваш прижиттєвий аскетизм верне трухлятиною. Ви вічно невдоволені, кидаючись із крайнощів у крайнощі і думаючи, що рятуєтеся від алкогольної небезпеки, обкрадаєте власне щастя радісного і світлого спілкування!

Ні? Кажеш, твердо вирішив? Ха-ха-ха! Я все одно не дам тобі спокою, навідуючись час від часу до твого аскетичного вуха і мозку. Мені не цікавий синьоносий чолов'яга, це вже відпрацьований матеріал, а такі, як ти, голубчику, дуже потрібні. Ти здасишся, колись відступиш, для чого тобі безглузді жертвопринесення радощів і приємного запаморочення голови? Ти ж розумник і талант, very великий талант, лише пий і поклоняйся мені, бо де ти бачив письменника, котрий відвертається від мене, скляного кумира воістину усіх часів і насправді всіх народів?"

Ні! Я уже своє відпив, досить танатичних фантомів, котрі перекидаються, як демонська сила у казці, привабливими феями. Уже йде тридцять третій рік - позначка Ісуса! - і я доволі набачився зламаних талантів, що чіпляються за дірявий канцур останніх fata morgan(a).

Та і що таке поезія - свят-свят, чи я це кажу? - як не замінник алкоголю, останній прихисток для зламаних і розчарованих? Поетичний хист насправді є рідкісним господнім дарунком, вже не знаю - на щастя чи горе... Бо усі відвертаються від віршів, як від прокази, зневажають їх. Нехай би ця земля породила нині ще одного повноцінного замінника, до прикладу, Рільке - не помітять, затопчуть пофіґізмом, прихованими насмішками, оце, поет, мовляв, найреліктовіший екземпляр, збожеволів, значить, якщо пише вірші, отруївся чарами полину і беладонни...

І ти, Максиме, якось зловився на тому, що тобі стає соромно римувати і верлібрувати. Бо те, що природнє для юнака чи юнки періоду статевого дозрівання, нехай ще кідька років опісля (щоби вивітрилися з голови чари полину і беладонни) - не для передхристового віку.

Але твої бідні і зворушливі віршенята не зважають на вірус зради їхнього господаря і просяться на волю, на папір, щоб там незалежно зажити. А вони, твої майбутні діти, передчуваючи небезпеку аборту і кількох операцій зачистки, стають усе чемнішими, ліпшими, слухнянішими. Ти хочеш плакати, Максиме, ніби стара платонічна діва... Щось невловне і невідворотне починає робитися з твоєю душею... Хоча, може, її нема, тієї душі? Адже її не помацаєш. Або вона смертельно втомилася, бо ніколи інакше не вела би поступ супроти віршів - найдорожчого для неї. Кажуть, що писати поезію пасує тільки молодим або похилим, всілякі там комплекси Шеллі чи Гельдерліна, розумієте...

А ти, поете, вже належиш до широкої смуги середнього віку, коли заробляють гроші, трахаються, прораховують варіанти, живуть для задоволення - які вірші від тридцяти до п'ятдесят?

Це Франко міг волати про те, що "серце в мене вижерла гадюка" і співати реквієми своїм "ненародженим дітям"-поезіям, а потім...писати далі. А в нашу технократичну добу проминальності слова і найжаскіший крик вважатиметься моветоном чи патетичним регульським позерством. Бо наш час є протипоетичною вакциною, бо ми здрібнілі, інфантильні діти грошового молоху, бо ми невдатні до духовних воздвижень. Бо їх не потребує доба, казуїстично вивергаючи протилежне устами офіційних медоточивих златоустів. Бо ми перемелені чорнобилями, переламані ведмежими пестощами старшого брата і сервілістичним плазуванням заради кусника хліба.

А для чого той кусник (окрім нормальної дефекації), коли вивітрюється душа? Яка вже там поезія, коли ми апатично сприймаємо повідомлення про хвороби і смерті знайомих, коли ми байдужі, як куленепробивне залізо, до всього, що не стосується власного болю? У цьому заповіднику олігофренічного зомбізму не можуть проростати квіти поезії. Вони ж беззахисні, їм потрібен затишок, їх зігріває увага, а не каламутний окріп. Нас понищить байдужість і крамарська заздрість, і завтра ця земля родитиме не виквіти великої культури, а технократичний чортополох, який буятиме до висотних будинків, хмар і небес. І це неприроднє варварське буяння ознаменує початок реанімації первіснообщинного ладу, принаймні, у наших серцях... І позаростаємо доісторичними бур'янами і буйною клонованою папороттю, бо все повертається на круги своя...

А може, просто сопіти у дві дірки, Максе, нарешті подумавши про поезію доларової банкноти? Адже кажуть, що література - це злочин, література (за Стефаником) є афішуванням і комедіанством. І жахливий золотий хлопчик Рембо це збагнув, спочатку ще воюючи з ревнивим геніальним коханцем, а потім, плюнувши на вірші і на нього, вдався до негоціанства, іноді і такими, що також могли би бути потенційними письмаками. А російський дідок Денис Фонвізін плакав на перехрестях, розбитий паралічем, і кричав з інвалідного візка: "Подивіться, молоді люди, що зі мною зробила література". Адже ця королева є іноді навдивовижу жорстокою, крок правіше, крок лівіше - і пропав, письмаче, що намагаєшся будь-якою ціною витискати із себе малопридатні і малопотрібні рядки. А й справді, для чого, наче потворний клоун, надимати щоки і натомлювати руку, псувати папір і мастурбувати словами?

А шанувальники, Максиме, якось переживуть твій відхід з поетичної "арени", адже скільки наплодилося віршомазів і калькотворців, стихоплетів і лубкошукачів, що твоє фіаско буде зовсім не помпезним, атряд нє замєтіл патєрі байца, а ще й полегшено зітхне багато "соратників", бо їм буде більше місця на маловідчитуваних журнальних площах чи в антологіях-"підсумках", цікавих переважно авторам.

Будь сильним, чоловіче, зроби це, адже боляче спостерігати за присмерками великих талантів, що, виписавшись, чіпляються за словоімітацію з маніакальною впертістю і параноїдальною методичністю. Хоча декого з них слід гнати з газет та журналів метафізичними канчуками, адже працюють уже проти власного авторитету. Вони були талановитими, але позбавленими відчуття, коли слід спинитися, принаймні для самоконструкції красивого міфу.

Зупиняєшся. І крапка. І відчуваєш за спиною ікарові крильця історії літератури, і роздаєш спомини про буремну молодість... Скільки гарних хлопаків вважали золотим правило дивакуватого педанта: "Ні дня без рядка" і врешті ця надцінна орифлама заступила їм світ. І де зараз творіння цих зворушливих працелюбів? Припадають порохом у бібліотечних схронах. Всю літературу чекає така доля - і то, ще при умові існування бібліотек - адже, як ти вже знаєш, Максимцю, усе повертається на круги своя. І не треба торочити про те, що література - це моє єство, без неї, типу, не зможу жити та інші марення сивої кобили з ХІХ століття. Насправді - усе простіше. Вбиває собі богу духу не винна людина в мозок нав'язливу ідею: "Я - письменник", і звідти починаються усі біди. Якби 85-90% літератів (бо 10% клініцистів, як ти, завжди знайдуться), змовившись, перестали орати плуга на теренах рідного слова, то і слова, і плуги, і людність преспокійно функціонували б і надалі. Прозаїки! Займайтеся кролярством! Поети! Ходіть у гуртки вишивання хрестиком! Драматурги! За вами плаче сироварництво! Лише переставайте писати, особливо вірші, сходив Максим трагіфарсовою кров'ю.

Відречуся від літератури, і навіть найчорніший ворожий язик не осмілиться серйозно стверджувати, що я покинув писати, бо не бачив хосна від власної графоманії, адже майже кожного тижня спостерігають за відмінюванням мого прізвища у різних іпостасях спецпресою. Першим подам приклад, а ви йдіть за мною, сотні і тисячі літератів! Ні, не підуть, бо кожен з них потайки переконаний у автоґеніальності. Стану ренеґатом, що затоптав у болото власне покликання, зроблюся найїдкішим літературоненависником, особливо дістанеться поезії. Не шануватиму ні "сивочолих" метрів, ні перелякано-наївних дебютантів...

Бо майже вся писанина - до дупи! Найкращі вірші - ненаписані, найдовершеніша проза накреслена на Божих небесах, а не на папері, найталановитіша есеїстика - неспрофанована пером. Нам, салоїдам, не треба великої літератури, нам аби почухати голову і прошамкотіти: "Якось воно буде, ще так не було, щоб ніяк не було". Але я не хочу, не хочу, не хочу плекати ворожості чи злості до зовнішнього світу, на ображених воду возять, жодного поетоненависництва, нехай строчать люди свій віршоробський вал, це найбезневинніше хобі, можна ще пробувати ловити метеликів чи колекціонувати сірникові коробки.

Ні! Неправда! Не є це аматорство безневинним, адже інфікує читацькі душі, котрі підсвідомо шукають у поезії мистецтва, профанністю. Треба виловлювати графоманів по всій державі і поселяти в окремий мегаполіс Графоманівка (Віршоробівка, Онанострочилівка, Поезоімпотентівка, Віршомаразмівка тощо). Або судити за недолугі стішата на рік виправних робіт, створювати графоманські будівельні батальйони, ачей за рік-два вирішилося б квартирне питання... Зараз почнеться: "А які критерії графоманії? Адже оцінка завжди надто суб'єктивна і т.д., і т.п., і т.ін." Щелепи зводить від позіхання. Яка науковоподібна нудьга, продукована людьми, котрі не змогли або не схотіли (за це їм велика подяка) поповнити графоманську армію.

Я, Максим Іщенко, поет у відставці, стану ходячим критерієм і генеральним прокурором, що судитиме графоманів. Вони винайматимуть адвокатів, бо ніхто не скаже добровільно: "Я - графоман". Адвокати захочуть грошкомпенсації, низка літераторів, що володіє дрібкою хисту, одразу перекваліфікується у графоманозахисників. Я дам їм тисячі робочих місць, і вони носитимуть мене на руках. Скляний божок знову шепотітиме пристрасні монологи до мого генеральнопрокурорського вуха, я зірвуся і почну приголублювати пляшечку. Графомани оживуть, судилища на якийсь час припиняться, але я знову проігнорую настирливим божком, відновлю місцеві і виїздні судові засідання. Адвокати матимуть роботу, наступні графоманські покоління боятимуться мене, аки вогню, і спрямовуватимуть власну енергію на корисніші для суспільства речі, аніж конструювання вторинних стішаток...

24.

Немає Марії, канула у Лету. Але ти заспокоюєш себе порою року. Адже надворі вінценосний август, названий на честь римського імператора Октавіана, котрий, здається, пішов ще далі у дбайливому плеканні власного культу, аніж його попередник Юлій, на честь якого обізвали сьомий місяць року... Можливо, твоя найчарівніша квітка Аллахового саду поїхала відпочивати, скажімо, у Карпати, адже море ближче, а гуцульські гори, котрі відлякували своєю моторошною недоступністю не одного зайду, далеко... Треба чекати, чоловіче, і, набуваючи фемінних рис, берегти іскорку вогнища, котре допіру, на твій погляд, так яскраво спалахнуло. Може, склади, Максиме, естрадну пісеньку, щось на взірець: "Вогнище кохання, квіти спозарання, вогнище кохання хай горить! Я іду до тебе і радіє небо, бо ватра любові мерехтить!" Адже співають і таке, співають ще недолугіше - і знову винні графомани, котрі паралізували естетичний розвій вже кількох поколінь.

Ледве винайняв хибарку, де тепер живеш без телефону і спілкування, усіма забутий цього спекотливого літа. Нікому нема до тебе справ, окрім кількох графоманів, які своїми рукописами дали тобі можливість оплатити дванадцятиквадратнометрову халупку. А де ще тобі жити, як не у "малосімейці", адже доля насміхається над тобою, підтоптаний парубче, що був малосімейним, а зараз і поготів. Може, ще треба було винайняти антисімейку чи бобилівку, або, як сказав би старший брат, холостяківку? Можеш уже приводити сюди роту коханок, але чомусь немає жодної. Хоч ти і не шукаєш їх, не будемо уже так жорстоко глузувати над твоєю бідною головою рефлексуючого мічурівського поета...

Ти сидиш у своїй келії і знічев'я гортаєш добірку великого параноїка Стефановича. І раптом твій мозок пронизує наскрізь:

Та над всiми незмірно виситься,

над усім воздвигся Христос.

Підійнявшись над виром розпаду,

поборовши в собі мерця,

вік вартує, всерівний Господу,

бо ще вірить в людські серця...

Прості і безхитрісні рядки безхитрісного мученика-емігранта роблять тобі прямий заштрик у серце. Ти згадуєш прості слова, чувані безліч разів: "Христос посеред нас". І твоя келія раптом наповнюється незвичайним світлом піднесеності і чистоти. Боже, дякую тобі за цей несподіваний дарунок, за це умиротворене просвітління, за цю неждану релігійну екстатичну радість, шепотів Максим до маленького паперового образка. Повсюди було так тихо, наче наступив ранковий Великдень. Але ця тиша не ранила, а заспокоювала, виповнюючи Максима бальзамом покріплення духу.

Бачиш, Максиме, як відпочиває твоя душа? Жодні вірші не приносили такого полегшення, хіба процес їх написання, який ще - всіляке порівняння кульгає - можна порівняти з екстатичним намаганням доторку до живого духу.

Адже слід було думати, де їх надрукувати, як видати книжку і її розповсюджувати, бо у книгарнях твої поези, як правило, купували не більше двохсот читачів на всій неньці-Україні. Ти мучився, видаючи тоді мазохістичну веремію емоцій. Ставив власне прізвище під різними зверненнями - благаннями до спонсорів, зовсім не шануючи словосполуки "Максим Іщенко" і гвалтуючи власну гідність. А твої вірші з вивертанням психічних нутрощів... Недоброзичливці не помічали твоїх, приміром, десятьох достоїнств, зате чітко ставили на карб один компроміс чи проступок, і ця демонічна пропорція 10:1 руйнувала твою опірність. Так, на жаль, ти мав впливових ворогів, котрі тебе метафізично ненавиділи, і відповідно шкодили з певними наслідками. Ти ніколи не переходив дороги цим людям, але вони самі по-котячому відчували твою інакшість і нездатність вписатися у кон'юктуру стосунків. Вони не прощали тобі жодної невинної репліки, котра переказувалася їм "зіпсованим телефоном", обростаючи брехнею. Коли ти пробував з ними по-людському порозумітися, тобі в очі або щебетали, або цідили прокволі абстракції і далі глумливо шкодили. Багато ці люди, яких ти здебільшого знав особисто, пожерли, наче канібали, твоїх нервових клітин...

Але ти, чоловіче, маєш і друзів, котрі шанують тебе і те, що ти продукуєш. Ти маєш "фанів" зі всеукраїнською географією проживання, котрі пишуть листи, іноді телефонують, це підтримувало, але...цього було тобі мало.

Ти колись оторопів і отетерів, прочитавши спогади Лілі Брік про Маяковського, де стара - і уже не фатальна... - жінка говорила про те, що було багато людей, які любили його і поважали, але це крапля в морі для людини - з ненастанним злодієм у душі, - яка хотіла, щоб приходили ті, які не приходять, читали ті, які зазвичай не читають, любили ті, які не люблять.

Адже це...це копія твого психотипу, може, і за недоброзичливців своїх, піїте, ти перебільшуєш? Ти нікому не давався у пастку чіткої дефініції, і багато людей, спілкуючись з тобою декілька років, розводили руками і у пориві відвертості зізнавалися, що не знають тебе ще більше, аніж до знайомства. У незнайомих з тобою особисто аплікація уявлень про тебе складалася з базарних пліток чи перекручених фактів, цинічних або доброзичливих анекдотів (так, про тебе навіть ходили анекдоти в літературних колах...) чи відсутністю порозуміння на ментальному рівні.

Хто ти єси, чоловіче? Чому твій стан релігійної піднесеності так легко перетікає у злісний сарказм, а післяцерковна умиротвореність духу у дріб'язкові зведення порахунків з тими, хто не любить тебе. Радій, що маєш таких людей, адже вони є непомильним лакмусовим папірцем того, що ти щось зробив на світі. Молися за них, не бажай їм зла, люби їх - і станеш досконалим, як буддистський монах. Борися з власними переконаннями, щоб не стати ортодоксом, вступи у нещадну війну з собою і - або воскресни з реґенеративного вогню, або позадкуй і далі веди нікчемні провінційні наступи на невинних людей, котрі чіпляються за останні ілюзії, і котрих ти презирливо називаєш графоманами.

Лише християнство може дати тобі дар наближення до направду людського. Борися зі своєю нікчемною гординею, радій власним літературним невдачам і преспокійно стався до успіхів, адже все, що ти сотворив, є лише однією з мільйонних чернеток Творця... Не дбай про навкололітературну суєту, люби тих, котрі не сприймають ані тебе, ані твоєї творчості. Викинь з голови думки про перелюби і гріховні стосунки (а як же Марія?..), назавжди розпрощайся з нав'язливими реверансами скляного ідола, витримуй церковні пости, нікого не ображай і не носи за пазухою каменюк.

Яке зворушливе проповідництво, Максиме, які правильні слова, може, до когорти святих треба долучити тебе, чоловіче? Ото глузували б ті, котрі знають тебе поверховим зовнішнім фасадом. Багатьом з них ти хотів говорити гарні і високі слова, навіть коли вони цього не заслуговували. Але слова майже завжди застрявали у горлі...спиняли недоречні жести, тон...і ти збивався на загальники, боявся звинувачень у фальшивій патетиці...кидався до сарказму...замість тих теплих, зворушливих слів...

Адже ми всі взаємовкорочуємо собі віку, ми неуважні до ближніх, ми чутливі лише до власних переживань, це ваші проблеми. А Христос посеред нас, як просто! Але ця простота обертається у найскладнішу задачу, куди тій проблемі Ферма чи абстракціям з неевклідової геометрії. Любов до ближнього - найнепосильніша проблема...

І ти такий, як і вони, нема сенсу дерти голову чи надимати щоки від того, що написав кілька збірок віршів. Яка ніщота, яка злиденність цієї метушні! На що люди тратять життя? Щоб здобути славу? Слава - міраж і попіл. Щоб заробити грошей? Та не заробиш їх літературою, поете, а якщо і заробиш, то все спустиш в унітазний бачок, і попливуть смердючими каналізаційними лабіринтами всі вишукані яства та алкоголі, перероблені поки що здоровим шлунком. Може, заняття літературою - ілюзія влади? Але це настільки смішно, що не хочеться навіть коментувати. Може, писання є замінником лібідо? Але у такому разі книжки мають трактуватися як кальки невідбулої статевої енергії, звідси книжка - своєрідний клонований віртуальний coitus. Аж блювати хочеться від таких фройдівських "відкриттів", здається, ущент рознесених його учнями й опонентами.

Жити просто, ні про що не думаючи? Аякже, тут поживеш так... Але тоді людина дорівнює тварині. Гуляти, веселитися і заводити безперервні романи? Але далі - спустошення і обридження, місоґінія і провалля депресій. Вирощувати сад? кроликів? колекціонувати цигаркові коробки? Фу! Можна від нудьги залетіти на Марс. Поринути в інтернетівські фантоми? Але ти прихильник життя, а не мастурбації духу...

Тільки віра...малесенька соломинка справжньої віри, котра проростає у мені... Це не можна програмувати, віра - не п'ятирічка і не бізнес-план...ні тіні фальшу... Я повинен якнайчесніше відповідати собі...чи гідний я церкви і віри...з таким багажем гріхів і букетом негативу...таким гіпертрофованим честолюбством... Боже, дай мені сили й укріпи у вірі моїй у цьому безбожому літеплому світі...

Максим сидів у хибарці. Без віршів, без жінок, без нічого. Така солодка самотність огортала, що лише боявся сполохати той стан, така легкість.

Раптом у двері постукали. На порозі стояла не Марія, а...Ольга. Ти менше б здивувався, чоловіче, якби при вході зринув Усама бен Ладен чи Фідель Кастро.

– ???

– Добрий день! - офіційно привіталася твоя колишня ("Значить, нічого не буде просити, втім - як знати?"). Швидше бен Ладена знайдеш, забрався на край світу...

– Добрий день і тобі! Вся Мічурівка є краєм світу, а далі - суцільне поле, де пасуться господні вівці...

– Ну, добре, добре! Ти далі за своє! Не думала тебе шукати, але пожаліла!

– ???

– Два дні назад телефонували з інституту Гете, у Києві. Тебе запрошують на два тижні...до Берліну.

– Хто? Для чого? - ("розігрує мене?") давно вже не був поет таким ошелешеним.

– Маєш тут телефони інституту, з ними слід негайно зв'язатися, щоб узгодити деталі.

– Але... Хто запрошує? Як буде з фінансами? Я...я ж не вчив німецької...

– Більше нічого не знаю, Максиме! Ти б хоч подякував, - задзвеніли в Ольжиному голосі металево-обережні нотки. - Все. Я поспішаю.

Вже навздогін оторопілий Максим кидав коротке "дякую". Ольжині каблуки гупали об землю все тихіше...нема нічого. Мічурівський мініполіс проковтнув посланицю. Це не місто, подумав Максим, а збезуміла свиня-людоїд, котра пожирає на шляху все, включно з власними дітьми, або заклята упириця, що займається порфіризмом...

25.

Шукаєш, цимборе, телефону, щоб добиватися до столиці. Звичайно, якщо в інституті Гете сном-духом ні про що не відають, буде прикро, але Ольга має право на помсту. Адже знала, як ти мордуєшся мічурівським трибом життя, називаючи шахтарське місто Кацапетівкою чи Пациковим. І такий розиграш мав би, за її розрахунками, боляче вдарити тобі по нервах. Адже Ольга нічого не знає про твої переосмислення досвіду і переакцентацію бажань...

Диво! Із телефонів, вручених Ольгою, підтвердили, що ти дійсно на два тижні запрошений однією з німецьких літературних організацій до Берліну. Тобі слід негайно їхати до Києва, виясняти деталі, весь фінансовий бік подорожі є клопотом німецької сторони; ти їдеш один, там буде твій великий прихильник, якому випадково переклали підрядником кілька твоїх віршів, і ти будеш там мати поетичну презентацію.

Збираєшся до Києва. На вулиці випадково натикаєшся...на Марію, буквально за кілька годин до від'їзду. Вона рада тебе бачити, звичайно, скучала, але їздила з батьками на курорт і не могла попередити. Такий барабанний пафос у твоєму голосі, дівчино, така силувана жвавість, а, може, Максе, тобі лише так видається, але звідки цей легкий, майже грайливий, туман відчуження, ці неприродні мовні паузи, чому нетутешній Маріїн голос захворів штучною косоокістю? Що це? Адже я люблю тебе і не маю сили ховатися за панцир іронії. Ти принесла мені на крилах безсоромного еросу сенс і бажання змін. Я не хочу, щоб ти була моєю коханкою, давай одружимося, візьмемо церковний шлюб, і, захищені святими таїнами, розпочнемо нове життя. Я спробую - ще один-єдиний раз! - у парі з тобою пошукати людського, бо якісь негаразди творяться з моєю душею.

Все це перекручуєш у думках, чоловіче, дивлячись на дівчину, неначе закоханий п'ятикласник. Розповідаєш про майбутню закордонну поїздку, гордишся, що комусь потрібні українські вірші, а не лише українські руки та спини для зведення дач, офісів чи догляду патологічних стариганів чи безтямних старушенцій.

Насмілюєшся - і просиш Марію до своєї хибари, але на її обличчі на відміну від минулого разу, чомусь не відбивається сонце. Вона зараз не може, хіба через кілька годин?.. Що робити? Адже тобі їхати до Києва. Зопалу домовляєшся...на визначений нею час. А тоді чухаєшся у голову, знову дзвінки до Києва, ніяк не зможу завтра приїхати, давайте назначимо таку дату, щоб я вже не метався туди і назад. На тім кінці дроту відчувається чиновницьке незадоволення якогось єдинокровного етнічно брата, що за непогані суми від німецького уряду безнастанно пропагує цю ґрунтовно вписану у світовий контекст культуру і над усе дорожить робочим місцем. Йому слід порадитися, передзвоніть через годину, страх неорганізовані наші поети, таки не втримуючись, ущипливо додає від себе.

Зрештою, все владналося, ти приїдеш до Києва через кілька днів, технічні проблеми, а тоді - бориспільський аеропорт, рейс міжнародних авіаліній, звичайне життя, Максе, багатьох письменників, а для тебе, затюканого селюка, що знає лише свою і мову старшого брата (не хотів би, то будеш її знати...) - надподія і надхвилювання.

Але що значить берлінська поїздка порівняно із зустріччю, котра має відбутися тут і сьогодні? Що важать усі літературні вечори світу супроти ночі з Марією?

Ти чекаєш на неї десять хвилин...уже не хочеться ні поїздок, ні обіцяного єврогонорару...п'ятнадцять...вона уже не прийде, щось трапилось, адже коли ми вперше зустрічалися, то призналася потім, що прибігла на двадцять хвилин раніше домовленого часу...двадцять. Куди тепер іти, Максе? Ти відмінив важливу поїздку і зустріч з потрібними людьми... Хотів ще одного медового півтижня? А полинового тобі, дурню, полинового, старий хохмачу...Йде! Яка радість! Та сто поїздок пропонуйте мені, і я не проміняю їх на цю хвилину!

Максим не питає дівчину, чому вона запізнилася, а вона не пояснює, така забігано-заклопотана, наче знає тебе, поете, дві тисячі років нашої ери. Залишай підозри, зарюмсаний лицарю, відганяй ревнощі - ти, виявляється, ще і ревнувати умієш? Делікатно сказано, ти вже уявляв цілі картини власного поганьблення.

...Вона щойно повернулася з підпільного борделю у вугільному місті вугільної любові, котра моментально згорає. Її замовили два бізнесмени, дізнавшись, що ця повія-дебютант пише вірші, і її любить відомий поет. Заплативши гроші, два бізнесмени відпрацьовують на 150%, адже вкладене мусить повернутися з надлишком - такий закон економічних танців на кістках. Одного вона обслуговує орально, інший "працює" над спокусливо і беззахисно вигнутою дупцею. Потім грошові магнати міняються місцями. Поетеса-повія плаче і стогне, це розпалює їх удесятикрат, пиши, мовляв, вірша, блядюго, тобто панегірика нашій скромній груповусі. Не хочеш? А гроші брати хотіла? Працюй губами, рухай ротом і язиком, це не ступою товкти по макітрі чи видумувати патріотичні метафори, бо твоя держава - навкарачки, як оце ти перед нами, поняла, бля, на фіґ? В попу, рот, молоток, в попу і рот, чітко січеш. Звичайний секс нам нецікавий, поетесо, та і звідки ти будеш черпати гостроту вражень? Звірячий стогін сладострастя в унісон, а тепер марш за двері, йди на зустріч зі своїм поетом, підмийся, але добре ховай відроблене; ми чесні фраєри, відбирати "капусту" не будемо, нехай...

Дорогою до хибарки ви мовчите, Марія тобі повідомляє, що заледве вирвалася; копиця справ. Яких? Готуватися треба, Максиме, до занять, ти і не підозрюєш, що у мене розпочався семестр.

...Раніше не було і згадки за семестри, триместри, півместри. А може, ти бігаєш до викладача якої-небудь фізкультури чи англійської? (за Калениковича я спокійний). І той грає тебе на всю іванівську, лише слухає, чи дихаєш. Як краще стати, Енку Енковичу? А він не відповідає тобі квітами метафор чи сентиментальною ніжністю. Ставай так, потім - отак, тепер - раком, хочу збудити в собі звіра, що женеться за легкою здобиччю, поза навкарачки - найліпша щодо відчуттів самця, а не викладача геометрії або шахтознавства. Тепер поповзай гола підлогою, а я висмокчу сигарету і передихну; добре, Енку Енковичу, як скажете, Енку Енковичу, тільки ж не забудьте за моє прохання, це дуже важливо, бо відчислять. Не забуду, Машо, не забуду, а тепер одягайся і йди. Стоп! Почекай, хай ще два рази лясну тебе по дупці, все, до побачення, до побачення!..

Ви мовчки плентаєтеся, наче йдете не у передчутті любощів, а робите (за останні гроші) закупи на ринку продуктів, і вам слід торгуватися, економлячи кожну копійчину.

...Він як борсук сьогодні, нечесаний і засмиканий, робить мені якісь незрозумілі натяки, аж страшно. Про яке одруження може йтися, поете? Ти хочеш, щоб я кілька років, доки не розлучимося, їла з тобою картоплю в мундирах? Одна справа - зустрітися раз-два і полюбитися; тоді мені було страх цікаво, який же ти, поете, поза своїми - визнаю! суперталановитими - віршами. Ледь з голоду тоді не вмерла, хоча він був ласкавим, до речі, зовсім не сексгігантом, яким уявлявся з книжкових палітурок. Був романтичним, нещасливим і ніжним, спасибі йому, але я ще після тієї ночі вирішила: досить, ще мені бракувало з ним навіженої love story. А про друк власних віршів не дбаю, це так, іноді проступає романтична шиза, яку не можна трактувати серйозно. Всього у житті слід спробувати - писання віршів і сексу з поетом, парашутного спорту і дорогих ресторанів, які оплачує мій підстаркуватий сорокалітній бізнесмен і бой-френд. У нас уже весілля швидко, хоча я не любителька геронтофілійних мезальянсів, але що поробиш. Він переїжджатиме до Харкова, не буду ж я вік сидіти у цій дірі. І шкода трохи Максима, бо він красивіший і талановитіший за мого френд-боя, але c'est la vie... Слід сказати моєму поетові сьогодні, бо йому мало натяків. Замордує дзвінками і проханнями зустрічей, адже - я бачу, о майн ґот, - він мене любить...

Ви заходите на каву, розмова не клеїться, ніби недобрий старообрядник-гном наворожив якогось нещастя своєю отруйною чаклунською бородою.

...Вибач, Маріє, за погані думки, вибач за ревнощі, я іноді не контролюю себе. Зараз прийдемо, і - хочеш? - я бухнуся перед тобою на коліна, обцілую твої дорогі руки, достойні найвишуканіших прикрас. І скажу тобі, що потрапив у пастку, бо полюбив твої стародавні очі, так буває завжди, як весна покохається з літом. Не буду займатися любовною дипломатією, де стільки нещирості і напівпочуттів, напівегоїзму. Скажу, що готовий заради тебе змінити місце проживання, бо ти молода і потребуєш нормальних умов, вантажити вагони і переписувати потворно-нездарні рукописи. Я старший від тебе на тринадцять років, але хіба це може нас зупинити, хіба так любитиме і цінуватиме тебе, як я, який-небудь шмаркач-однокласник? Адже любов старшого чоловіка вистояна і перевірена, це не збезуміло-нетерплячі юнацькі статеві гормональні пристрасті. Я віддам усі сили, бо я ще також молодий, Марієчко, щоб зробити тебе королевою життя. Тільки треба трішки потерпіти - я хочу бути чесним з собою і тобою - рік, два, а далі все зміниться, наче у казці, бо моя любов до тебе переверне гори. Я не буду зривати для тебе поетичні зорі з місяцем упридачу, але - слово чоловіка! - зроблю тебе щасливою серед найщасливіших!..

Прийшли. Ступаючи на поріг твоєї парубоцької халупи, дівчина так скривилася, наче наступила босою ногою на огидну медузу.

...На фіґа мені цього рандеву? Класне усе, що класно закінчується, коли не треба вияснень. Мені соромно йому сьогодні відмовити, каже, що розлучився заради мене. А хто його просив? Для чого цих африканських пристрастей? Треба було не приходити, але хто знав, що ми випадково перед тим побачимося. Якби не його сорокаградусні емоції, можна було б ще тихо зустрічатися раз на кілька місяців. Він живе як бомж. Невже цю "національну" літературу творять такі злидарі, як він? Злидарська література ніколи не народить великого таланту...

Ох, Машечко, якби ви ще знали, що ніколи не мав жодних статків Сковорода, усе своє носячи при собі, бо інші виміри цікавили сливе блаженного (з нормальної точки зору) філософа. Якби ви знали, що без копійки, покинутий сестрою і племінниками, помирав у київській богодільні Нечуй-Левицький, напевне, думаючи про кінець світу, адже його смерть на декілька місяців спізнилася, і старий ще застав вікопомний постріл з крейсера "Аврори". Фактично під плотом помирали Анатоль Свидницький та Іван Манжура, не залишив жодного майна Шевченко, іноді не мала навіть хліба сім'я Франка, корчився від голоду під церковними папертями і на київських вулицях Тесленко, зичив на прожиття в адвоката Семанюка-Черемшини селянський трагік Стефаник, тижнями вимушено займався "дивом голодування" епатажний Осип Шпитко...

Але такі знання для сильних та одержимих, бо інші одразу спитають, а для чого, мовляв, ці нещасливі люди займалися писанням? І не скажеш вам, Машечко, що не було би у нас - без самозреченців - літератури, попри усі її хвороби і комплекси, попри її невідомість світові. Бо не може дух перевтілитися у макулатурні відстійники, бо не може чистий екстракт офіри стати страхітливим Ніщо, бо не можуть святі руки і стилоси не утворити потужного енергетичного поля.

Не треба спішити, Максиме, уже ти нікуди сьогодні не їдеш, дочекався все-таки сходження над своєю хибарою зірки. Але Марія одразу каже, що квапиться. Ти міг відтягнути закордонну поїздку, виявляється, що мічурівські клопоти бувають невідкладнішими... і ти бачиш, що Марія хоче щось сказати, не спішачи розділити ще цнотливе у цьому приміщенні ложе кохання.

...Максим і Марія, яка словосполука! Ми народимо дітей, пора мені бути батьком, і, може, сини чи дочки будуть моїми найліпшими творіннями, хтозна? Іноді так хочеться приголубити маленьку ручку, погладити крихітні пальчики, почути щирий, підсвічений покликом родинної крові, дитячий голос: "Я тебе люблю, тату". Але немає святих дитячих голосів, тільки вугільний порох вривається, Максиме, до твого винайнятого обійстя, коли відчиниш вікно, лише промислові переробки і сум відвідують тебе...

Від бажання інтиму тобі трусяться руки, мовби паралізованому скляним божком алкоголіку, що ніяк не може самостійно дотягнутися до вщерть виповненого рятівного гранчака. Ти заціловуєш Марію, наповнюючи перемученою вогняною любов'ю її квітуче тіло. Все... Бо ти не сексмашина, поете, довге статеве утримання, вислідом якого є ефект кролика. Марія, як тобі здається, незадоволена, принаймні, не пробує приховати своє розчарування півторахвилинними любощами. Ти лепечеш, як нудьгував без неї, як направду потьмянів тобі сенс усього. Ти заціловуєш її довго і нестямно, мовби виконуючи скорботний ритуал прощання. Хвиля бажання накочується, як Везувій, довгі королівські любощі, маєш те, чого хотів. Шквал пристрасті...досягає апогею...і гасне. Але ти любиш цю дівчину, вона бажана і мила тобі до інтиму і після, в одязі і голою, мовчазною і балакучою.

Але Марія поступово звільняється з лабет любовного наркозу і знову стає Маруською чи то пак Машею.

...Слід зважитися, він шаленець, бо якщо не скажу зараз, то вже не скажу ніколи. А трясовина затягне: мічурівські "презентації", рахування копійок, картопля у мундирах - ні! Не хочу! Хоча...він такий гарний тепер, не можна відтягувати, бо ще справді закохаюся, з ним - або все, або нічого, або сторч головою у прірву, або відсутність будь-якого спілкування. Компромісів тут не буде, Маріє, ти сильна, ну ж бо!..

Вони одягаються. Максим відчуває щось позастороннє, мана і чари, воно тисне на грудну клітку, наростає, мовби некерована метастаза, починає душити.

– Максиме...я...я...давно хотіла сказати тобі...

– ???

– Я незабаром одружуюся, все вирішено. Благаю тебе, нічого не розпитуй і не говори, - випалила водномить Марія.

– Як?.. а ми?.. а я?.. як це...одружуєшся? - Максим похитнувся.

Максим пам'ятає, що Маруська лепетала про обов'язок, котрий не можна плутати з коханням, казала, що вони можуть зустрічатися вряди-годи після її одруження. Вона, бачачи твою мертвотну восковість, перелякано гладила і цілувала, а ти сидів, як труп. Молила про вибачення, бо вона не припускала, що все може обернутися так серйозно. Потім, здається, казала, що вона недостойна тебе, бо кожна жінка мріє про таке кохання, і просила дозволу приходити раз на два-три місяці. І це було так невідповідно ситуації, так здрібнювало і мінімалізувало - ні, навіть не твої почуття - її, що врешті ти відчинив двері, спокійно і тихо мовивши своїй коханій зі стародавніми очима:

– Я все зрозумів, Маріє. Прощай!

Вона ще хотіла щось сказати, виходячи з твоєї хибарки боягузливими крочками, але ти уже не слухав.

Над Мічурівкою зависла доісторична тиша.

26.

Ця історія трапилася в одному післявоєнному селі на Львівщині. Хлопець і дівчина зустрічалися майже три роки і були як нерозлийвода.

Адже вони не тільки з одного села. Вони разом вчаться заочно (більшовики принесли на червонозоряних крилах і таку безглузду модифікацію освіти) у львівському педінституті, разом готуються до сесій, складають іспити, словом, всі сприймають їх наче одне ціле. Треба поволі готуватися до весілля, ця думка виникла несилувано, адже інакше і не може бути. Слід додати, що хлопець, цілуючи і пестячи свою кохану, ніколи не насмілювався запропонувати їй інтим. Це ж зрозуміло, як правильна кількість пальців на руці, любощі - після весілля, інакше - гріх і ганьба... Хоч так хочеться спізнати милу до кінця, але нехай цей найсолодший обов'язок залишиться на потім, до весілля якихось три місяці.

Початок літа. Спека. Все село зайняте роботами. У взірцевої пари наречених теж канікули. Але наша дівчина чомусь задумана і невесела. Сьогодні, коли поверталась із крамнички, познайомилася з практикантом сільськогосподарського інституту. Зовсім не такий, як її наречений, що буває сумним і меланхолійним, і все дивиться на неї віддано-телячим поглядом. А цей практикант - жартівник і веселун, кров з молоком. Поверталися зі склепу разом, то він устиг і кілька анекдотів розповісти, і десять компліментів зробити, і назначити вечором...побачення. Він такий гарний, як актори з телевізора (цю штукенцію вона бачила у Львові), і вона не знає, що трапилося...але погодилася, не сказавши ні про те, що готується до весілля, ні про нареченого, з яким має зустрітися десь на півтори години швидше.

Вона не тямить, що діє, мовби знахарка зашила у її подушку сушене кажаняче крило, розсипавши перед тим на порозі ворожбитську сіль. Хлопець хотів побути довше, почав говорити про майбутніх дітей, мріяти, скільки їх буде, а вона слухає і не слухає, тільки поглядає на подарований ним годинник. Вдається випровадити нареченого, але це ще не все. Слід тихцем перебігти в інше місце, подалі від цікавих очей, і чекати на сьогоднішнього знайомого. Що я роблю? Може, повернутися? Ні! Раз живемо на світі, зрештою, що тут поганого - побачитися і поговорити...

Практикант-агроном уже чекав. Жарти і компліменти, компліменти і жарти, мій за три роки не сказав стільки гарного, як цей за півдня. Обійми і поцілунки, слабкий опір, у мене, мовляв, весілля швидко. Нічого, нічого, ти найкраща у світі, я не бачив у Львові таких дівчат. Опір слабне, маліє, млість покриває усе тіло, мовби килим, просякнутий випарами любовних транквілізаторів; несподіваний солод болю, що ти зі мною зробив, ох, мій дорогий і коханий...

Хіба може один день змінити долю? Не могла й уявити, що кожного вечора у різний час до неї ходитимуть на побачення два хлопці. Спочатку - наречений; не можу нічого йому розповісти, щось стримує, віддаюся на Божу ласку. Вперше за три роки пробувала з ним посваритися, може би розійшлися, але він дивиться як ангел, руки німіють. Чому ж ти не обнімеш мене і не попросиш близькості, ачей би забула практиканта, бо ти мені рідніший, а йому треба лишень спати зі мною, а не мене, вже стало все зрозуміло, але пізно, бо і наше село має очі...

А село, мов стоокий Аргус, усе бачило, наївна дівчино, ще тоді, коли вперше до тебе прийшов на нічну здибанку чорнобровий кандидат в агрономи. Почалися безцеремонно-вульгарні сільські кпини, проте ніхто не відважується сказати нареченому, бо страшно. Через те тобі здається, красуне, вимучена двома коханнями, що ніхто нічого не знає, через те ходить майже кожної ночі до тебе зайшлий практикант.

Врешті трапилося те, що мусило. Підпилий однокласник нареченого виповів йому усе, що ж ти, мовляв, дурню, даєшся водити за роги, уже все село гуде, лише ти і твої батьки нічого не знають. Виповів і пожалів, бо зразу поточився від удару. Хто б міг подумати, що такий несміливий наречений зуміє вдарити? В тихому болоті... Почалася бійка, заледве розтягнули, ще і плюнув тобі, стукачу, в очі наречений, бо бути такого не може, це люди заздрять нашому щастю.

... а я ж т е б е л ю б л ю , щ е й в і р н о к о х а ю , і н а з р а д у т я н е м а ю ...

Нічого не казатиму їй, це все брехня, це брехня, брехня, шепотів про себе наречений, мовби виконував жахливі ритуальні антипсальми. Але...чекай...я не звертав уваги...вона дійсно нібито трохи змінилася...якась неуважна і стомлена...а вчора, коли я спитав, чи любить мене, то відповіла ствердно, але мене насторожив той холодок, який просочувався з її слів, хоч як би вона не намагалася його приховувати.

Невже, невже це правда, моя найрідніша...курво? (подумав і поточився від страшного слова, яке вперше, мов непроханий гість-садист, прийшло до голови). Я переконаюся, і тоді або вб'ю однокласника, або...Тільки нікому не скаржитися, не нюняти, не розпитувати. Нема мені життя без неї, бо люблю її більше від Бога і батьків, від України і себе. Або - моя, або...або - нічuя!

Вистежувати довелося декілька днів. Вона йде додому, зникає за дверима, а ти стоїш, як фарширований голуб, божевільний лебідь, налитий чорною отруйною кров'ю ворон. Нікого немає. Це моє село окуталося реактивним галюциногенним психозом, бо всім примарилася її зрада. Де ж та зрада, сволоти, як я вас усіх ненавиджу, щоб ви тільки знали, чорні сільські заздрісники з дрібними зіпсутими душечками, нездатними відчути доокіль себе високого, принаймні не такого, як у вас. Скажу їй завтра про свої підозри, впаду на коліна, нехай вибачить нікчемного, що у думках хотів осквернити святість нашого кохання. Соромно стовбичити у жалюгідних засідках, соромно вистежувати, досить!

Але...що таке? Ми щойно бачилися, а вона кудись виходить, казала, що втомлена і сидітиме удома. Він механічно крадеться за нареченою, мовби обплутаний наркотичним маревом. Він помічає неприродньо-згіркле небо над головою і недобрий блиск не золотих, а якихось коричнево-сталевих зір, що послужливо освічують шлях. Вона прийшла аж під яр, хто це...якийсь парубок обнімає її...цілує...роздягає...якісь стогони...що це? Та вони...вони с п л я т ь р а з о м !

Жахливе наркотичне марево поволі розсіювалося. У хлопцевому мозку щось тріснуло і розірвалося - хрусь-хрусь! І той хрускіт приніс дивне прояснення і спокій, наче наречений відчув себе покійником. Все уже знаєш, хлопче, і тихо, намагаючись не сполохати тих, що злягаються, ніби сільські собаки, повертаєшся у село. Голова працює чітко, мовби відремонтований годинник. Згадуєш про пістолет, який недавно доручив тобі для сховку молодий "упівець", ще й напівжартівливо роз'яснював, як ним користуватися, адже інструмент новенький; "тільки два рази був у роботі", - кинув тоді наостанок повстанець, якого тепер і слід простиг, напевне, закатували нові господарі. Був два рази у роботі, буде ще стільки ж, о й щ о ж т о з а ш у м у ч и н и в с я , щ о к о м а р и к т а й н а м у с і о ж е н и в с я, наповнювали сільську стодолу тихі хлопцеві наспіви, від яких шкірою прогулявся би мороз усякому, хто почув би їх.

Прийшов новий день і нова ніч. Він нічого не розказує, село гуде, навіть мати дивиться на хлопця так жалісно-жалісно. Маю сьогодні побачення, спочатку - я, потім - він, я - він, я - він, сьогодні він трішки почекає.

... н е з н а є б а т ь к о , н е з н а є м а т и , щ о я ї ї в e д у в п о л е с т р і л я т и ...

Небо над головою таке ясне, мовби усі зорі повисипали з Божого міху і безладно розметали небесним безміром.

...Вона така перевтомлена, але спокійна ("на що ж ти сподіваєшся, шльондро? Це ж не нерви, а мотуззя треба мати", - автоматично викидає розпач хлопцевий мозок). Давай прогуляємося, чомусь захотілося пройтися; вона віднікується, довго мовляв, йти, аж під яр, н а ш о ю доріжкою ("ти ж злягаєшся з ним біля н а ш о ї доріжки"). Але хлопець настоює, він холоднокровний і спокійний; ти якийсь не такий сьогодні, чому так думаєш, я такий, як вчора, і позавчора, і рік назад, ледве не видає космічної ненависті голос нареченого. Дорога до яру видається вічністю.

Така тиша запала усюди, такі чорні сутінки, наче чорні лики віровідступників, а місяць на небі, ніби борода христопродавця. Чому мовчиш, милий, сумний ти сьогодні ("ще раз скаже милий, і я...я не зможу").

Так, я сумний, бо вчора теж тут був біля тебе. Кілька деталей, вродливе обличчя нареченої повосковіло; я...я не знаю...я...вибач...я прожену його...візьми мене зараз же і роби зі мною, що хочеш, бо ми ще не спали з тобою, милий, щебече вона, а я тебе люблю ("ще кілька хвилин, і я не зможу...але заради неї все одно не витримаю"). Так, я візьму тебе, але інакше, ніж мислиш собі, а щоб нас уже не розлучали більше, візьму і себе... Вона почала кричати; репетуй, підстилко, хочеш жити, а те, що я вже не жилець, тобі байдуже, ти обплювала і обблювала нашу любов, більше жодних слів, жодного фарсу, бо...

Лункий постріл...зорі перевернулися на землю...чому так яс...

... н а б и в в і д в а ж н и й г а й о в и й р у ш н и ц ю д р у г и й р а з,

в і н в и м і р и в , в і н в и с т р і л и в , в с а м е с е р ц е с о б і в ц і л и в ,

о х , т е м н а н і ч , м а й о в а я , я к в і н с е б е у б и в ...

Зранку люди знайшли два, уже захололі, трупи. Біля - тепер уже вічних наречених - лежала його наперед заготовлена записка: "Я любив її. Поховайте нас разом".

Агроном-практикант утік з села, і його ніхто ніде не бачив. Та й не розшукував. Очевидно, він прийшов на своє місце зустрічі, першим побачив мертвих, і, остерігаючись самосуду, назавше накивав п'ятами з села. Ще говорили, що у нього впливовий батько, і кримінальної справи не порушували. Та й не існувало для цього юридичних підстав, адже вона була неодруженою...

27.

Ти вкотре приїхав до Києва, Максе. Ніхто не зустрічає на вокзалі, які там квіти, оркестри і папараці...Хоч би одна людина чекала твого приїзду, хоч би когось хвилювало, чи вийдеш ти зараз з потягу і яким вийдеш. Можеш, чоловіче, влаштовувати дорогою п'яні єсєнінські дебоші, трахаючи пасажирок і кондукторок. Можеш також безнастанно співати: "Харе рама, харе крішна, харе крішна, харе рама", казати, що ти є прихильником ісламського фундаменталізму, робити на голові протимігреневі компреси чи спалювати у купе рештки накладу своєї найкрутішої збірки "Покарання милосердям". У найкращому разі будеш мати контакт з людьми: заберуть до буцегарні, де тобі буде гарантовано п'ятнадцять діб, або у психушку, а там тобі вколять галоперидол і будеш снувати заґратованими коридорами, наче зварений вуж або сомнамбула. Ще можуть побити і ти не поїдеш до Берліну, а лежатимеш на лікарняному койка-мєстє, ґрунтовно всіма забутий. Хіба, коли добре постаратися, якась жовта газетка може зварганити невеличкий репортаж на взірець: "Поет Максим Іщук став войовничим мусульманином або круті секс-алкогольні пригоди провінціала" чи "Поет Максим Іщенков відрікається від власного доробку", обов'язково спотворивши, невдахо, твоє прізвище. Хоча ніхто не відає, які грані між словами "невдаха" та "успішний", коли, куди і як ці грані перетікають і перетворюються...

Але найшвидше, Максе, було би отак. Ти одразу після відходу мічурівського потягу взявся би шукати алкогольних пригод, маючи ще пляшку у припасі. Через кілька годин (годин?) ти би вже, жваво жестикулюючи, бесідував зі своїми горілчаними попутниками і ваш найщиріший і найвідданіший ритуал поклоніння скляному божку закінчився би десь так о другій-третій ночі. Ви б уже обнімалися або називалися найпаскуднішими словами, а зранку ти б глянув на вчорашніх дружків із випивону і подумав би, терзаючись від дикого болю голови: "Про що було з ними говорити?" У них би виявилися підписані тобою "Покарання милосердям", вони обіцяли б кожноденно студіювати твій поезоужинок. Ти не дорахувався б мінімум п'ятдесяти гривень і холодно прощаючись зі вчорашніми любими твоєму серцю прихильниками алкоритуалу, купив би на решту грошей вокзальної мінералки...

Знаючи це все, ти приїхав до Києва без жодних пригод і всіляких там задушевно-скляних бесід. Станеш праведником, бо уже чималий період займаєшся абстиненцією, а також не маєш постійної жінки. Було три, а тепер - жодної.

"Виростуть тобі крильця, голубе, будеш писати легкі серафічні строфи, залишається ще їсти сухарі і пити дистильовану воду, хліб і вода - не буде голодa, проводити час у релігійних медитаціях і прагнути стоїчної умиротвореності", - нашіптує тобі до вуха нутряний і темний голос підсвідомості... - А життя біжить повз тебе, знов молодість не буде, а міжнародні лайнери й експреси наповнені щасливими й успішними, що мали десь аскетичні приступи і переступи. А ресторани та нічні клуби натоптані гедоністичними красунями, їхні ніжні лона тужать за твоєю чоловічою силою, Максе. А товариства радісних та успішних заливчасто сміються, ріками вливаючи у власні діамантові шлунки ефірне шампанське і acvа vita, а фешенебельні курорти і тихі розкішні резиденції для зреалізованих теж готові прийняти тебе, мій талановитий друже. Ти зараз вільний, і це добре, що розпочинаєш нове життя з так званої "чистої" сторінки, плюнувши на мічурівське мотуззя. Перед тобою відкривається Берлін, а далі - Париж, Лондон, Токіо і Нью-Йорк... Немає нічого неможливого, надіє автохтонної літератури. Усі блага світу будуть складені до твоїх стіп, лише покинь дурнуваті аскетичні медитації та схимницьке налаштування.

Ти ж не Єфрем Сирін і не лаврський святий, Максе, ти звичайна епікурейська особина, котра хоче сексу і грошей, слави і подорожей. І будеш мати це все - у великих концентратах! - але перестань займатися самонавіюванням для провінціалів, попроси вибачення у свого незрадливого скляного друга і оселися на привабливій поляні хліба і видовищ, гедоністичного трансу і психоделійної реальності. І будеш писати велику поезію, і надлюдська краса і сила пломенітиме з цих строф, адже ти завжди цього хотів, о неповторний, і хай збудуться - якщо будеш слухняним! - твої найсокровенніші мрії!"

Голос був сливе реальним, Максим аж сіпнувся. Адже не п'ю, яка галюциногенна прірва і сентиментально-жорстока омана напосіли на мене на київському вокзалі?

Може, то Марія відібрала усю твою душевну силу, може, то кара за покинуту Інну? Інакше звідки це тортурування медоточивими голосами, єлейними інтонаціями, пасторальними звукопереливами?

Коли Марія пішла, через декілька хвилин ти пережив дивний стан. У голові щось хруснуло, мовби розірвалися останні ниточки ілюзій, котрі з'єднували тебе зі світом. Навколо потьмяніли кольори, гострота і чутливість вражень пропали, заступивши місце для повільного, як у володарів найнижчого коефіцієнта Q, розчовпування: "Де я і що зі мною?" Ти півгодини шукав рушника, дві години смажив картоплю, майже два дні складав торбу для далекої поїздки. Навіть звичайне хвилювання - адже вперше їдеш за кордон, добре, що заздалегідь виробив собі пашпорт! - покинуло. Ніхто не відвідав тебе, ніхто не супроводжував до потягу, ніхто не говорив сентиментальних слів прощання. Ніколи ще не видавалася тобі такою чужою і далекою вугільно-нехарапутна Мічурівка. Що ти маєш спільного з цим зденаціоналізованим обдертим людом, із цією кастою покривджених і покірних?

Не треба тобі (аж вжахнувся цієї думки, обплетений павутинням стереотипів) такої "малої" батьківщини. Україна - твоя Батьківщина і бaтьківщина. Який космополітизм, пожили б ви тут, як я, у мовному і духовному гетто, супроводжувані плебейськими насмішками та ізоляцією, то вовком би завили. Ведмедем би зарикали, левом би загарчали...

А може, весь християнський світ є твоєю вітчизною, бо всюди, де прославляють Христове ім'я, він серед славлячих? Тебе ще манять спокуси світу, ти ще не доріс до справжнього зречення, бо підсвідомість запитує: "В ім'я чого?" А коли твоя підсвідомість не буде, наче монітор насолод, викидати яскраві лубкові картинки, але скаже: "В ім'я господа нашого Ісуса Христа", - і це не буде звучати як силуваний силогізм, а тихою симфонією серця, тоді ти знову народишся... Може, ти далі писатимеш поезію, тепер уже воістину радісну і просвітлену, адже є священики-поети.

"Священики?" Максим зблід. Звідки взялася така думка? Це ж анекдот, чоловіче, не богохульствуй, бо хіба ти, обтяжений переступами і гординею, лінивством і честолюбством, можеш про таке мислити? Може, це особливо-рафінована гра уяви твого морально-збоченого мозку? Бо одна справа - намагатися бути справжнім християнином, а інша - допускати власну причетність до релігійних культів. Викинь. Максе, зі своєї ослабленої голови такі припущення, шукай заклад, котрий ненастанно пропагує німецьку культуру (і ще у близько сотні інших країн - здоровий прагматичний патріотизм, а не зіжмакані патетичні пасажі), дізнавайся про всі оргмоменти і оргситуації і думай лише про майбутню подорож.

Заклад вдалося відшукати швидко. Наші чиновники теж можуть, виявляється, переймати німецьку пунктуальність. Бо хоч ти, Максе, у зв'язку з останньою зустріччю з Марією і затримався з приїздом (обманюючи людей, що погано себе почував, але за гамбурзьким рахунком ти безперервно почуваєш себе погано), на тебе чекає квиток на "боїнг" і письмове російськомовне запевнення німецької сторони в обов'язковій оплаті гонорару за виступи. Від'їжджати слід через два дні, квиток тобі вручили, завтра забіжиш за візою - іншим життям війнуло на тебе, чоловіче.

Життям, де вгадуються затишні письменницькі кабінети (а не кількаметрові комуналки), шурхіт конвертів з вагомим гонорарним умістом (а не переживання, як у Ярославни на валу, скільки книжок куплять на презентаціях і скільки діб ти можеш протягнути за читацькі гроші), ґранти, премії та стипендії як свідчення терпимого державного ставлення до твоїх пошуків і твого доробку (а не майже десятилітні іронічно-колючі кпини в очі і за очі про "живого класика"), томики книжок у привабливих обкладинках, які моментально розкуповуються - і читаються! - на "загниваючих" західноєвропейських кресах (а не самостійні клопоти з виданням, книгарнями, розповсюдженням, поверненням коштів, байдужістю і рагулізмом, коли тобі іноді здавалося, що десятки (чи сотні?) рецензій і досліджень про написане тобою западаються у чорні води Стіксу, у Лету чи у Тартар...), коректність літературних агентів і менеджерів (а не злісно-роздратовані нетямковиті позирки деяких продавців книготоргу), літературні подорожі світом, контракти і переклади (а не безперервне конфуціанське намагання побачити весь світ із закіптюжених вікон мічурівських комуналок), наклади і перевидання; досить, Максе, а то ще розревешся, наче вередлива першокласниця, котру батьки розбестили гіперопікою і надувагою.

А на рідній території, Максе, відносного успіху досягають лише завдяки кон'юнктурним штампам і дуже сприятливим збігам обставин. Бо ця олігархічно-бомжівська земля, наче канібал, пожирає власні таланти, продукуючи шапкозакидальницьку браваду чи некрофільський розтлін, інфантильний оптимізм чи вічні хуторянські стогони, від яких вже хочеться вити совою. Це все не цікавить тебе, і ти не вписуєшся у жодну кон'юнктуру. І ти стаєш смішним, впадаючи у гіпертрофовану полярність настроїв, які теж не притаманні для тебе.

Проси прощення у своєї землі за гординю і неприязнь, за нарцисичну пилюку, котрою ти намагаєшся захиститися.

Хто ж ти, Максиме? Ти не даєшся у пастку жодної дефініції, ти вислизаєш з-під наймудріших класифікацій. Може, ти обтяжений жахливими комплексами? Енерґетичний упир? Серафим, що випадково залишився на цій території, бо йому обламали крила? Хто ти? Прихильник алькайди? Кум Джорджа Буша? Учасник підпільної масонської ложі поетів? Надія національної літератури? Алкоголік з нахилом до mania grandiose? Пан Ніхто?

Так за життя і після смерті українська збірнота і спільнота не спромоглася "розкусити" внутрішню суть Віктора Петрова-Домонтовича-Бера. Однією рукою цинічний інтелектуал писав реляції до Москви, виконуючи обов'язки більшовицького агента, а іншою - виводив філіпіки сталінському режимові. Іншою ногою недбало строчив археологічні розвідки, п'ятою - психоаналітичні портрети деяких класиків і незрозумілу для переважної більшості сучасників прозу. Належав до "п'ятірного грона", ставши причетним до його історії навіть узами Гіменея. Подейкують, він міг однаково успішно спілкуватися з Шевельовим і Хрущовим, Самчуком і Сталіним, міг випити відро горілки, але ніхто не бачив його п'яним; був частим гостем європейських борделів і бездоганним сім'янином, також був зв'язаним зі світовою агентурною сіткою і скромним науковцем московського дослідного центру. Гуторять, що його твори таємно перекладалися на всі європейські мови, а на батьківщині ніхто сном-духом не відав про такого письменника. Допускають, що його "доробок" нечувано підніс національну свідомість української еліти, хоча його навіть обзивали космополітичним упирем. Одні стверджують, що він помер, інші - що бачено його у Мюнхені і болотяній Лукрозі...

Ти швендяєш, Максе, київськими вулицями, не телефонуєш до Степана чи Івана, Никанора та Никодима, ночуєш у якогось уже не троюрідного, а радше семирідного брата по лінії маминої бабусі і шурина її свата чи, можливо, тестя її п'яитрідного брата...

Той п'є мало, він робітник харчової фабрики, лише обов'язкових сто грамів до вечері, тебе теж не силує до алкоголю, ти обіцяєш після приїзду зробити його сім'ї крутезний подарунок (і, забігаючи наперед, дотримуєш слова, на превелике здивування твоєї родини у сьомому коліні). А зараз він зичить тобі сто гривеників, адже ти приїхав до столиці вільним (як громадянин без визначеного місця проживання, як птах небесний) від грошового тягаря. За тебе вирішують проблему візи, жодних затримок. І взагалі, о багатоликий Максе, тобі ні за що і ні за кого зачепитися як у "сторозтерзаному" Києві, так і у своїй багатостраждальній, але дуже духовній, Вітчизні, де немає місця таким бездуховним (бездушним, дворушним, багатопорушним), як ти.

Не хочеш нікого бачити з літературних цеховиків і соратників, наче ти не мічурівський волоцюга з сумнівним поетичним хистом, а який-небудь Селінджер чи Щоголів.

Останній через багато років дізнався, що деякі його романси поклав на музику культовий Глінка. Щоголів жив по-старосвітському, навіть по-старообрядницькому. Не дбав за свої книги, друга прижиттєва збірка поета вийшла в день його смерті. А коли йому деякі "просунуті" харківські салонники говорили, що він, типу, великий митець, то Щоголів, кажуть, незмінно відповідав: Та мав я те все у дупі". Отже, Максе, справжня література - це...ну, добре, це - вірші пана Якова, а все решта - ошуканство і соромітництво...

Так легко тобі у Києві зараз. А як би ти дратувався, будучи якимось нобеліянтом, як би ти лаяв і посилав далеко-предалеко журналістів і літагентів, видавців і секретарок. Будь щасливим, чоловіче, що не маєш на власних плечах прикрого тягаря популярності, знаменитості, харизматичності і всілякої там істеблішментовості... Ніхто не підходить до тебе, ніхто не знає тебе, всім ти (так-так, правильно!).

Ти ще раз обіцяєш родичеві подарункову компенсацію, добираєшся до Борисполя. На літовищі тебе зустрічають медитуючі кришнаїти, хасиди з квитками до Тель-Авіву, бундючні нац.чиновники, чашка кави ціною два долари, митники, котрі закономірно не проявляють до тебе жодного інтересу. Ти згадуєш, що ніколи не літав "Боїнгом", не був за кордоном, ти мав би почувати себе зацофаним і переляканим, але ти відповідаєш стандартною усмішкою на таку ж усмішку стюардеси, з пропонованих напоїв вибираєш сік, пристебуєш ремінь і опиняєшся в обіймах повітряних просторів Європи... 2

8.

Німеччина зустріла стерильною, наче в операційній, чистотою. Молодцювата фройлін - літературний клерк - чекала в аеропорту, котрий перемелював, як і кожна євростолиця, світовий Вавилон. Стерильність, акуратність, майже неправдоподібна картковість і оперетковість. Бо твої пролетарські очі, Максе, звикли до срачу, бруду, вуличних фекалій і вугільного чаду. І берлінські вулиці видаються тобі, сину постсовдепії, вибрати не можна тільки Батьківщину, гіпертрофовано-іграшковими, сяючими гігантськими флюїдами вічного міста. Тобі здається, що ці люди - в демократичних картузиках, які повинні знаменувати запізніле кокетство із соціалізмом, у зручному, часто некрасивому одязі - не мають жодних проблем, живучи у місцевості суцільного щастя. (Уже через кілька днів ти помітиш і юрмища еміґрантів, і навіть кинеш марку молодій росіянці, котра буде красиво затягувати під гармошку щось на кшталт єдєт, єдєт мой рєвнівий муж дамой, і крамниці для плебсу, де накуповують одягу твої земляки, і навіть побачиш, як вродлива німкеня кинулася під швидкісну електричку; суїцид, виявляється, є однією з найбільших проблем у старенькій перевтомленій West-Європі...) Тобі здається, що вони лише спроквола цідять пиво, сміються і водять власних дітей до велетенських іграшкових містечок, котрі живуть особливою святковістю. Десь випаровується твоє фрондерство, і ти почуваєшся безпотрібним уламком своєї patria, вагітної касетними скандалами і політмезальянсами, юрмищами заробітчан і полками кілерів.

Виявляється, що весь цей патофізіологічний жах неможливо покинути на прикордонній межі, бо він тут і сьогодні, він звив гніздо у твоєму серці, і ти робиш банально-болюче відкриття: де ти - там твоя велика вітчизна з нещасливою історією. Ти не втечеш, Максиме, від неї. Ти, напевне, збоченець, бо раптом тобі стає неймовірно жаль обділених і обідраних українських людей, з'єднаних з тобою химерною містичною сув'яззю, хоч би ти опинився у Мексиці чи Південній Африці...

На тебе насувається, неначе морська штормова хвиля, приплив патріотизму. Ти згадуєш, як деякі усміхнені люди у гольфах та піджаках (ціною тисяча зелених) вчили і вчать об тім, що патріотичні почуття є націоналізмом, а оний, як відомо, є рудиментом чи пережитком. Вперше опинившись у до міри прагматичному Ельдорадо, ти чомусь згадуєш (збоченець, не інакше!) за бідних, як щурів у підвалах міських будинків, земляків, що за останні гроші приймають гостей, аби не вдарити чолом у болото, які у хвилину справжньої біди таки не залишать (не залишать???) напризволяще, які не кинуть у лице, слухаючи чиїсь трагічні сповіді, вибачте, мовляв, але це ваші проблеми. Тебе огортає припадок ідеалізації, і ти згадуєш багатьох високоосвічених лікарів і гуманітаріїв, студентів і навіть посполитих, що не мають офіційної вищої освіти, ти пригадуєш їхню непідробну (?) цікавість і відкритість до світу. А ці юнаки і юнки, котрі до ночі, часто голодні і холодні, сидять у таких же холодних провінційних університетських бібліотеках...

Хто забрав у них суспільне щастя? Хто ті кровопивці, котрі висмоктали з моєї землі її первісну і стародавню радість? Нехай постануть перед народним судом всі ті лжеукраїнці і квазіпатріоти, що довели до напіввмирання нашу мову, висмоктали, мов багатостолітні чорні упирі, етнічну душу, перетворили сучасну українську добу на жаский і нескінченний мартиролог, котрий постійно підживлюється сливе ритуальними смертями...

Що з тобою, Максиме, адже у цьому безперервно реґенеруючому європейському місті ти би мав думати виключно про власну поезію, дбати про її ширшу рецепцію, мати у конкретному місці "суч.літ.процес", керуючись здоровою еґоцентричною вакциною. Ти захворів, прозрів чи зламався? Чи твій мозок лише викидає коники, засновані на банальному комплексі нижчевартості і синдромі європейського парвеню?

Адже ти, голубе, зразу відчув, що означає - не знати жодної іноземної мови, окрім малоукраїнської чи то пак, великоросійької, вивченням котрої тут не дуже переймаються. Ти (будемо до кінця вивертати кожуха твоїх жалюгідних лінгворесурсів) навіть до пуття не розумієш польської або чеської, не кажучи вже про якісь там чорногорські діалекти. Ти надсадно спілкуєшся (переважно з літературними клерками організації, котра тебе запросила) російською, туманно відчуваючи, що через твою лінґвоолігофренію втинаються, згортаються і відходять у небуття десятки змарнованих можливостей домовлятися про переклади, літературні презентації і стипендії у Франції, Нідерландах та Іспанії. Лише з молдавським письменником, Максе, домовляєшся про майбутні контакти, відчуваючи при цих вимушених перемовинах російською не радість, а лише легке роздратування. Мислиш на цей раз надто праґматично, бо що може тобі дати для літературного росту країна з російськомовним президентом і нещасними селянами, котрі торгують власними нирками, рятуючи від голоду сім'ї?..

Але молдавський письменник щирий та інтелектуальний, до межі нарцисичний і до помежів'я алкоголічний, як, зрештою, все світове письменницьке братство - твої, чоловіче, цехові однокашники. У ваших жилах тече однакова кров - не українська, німецька, іспанська чи американська - а таки письменницька. І не прокласифікуєш її однозначно на першу чи четверту групу, на блакитну чи чорну, на елітну чи декласовану, бо у цьому випадку втрачають сенс найхитромудріші класифікації. Бо світове письменницьке братство незалежне від національності чи кольору шкіри і ніколи не вкладеться у полички витонченого гербарію чи химерних літературознавчих визначників.

Бо ти відчуваєш, поете, свою, жодним законам непідпорядковану, приналежність до цього строкатого і великого товариства, містично з'єднаного єдиною письменницькою кров'ю. Цих людей не так багато, у кожній країні значно більше особин називає себе письменниками, але у їхніх жилах тече кров чиновників чи педагогів, бізнесменів чи журналістів. І їм зась до цієї воістину масонської ложі утаємничених, до цього трагічного і кумедного, алкогольного і невротичного, але направду золотого товариства...

Літературна організація зустріла стримано, але привітно, персоніфікуючись у двох-трьох конкретних людей. Української, звісно, ніхто не знає, і ти починаєш, друже, робити збоченські відкриття: якби писав такі самі вірші, припустимо, іспанською чи французькою, вже би давно перекладали, давали міжнародні премії і ґранти, бо ти, Максе, був би представником великої і сильної країни, а так мусиш бідкатися, наче письменник-еміґрант, чому ти народився українцем*, і ще більше любити свою упосліджену, але...найріднішу землю...

...Так мати найсильніше прив'язана до дитини, хворої церебральним паралічем, люблячи, звісно, ще двох здорових людей. Іноді на неї напливають хвилі неприязні, навіть ненависті, до безнадійного каліцтва сина-церебральника, але ці хвилі поборюються найчистішим екстрактом альтруїзму, на який буває здатна людина, стаючи тоді направду великою, будь вона професором чи домогосподаркою...

Але ти не є патріотичним серафимом, Максе, бо тебе непокоять і мучать мимовільні думки про білінґвізм власної творчості. Були ж білінґвами і Шевченко, і Франко, мучився цією дилемою Винниченко. Бо на твоїй землі виріс, за незначними винятками, лише чортополох нечитальництва, лише пустирища пофіґізму. І що тобі до блискучого спостереження Гессе про те, що справжнього визнання письменників (пересічними людьми) за життя не буває, існують лише віртуальні ієрархії істориків літератури, а кожен письменник, знає він про це чи ні, завжди метафізик...

Адже маєш власне конкретне життя, зіткане з безгрошів'я, творчих "злетів" і депресій та читацького пофіґізму. Бо ти ненаситний у потребі бути прочитаним і тобі мало людей, котрі по-справжньому шанують тобою зроблене. Ти зітканий із комплексів та неврозів, котрі роблять тебе поетом, водночас нищачи запаси душевних сил. Чого ти хочеш, Максиме? Ану ж бо відважся бути перед собою нещадно-правдивим! Який білінґвізм, йолопе, ти ж не колекціонер метеликів, як Набоков, з його потрійним захисним шаром внутрішньої прохолоди. Ти - навіть за умови блискучого опанування чужої мови, що дуже сумнівно - не зможеш нею повноцінно писати, бо рідна якнайвишуканіше помститься тобі - творчим безпліддям і яловістю - за лінґворенегатство. І ти перестанеш бути деміургом слів, нагадуючи кастровану звірючку...

Почався твій десятиденний побут у розкішній резиденції, що нагадувала радше середньовічний лицарський замок. Трубадури, серенади, культ Прекрасної Дами, тири-бири. Тобі виплатили гонорар, ти аж злякався такої суми, бо ще ніколи не був володарем куписька грошей, хоча для когось така оплата була би символічною - на пиво і цигарки. Ти проникаєшся непідробною вдячністю до педантичних германців (як цей менталітет може ще народжувати письменників?), у тебе зникають перші найтупіші стереотипи сприйняття. Ти зачарований майже галюцинаторною величчю Берліну і намагаєшся влаштовувати самостійні екскурсії. Ти, готуючись до власного літературного вечора, починаєш, не витримавши різкого переходу до незвичної краси комфорту, знову прикладатися до пивних гальб і вузькошиїх пляшок сухого вина, до плескатих італійських горілок й експортної російської водкі, котра тут значно дешевша від високоякісних сухих вин... І знову скляний божок заспокійливо нашіптує: "Бачиш, Максиме, яким ти став розумником. Ти ж справжній письменник, а серед них ніколи не було абстинентів...ти терпиш великі нервові перевитрати...тобі потрібне забуття і хороший настрій, супроводжуваний ненастанною, хай і штучною, усмішкою...тут не люблять понурих депресантів...успішний письменник повинен випромінювати вітаїзм...не опирайся, дурню, адже я вливаю в тебе ці молекули життєлюбства, ці атоми наснаги...ачей, не будеш робити слов'янських сповідей тутешнім літклеркам і літагентам про власне важке "босоноге" дитинство і труднощі літературного становлення...невдаха притягує невдачі, він усім до дупи, і чим сильніше прагне здобути співчуття, тим більше викликає огиду в оазі успішних та щасливих...а я дарую тобі - хоч ти кілька разів мене образив, будь уважним надалі! - рецепт поведінки, котрий допоможе тобі, літераторові з богопокинутої країни, завоювати місце під сонцем в одному з літературних центрів світу. Розумієш, дурню, важливість моїх безкорисливих дарів, бо твої сумніви і мовчазний опір уже починають дратувати. Ти можеш удома впадати у слов'янські іпохондричні припадки, можеш на своїй батьківщині обійматися з меланхолією і ручкатися з депресивними синдромами...а тут ти повинен бути завжди злегка п'яним і злегка ошелешено-щасливим, зворушуючи таким чином господарів і здобуваючи чергові відсотки їхньої прихильності...ти не європейська літературна зірка, щоб займатися вимахонами, а звичайний літератор з твоєї нещасливої землі, що повинен - не в останню чергу завдяки моїй безкорисливій підтримці! - шалено боротися за те, аби помітили, відзначили, переклали, включили у віртуальний письменницький реєстр, що вартий високої уваги радісних і щасливих. Отже, зі мною ти - все, а без мене - нездарне ніщо, жалюгідний непотріб і закомплексований плебей!"

Ніхто не чекає тебе на Україні, нікому не треба телефонувати, хіба Степану-прозаїку, щоб болісно розворушити його погано приховану і небілу заздрість. Але хай, іншим разом...

І ти вкотре занурюєшся у гігантське плетиво "пляц" і "штрасе", почуваючись хоч і мовнонеповноцінним, але направду радісним мандрівцем. З первісним захватом марґінальної людини, що вирвалася з лабет закритого топосу поразки, відкриваєш для себе можливість побувати на виставці картин Ван Гога, побачити неймовірно високий рівень книготоргівлі, звільнитися від жаскої російської попси, спостерігати за розмаїтими національними парадами культур і одягу, звичок та екзистенцій. Берлінці можуть навіть не висовуватися зі свого міста, як і римляни, парижани, мадридці, бо всі блага та досягнення світу складені до їхніх ніг, вже тут і нині. І ти, Максе, наче тубілець серед космонавтів, лупаєш очима, пробуєш руками сантехнічні прибамбаси, що не завжди підкорюються з першого разу... Ти обережно ступаєш вулицями, не відчуваєш втоми, не розумієш презирливості перепитувань: "Рашен?", бо навіть блискучий німецький літературознавець, що видав кількатомники власних версій розвитку іномовних культур, зміг пригадати лише Гоголя і Бандеру, яко двох найчільніших представників твоєї пра- і постчорнобильської культури...

Куди ж поділося твоє шапкозакидальницьке і дурноверхе передчуття Європи, тієї, справжньої, розкішної і щасливої? Чому впадаєш у саморуйнівний мазохізм і, чекаючи власної літературної презентації, покриваєшся липким потом, який вкотре намагаєшся залити вином і дешевим російським "шнапсом"? А що ти хотів, мічурівський страждальцю, без комп'ютера і власного E-mail, без грошей і дипломатичних хитрощів, зате з копицею комплексів та лінґвобезпорадністю? Адже розхвалював учора на всі лади твої вірші, поспіхом перекладені, один із метрів іспанської літератури, пробував порозумітися з тобою навіть...польською, але ти ні "ме", ні "кукуріку". Адже двох десятків німецьких слів, котрі пам'ятаєш зі школи, вистачить хіба що для самовиставляння на всезагальне посміховисько...

Адже ти тільки те і можеш, український поете Максиме Іщенку (та мічурівський, мічурівський поете, що це за смішні потуги до узагальнюючої гігантоманії), що похапцем тягнутися до чергової пляшки з вином на вечірніх посиденьках у розкішній резиденції, натикаючись на іронічно-осудливий погляд вишколеного клерка, що має причетність до вмісту алкобару...

Ти обдурив організацію, котра тебе запросила, вказавши в анкеті на пристойне володіння німецькою. На що ти сподівався? Що тебе днями і ночами возитимуть ресторанами клерки-русофіли? Адже ти не якийсь там культовий Вознєсєнскій чи Євтушенко, а мі-чу-рів-ський піїт Максимцьо Іщенко, котрий має бути безмежно щасливим від самого факту запрошення у West-Європу і спорадичної цікавості до його скромної персони німецької літфундації з її чіткою ієрархією країн і талантів, гонорарних євро та популярності гостей...

29.

Дні твого перебування у Берліні котяться і щезають, мовби невблаганний викрадальник часу десятикратно напружив власні зусилля. Уже один з метрів іспанської літератури від'їхав, здається, до Амстердаму, маючи перед тим презентацію у класичному університеті, де колись "проповідували", будучи за життя малопопулярними, Шопенгауер та Ніцше. Метр ще раз намагався завести з тобою бесіду, на цей раз через клерка-перекладача, але ти був настільки обпитий вином, що не в'язав лика. А скляний божок тут же нашіптував протилежні рекомендації (чомусь уже називаючи тебе лише дурнем, на відміну від поштивих звертань у твій абстинентський період): "Ти, дурню, повинен бути вільним від будь-яких запобігань...і нав'язувань власного доробку...тут ушиваються тисячі таких піїтів...їх не цінують і зневажають...будь бідним, але вільним...для чого тобі знання іноземних мов?.. зроби так, щоб вчили українську заради спілкування з тобою...і тоді всі класичні університети і літературні резиденції, мічурівський дурню, опиняться під білорунним хітоном твоєї слави...більше пий, більше пий, розширюючи сферу свого вузьколобого штампованого мислення... розумієш мене, дурню? Ти вже сьогодні достатньо "розширився", але я ще допоможу тобі пережити любовну пригоду, бо я добрий і знаю, чого бракує п'яному піїтикові для повноти вражень! - перш ніж залізеш на своє тимчасове широченне ліжко".

Метр якось жалісливо махнув тобі рукою, good luck, good bye and good night, мовляв, мій молодий алкогольний друже з - ніскілечки не сумніваюся! - золотого поетичного товариства, хоча пишеш ти малознаною і малопопулярною мовою, маєш забагато комплексів, забагато п'єш і забагато журишся. Але я - внутрішньо з тобою, бо до душі мені припали твої дивні вірші, твоя дивна батьківщина і твоя дивна поведінка, бо ти наш духом, ти близький мені психотипом, бо лише популярність трохи вилікувала мене від подібних молодечих комплексів, тримайся, я пам'ятатиму про тебе!..

Метр зник разом зі своїм агентом, тобі Максе, стало сумно-сумно, це й невдивовижу. Всі тішаться, веселяться, щось жваво обговорюють по-німецьки, по-англійськи, по-китайськи, мовою папуасів та інків, ти нічого не розумієш і не знаходиш ліпшого варіанту, як знову потягнутися до пляшки з вином, наштовхуючись на черговий іронічно-осудливий погляд хранителя алкобару.

Але хтось звертається до тебе російською, і ти (можливо, уперше в житті) радий слухати дифтонги, морфеми і лексеми мови (най, най, най!) старшого брата. Ти впізнаєш у співрозмовниці узбецьку поетесу, котра живе поблизу тебе, з котрою ти, здається, вчора вже привітався, good morning, мовляв, good morning, адже англійська насправді є мовою спілкування письменників і неписьменників усього світу, а ти поки що вдатний засвоювати з кожної іноземної сакраментальних двадцять-тридцять слів...

Узбецька поетеса, старша від тебе приблизно на десять років, каже - майже за Дейлом Карнегі, - що вона знайомилась з підрядковими перекладами твоїх поез, дуже цікаво мовляв, бо з української вона читала тільки окремі вірші Шевченка і Лесі Українки, а про Франка лише чула краєчком вуха. Але тепер ще ознайомлена з частиною доробку Іщенка. Кобзар та Іщенко, Іщенко та дочка Прометея, Іщенко і Каменяр. Узбецька поетеса перепитує, чи направду був Шевченко акином, а Франко працював у каменоломнях. Ти щось блеєш про народницьку символіку, про феномен української всенародної любові до своїх померлих великих, про неграмотних сільських бабусь, котрі знали "Кобзар" напам'ять, про рушники і портрети, символи і фетишизацію. Ти промовчуєш про те, що за життя Кобзаря, Каменяра і дочки Прометея було дуже мало їхніх вдячних читачів, обов'язково слід померти, щоб здобутися на некрофільські культи, але такі особливості світосприйняття твоїх співвітчизників узбецькій поетесі знати не потрібно, адже, Максе, тут ти є представником України і мусиш бути адекватним; обов'язок, патріотизм і теде. Ти силкуєшся вишпортати з пам'яті щось про узбецьку літературу, не пригадуєш жодного їхнього класика, тобі соромно, але, здається, що поетеса і не чекає від тебе докладних екскурсів в історію її національного письменства... Вона підливає тобі вина, безперестанку курить і запрошує у гості до своєї кімнати. Це майже поруч з тобою, на вас ніхто не звертає уваги, ще треба якось добратися бароково-крученими сходами резиденції на третій поверх, узбецька поетеса підтримує тебе (в буквальному розумінні), золоте поетичне братство не на словах, а на ділі - ось ти вже у її апартаментах із запахами дурманів і ментолу, східних трав і високоякісних жіночих дезодорантів.

Ті запахи дурманять і труять тебе, узбецька поетеса ненастанно говорить компліменти, показує свої поетичні збірки, перекладені німецькою і японською, ти нарешті згадуєш прізвище найкрутішого класика її народу, Алішера Навої, трохи перекручуєш при озвученні; вона заспокоює, нічого, нічого. Підливає тобі вина, безперестанку курить і покривається алергічними плямами, наркотичні дурмани помешкання оп'янюють тебе дорешти, вона видається тобі ровесницею, а її вірші - сливе ґеніальними. Двоє різностатевих ґеніїв у берлінському помешканні починають цілуватися, ти не пам'ятаєш, яким чином позбувся одягу, твій зір звужується - і у оптичному криводзеркаллі дебела узбецька поетеса вже видається тобі тоненькою очеретиною, вдвічі молодшою. Ти признаєшся їй у коханні, обволоклий веретою ментолово-східних дурманів...

Дальші події пам'ятаєш навдивовижу туманно, зрозуміло тільки те, що ви кохалися і схрещувалися, трахалися і любилися, це тривало довго, твоя снага майже невичерпна, адже після дівчини зі стародавніми очима вже півтора тижні ти прожив на сухому пайку, мастурбацією не займався, повій не відшукував. Ментолові дурмани під ранок випустошують тебе, ти час від часу прикладаєшся разом зі своєю ґеніальною поетесою і вдатною коханкою до якихось пляшечок з бальзамовими настоянками, до пузатих марочних французьких вин; запаси алкоголю у цьому помешканні невичерпні; післязавтра твоя презентація. Узбецька поетеса малює веселкові перспективи, себто поїздки разом європейськими столицями; крізь ментолові дурмани на світанку починає вишкірювати зуби пащека трагіфарсу. Невтомна поетеса дотягає тебе до помешкання, два рази падає ключ, ти ніяк не можеш відчинити власні двері, невдатний бевзю. Нарешті, добротне дерево піддається, і ти, белькочучи щось уже зовсім незрозуміле, щезаєш у галактичному просторі власної кімнати, обкурений ментоловими дурманами і обпитий знахарськими настоянками...

Зранку - знайома до моторошних деталей порожнеча (якщо можна назвати ранком 1300 за місцевим часом). Хтось стукає тобі у двері, пищить кімнатний телефон, але ти, Максе, маєш усіх і усе в дупі, як справжній меланхолійний син свого народу. Дзвінок стає нестерпно голосним, ти, чортихаючись, підіймаєш слухавку, чуючи стурбовано-кокетливий (з неправильними граматичними конструкціями, що вночі тебе безмежно тішило) голос - аякже! - узбецької поетеси, чиї вірші перекладені кількома мовами і чиє прізвище є символом літературного успіху на її далекій бавовняній батьківщині.

Вона, бачите, хвилюється, що з тобою, чи чогось не трапилося, вона стукає у твої двері і телефонує вже від 930. Тебе болить голова, нічого, вона зараз приготує особливого чаю (твій рот і без того заповнений гірко-ментоловим перегаром), і біль пройде, ще, виявляється, вони можуть трохи розім'ятись у ліжку (обличчя Максима буряковіє, вона що, рік не трахалася чи вважає його за племінного бугая?..), а потім будуть готуватися до його завтрашньої літературної презентації ("це ще совдепівський колективізм, їдрі його в корінь! Ця баба чіпляється мене, мов п'явка!"), пізніше можна полюбуватися вечірнім Берліном, вона вже живе тут півроку за рахунок фундації ("а за які заслуги, подруго, гадаю, що не з любові тутешніх літпрацівників до літератури твоєї бавовняної країни..."), то може йому показати багато цікавого і незвичного ("та вона конкретно обкручує мене, вже можна всього навчитися за сорок три роки; літературного альфонса хочеш собі закадрити, подруго?"), одним словом, Максиме, одягайся і приходь до мого помешкання, бай-бай, чекаю, пролунали наостанок у слухавці розбещено-кокетливі нотки у голосі постбальзаківської дами.

Поет знову спробував заснути, але хтось ще раз загупав у двері, і не було на те ради. Гігієнічні процедури зайняли близько півгодини, перериваючись ще одним ображено-патетичним нагадуванням узбецької поетеси.

...Марієчко, ти поманила мене, як fata morgana, своєю лелійною рукою - ні! геть псевдокрасивості! - своєю найвродливішою шкірою, волоссям, лоном і очима. І я ще раз повірив у можливість вічного кохання. Кажуть, деякі чоловіки таки зустрічають своїх половинок, а я, пестячи тебе, і не підозрював, як із-за моєї потилиці хижо оскалювалися мойри, як зловісно реготали баби - пряхи долі, як глузували вони над моєю дитячою романтичною мрією, що, здавалося б, уже була втілена у плоть... Де ти, Маріє? Чи хоч іноді думаєш про мене? Відгукнися, дівчино, бо згибію у цьому чужинському місті від жалю за тобою...моя єдина...моя...

У двері знову постукали. ("Їдрі його...якщо це узбечка, то зараз пошлю на три букви!") Літературний клерк, котра володіла російською, сказала, що голова фундації запрошує Максима і ще кількох письменників, котрі гостюють тут, на вечерю до китайського ресторану. Ти, поете, стримано дякуєш і наштовхуєшся на докірливо-сумні очі узбецької жінки чи то пак, поетеси. Тобі стає її шкода, ти таки здаєшся і заходиш до неї в гості.

Ті ж ментолові дурмани, кальяни та інші окрушини ісламського екзотизму, ті ж компліменти, жодних образ, чудовий вишкіл узбецького жіноцтва, зрештою, навряд чи поетесу можна зарахувати до типової прекрасної половини її народу. Ця кімната видається дивним острівком іншого світосприйняття, поетеса уже прекрасно обжилася тут, вона, вочевидь, розлучена, скількох літераторів і нелітераторів, але чоловіків, ти заманила у ментолові сіті, пані Кульжан? Ти нарешті згадуєш її ім'я, нічого не питаєш, невеликий приступ сифілісофобії; проте страх перед венеричною хворобою, вочевидь, слід виключити, займались, правда, любов'ю без презервативів, але ж не той вік, рід занять і місце проживання Кульжан, щоб серйозно перейматися такими речами. Але Максим все ж натякає про власні фобії, узбецька поетеса ненаграно ображається, ти заспокоюєш її. Але поетесі мало перепрошувань, вона хоче сексу. Лише таким чином, Максе, зможеш реабілітуватися за свою параною.

Сьогодні це зробити не так легко, адже ти бачиш, Максе, і брезкле, напівстарече тіло, і мішки пристрастей під очима, а в очах - відбиту перевтому її народу, хоча поетеса не квапиться квилити зигзицею, аки Ярославна, про національну скорботу і вікове, сливе безперервне, незалежне від змін влади, узбецьке рабство... Але ця перевтомлена плоть не тільки продукує меланхолійно-відсторонені вірші, іноді - ніде правди подіти - з направду цікавими знахідками, а звивається, стогне, хоче фалічної ласки. І ти, зціпивши зуби і похмільно затуманивши свідомість італійською горілкою, ще раз механічно проробляєш те, що було допіру. Поетеса Кульжан забуває про образи, виявляється, що їй краще живеться і пишеться, коли вона приймає в себе здибленого фалоса не раз на кілька місяців, а бажано хоч би кілька разів на тиждень. Ти, як справжній митець, обтяжений цеховою солідарністю, відповідаєш щирістю на щирість: тобі за кілька днів від'їжджати, ви будете переписуватися; ні-ні, залишитися на її утриманні ти не зможеш, ти ж не жиголо, а все-таки літератор. Кульжан некрасиво морщиться і намагається плакати, стаючи не самодостатньою перекладною поетесою, а беззахисною покинутою жінкою. Тобі знову робиться її шкода, і ти обіцяєш навідуватися, допоки ще тут, кожного вечора. Ти кривишся депресивно-сардонічним осміхом, адже згадуєш цнотливий фольклорний рядок твого нещасного народу, козак до дівчини щовечора ходить...

Уже пополудні. Поетеса не думає відпускати тебе, вона перфектно знає німецьку (і це ще одна вагома причина перекладу її поезій мовою Ніцше...), і непогано вивчила Берлін. Ви їдете електричкою до "центру" міста (маєш, Іщенку, абсолютно периферійне уявлення про мегаполіси, де, на відміну від твоєї Мічурівки, суцільні "центри"). Ходите магазинами, ввічлива та уважна узбецька пані слугує тобі за тлумача, вона знає, де одяг можна придбати дешевше, ти спускаєш майже половину власного гонорару, накупивши джинсів і светрів, гольфів і туфлів, напевне, на кілька років. Потім ви забігаєте до ірландського пабу, ти накачуєшся різними сортами пива, і відчуваєш навіть подобизни вдячності до цієї, виявляється, непересічної жінки, що не зробила тобі нічого поганого, а лише добре (добре?). Кульжан отримує "Покарання милосердям", консультуючись з тобою щодо перекладу безнадійних українізмів, котрими рясніє збірка. Ці підрядкові спонтанні переклади тривають до пізньої ночі, вона обіцяє тобі вихід книжки принаймні узбецькою (що менш цікаво) і німецькою (о, гут, гут!). Похід до китайського ресторану голова фундації чомусь переносить на післязавтра, консультації у її помешканні тривають під ментолову опіумокурильню, нарешті, підрядкові тлумачення на російську тридцяти п'яти відзначених тобою поез завершено.

І знову (о, бляха муха!) починаються пестощі і цілунки, перезріла жіноча жага ламає твої слабкі спроби ухилитися і злиняти (Кульжан каже, що у Берліні ти її перший чоловік, ти, звісно, не віриш, але все ж позитивно сприймаєш цю інформацію на рівні підсвідомості). Легкий наркотичний ефект східних кадильних пахощів знову забиває тобі баки і ваша химерна боротьба під ковдрою і без ковдри триває до глупої ночі, принаймні у такий час на Україні починають співати перші півні...

30.

Сьогодні, Максе, твоя презентація, сиріч мета вояжу з Мічурівки до Берліну. Маєш підстави для деструктивної зловтіхи, адже за жодну презентацію на Україні тобі не платили, а ще і доводилося домовлятися про рекламу, думати про купівельну спроможність відвідувачів. Часто читачам-безгрошівникам ти просто дарував книжки, коли вони просили, бо не терпиш людського приниження і не хочеш сублімувати власний "тернистий" шлях садо-мазохістськими шоу.

А нині тобі байдуже - бути чи не бути. Себто куплять чи не куплять. Ти написав кілька непоганих, скромно кажучи книг, і finita la comedia. Решта - справа літературних агентів та книгорозповсюджувачів. (Забуваєшся, чоловіче, що прийдеться повертатися у Мічурівку...)

Ти мав би хвилюватися, адже маєш першу зустріч за межами мазеленду. Натомість відчуваєш якесь кретинічне спустошення, мовби твоя життєва наснага, зрадивши, пішла у кущі з кимось іншим. Алкоголь і ментолові чари узбецької поетеси - не найліпший супутник налаштування на презентацію. Може, прогулятися довкола озера, що гордо красується неподалік, напустити на лоб горду задуму і меланхолійну печаль про світову скорботу? Не виходить... і ти вже знаєш, що будучи - уявімо таке перевтілення - німецьким поетом і маючи (як ці твої колеги, незалежно від рівня таланту) постійні стипендії і ґранти, ти б теж писав лубкові абстракції, займався би паліндрономами і грою зі звукописом, бо той оголений нерв твоєї творчості (так визначають її на твоїй батьківщині) обріс би тут надійним захистком добротності та стабільності.

Хоча відомо, який філостерсько-сірий (з домашніми халатами та дієтичним раціоном) спосіб життя проводив великий живописець Рене Маґріт, але тотальний неспокій і розлиту у повітрі екзистенційну катастрофічність потребував і зумів побачити. І не заступали йому внутрішнє око пудинги і домашні капці, бо у високому мистецтві немає канонів. Адже Маґріт не шукав штучного натхнення у добре спланованих параноїдальних епатажах, як Далі, хоча, можливо, Сальвадор був таким же параноїком, як ти Максе, працівником макаронної фабрики. А звідки брав потуги на відтворення голосу вселенського нерва композитор Шостакович, всуціль скований більшовицькими догмами? Напевне, топос географії щось значить лише для малих і посередніх талантів. Великі дивляться повз топоси і суспільні формації, напрями і середовища. Великі митці - поза законами, витвореними посередностями.

Гей, Іщенку, у тебе знову починається припадок mania grandiose? Піди - і таки прогуляйся довкола чистенького і карткового, аж до неприродності, озера і полюбуйся красотами, витвореними німецьким "філістерським" хистом...

Десь за три години перед презентацією тобі раптом стає погано. Ледве добігаєш до унітазу - і починаєш нестримно вивергати перегорілі вина і ментоловий чад. Це триває занадто довго, і ти, знесилений та занечищений, подумки називаєш цей процес блювотинною менструацією. Жартуєш над собою, але раптом дотямкуєшся, що твоє хвилювання заховалося за сім шарів свідомості і дає про себе знати то блювотиною, то несподіваним потовиділенням. Все це малокрасиво і малоромантично, принаймні мала би спостерігатися байронівська блідість щік, запаморочення і безперервний комплекс вдячності перед господарями, що запросили саме тебе, бо на твоїй батьківщині, мовляв, безліч хороших поетів.

Але ти, голубчику, просто блюєш і пітнієш, знаючи, що твоє запрошення - не закономірність, сотворена працею, а випадок найчистішої води. І ти починаєш розуміти, що вдруге такої випадковості уже не буде, бо лише найкумедніші марґінальною гоноровитістю та настороженістю до не "своїх" провінціали потайки надіються, що у світі їх знають, читають і лише зловорожі підступи недругів поки що перешкоджають їм прокинутися знаменитими. І ти починаєш ясно усвідомлювати: щоб тут серйозно трактували тебе і твою творчість, слід бути у декілька разів освіченішим, особливо лінґвобагажем. Адже ти належиш до національної спільноти, котра у пересічному європейському сприйнятті не асоціюється з шелестом книг і великими здвигами творчого духу... Шанують сильних, а твоя держава не видала тобі такої індульгенції. Отже, маєш удесятеро більше працювати, написати і вміти, щоб витягнути на собі - і на кількох подібних, перевернувши чиїсь стереотипи, початки поважнішого сприйняття великої, але не прочитаної і не осмисленої у світі літератури твого народу.

Узбецька поетеса прикрасилася так, мовби їй мали зараз вручати круту премію. Поети суть діти, нехай їм буде і за сорок, хоча таке, особливо жіноче поетичне "дитинство" нерідко мостить яскравий відтінок трагіфарсу і трагіпародійності...

У залі для презентації було де впасти і ста яблукам. Близько двадцяти чоловік - присутніх - були або літпрацівниками організації і припленталися з обов'язку, або берлінцями українського походження, які випадково дізнались зі спецпреси про зустріч і придибали, скажемо суперкрасіво, за велінням серця; плюс Кульжан і перекладач. Потім Макс помітив і двох журналісток, як йому пояснили, з поважних газет (навіть давав інтерв'ю, яке через два тижні - ви уявляєте? - було видрукуване однією з поважних).

Максим читав вірші, кілька дідусів і бабусь сплакнули від некеровано нахлинутої туги за рідною, уже багатьма призабутою мовою, за молодим, дорогим і незбулим... а ти, український поете (та "мічурівський", голубчику, не бійся мікро-, тоді і макро- не лякатиме, скажімо: європейський поет Іщенко" чи "світовий поет Макс"; байдуже, що це абракадабра, як і термін "світова література") є лише уособленням, нинішнім і хвилевим, складного емігрантського психостану, вони так би раділи і віршам сотні інших "спілчан" чи "гупівців".

Адже плакав від розчулення інший Максим, котрий Горький, слухаючи творіння початківців. І окремі - та що там, більшість! - клювали на вудочку сентиментального сановитого старця, мовляв, Сам плакав, слухаючи мої читання. Але це був лише плач від розчулення, мовляв, такі молоді, а вже щось пишуть, і я колись був молодим...

Тебе провокативно спитали: "Чому у ваших віршах не згадується слово Україна?" Ти провів паралелі з Блоком, котрий у таких випадках зауважував, що всі його поезії про Росію... Якийсь сухоребрий і висмоктаний дідок з направду цапиною борідкою, очевидно, переконаний русофіл, сливе залементував: "Як? Що? Ви смієте себе порівнювати з Блоком?! І не було на те ради...

Але його зацитькали, і презентація вступила у ясні зорі і тихі води низькотемпературних пристрастей. Перекладач читала російськомовні підрядники, дехто позіхав, інші здивовано цмокали, треті - перемовлялися, одним словом, все було good and beautiful. Ти був, звісно, готовим і до двогодинних слововиливів. Але десь на п'ятдесятій хвилині натякнули, що пора закінчувати; ти прочитав свого концептуального вірша, домашню, так би мовити, консервацію думок і подякував. Все, за винятком дідка з цапиним відростком, відбулося чемно і пристойно, гладко і напомаджено. Ти навіть почув компліментика (шкода, що вже не було іспанської знаменитості, ох, як шкода...), типу, ваша література є багатою і перспективною, коли має таких поетів, як ви, Максиме. Деякі німецькі українці ще питали тебе: "Як там, у вас?" чи "Як там, у нас?", ти розводив руками, мовляв, самі читаєте газети... Узбецька поетеса мала піднесений настрій, тебе запросили до мініфуршету, і навіть відповідальний за вміст алкобару дивився на тебе дещо прихильніше...

Ти багато пив, і скляний божок уже перестав тобі будь-що нашіптувати. У нього багато роботи, багатьох слід посадити на склянку; він працює з тими, хто вагається. А тебе, Максе, віртуальний апологет скляного ритуалу, вже, напевне, знову вважає своїм хлопцем, на якого не варто тратити сил. Але високоякісні вина не нищать так по-слов'янськи, і наповал, як сорокоградусні стимулятори, і ти довго цмулиш, завтра ще культпохід до китайського ресторану, а на післязавтра - авіаквиток до Києва...

Вина змішувалися, ставало чимраз веселіше і впевненіше; ти, Максе, мав сьогодні грандіозну презентацію з іноземним глядачем та іномовною пресою, ти є одним з піонерів української культури у Європі, ось-ось почнуть перекладати усі твої вірші, навіть те, що пробував римувати у старшому шкільному віці. Нічого не знаєш, ніяких мов, окрім рідної та російської, байдуже, що тих читачо-слухачо-глядачів було сьогодні заледве двадцять, по барабану, що Чехова і Пєлєвіна тут частенько називають українськими письмаками!

Навіть Кульжан зараз видається доволі привабливою, та що вже там - майже перезрілою рубенсівською красунею. Працівники літературної міні-імперії розбрідаються, Кульжан знову підтримує твою нетривку ходу, і ти опиняєшся у її ментолових апартаментах. Вона хвалить тебе за спокій і пристойне поводження на презентації (ніби чекала, що ти витягнеш там бурдюк кумису або будеш розповідати про проблеми бавовнопереробки), хвалить твої вірші. Фіміам куриться аж до стелі, а ти, як і більшість митців, нестійкий до похвальби, наче дитина, котрій дядько з виразними ознаками педофілії дарує шоколадку...

Ось ти вже голий, перезріла рубенсівська красуня галопує на тобі верхи, блаженно усміхаючись і керуючи твоїм природженням. З уст поетеси скочується цівочка слини, і ти підозрюєш, що вона чекала весь день не стільки твоєї презентації, як цього насідання і простромлювання свого недолюбленого тіла твоїм, хай буде так, стрижнем.

Вистава триває кілька годин. Коли ти поволі тверезієш, дбайлива кульжанівська рука підсовує горнятка з бальзамами, впереміш з водкою. А власниця уважної і небайдужої руки і далі гарцює на тобі, мов шалена у любощах цариця Клеопатра...

Прокидаєшся близько обіду з легкими ознаками посталкогольного делірію. У кутику власної кімнати бачиш тінь, може, це Кульжан, Ольга або Інна, яких ти ніколи не любив, злилися в ерінію помсти за їхні зневажені жіночі почуття? Підходиш ближче, труси прилипли до тіла, о піонере української культури у Європі... немає нікого і нічого. Зненацька тобі причувається - так ясно і чітко - різкий телефонний дзвінок, мов ляпас в обличчя. Підходиш до слухавки - нічого... Знесилено сідаєш на ліжко, одержимий припадком мазохістичної ненависті і самообридження.

...Мудаку мічурівський, ти ще маєш сором і відвагу інколи думати про Бога? Викінчений алкоголіку, ти ще сподіваєшся залишити пити? Трахальнику дурноголовий, ти ж не любиш майже усіх жінок, з якими доля зводить у ліжку... Історія з Марією - розплата за нелюбов. А ти думав, що не існує великого закону рівноваги? Ці організатори уже не дочекаються твого від'їзду, бо післязавтра сюди прибуває відомий французький прозаїк. Тобі було нецікаво читати його анемічне словоплетиво? Йому від цього ні холодно ні жарко, дріб'язковий літературний ревнивцю. Випали з себе - вогнем і залізом! - симптоматику заздрощів, бо станеш таким же зачуханим провінціалом, як і ті, кого ти зневажаєш... Якби ті, котрі тобі пишуть і виловлюють кожну нову публікацію, знали, яка оаза сміття розквітла в епіцентрі "ніжної", "ліричної" душі їхнього кумира... Йди у похід за іманентним "я", можеш навіть перестати писати, лише мусиш віднайти себе кращого, дитинного і незіпсованого - інакше не смій сідати до письмового столу. Або моральна і фізична аскеза, або деградація, недолугих компромісів не сподівайся...

Незвідане долі потрясіння охопило Максима. Кульжан...алкоголь...я все більше нарощую всередині потвору, котра хоче хліба і видовищ... І ця потвора спроможна вбити мою здатність записувати Божі диктанти... Не можна жити ненавистю, бо її чорна кров висушить мою первісну дитинність... Не можна спати з жінками, яких не люблю, краще вже вдатися до послуг жриць кохання, бо хіба така любов, як вчора з Кульжан, не є переступом, котрий оскверняє і мене, і її... А якщо вона мене любить, то повинна почути правду... Адже максималізм робить мене поетом, а брехня та імітація любові знищить дароване мені диво уміння переплавлювати варварський хаос на поезію. Залиш патетику, Максиме; ні, не залишай нічого, що є органічним для тебе... Вибери правду вчинку! Або від сьогодні або вже ніколи!

Максим Іщенко рвучко поцілував образок Богоматері, і йому здалося, що кімната наповнилася сяйвом.

Що було потім? Спочатку - розв'язні, а потім чимраз несміліші і розпачливіші запрошення у гості до Кульжан. І ти пішов у гості, але лише сказати, що дякуєш за все і просиш пробачення, бо нелюбов може лише руйнувати. Кульжан плакала, запевняючи, що любить тебе навіть більше...коли була ще юнкою...аніж колишнього чоловіка... Ментолові чари, а може, велике і нещасливе серце цієї жінки розпалювали тебе, поете; ти записав кілька її адрес, дав свою, хоча прийшла гадка перекрутити. Але ти відкинув її, ти чесно сказав Кульжан, що інтим припиняється. Вона плакала, але пішла з тобою до китайського ресторану, де голова фундації - з розрахунку на тебе - хотів знову набрати піраміду алкоголю. Ти ошелешив його відмовою. Очі літературного шефа стали напівокруглими від здивування, власниця ресторану увічливо перепитала, де Україна знаходиться, це ж Польща, чи не так. Ти мляво заперечив, не маючи сьогодні охоти до географічного просвітництва зєвропеїзованих китайських торгашів. Паличками їсти не зміг, взагалі було чомусь гірко. Несмачно і ніяково. Ти пив лише сік, адже знав, що півсклянки вина потягне за собою літру змішаного трунку і ментолову світлицю Кульжан. Усі навколо потроху випивали, узбецька поетеса витирала очі хустинкою. І тобі знову ставало шкода, що так безбарвно проводиш свою останню берлінську ніч, яку міг би завершити пантагрюєлівською гулянкою і донжуанським поєдинком з Кульжан. Скляний божок просив і лаяв, лаяв і просив, наводив твоєму вухові десятки аргументів, але на цей раз ти був нечулим до його пристрасних шаманських замовлянь. Тепло прощався з господарями, розуміючи, що їхня ввічливість й усні запрошення - лише данина специфічному ритуалові, що входить до кола їхніх обов'язків. Великого і шляхетного, близького і рідного тобі духом письменника з Іспанії не було, і лише Кульжан (аж язик не повертається називати її узбецькою поетесою) було направду сумно і холодно від твого від'їзду. Вона страждала, це було надто помітно і ти - о парадокси! - пожалів її і, зламавши рішення, провів ще півночі у її номері, без бальзаму і чарів, тверезим і вимордуваним. Кілька разів подумки ти зневажав себе за маразматичну доброту, особливо тоді, коли дивився на це напівбрезкле, напівстарече тіло, що було понад силу після мічурівського інтиму з двадцятилітньою Марією... Але ця дивна Кульжан осипала тебе такою ніжністю і покірливою жіночою відданістю, що це химерно компенсувало інші перевитрати. Ти навіть щиро поцілував її декілька разів і погладив по голові, не дозволю вдови брати, вдова вміє чарувати, і вона тоді розридалася так сильно, так важко. Здавалось, що це плаче від розчулення і зворушення людським ставленням весь многотерплячий народ з колишньої імперії зла. Ти був заскочений чимось непланованим, негаданим, що ніяк не укладалося у твоє нарцисичне та маскулінно-українське розуміння. Кульжан розповіла тобі про полишених на її батьківщині двох дітей, яких доглядають її старенькі батьки, а також про деякі особливості німецького літературного бізнесу.

Ти спав три години, а зранку заздалегідь замовлене таксі уже чекало. Розкішна резиденція ще дрімала, лише Кульжан, знову неплановано і непрохано, вибігла, заплакана, тебе проводжати до аеропорту. Знайшлася таки, чоловіче, єдина жива душа у тому меркантильному мегаполісі, якій був небайдужий, ох, небайдужий твій від'їзд... Ви пили чорну, як око демона, каву. Кульжан схлипувала, і ти раптом зрозумів, що ще, можливо, зустрінешся з цією жінкою, адже вона розбудила у твоїй душі своєю делікатною жертовністю якусь анемічну і заснулу струну...

Треба вже йти. Посадка оголошена, Кульжан залишається за парапетом, і тільки її бездонні очі, наче квінтесенція жіночої справжності, моляться і вболівають за твою щасливу дорогу на Україну...

31.

Знову Мічурівка. Знову вугільний чад і вугільні обличчя твоїх співвітчизників. Немає любові, немає віри, навколо лише напівтваринне виживання десятків тисяч інфузорій туфельок у людській подобизні. І тобі здається, що мічурівське довкілля просякнуте лише прахом юнацьких і дівочих сподівань, лише відстояним смородом топосу поразки, агресивної мізантропії, лише міазмами розпаду...

Вчора розшукала Наталя Едуардівна, ви, мовляв, були у Берліні, чи не могли би ви розповісти нам і студентам про закордонні враження, а потім, типу, знову посидимо, як минулого разу, під орудою Микити Калениковича, подискутуємо. Максима пересмикнуло. Ні, красненько дякую, але я не можу, колись іншим разом; Едуардівна напирає, я ж вам сказав, дякую, але не маю такої можливості, збивався голос поета до верескливого тенору. Ображена доцентша пішла, не попрощавшись...

По-перше, не хочу бачити там Марію, не хочу знати - вийшла вона заміж чи ні, переїхала чи не переїхала, а то ще розцінить мій прихід як спосіб зустрітися з нею, забагато честі, краще порожнеча і відсутність наївного очікування "особистого" щастя. По-друге, коли згадаю старече роздратування Калениковича і його "дискусії", обличчя - деяких, не всіх! - студентів-філолухів, що просять цегли, а не поезії, стає недобре. Це ж наче говорити до папуасів, літературна зустріч як форма канібальського пожирання лектора, медитації про поезію, що сприймаються аудиторією, наче незрозумілі заклики і вигуки космічного пришельця, прихід як форма духовного жертвопринесення...

Нехай ображаються, вважають гіпертрофовано-амбітним чи хворим mania grandiose, переживу. Та й взагалі, кого з живих письменників порятувала чи підтримала частина цієї так званої інтелігенції, цих ображених і сальєристичних провінціалів, котрі іноді дивляться на тебе такими ненависними очима, що майже бачиш їхній метафізичний камінь за пазухою. Обмежені філістери, котрі претендують на любов до літератури лише у некрофільському вимірі! Бо живим ти завжди видаватимешся більшості з них вискочкою, котра у чоботях преться до "храму", малозрозумілим вар'ятом, у кращому разі "класиком". А в це формулювання уже скільки вкладено міщанської іронії, недоброї крамарської зловтіхи, плиткого філістерського нерозуміння: "Що ж це таке, мовляв, коїться, люди добрі? Хто преться стати поруч з нашими світочами духовності?", що ти, безперервно чуючи такі сумнівні компліменти, лише боязко втягуєш голову у плечі, мовби чекаєш каменування, морального поганьблення чи вигнання з порядного та пристойного товариства...

Це ж добропорядні і добропристойні довели до творчої імпотенції і манії переслідування - у формі страху будь-якого підпису - Михайла Яцківа, це шановані і шляхетні точили кров з Франка кпинами і пересудами, ненавистю посередності і марновірним страхом перед інтуїтивним розумінням його величі. І ці галюцинації його останнього страждальницького десятиліття, його комплекс Драгоманова (останній несе мотузку, щоб Франко повісився, чи погрожує розстрілом) і голоси духів, які прирікають на самітницьке життя у якійсь горі на 18000 років, і страх чорної жінки, котра ходить попід вікном, аби його вбити - чи не було все це спровоковане, помимо об'єктивних факторів, і методичними стараннями добропорядних землячків?

Але така саморукотворна самотність, Максиме, теж паралізує тебе. Ти не хочеш ні з ким говорити (синдром Берліну), не хочеш зустрічей, і навіть літературні розмови остогидли тобі. Бо ти бачиш у спілкуванні з багатьма людьми, котрі творять нову літературу, вже не хвилююче казково-романтичне братерство потужних особистостей, а інтриги і конкуренцію, нігілістичне критиканство і ревнощі. Твій післяберлінський ескапізм починає, спочатку так легенько і малочутно, тхнути...

Згадай про сяйво жаского містичного відчуження навколо Августа Стріндберга, його напади хвороби і ненависть навіть до своїх найпалкіших шанувальників, що іноді коротали сотні чи тисячі кілометрів, аби з ним, страшним у власній хворобливій гордості та стражданнях, зустрітися... Згадай про маловиправдану (втім, хтозна?) самоізоляцію Селінджера, котра лише підігріває інтерес журналістів-зівак, зрештою, про літературоненависництво Осьмачки, що прочитував у кожному порухові небайдужої до його долі руки лише підступи і отрутофобію, навіть тотальну змову, аби відібрати, мовляв, у нього майбутнє нобеліанство. Ти ж не хворієш, поете, нобелепараноєю, що, здається, теж підточує українське поспільство; як це так, типу, маємо таку потужну літературу і ніхто нам цю премію не підніс на тарілочці з жовто-блакитною стрічкою...

І у цьому наївному чеканні нобелівської жар-птиці відбиті всі національні болячки світосприймання, весь романтичний інфантилізм і самозакохане лінивство...

Але були інші приклади, чоловіче. Згадай Маланюка, що в багатьох, хай і тематично однобоких віршах, зумів піднести бичувальницький патос до сили звучання гласу пророка Ієремії. Маланюк опинився поміж двох вогнів, більшовики обзивали його фашистом і духовним Квазімодо, а діаспорні критикани - національним мізантропом і поетом тьми та хаосу. Важко сказати, наскільки переймався цими філіпіками пан Евген. Але, принаймні, ніщо не заважало обличителю виразок рідного менталітету вести інтенсивне особисте життя, іноді бігати лісом голим, наче сатир, розумітися на коштовних напоях і шанувати гурманські наїдки. Його лірика заліза і крові начебто накладалася на внутрішнє поетове офіцерство і кодекс честі, але у приватному житті епікуреєць часто перемагав нещадну садо-мазохістську ієреміяду залізних маланюківських строф... Проте кончина харизматичного мілітарного митця була трагічною, як і несамовитого Пантелеймона. Той помер у своїй Мотронівці, незрозумілий і відкинутий поверховою громадою, стискаючи у руці перо... Кажуть, що на Кулішевому похороні було...декілька людей. Так само, у самітній парубоцькій квартирі, на новому континенті, знайшли захололе тіло патологоанатома й аналітика національних пухирів та виразок... І востаннє гедоніст та життєлюб викинув химерну гримаску, востаннє воюючи з ортодоксальним стоїком, адже у кишені Маланюкового піджака знайшли невикористаний квиток на оперу...

Немає, Максиме, рецептів літературної поведінки, відсутні аксіоми, винятків більше, ніж правил, логіка відпочиває. Проте нові літературоміри (на кшталт землемірів), вочевидь, знають, що хаос з його могутніми інстинктивними відрухами і деструктивом теж не є супутником майбутніх історій літератури, котрі мусили б творитися рівновеликими до письменницьких талантами.

Не пишуться вірші, поете. Ти насильно намагався зварґанити щось під настрій на взірець Горацієвого ("Чернь профанічну ненавиджу") чи Франкового ("ненавиджу низьку юрбу"), але виходять якісь алогічні уламки мізантропійного келійництва і анахоретської поезопубліцистики. І ти розумієш, що поезія, підсвічена озлобленням і ненавистю, мертвонароджена і хвора, мов неждана дитина, зачата у материнських чреслах ґвалтом і нелюбов'ю. Ти соромишся власного відрухового людиноненависницького ритуалу і викидаєш його мимовільне віршоване свідчення в унітаз. Хай пливе, розмокле і смердюче, каналізаційними відстійниками і клоакою...

Спустошену тишу перериває стукіт поштарки, що приносить листа від Кульжан. Твої очі несподівано зволожує зворушення і звичайна вдячність. Ти ще не остаточно відвернувся від світу...

Тобі раніше приходило багато листів - сентиментальних і нецікавих, вкрай захоплених і канцелярських, наснажених згустками сторонніх енергій та енергетичними порожнинами, мовби людське тіло з акуратно вирізаними професіоналом-хірургом внутрішніми органами...

Але цей лист особливий. У ньому - неслов'янська жіноча туга і меланхолійна самозречена любов; може, і справді, у твоїй особі Кульжан зустріла власну мрію і її сексуальні ескапади були лише свідченням надмірної внутрішньої радості та запізнілого третього цвітіння...Вона перекладає твої вірші, домовляється за їхнє німецькомовне видання ("хоча не варто переоцінювати книжку, не перекладену професійним тлумачем"); як багато вдатна зробити одна людина, керована любов'ю. Адже ті ж вірші читали (читали?) твої видавці й ортодоксальні недруги, байдужі і небайдужі знайомі та незнайомі. Ти розчулюєшся і, хоча не любиш Кульжан, твій ангел-охоронець знову дає якийсь знак, котрий необхідно збагнути і вичленити з хаосу випадкових зустрічей та необов'язкових розмов, переплетінь чужих облич і доль, несумісних з твоєю. І ти раптом виразно чуєш благісний легіт вітерця, спричинений херувимськими крилами покровителя...

І ти починаєш думати над своїми, іноді напівістеричними, перепадами настрою, над спорадичними звертаннями до Бога, і зненацька розумієш - так чітко і виразно: якщо не змінишся, то ці метання і неврівноваженість є початком затяжної агонії поразки. Спитай себе, поете, будь чесним з собою, чи любив ти когось по-справжньому, окрім віршів? Пристрасті молодечих літ не враховуються, всі проходили через це горнило. А може, кохання до Марії було лише підсвідомою потребою внутрішнього омолодження? Адже навіть Шевченко закохувався, ігноруючи тягар років, у чимраз молодших жінок...

І твоя хвилююча сентенція: "Справжній митець починається там, де закінчується людина" чомусь не спрацьовує і не гріє... Адже тобі відоме спустошено-нарцисичне світосприйняття деяких літературних ідолів, коли іноді складається враження, що ти вже спостерігаєш за людською оболонкою, і будь-яка теплота чи людяність давно віддана у жертву зловісному внутрішньому двигуну, що виробляє нові і нові - цікаві і талановиті, а іноді й блискучі - твори. І ці письменники нагадують тобі професійних спортивних чемпіонів з гіпертрофовано-розбухлими чи по-нелюдськи звуженими певними групами м'язів, котрі слугують лише для беззмістовного і безглуздого (?) успіху: швидше пробігти, дальше чи вище стрибнути, влучніше і міцніше заюшити кров'ю ненависне лице суперника. Якийсь варварський вульгарний дарвінізм, щось первісно-дике присутнє у цих поєдинках спортовців... А хіба наклади і рейтинги, інтерв'ю і презентації не є рафінованою формою такої ж конкуренції, безжального віртуального поєдинку за духовний вплив, популярність, владу над умами? І хоч література сьогодні скотилася на марґінеси впливу, але брати участь у цих жорстких перегонах літературних колісниць означає загубити внутрішню ідентичність, знищити у собі Маленького Білого Хлопчика. Ти цього хочеш, Максиме? Тобі направду потрібні закордонні поїздки та іномовні переклади, прес-релізи і прес-конференції, безперервні просвітницькі оповіді про Україну та її літературу? Сукупність цих подій зможе зробити тебе щасливим і дати ні з чим незрівнянне відчуття внутрішніх радощів?

Адже щодо Вітчизни, поете, ти не маєш жодних ілюзій: талант тут малопотрібний, і ти є фактичним літературним парвеню на своїй землі. А проштовхуватися ліктями, плазувати перед потрібними дядьками і тітками ти не збираєшся, бо це значитиме абсолютне звуження свободи у твоєму анархічному серці. Ти не будеш випрохувати грошей і премій, роз'яснювати кожному зустрічному про що ти пишеш і що ти хотів цим сказати, як розуміти он те чи он це. Ти хворієш, чоловіче, типовим і нудним літературоцентричним комплексом, інтуїтивно сахаючись і ненавидячи його, а також припадками туги за ідентичністю і спорадичним бунтом супроти цупких тенет літературоцентризму.

Сьогодні випадково побачив Інну. Аж заіскрилася вся, хотіла щось сказати, вже зупиняючись. Але ти, навіть несподівано для себе, лише згірдливо та холодно кивнув і пройшов далі, майже втягуючи літературну голову у літературні плечі. Ти розумієш, що Інна не заслужила такої театральної, але від того не менш жорстокої, іґнорації. Вочевидь, тебе приваблює краса морального садизму як естетичний феномен...

Ти ж завжди вважав, а останнім часом і поготів, що коли у творах етика превалює над естетикою, то ці писання є маловартісними. Здається, крутий переступник усіляких табу Оскар Вайлд сказав, що літературна щирість є останнім бастіоном нездарності... І поезія - як на 3/4 відстійник ґрафоманії - з її воланнями до "духовності", з її лементами про "босоногість", з її вересками про "солов'їність" уже навіть не дратує тебе. Естетичний спротив до неї перегорів у твоїй душі, ти фактично перестав читати нові, новіші і найновіші поетичні артефакти, ознайомлюючись з ними у пропорції 20:1. Себто з двадцяти нових поетичних збірок, що також були чиїмось життям і, може, єдиним засобом самоствердження, ти прочитував одну; як правило, тих авторів, до яких ти ще відчував тонесеньку смужку горизонту сподівань.

Але і вони часто впадали у маразм самопереспівів, у волосяницю-пастку самоповторень, часто нагадуючи лише бліді гротескові тіні свого колишнього "я". Їх псували роки, непохитна віра у власний високий талант, не підкріплена духовним саморозвитком. І ти розумів, що багатьом талановитим роблять ведмежу послугу, бо, стаючи сливе всезагальними літературними улюбленцями (тобі така дивовижа не загрожує ніколи), вони втрачають відчуття, важливе для кожного письменника: безперервної недосконалості власних творінь, намагання їхніх покращень і поривів до нового, вміння боротися з власними літературними переконаннями, які, навіть у найталановитішому варіанті, містять у собі зерно авторської ортодоксії...

І ти відчував, що вичерпав себе попереднього, і тепер перед тобою є, як у народних казках, лише три шляхи...

32.

Якогось мічурівського дня, себто, користуючись псевдобароковим означником, золотою осінню, Максим Іщенко відчув шалену відразу до будь-якого спілкування. Здавалось, ще трішки - і його руки та ноги почнуть заростати дикою вовчою шерстю, що блищатиме на сонці відсвітом стародавніх степових оргій і кривавих скіфських ритуальних умертвлень... Ще хвилина - і він замурує себе у винайнятій келії, накаже наглухо позаклеювати вікна, назавжди зачинити двері, щоб не чути антипоетичних голосів зомбованої черні, не бачити місцевих охлократичних чиновницьких мармиз, не думати про страшну прірву без дна і без країв, куди котяться його земляки і всі українці з Вітчизною впридачу...

Ніде немає Марії, не чую про неї, не бачу її, чогось мені чудно, чогось мені дивно, вже мої милої третій день не видно, і не побачу вже ніколи. Як страшно, при живих і здорових людях, умертвляти любов, допустивши євтаназійний експеримент з власним серцем. Як це - ніколи?

Марієчко, дорога моя! Виходь заміж за іншого, я згодився б і на те, щоб бачити тебе раз на кілька місяців, я навіть не буду випрохувати у тебе інтиму, тільки не завдавай мені найвитонченішої і найжорстокішої кари - власної безнадійної відсутності. Я ж маю дурне і горде серце, бо не шукатиму тебе і не добиватимуся зустрічей будь-якою ціною. Я можу навіть померти з розпачу і голоду у цій винайнятій в'язниці, яку швидко буде нічим оплачувати, і ніколи не дізнаєшся, як я тебе любив, як ти заступила мені світ, спричинившись до неприродньої концентрації - відчувати життя лише через одну людину, бути наркозалежним від тебе, Маріє...

Ти сфокусувала у собі всі алкоголі та антидепресанти, коректори і стимулятори психіки. Кульжан прислала ще одного листа, кличе мене до Німеччини, працює над виходом німецькомовного варіанту моїх поезій, а мені навіть це байдуже... Невже я би проміняв літературу на тебе, папушу на душу проміняла, Маріє, я ж би зненавидів тоді тебе найчорнішою ненавистю...що робити?.. постіль мою устелено шальками терезів*...

Навіть якби ми (випадково чи навмисне) зустрілись, я б нізащо не розповів тобі про отруєння тобою, бо це означало б покласти нотаріальну печатку на віртуальному документі власної нищівної поразки. Нікому не робитиму сповідей про свою епілепсію кохання, заштрик знахарським дурманом, чорну симфонію невзаємності... Треба зжитися з цим, адже зріднюються люди з каліцтвами та виразками. Кажуть, що кохання приносить підйом відчуттів, якусь там працездатність, щось плетуть про енергію та умиротвореність... То ж знайте, безтурботні щасливці, що існують трагіки, для яких кохання є надважким тягарем, паралічем мислення, зупинкою нормальних процесів, одним словом, як сказав би досвідчений психіатр, нахилом до істеричної драматизації. Параноїдальної романтизації. Надцінної ідеологізації. Біснуватої фетишизації. І все. І нема на те ради...

Ти почала мені снитися кожної ночі, ти - упириця, що присмокталася до мозку, викрадаючи у нього енергію та здоровий глузд. Люди сахаються і бояться таких почуттів, через те майже ніхто, принаймні у глибині душі, не співчуває мені, вважаючи викінченим вар'ятом, навіть якби я провів перед знайомими сотню сеансів-сповідей...

Так, я знаю, що за все існує відплата. Ось і прийшла вона до того, котрий вважав себе холоднокровним експериментатором з \і змішування слів... Чому я тоді поплівся до цієї плебейської філії, чому зустрічався потім з нею, чому дав серцю волю? Та ж ця любов донищить мене психічно! Я прикладаю будь-яку ситуацію тільки до Марії, я готовий їй присвятити кожен вірш і кожну поему, але їй не потрібні ці старомодні байронівські самопожертви, лише гроші і трахання з апаратом у людській подобі, котрий безнастанно продукує долари, євро, навіть гривні... Ліпше би вже вона виїхала у якийсь ковбойсько-індіанський чи індустріально-страхітливий штат єдиної ще у світі постмодерної імперії-суміші сотень етносів. Тоді би, може, відпустила мене ця аномальна і підступна аура її можливої близькості, ця страхітлива перевтома її присутністю, це садо-мазохістична тортурня її диханням. Але я не бажаю їй розчинення, неіснування, бо тоді зникне надія навіть гіпотетичної можливості колись зустрітися. Але якби ми і зустрілися...ні, не треба цього інтимізованого обману...єзуїтського фантому.

...Ось вона іде попід руку зі зловісним череванем, що годиться їй радше у батьки, і тобі здається, що зміг би зараз скосити автоматною чергою ці мезальянсові фігури; короткі стогони, ріка крові. Тебе арештують на місці, довічне ув'язнення, пиши тепер, Максимцю, свої серафічно-філософські поези... Але ти проходиш мимо, вона побачила тебе і заточилася, зловісний черевань допомагає втриматися, а ти холодно киваєш їй головою, наче начвертьзнайомому п'ятдесятирічному дядькові з сусіднього під'їзду...

А може, Маріє, ти теж караєшся безмежними ночами від жалю, і здригаються твої плечі від старої, як небо, жіночої розпуки?

...Ти, несамовито пересилюючи себе, лягаєш до ліжка з бізнесменом-череванем. Ти іноді хочеш, щоб він зрадив і не був таким солодкаво-правильним, тоді ти мала би підстави виплеснути власну агресію антикохання приступом істеричних сліз. І ніколи б він не дізнався про справжню причину твого стихійного сімейного бунту. А інколи надходить божевільна думка про те, що було би добре, якби твого чоловіка кастрували, і цей євнух був би неспороможним до виконання навіть машинально-заслиненого подружнього обов'язку. Але нічого не відбудеться, біля тебе далі звучить цей прісно-правильний голос нелюба, і якоїсь безмежної ночі тобі шалено захочеться зірватися зі шлюбного ложа і йти, йти, йти, наосліп і навмання, шукаючи свого коханого Максима...

Напевне, тобі викінчено байдуже - є я на світі чи немає мене, люблю я тебе чи не люблю, бо ти ніколи про мене не згадуєш, лише у глибоких снах, раз на кілька років, приходить до твого ліжка напівзабута fata morgana.

...Одного разу, коли ти уже матимеш сина і промине кілька літ твого відносно щасливого і безбідного життя, тобі насняться власні передродові перейми і зневоднення, болі, які ріжуть, рвуть, колять і душать водночас. І твоя дитина не може через відсутність довколоплідних вод появитися на світ. Тобі роблять кесарів розтин, ти божеволієш від болю і народжуєш...дорослого Максима, який одразу повідомляє тобі, що є батьком твого малолітнього хлопчика. Тобі страшно за власні чресла, що є вмістилищем нелюдського інцесту, ти викрикуєш у післяродильних мареннях рядки з власних, давнозабутих, та Максимових віршів, здається, що тебе проклинає, тобою гордує і гидує весь світ. Твоє обличчя, спотворене мукою протиприроднього народження, вкривається плювками перехожих, що насильно вриваються у заміську герметичну родильню. Тебе починають кусати і товкти по голові і животі якісь незнайомці у масках кольору хворої крові.

Ти кричиш так сильно, що твій підстаркуватий чоловік-бізнесмен нажахано зривається з ліжка і довго, майже до третіх півнів, шепоче ласкаві і ніжні слова, витираючи твій лоб від реактивного крижаного поту...

Я намагався забути тебе у берлінському вояжеві, розчинитися у ненатлому лоні Кульжан, втопитися у водці і шнапсі, розширити онтологічну зацикленість. Але до біса ці холодні книжкові слова, ці засушені кальки живої пристрасті...

Що ж, ти перемогла, Маріє, якщо твоя перемога через багато років не стане пірровою. Я знайшов і одразу втратив тебе посеред жорстокої власним пофіґізмом юрби, що завжди була найстрашнішим нищителем білих ворон. Ти - дочка і дружина добропорядних. Ваше плем'я ненавидить таких, як я, рештками млявої інтуїції відчуваючи їхню інакшість. Кожна птиця знає свого Гриця, але поетам за життя ніколи не було відведено "пристойних" місць у хиткій ієрархічній суспільній драбині. Навпаки, вони завжди були - на щастя для них! - свідомо чи напівсвідомо погорджувані халіфами на годину. У найкращому разі їм пропонувалася роль двірцевого блазня. А хіба блазень може страждати, і хіба можуть текти його гримованим обличчям справжні, а не театральні сльози?

Але що тобі, Максиме, до всіх абстрактних розумувань про роль і місце поета і поезії в соціумі. Адже всі означники, лише набравши привабливої форми і трішечки людського тепла, моментально застигають у тотальному навколишньому морозильнику і робляться мертвими квітами.

Що тобі до цього некрологосного гербарію, коли ти не можеш дати ради власним прокиданням і засинанням, що починаються і закінчуються словом "Марія". Неначе світ розділився для тебе на дві страхітливо-диспропорційні частини: з одного боку Марія і пов'язане з нею, з іншого - все, не дотичне до твоєї кралі.

Лише твоя бідна і поки що закинута поезія застрягла поміж цими нез'єднувальними диспропорціями і простягає тобі найдорожчі паперові руки: "Обійми мене, Максиме, адже я - твоя єдина незрадлива жінка. Пригорнися, лицарю абсурду, й усе забудь у моїх обіймах". Вона попереджує про небезпеку зради: "А коли віддалишся від мене, то нудитимеш світом, неприкаяний і обездушений і - ніде та ні з ким - не знайдеш спокою".

Ти не можеш дати ради власним прокиданням та засинанням, що починаються і закінчуються словом "Марія", цей міраж переслідує тебе, наче boa constrictor.

...Ти йдеш з Марією, тримаючись за руки, жовтолистим і погожим осіннім парком. Ви кохаєтеся на мокрій наркотичній землі, що виділяє галюциногени. Ви опинились у місті, що функціонує за допомогою людей-невидимок. А ті, з плоті та крові, що заздрять, ненавидять і не читають віршів, покинули це місто, подароване лише вам. Марія затиснула під рукою якусь анатомічну енциклопедію, а ти, у приступі некерованої пристрасті, вкриваєш неприродньо-жагучими поцілунками, твореними синіми устами, і ту енциклопедію, і Маріїні руки, і повітря, яким вона дихає. Ти задихаєшся від щастя і здається, що зараз не витримаєш цього неконтрольованого напливу ніжності і втратиш свідомість. Ти кричиш...і відбивається ефірна луна глянцевим покинутим містом: "Марієчко! Я тебе люблю!" "Люб", "лю", "ю"... - відлунюють віковічні сумні дерева з обідраним листом.

І ти прокидаєшся, усвідомлюючи, що то лише мозок вкотре дарує тобі плетиво підступного міражу.

Іноді ти і справді виходив за хлібом і найелементарнішими продуктами. Твій раціон нагадує одноманітні нав'язливі стани параноїка: гречка і хліб, хліб і гречка. Кілька разів на вулиці тобі видавалося, що на зустріч іде Марія. Позавчора ти ледве не скрикнув від жаху, доганяючи молоду жінку. Марія?! Обличчя півалкоголічки, півбомжихи замість янгольського Маріїного волосся і серафимських очей... Твій лоб одразу покрився невротичним потом...

Бо ніде, Максиме, ти вже не зустрінеш її. І не тому, що немає Марії. Не суджено більше перетинатися вашим долям у недоступних людському обмеженому розумові планах небесного кресляра. І не сподівайся на мимовільне пересікання вибагливих ліній, адже неможливо двічі увійти в одну і ту ж річку. Сублімуй, поете, власний стан, сублімуй, чоловіче, якщо не хочеш стикатися зі всіляким там шизоїдно-психопатичними обіймами та обманами...

І вкотре твій ангел-охоронець пропонує порятунок нестримним приступом поезотворення, виверженням вулкану слів, що дрімали у твоєму мозку, який покликаний бути не резервуаром істеричної закоханості, а лише вічним метафоричним двигуном. Не рекреатором почуттів тобі бути, а креатором! І не лежати, як засмерджений відходами життєдіяльності мішок, а горіти у метафізичній плавильній печі вічного самооновлення.

І ти вловлюєш цей небесний дозвіл, поринаючи, як воїн-камікадзе, у стан поетичного вибуху. Ти знову не виходиш з винайнятої хибари майже три тижні, лише раз на кілька днів купуючи гречку і хліб. І любо тобі від такого спонтанного вегетаріанства, адже страх у м'ясі забитих тварин, який поглинає одержимець-черевослужитель, не посилює здатності вслухатися у симфонію...

Пишеться вірш за віршем, паралельно ти працюєш над складною психоделійною поемою. Іноді тобі здається, що наступає абсолютна вичерпаність, але кава і сигарети симулюють усі приховані резерви твого тіла як метафоричної посудини. І далі рядок набігає на рядок, строфа на строфу... і ти розумієш, що така поезія практично не має шансів на відчитаність, що багато любителів красного письменьства будуть копилити уста, що буде плюватися і лаятися низка професійних хранителів духовності, що навіть твої фани (як пізніше виявилося, далеко не всі; недооцінюєш, поете, власного читача...) говоритимуть про дивну збірку, котра має небагато спільного зі знаним для них словоілюзіоністом Максимом Іщенком.

За цих три тижні рукопис нової книжки "Сутінки ідеологій" був написаним, але ще надто вразливим і беззахисним, наче новонароджений, щоб до нього торкалися чужі руки й очі...

Максим (як антиромантично чи натурфізіологічно не звучали би наступні слова) почувався сливе твариною, котра може лише дихати, їсти та випорожнюватися. Перевтома була настільки сильною, що він іноді забував, де знаходяться у приміщенні двері чи вимикач.

А над Мічурівкою і далі лилися провінційні дощі і світили, спрямовуючи власне проміння по ту сторону добра і зла, сонце і місяць, неначе голі і позбавлені будь-яких поетичних красивостей концепти недоступної і недосяжної правди...

33.

Наша "мандрівка", читачу, добігає кінця. З-за куліс виринає авторське обличчя. Автор дає тобі для вибору три можливі закінчення цього роману. Зупинися на найприйнятнішому для себе, а про два інших забудь... І. Книжка написана, внутрішній траур за Марією пережито. Варто би відповісти Кульжан, може, справді, махнути до Берліну, адже початкові кошти для подорожі вона оплачує. Але коли згадаєш, Максе, це добре і жертовне, але таке нецікаве тобі напівстарече тіло, яке треба буде безперервно кохати, стає моторошно. І не поетеса тут винна, ти ж любиш її, яко людину, але серцю не накажеш.

Що тримає тебе у Мічурівці? Адже ні з ким не спілкуєшся і не хочеш нікого бачити, наче живеш не у густозаселеному вугільному місті, а у стародавньому праслов'янському степу або у постчорнобильській зоні, котру покинули всі, окрім кількох мізантропів-смертників. Вовча самотинність огортає тебе, уже готовий навіть до безплідних дискусій з Калениковичем-ортодоксом, але гординя не дозволяє.

Якась потворна чотирикутна стіна росте і росте, навколо, чоловіче, не залишаючи тобі своєю планомірною будівельною жорстокістю жодної щілинки для повітря. І ти бачиш навколо лише існування ходячих апаратів, не менш далеких від тебе, ніж Сталін від матері Терези. Далі писати не можеш, треба нових вражень. Але для чого писати? кому? хто читатиме твої вірші? У голові нав'язливо крутиться перша строфа підступної своєю псевдолагідністю елегії, коли помрем і заростем квітками, у споминах ще оживем не раз, аж доки поруч з нашими кістками помруть усі, що пам'ятали нас*, треба втікати звідси, хоча би до Києва, може, заспокоїшся, а там...

Гроші на квиток мусив зичити в...Інни. Вона хотіла щось говорити, але ти уточнив з льодовим спокоєм у голосі, що не маєш часу. Столиця на цей раз зустріла вельми негостинно. Іван поїхав у відрядження, а Степан, виявляється, якраз тепер подався до Польщі, де переклали одну з його книжок прози. Ти вкотре почав робити обхід знайомих видавців. Але один ще не видав попередню, типу, обкладинка буде готова через два-три тижні (слід розуміти цю езопову мову як через кілька місяців), вибачай, старий, ти хороший поет, але віршарство не є пріоритетом нашого видавництва; давай, тримайся, до побачення; рукопис своїх "Сутінків ідеологій" занеси десь через півроку (слід розуміти ці езопізми як відмову), па-па, здзвонимося, мушу бігти, бігти, бігти, купа термінових справ, па-па!

Інший кривився, розумієте, Максиме, е-е-е, якби ви знайшли якогось спонсора, е-е-е, поезія нині не є ходовим книжковим товаром, е-е-е, одним словом, е-е-е, ви розумієте...

Максим, так і не навчившись за тридцять три роки дейлокарнегівських дипломатичних тонкощів, без жодних коментарів і прощань закрив двері з боку вулиці.

Третього знайомого видавця не було у Києві. А може, потелефонувати до Мишка Томінського? Згадай поїзд, потім вирятував, коли ти не мав ні копійки, гарний хлопець. Секретарка офісу, розпитавши, хто і з якою метою телефонує, порекомендувала зв'язатися завтра. Але ж... Де ночувати? До родича у двадцять п'ятому коліні йти не хотілося, турбувати агресивних напівзнайомих - принизливо.

Ніч була проведена на кріслах у спілці письменників, звідти ніхто не виганяв. Максим аж розчулився такою несподіваною добрістю... Тіні скалічених душею і тілом класиків не давали виспатися, спалювалася сигарета за сигаретою.

...У сні приходив Осьмачка і Підмогильний. Перший погрожував, скаржився, що всі хочуть його отруїти і знищити, бо пересічний плебс завжди ненавидів геніїв. Другий кивав пальцем і сварив Максима за незнання іноземних мов і неувагу до художньої деталі. Потім класики почали битися, кров з роз'юшених облич бризкала на стіни і вікна, зрештою, Осьмачка витягнув ампулу з отрутою, пропонуючи скуштувати всім по черзі і заходячись моторошним божевільним сміхом...

Зранку Максим піднявся, здається, з половинкою душі. Секретарка у Михайловому офісі говорила сухо-металічним тоном і по-російськи, гаспадін Міхаіл сейчас нє может дать дєнєг на ваш сборнік, нєт-нєт, ви с нім нє встрєтітєсь, он очень занят, пазванітє гдє-то через полгода, он абєщал што-то для вас сдєлать, да-да, а шчас ізвінітє, мнє нєкогда, слухавка зойкнула короткими гудками.

Якесь вогненне кільце...звужується...тисне. Треба повертатися у Мічурівку, тут вже нема чого робити...ні копійки у кишені, окрім десятьох екземплярів "Покарання милосердям" і нового рукопису...

Через метра, що був при врученні "Сяйва", Максим випросив вісімдесят гривень допомоги. Половина пішла на квиток, а решту...

Все трапилось спонтанно і швидко. Ти зайшов у ганделик, одразу взяв двісті грам горілки і канапку з третинної свіжості ковбасою. Знову почувся глузливий і цинічний сміх скляного божка, молодець, мовляв. Максиме, молоток, що не забуваєш про мене. Потім незрима рука божка повела тебе до гастроному, пляшка горілки, батон і двісті грамів вареної ковбаси, грошей залишилося лише на метро і на постіль, а хто п'є, тому наливайте. У поїзді трапилась компанія агресивних і роздратованих роботяг, вип'ємо шосту, вип'ємо сьому, вип'єм дев'яту й десяту. Максимові дорожні припаси одразу пішли до загального котла. Так ти пісатєль, бляха, а гдє твоі деньгі, п'яний Максим тицяв кожному з них "Покарання милосердям", компанія шкірилася і глузувала, на хєр нам тваєй кнігі, давай дєньгі на водку. П'яний Максим лютився, зрештою заюшив комусь пику, неначе Осьмачка Підмогильному у нічних мареннях. Почалася бійка, хтось його захищав, зрештою, кондуктор, начебто викликаючи міліцію, спровадив усіх до тамбуру, темінь у голові і навколо, трах-тарах! Щось тепле і липке стікало білою сорочкою і раптом Максим зрозумів, що двері тамбуру відчинені, і він, не втримавшись на ногах, летить, щоб урешті ближче з'єднатися з рідною степовою землею... ІІ. Книжка написана, внутрішній траур за Марією пережито. Уже нічого, Максе, тобі не світить на благословенній мічурівській землі, де не ходив Тарас малими босими ногами*, хіба пересмішки наталь едуардівних, середньовічна ненависть калениковичів, тотальна відсутність грошей...

Помолися Богу, чоловіче, і збирайся в мандрівку. Спочатку - терміновий факс для своєї рятівниці Кульжан (яка ж вона молодчина, у твою втомлену залітературену голову не вкладається, що зараз би робив без її допомоги). Ти просиш грошей на дорогу, зовсім не прикрашуючи узбечці власного фінансового стану. І тобі раптом стає байдуже, чи називатиме тебе хтось літературним альфонсом, запроданцем - та як завгодно, любі, як завгодно... Бо написані тобою вартісні поезії (а ти фанатично віриш у це) повинні циркулювати у широкому літературному просторі, не обмеженому рамками етнічних земель. Зрештою, багато землячків не стануть тоді екати і кривитися, одразу буде не та розмова, не тії слова (Максим злісно реготнув); видання? - які хочете! наклади? - скільки вважаєте за потрібне! гонорари? - заплатимо, скільки зможемо. І це буде, Максе, твоїм найвищим патріотичним артефактом стосовно рідної духовної літератури, адже не конче мають знати у світі Юкрейн лише за постчорнобильським синдромом, футбольними ногами двох-трьох легіонерів та касетними скандалами. Ага, Тарас казав, що у чужому краю не шукайте, не питайте того, що немає... А де сам проводив найкращі творчі роки? (щоправда, примусово, поете).

Звичайно, що слід буде стати нечутливою машиною, поринути у вивчення мов, не проявляти власних негативних емоцій (зрештою, у найгіршому випадку об'єктом хатньої негації буде Кульжан), бо письменнки з третього світу може мати шанс бути почутим не лише через власний талант (це спрацьовує для літераторів першого світу) і відмінну поведінку (це годиться для літераторів другого світу), а лише завдяки сумі випадковостей, таланту, взірцевої поведінки і ще копиці непердбачуваних деталей.

Спочатку буде фінансове вкраплення від Кульжан (хоча, що вона, бідолаха, за великим рахунком, може дати, окрім власного закоханого тіла?..), а далі слід справлятися самому і жити так, щоб, принаймні, перших кілька років - майже не потикатися носом до етнічних земель. Зрештою, слід зробити один-два винятки, бо забудуть, пересилати у журнали нові вірші, під час кожного приїзду паралельно мати наперед організовану зацікавленими людьми презентацію. А потім, безсумнівно, повернутися, бо я не столяр і не будівельник, адже відсутність живого мовного середовища підточить мене зсередини. Але повернутися на білому коні, одягненим у червону багряницю...

Що скоїлося з тобою? Адже розумієш весь цинізм і холодний письменницький прагматизм, схований під красивою формою. Розумієш, але...

Бо я не можу, як скромний ратай літературної ниви, як сіяч духовності і орач поетичним плугом, здихати тут від голоду, майже тотального нерозуміння і обзивання (поза очі, звісно, поза очі) амбітним провінційним вискочкою, котрий дуже переоцінює власні таланти. Адже що мене чекатиме далі? У кращому випадку: ще декілька збірок, виданих з великими труднощами, згадування в обіймах, котрі западаються у Лету, висока премія років десь через двадцять, а мо' і пізніше (останнє ще при сприятливому збігові обставин!..). У гіршому: алкогольне мічурівське змаразміння, спілкування з деградуючими місцевими митцями, що хапаються за видумані ними ілюзії щодо них жде. Тихе умертвлення духу, поверхові і нещирі співчуття, був, типу, старий хорошим хлопцем і хорошим поетом, але спивається, що поробиш, у кожної людини є власний вибір, провінція - не мед, оно наша столиця часто відгонить духовною порожнечею...

Отже, вибору не залишається, окрім вільних літературних плавань, на які покладаєш надто великі надії, що можуть виявитися черговим і фатальним міражем. Але можна міркувати, коли існує підступна небезпека вибору, а ти позбавлений, Максе, таких рафінованих тортур. Тобі слід лише діяти.

Кульжан переслала гроші. Ще два тижні зайняли технічні процедури. Максим жив у свого київського родича у двадцять п'ятому коліні. Не шукав ні Степана, ні Івана, ні Пилипа з конопель. Лише один раз прохолодно поцікавився, коли ж побачить світ його наступна збірка. Видавець м'явся і перепрошував, почекай, мовляв, ще декілька місяців, поезія - не детективи і не домогосподарські романи. І Максим раптом зрозумів, що вичерпав себе попереднього. Нехай уже інші піїти ходять і просять, лакействують і вдаються до нещирої дипломатичної любові...

Знову Бориспіль, знову Берлін. Схвильовано-радісне обличчя Кульжан. Ось хто, чоловіче, любить тебе по-справжньому, окрім покинутої на батьківщині Інни. З житлом на цей раз трохи складніше, тимчасово мешкаєш у поетеси.

Проходить рік. І лише конспективно можна перелічити все, пережите тобою за цей проміжок часу: ментолові дурмани і звичку постійно бачити побіля себе Кульжан, винайняте окреме помешкання і дві німецькомовні книги твоїх поезій мізерним накладом, подорожі Європою і кількамісячні лінґвотортури, розчарування у майбутньому приїзді додому на білому коні і в червоній багряниці літературного успіху, фактична відмова від альянсу зі скляним ідолом і постійна праця. Кульжан уже не ідеалізує тебе, але ти знову дізнаєшся, як буває, коли жінка насправді любить. Ведеш переговори з голландським видавцем, розшукав іспанського метра і нарешті зміг поговорити з ним без товмача, хоча і дикою англійською з диким акцентом, як висловилася з милою безпосередністю літературна знаменитість, що пізніше немало посприяла тобі. Ти багато розповідаєш йому про Україну. Уже, до речі, вийшли на батьківщині - милій, теплій і рідній - твої "Сутінки ідеологій". Ти багато переосмислив і, згадуючи Україну, навіть Мічурівку, іноді хочеться плакати, а мені ти земна мадонна на пісках емігрантських сахар*. Ольга, кажуть, вийшла заміж, а самотня Інна далі працює у бібліотеці. Марія з чоловіком виїхали до Харкова. Такі відомості дає тобі однокласник, з яким ти колись обпився горілки після презентації у мічурівській філії.

...На сьогодні снилося, що ти приїхав до старих батьків. Викладаєш подарунки, надворі - розкішна українська весна. Твої земляки говорять забутою рідною мовою, ти влаштовуєш їм на честь власного приїзду лукуллівський бенкет. Виходиш надвір - і тебе манить русоволоса дівчина. Ти не можеш збагнути: це Марія чи не Марія? Ти біжиш за нею, вона швидка, наче лань, кличе тебе рукою кудись у поле. Ти опиняєшся у полі, дівчина зникає, наче містичний галюциноген. А ти падаєш на паруючу українську землю і починаєш ридати так сильно і важко, мовби розумієш, що не лише дівчина, але і ця весняна земля зараз зникне і розчиниться у привабливому сяйві марева...

Післязавтра разом з Кульжан потрібно летіти до Амстердаму. Ти прокидаєшся, і котяться сльози твоїми блідими емігрантськими щоками. Але ти намагаєшся пересилити свою безконечну ностальгію, адже до 1700 слід докінчити есей на українську тематику для однієї, доволі популярної і впливової газети...

ІІІ. Книжка написана, внутрішній траур за Марією пережито. Їхати до Києва немає за що. Та й чи потрібно тобі, Максиме, бродити хаотичною молекулою у вавилонському столичному скопищі? Ти телефонуєш до двох видавців. В одного ще лежить попередній рукопис, а інший сказав приїхати із "Сутінками ідеологій" десь за півроку, не швидше, особливо наголошував на останньому слові. Телефоном просив Степана пришвидшити процес виходу попереднього рукопису, але той відповідав роздратованим басом, мовляв, де ти подівся після фуршету з нагоди "Сяйва", він переживав, і взагалі помічає, що їхні стосунки на диво односторонні, бо лише Степан завжди дає поетові інформацію. Іщенкові постійно чогось треба ,вічні дрібні прохання. Заскочений Максим запропонував Степанові презентацію його нових крикливих прозових з'яв у Мічурівці, на що наш контроверсійний прозаїк лише глузливо зареготав...

...І сниться Максимові чернеча келія. Приходить до нього засушений, як мощі лаврських святих, старець. І теплим та співчутливим голосом нагадує Максимові, багато дано тобі, хлопче, і вимагається від тебе більше. А старець говорить і говорить: про безбоже Максимове життя, перелюби і переступи, гординю і неприязнь до людей. Схимник нагадує біблійні слова про те, що хто каже, наче любить Бога, а брата свого ненавидить, брехнею є. І так тепло і любо стає вві сні поетові, мов би почуває він себе маленьким білим хлопчиком, звільненим від вериг цинічного і суєтливого досвіду...

Ніколи ще ти не прокидався таким виплаканим і чистим. Збагни, чоловіче, цей вищий знак, бо здавалося тобі уві сні, що кімнатою розлите біле господнє сяєво.

Проходять дні, і не відвідує більше тебе, Максиме, таємничий старий чернець. Натомість тобі починає писати розлучена жінка, котра, виявляється, закохана у твої вірші, тобі також пише Кульжан і кличе до Німеччини. Тебе бере в обійми звичайне життя, ти мучишся і вагаєшся, ти пам'ятаєш ті чисті нічні сльози. Але мічурівські вулиці не стають біблійними, твої земляки - не рибалки-апостоли, а священики у церквах твоєї землі приземлено заклопотані суєтливим конфесійним розбратом, адже, на їхню думку, лише московська патріархія несе на своєму місіонерському скіпетрі справдешньо християнську віру, а корінна мова цього народу не має жодного значення, бо Господь розуміє усі язuки і діалекти...

Врешті тобі вдається знайти автокефальну православну церкву і, може, мова літургії, якою править зайшлий священик-галичанин, а може, особлива енерґетика цього місця трохи заспокоюють і вмиротворюють тебе. Ти згадуєш про свої химерні, аж до неприродньої жаскості, стрибки від літургійних молитов до повного забування простої істини, що Христос є посеред нас.

Тебе мордує те, що поезія є світом, далеким від релігійності. Тобі не раз хочеться напитися до поросячого вереску, ти не знаєш, що робити зі своїм фізичним тілом, якому байдуже до спроб духовного умиротворення. Іноді здається, що ти вдатен лише до наркотичних приступів поезотворення, пияцтва і сексу. Адже нічого, мовляв, не вдієш, бо таким сотворив тебе Господь. Проходять місяці, до тебе кілька разів приїжджає розлучена жінка, закохана у твої вірші (вірші?), навіть ти відвідуєш її одного разу. Але розумієш, чітко і безпомильно, що нової сім'ї не буде, бо щось інше, владне і перемагаюче, кличе тебе тікати від домашніх капців і зворушливих борщів, сентиментальних пелюшок і традиційних родинних свят...

Ти намагаєшся читати релігійну літературу. Спочатку це заняття видається тобі сливе насильством, і ти лякаєшся непохитної ортодоксії і фанатичної аскези, що просочуються з кожного рядка-роздуму святих старців і схиігуменів, котрі прибрали собі малозрозумілі церковнослов'янські імена, які теж символізують самозречення від світу. Твоя душа є глухою до цих роздумів великих з чернечого ордену. Але далі ти починаєш зачіпатися за окремі слова...словосполуки...речення. І поволі і туманно починаєш розуміти, якою жахливою гординею, якими непробивними амбіціями був обплутаний, як безглуздо дерся і змагався за тиражування своєї віршарської fata morgana...

Тобі хочеться переписати принаймні половину власних віршів, стає соромно за окремі рядки і строфи, і заспокоюєш себе лише тим, що тоді не відав, що творив.

Тобі стає поволі, але неухильно, чимраз незрозуміліші бажання дбати про видрук власних творів, їздити на презентації і відповідати на часті безглузді запитання. Нещодавно передзвонив...видавець, мовляв, готовий друкувати твою книжку, але слід приїхати і підписати угоду. Ти сказав йому, що не варто поспішати, видавець одразу перепитав, чи він розмовляє з Максимом Іщенком, ти підтвердив, на тому боці лінії відбилося безмежне здивування, але видавцю ніколи думати за примхливість життєвих метаморфоз, у нього ж постійні справи, потрібно йти, сваритися, домовлятися, заробляти гроші, а як же інакше?

Через кілька днів потелефонував...Степан, як ти, старий, з тобою все гаразд. Степан говорить, аж захлинається про свої постійні проблеми з рецепцією та перекладами, ти слухаєш і думаєш, що уже ніколи не наблизишся до цього цинічного світу літературної суєти...

Тобі вистачає на хліб, навіть на проведення телефону, ти поки що далі вичитуєш графоманські (але ти викинув це слово з власного лексикону, адже слід мати мужність усе сприймати таким, яким воно є насправді) рукописи, але розумієш, що незабаром припиниш цим займатися. Ти іноді пишеш вірші зовсім іншого змісту і спрямування. Часом защемить серце за Марією. Але вона одружилася і виїхала з Мічурівки. Кілька разів розмовляв з Інною, і вона якось сказала тобі, що має враження доконечної підміни людини. Тобі дуже часто буває сумно, але тоді ти починаєш молитися або йдеш до церкви. Іноді у тебе бувають зриви, і ти плачеш, тужачи за собою колишнім, а одного разу навіть провів весь вечір з однокласником і двома пляшками горілки. Але зранку ти зрозумів, що це лише підступна агонія вмирання у тобі колишнього Максима.

Ти познайомився з кількома ченцями, а нещодавно відвідував їхній монастир. Тобі було трохи лячно і незатишно, але водночас так любо і тепло, що ти попросив Бога, аби дав тобі силу і бажання добути у цьому тихому, віддаленому від гуркітливих мегаполісів, пристанищі останок свого земного життя...

2002 рік

назад

---

goutsoullac@rambler.ru

p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none"> p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none"> p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none"> p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none"> p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none"> p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none"> p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none"> p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none"> * Цитата з поезії П.Тичини. * Цитата з поезії Т.Шевченка. * Цитата з поезії Ю.Бедрика. * Цитата з поезії І.Римарука. ** Цитата з поезії І.Андрусяка. *** Збірка поезій В.Герасим'юка. * Цитата з поезії Лесі Українки. * Алюзії з поемою Ю.Тарнавського "У ра на" * Рядок з поезії С.Вишенського. * Строфа з пое