ещодавно о 2330 за дверима моєї квартири пролунав дзвінок. Я зазвичай засинаю не швидше 100 - 200 ночі, проте внутрішньо насторожився. Але до квартири вже входили підхмелені Любомир Стринаглюк та Іван Ципердюк, несучи велику "авоську" пива. І хоч я зараз пиячу вряди-годи і цього разу відмовився теж (знаючи це, хлопці не дуже і наполягали), проте богеміст і пиворіз, водій підхмеленої кози і склянкоковтач, як одне з моїх "я", завжди нагадує про себе, якщо не бажанням пірнути у стан розширеної свідомості, то принаймні зацікавленою толерацією до підпилого товариства.
Любомир читав вірші, а Іван казав, що якби був "дідичем", то платив би йому за кожну поезію 1000 доларів. Хлопці співали (мої діти, на щастя, спали міцно, дружина стоїчно сиділа з нами, а сусіди також делікатні). Я викурив третину цигаркової пачки і - енергетична дифузія - мав також відчуття, що підхмелений і мені добре у цьому нічному товаристві моїх кумів і приятелів. Бесіди про любов і ненависть, приперчені літературні стосунки та застереження (для мене), навіть ритуальні цілування рук як відгомін наших давніх звичаїв у вузькому дружньому колі ще за ранніх дев'яностих, екстремальні та екстравагантні жарти, які з уст Івана та Любомира мені ніколи не видаються цинічними; зрештою, я теж є мастаком таких словесних девіацій.
Ох, це старе чоловіче товариство, з якого інколи хтось випадає, а хтось, близький духом його іманентним неписаним законам, долучається. Ця майже містечкова сім'я, де сваряться і миряться, де так багато знають одні про одних, де поєднані кумівськими званнями і пам'яттю горілчаної та ексцентричної молодості, ой, хто п'є, тому наливайте, хто не п'є, тому не давайте. Іноді товариство (вдавано чи невдавано) ображається на мене, що, мовляв, я "не туди пішов", став небагатослівним і веду келійно-небогемний спосіб життя. І я приймаю ці закиди, і тоді мені хочеться пиячити і співати зі своїм золотим товариством (а це не лише Любомир та Іван) цілу ніч, обходячи всі міські кав'ярні, винарні, кнайпи і ресторації. А потім п'яно і розчулено прощатися, говорити щось таке, що у тій хвилі здається надзвичайно важливим, сідати у глибоконічне чи світанкове таксі і, їдучи додому, наспівувати до таксиста російською: "Ізвозчік, атвєзі мєня, радной, я, как вєтєрок, сєводня вольний". Ох, ці закриті чоловічі товариства, це сливе масонська літературна ложа…
У чоловічій дружбі - живі ж бо люди - намішано любові і спорадичної неприязні, заздрощів чи вимогливості, розчарування і толерації - словом, всього, окрім байдужості.
Я завжди тихо вдячний своїм приятелям за те, що вони не далися на заклання життєвим жорнам, котрі можуть зробити з людини лише ходячий апарат для виживання чи заробляння грошей, що вони ще бувають такими, як у молодості і ще здатні завітати в гості о 2330 з "авоською" пива (я не іронізую). Я люблю їх за уважність і вимогливість (можливо, іноді надміру, як знати?) до моєї творчості; за те, що вони не курять мені дешеві фіміами, не медоточать єлеєм і не златоустять нещирими високопарними похвалами; за те, що вони є такими, а не іншими, тут і нині. Іноді я не можу їх терпіти, а вони мене, вочевидь, теж. Не підсміюйтеся, бо це також є симптоматикою чоловічого приятелювання.
Часто хочеться робити друзям ексклюзивні подарунки, повідомляти їм приємні новини, навіть…захвалювати їхні твори. І я розумію це не як синдром брата Кассандри Гелена, а радше як винниченківське "Людям не треба правди або брехні, людям треба щастя". Я ж волію слухати про себе всяке - упереджене і неупереджене, хвалебне і образливе, відчуваючи тоді фрагменти повноти життя. Можливо, боюся самотності та ізольованості, адже не завжди буваю добрим і зворушливим ангелом, переживаючи іноді приступи спустошення і перевтоми, люті чи нехіті до спілкування.
Але я органічно не здатен не обмірковувати власних тіньових сторін характеру, адже для письменника є украй важливим не знищити часткову дитинність чи юнацький пафос. Адже пафос, як думає герой нового роману Ю.Андруховича (і я солідарний із ним) є прерогативою молодих та небайдужих. Бо так легко втратити душевну молодість, ганяючись за ідеалами-примарами чи ідолом досконалості. І так страшно якогось ранку чи ночі відчути власну випотрошеність і нецікавість. І які вже тоді твори і який пошук?
А мені доводилося бачити знайомих - і старших, і молодших, і ровесників - із талановитими, але погаслими очима…
Насправді дуже важко ідеально зіставляти у власному житті літературу і дружбу, літературу і сім'ю, відмірюючи полічені часточки: оце тобі, писаннячко, а це тобі, дружино, а цю часточку - вам, діти, а цю - батькам, восьму чи п'ятнадцяту - друзям.
Я ніколи не був екзистенційним крамарем і, напевне, через те траплялися (і трапляються) якісь перекоси і пересади. Близькі мені люди, котрі не є переважно близькими між собою, іноді навіть ревнують… Що ж, у невеликих дозах ревнощі є любов'ю.
Згадую про всі запаморочливі зигзаги приятелювання з І.Ципердюком - нічні алкогольні відвертості, що іноді, коли ми були майже юними, переходили (?) межу, взаємодаровані речі, кумівство, розхолодження і напруженість; і знову звільнення, наскільки це можливо, від негативного баласту, котрий неминуче дає довготривале приятелювання. Звільнення задля іншого рівня котрий залишає за нами право на повну особисту незалежність у літературних і життєвих смаках.
Скільки би не хвалили чи лаяли написане мною, лише письменник може бути своїм найжорстокішим критиком при умові, що його мозок не заполонили отруйні нарцисичні випари. Уже канув у Лету той час, коли прозаїки переписували декілька (чи декілька десятків, як Лев Толстой) разів власні словоплетіння. Можна, звісно, сперечатися, про красу і автентику "первісного" варіанту, але тут немає рецептів. Скажімо, Стефаник нищив сотні стосів паперу, ставлячись до написаного із одержимою вимогливістю. Проте я не впевнений, чи часто правив власні твори Франко, адже навіть кількість написаного ним дає підстави для сумнівів. Проте важко уявити Стефаника романістом чи поетом, а Франко був письменником-універсумом, хоч скаржився, відчуваючи естетичну вразливість від власної із просвітянсько-громадського обов'язку "всяїдності".
До речі, існує неписане переконання, що українська класика, помимо школярсько-вузівської принуки, є малочитаною. Не буду категоричним, але як підняли б інтерес до творчості хрестоматійних письменників їхні розкомплексовані і сміливі белетризовані життєписи! Адже робив подібне В.Домонтович, були і пізніші спорадичні спроби, більш-менш вдалі, із неминучим ярликом вульгарно-соціологічних приписів - і все. Крапка. Приємним винятком у цій вдячній ніші, здається, поки що є лише книги М.Слабошпицького, Ю.Хорунжого і М.Медуниці. Популяризація кращих українських письменників двох минулих століть потребує не лише пустомельства і порожніх обіцянок, а талановитого ентузіазму і (ви вгадали) грошей. Якби хоч 1/10 тих коштів, що заковтує пащека найрізноманітніших "фуршетів", спрямовувати на белетризовані життєписи класиків - без агіографічного глянцю і хуторянської псевдосором'язливості, - то значно зросла би кількість читачів літературної спадщини і ХІХ, і першої половини ХХ століття. Не з принуки, а з непідробного інтересу! Але повертаюся до вибіркових рефлексій.
У 1994 році 1 квітня (як гримаса) я - на рівному місці - розірвав ахіллесове сухожилля. Тепер вже добре знаю, що це травма спортсменів, і не менш складна, ніж перелом. Я тільки-но починав працювати в університеті, через півтора місяця мав у Києві в Інституті літератури, аспірантуру якого закінчив, захист кандидатської дисертації. Вся зарплата йшла на різноманітні мазі і примочки, пігулки і консультації. Я страшенно кульгав і писав багато віршів. Дисертацію захистив у травні, тиждень гулянок із "закритими" і "відкритими" товариствами; чергова посталкогольна депресія, і я зрозумів, що треба робити операцію, адже кульгання і болі не зменшувалися. Після операції я майже три місяці ходив у гіпсі і на милицях. Доволі болюча для мене love story якраз тоді добігла кінця. Здається, я вперше і найгостріше зрозумів, що таке крихкість і незахищеність людського тіла і душі, пишучи свою чи не найсумнішу повість "Імени Твого ради". Повне безгрошів'я і букет додаткових постопераційних "афектів", зокрема, рожа. Температурні марення (голомозі дівчата, котрі підкидають у мій порожній гаманець отруйні ампули, чийсь демонічний регіт) на день мого тридцятиріччя - 13 серпня - і лікарняна безнадія. На тій нужденній койці травматологічного відділення я багато дізнався про істинну людську суть приятелів і знайомих, про байдужість і небайдужість, любов і зневагу. Був, зокрема, здивованим, що мене спеціально відвідав Є.Баран, який ще тоді не жив у Івано-Франківську і з яким ми не дуже ладили, проживаючи у 39-ій кімнаті (і Ю.Бедрик) аспірантського київського гуртожитку.
Зрештою, поступово моє сухожилля і рожа почали вгамовуватися. Рожу, до речі, "спалили" бабці (знахарки? цілительки? селянські маги?). Не знаю, як би пережив тих півроку, якби, окрім батьків і сестри Оксани, не горстка прихильних до мене людей, котрі допомагали морально і матеріально, що було рівноважливим. Ніколи не забуду цього спекотливого літа - 94…
Власне тоді моя душа вперше затужила за вірою. В мене раніше були (і донині не все причепурено і гладко) якщо не богошукальницькі припливи, то принаймні небайдужість до релігійних питань (а у великій книзі сказано: "Будете гарячими або холодними, але не будьте літеплими"). А тоді моє єство струсонулося від напівлетаргії.
І хоч колись моя покійна бабуся Ганна вчила молитися, але моє покоління черпало свої найсвітліші дитячі враження в час маланчуківського боговідречення сімдесятих. Можливо, і через те так багато серед нас байдужих і непробуджених.
Я, на жаль, теж далекий від істинної християнської просвітленості. Мене часто переслідує і мучить емоційна дихотомія, вчинки і помисли, недостойні ієратичної істинності християнства. Я намагаюся боротися із власним негативом характеру - нервозністю і гординею, нетерплячістю і шкідливими звичками, бо будьте досконалими, як отець ваш небесний досконалий, але… Потрапляючи у колапс самоповторів гіршого себе, я забуваю про Бога, знаходячись у міжполовиннях і на помежів'ях теорій та істин. Хоча лише любов є маєстатичною істиною. Але як важко любити і як легко ненавидіти чи впадати у випещування людських, надто людських амбіцій. Мені часто так хочеться бути звільненим, незважаючи на заслуги чи поразки, від примітивних або рафінованих форм често- чи славолюбства…
Іноді багатоликі маски приростають до нашого істинного лиця, де уже мало залишається зворушливого і дитячого. І ми, якщо маємо хоч краплю вцілілої туги за святістю, жахаємося і сахаємося таких самовідчужень і нелюбові. А нелюбов - ця моральна смерть для письменника - і є свідченням його істинної поразки, незалежно від так званих успіхів чи невдач.
Загалом, мені щастило і щастить на зустрічі, розмови чи навіть дружбу з глибоковіруючими людьми, котрі - я не перебільшую - по-своєму боролися і борються за превалювання Божого в моїй душі. Іноді я казав, що, можливо, це даремна витрата їхнього часу, але… Багато дало мені, як людині, спілкування з колишньою студенткою Прикарпатського університету, а нині черницею одного із найстрогіших монастирів Юлією Прокопів, котру не відлякували мої етичні чи естетичні піруети, комплекси чи надмірна "світськість". Вона, будучи не лише глибоковіруючою, але і високоосвіченою, відповідала на мої, може, не завжди доладні питання, навіть ділилася власними сумнівами і страхами, будучи вільною від холодної догматики і вузькорелігійної ортодоксії. Значить, чомусь була потрібна ця зустріч, спланована креслярем і вершителем…
І коли я почуваюся самотнім чи спроневіреним, бо серце невситиме, то часто згадую про наші розмови з Юлею та деякими іншими людьми - такими чистими душевно, мов сніг (я аж лякався іноді цієї просвітленої чистоти…). Згадую і загадую: що буде далі з рідними і душевно близькими мені людьми, з (даруйте мимовільний пафос) нашою Україною? Мовчать ієратичні очі на іконах, високо мовчать над батьківщиною християнсько-князівські небеса…
А під ними вирують передвиборчі та підкилимні пристрасті, люди із наших організацій неквапливі і перевтомлені, Україну неухильно заполонює чужа мова і викривлена хвора ментальність. Від цього нікуди подітися і можна хіба сказати вслід за есеєм мого молодшого приятеля О.Криштопи, що горсточка небайдужих людей таки не покине нашу вимираючу мову, залишаючись навіть біля її трунного віка…
А може, мій лінґводекаданс і соціопесимізм є лише, як любили казати радянські ідеологи, істеричним воланням жменьки відірваної від народу інтелігенції? Може, через двадцять-тридцять років могутня НАТО-івська вітчизна, видужана від мученицьких пристрастей державонародження, лише тиражуватиме для живих і ненарожденних сентиментально-пронизливі спомини про нинішню, жорстоку, як вовчиця*, добу? Якби ж так сталося… А нині в одній із найблискучіших соціально-екзистенційних поезій останніх років автор сподівається лише на крихкий і малосилий прошарок громадян України, котрі бачать цей сором і жах*…
Але не спить злотоглавий Київград і маєстатичний Львів, пробуджуються опісля летаргійної аберації інші великі міста. Сформоване (?) нове українське покоління і мені, майже сорокарічному, соромно впадати у соціальне квиління. Адже наша доля, і культура, мова і шанс на відродження - це ми, нині і прісно сини і дочки наших споконвічних гір, степів та сонця.
2003 рік.
назад
p:
Нещодавно о 2330 за дверима моєї квартири пролунав дзвінок. Я зазвичай засинаю не швидше 100 - 200 ночі, проте внутрішньо насторожився. Але до квартири вже входили підхмелені Любомир Стринаглюк та Іван Ципердюк, несучи велику "авоську" пива. І хоч я зараз пиячу вряди-годи і цього разу відмовився теж (знаючи це, хлопці не дуже і наполягали), проте богеміст і пиворіз, водій підхмеленої кози і склянкоковтач, як одне з моїх "я", завжди нагадує про себе, якщо не бажанням пірнути у стан розширеної свідомості, то принаймні зацікавленою толерацією до підпилого товариства.
