Любити і ненавидіти - підставові слова-сестри. (Лиш тільки той ненависті не знає, хто цілий вік нікого не любив*). Ці слова рятують від байдужницького зомбізму, яким просякнута сливе вся територія нашої соборної і незалежної. Знаючи, що означають ці лексеми насправді, людина може бути впевненою, що вона не є душевним астеніком і дистрофіком, а щупальці гидотного омертвіння (до прикладу: "моя хата скраю") ще не поточили її дорешти.
Не слід боятися любові. Не варто (?) жахатися ненависті. Любов може бути спустошливою. Ненависть буває шляхетною і високою. Любов має здатність засліплювати. Ненависть - витвережувати. І навпаки…
2.
Любов і ненависть - сіамські близнюки. Люди, яким дарована здатність до сильних пристрастей, розуміють, що означає ходити мінним полем цих базових емоцій. Крок вліво, крок вправо - і ненависть стає деструктивною. (У нинішній українській літературі легко, на мій погляд, віднайти приклади плазування деяких письменників перед фетишем огидної і брудної мізантропії - однієї з іпостасей ненависті.)
Тих (чи те), кого люблять, можуть інколи ненавидіти. Тих, кого, як нам здається, ненавидимо, насправді…любимо. Від любові крок до ненависті. Проте від ненависті довша і тернистіша дорога до любові.
Іноді дихають ненавистю сторінки шевченківського "Кобзаря", деякі твори Франка чи Лесі. Культові українські класики добре відали, що означає ця трагічна нерозривність емоцій…
Зазвичай, люди невдатні до сильних полярних почуттів, з осторогою і неприязню ставляться до надміру емоційних. Часто таке ставлення лише сприяє безвиході мінотаврівських лабіринтів, неймовірно складних, що вміщають сотні тонів і відтінків емоцій тих, хто пристрасний (обраний? покараний?). Якби ж то я знав відповіді на ці нехитрі питальники у дужках…
3.
Нам лише хочеться думати, що ми знаємо себе. І ця ілюзія майже спрацьовує, коли наше життя спокійне і розплановане, без потрясінь і злетів. Але досить розверзнутися одній з тисяч пасток, котрі чигають на людину, і наш картинний спокій летить коту під хвіст.
Ми перестаємо ідентифікуватися з собою. З дна єства проростає інша - загадкова і некерована людина, що готова кожної хвилі потрощити на друзки твій квазіспокій. І не допомагає освіченість, талант чи буддистська медитація. Адже людина - це згусток інстинктів і безмежних бажань. Задовольняючи найневибагливіші, невситимий "антропос" хоче ще, ще і ще…
Насправді випробування (зокрема, рідні, українські) переважно не гартують нас. Найчастіше --- розбещують, погіршують, труять і нищать, псують характер, перероджують, розтлінюють центральну і периферійну нервосистему.
Гляньмо в очі правді, схованій за дванадцятьма замками і зачиненій на дванадцять ключів: чи багато ми знаємо осіб віком від двадцяти п'яти до, хай буде, вісімдесят включно (бо далі, за незначними виїмками, знову дитинство, лише із жаским присмаком пародійності), у житті і поведінці котрих не відбитий цей розтлінно-мученицький досвід тисяч пасток?
Але людина мало міркує над справжніми спонуками вчинків інших. І часто смішними видаються банальні застороги чи комплекси на взірець: що подумають і скажуть люди. Зазвичай таки "думають" і "кажуть", але недовго. Бо ми запрограмовані на егоїзм і психічне безсилля щодо тривалішої концентрації на подібних.
Боже, якою непролазною самотністю оточена кожна людина! Масштаби цієї закинутості велетенські. І рятує нас від жаху відірваності лише рятівний егоїзм, завбачливо закладений у наші гени деміургом.
Проте ми інтуїтивно розуміємо, що порятунок полягає лише у теплій близькій руці, бо ця рука дарує міраж причетності до спільноти. Але інколи ця близька і тепла рука стискає ампулу із повільнодіючою етичною отрутою - і наступає тортурня роздвоєння.
4.
Загалом любов і ненависть (у різних пропорціях) супроводжують усі наші стосунки з близькими. Знайдіть сина чи дочку, які ніколи б не переживали стан відрухової ненависті (неприязні? роздратування? темної любові?) до батьків, покажіть чоловіка або дружину, яким не було би знайоме найінтимніше почуття взаємної ненависті (спустошення? рутини? незрозумілого жалю?). Панове, не обурюйтеся; є, звісно, люди, що незнайомі з цими почуттями, але цих осіб - будемо відверті до "м'яса" - небагато.
Бо це - табу. Про нього не розповідають і у ньому не копирсаються, окрім нерідких випадків, коли таку потаємну практику ненависті стає неможливо приховувати…
Ненависть є прекрасним індикатором любові, визначником нашої емоційної обдарованості, руйнатором добрих начал нашого характеру. Любов - пролог, а ненависть - епілог. Любов починає сходження, а ненависть сигналізує про відквітання. Щоправда, у деяких осіб таке "відквітання" триває ціле життя.
5.
Не маю наміру повчати читача, бо сам намагаюся постійно вчитися. Розумова та емоційна застиглість є для мене такою ж чужою, як плиткі анекдоти чи поняття із математичного аналізу.
Намагаючись поділитися певними міркуваннями, я свідомий як і власного (доволі специфічного) травматичного особистого досвіду, так і розуміння відмінності людських психотипів.
Адже не раз, спостерігаючи за сприйняттям моєї творчості, дивувався, наскільки розмаїтими були реакції освічених читальників на одну і ту ж повість чи роман.
Адже хтось сприйме і ці есеїстичні рефлексії як злісно-нарцисичні пересади чи вузьку психологічну одновимірність. І нема на те ради…
Впевнений лише в одному: я не лукавлю і не перебільшую. Мій досвід є водночас досвідом багатьох людей. Намагаючись бути толерантним до інших світосприйнять, сподіваюся на таку ж толерацію до власного…
6.
Людині характерні стереотипи сприйняття, неймовірна інертність і фіксація на так званих "перших" враженнях. Я незрідка потерпав від такої етичної та естетичної консервативності, адже, на жаль, не належу до компанійських, своїх "в дошку" хлопаків. Мої твори також іноді викликають спротив в окремої категорії споживачів літератури. Розумію, що неможливо подобатися всім і завжди, але для мене різне (хвалебне чи упереджене, доброзичливе чи насторожене) ставлення людей теж міститься у площині підставових понять - любові і ненависті.
Будучи сам здатним до відчуження, я потерпаю від прохолодних (байдужих? неприємних?) розмов із деякими людьми, з котрими довго не спілкувався. Іноді хочеться викрикнути: "Не сприймайте мене за подіями, творами чи вчинками п'яти- або десятирічної давності! Я є іншим! Ви не давали мені індульгенції на саморозвиток!"
Смішно? По-хлоп'ячому? Так! Самозакохана та інфантильна вередливість? Якби ж то… Все набагато складніше…
Для мене категорії любові і ненависті через специфічно-загострений поріг їхнього сприйняття є надзвичайно важливими, навіть найінтимнішими.
Парадокс: (ймовірно, через це) частина малознайомих людей вважає мене непривітним і відстороненим в особистому спілкуванні. Вони не відчувають і не розуміють мене, я не відчуваю і не розумію їх. Ще одна гримаса слів-сестер, черговий глумливий жарт наді мною слів-шибеників…
7.
Безумовно, що стосунки людей - лише одна зі складових цих сфінксів-слів. Людина має право любити чи ненавидіти кого (і що) завгодно, як і залишатися байдужою. Іноді провідує крамольна думка (хоч сам так не роблю ніколи): можна зрозуміти тих українських громадян, котрі не приходять на виборчі дільниці під час чергових доленосних і богоспасенних ритуалів і маніпуляцій їхнім рішенцем. Їхня байдужість, можливо, є останньою захисною маскою. Але це ліричний відступ…
Сучасній людині важко зрозуміти спонуки вчинків як східних лицарів-камікадзе, так і українських патріотів-смертників; мовляв, жодна ідея не вартує одержимої любові, жодна антиідея не вартує фанатичної ненависті. Ми, безперервно спостерігаючи за привидами прагматизму і раціональності (хоча хто достеменно знає, що для нас є найраціональнішим?), з відчуженням сприймаємо факти аскези святих старців, відречення місіонерів-мучеників, котрі несли Ісусову віру для варварів. Нам важко повірити, що і нині можуть відкриватися стигми на тілі богопомазаних, що віра, любов і надія можуть зцілювати і робити диво реґенерації. Але ми так тужимо за любов'ю праґматичними ранками і депресивними вечорами…
8.
Власні тріщини і рани чергових травматичних досвідів я зализую у сімейному колі. Сини вчать мене любові. "Тату, ти не будеш сваритися?" - питає молодший - Захар; і нерозумні регістри підвищеного тону щезають з моїх уст, бо інакше було би соромно перед синами і дружиною.
Сини бувають мудрішими від батька. Загалом діти знають про любов щось дуже важливе, яке потім ніяк не можуть пригадати дорослі, бо у них витята з грудей казка… І я намагаюся не сполохати ту наївну добру казку у душах моїх дітей. Бо ця загадкова казка дитячої любові очищає мене і додає доброти.
А доброти навколо катастрофічно не вистачає. Так багато моральної глухоти й егоїзму, так багато вимог до людини, і так нікчемно мало дається їй узамін.
Я намагаюся цінувати стосунки з близькими мені людьми. Маю їх, окрім сім'ї, небагато. Я люблю цих людей, намагаючись не лише черпати від них, але і максимально віддавати. Вони знають і бачили мене без квазіромантичного серпанку, сумним і втомленим, роздратованим і розчарованим. "Полюбите нас чёрненькими…" - мудро зауважує перша частина російського прислів'я.
Душевноблизьких людей завжди недостача. Зате багато упереджених, злостивих, тих, що поширюють плітки.
Один приклад. У мене низький зір і погана пам'ять на обличчя. Мені треба неодноразово спілкуватися з людиною, аби впізнавати її на вулиці, окрім дуже вже характерних парсун.
Але і це мені деким ставиться на карб: загордився, мовляв, непомірно амбітний, бо навіть не хоче вітатися. А місто не надто велике. У мене вже з тими привітаннями і впізнаваннями виробився комплекс без вини винного. Я вже інколи готовий вітатися наперед, вітатися не лише із малознайомими, вітатися із незнайомими, лише аби злостивці дали трохи спокою!..
З роками виробилася потреба до усамітнення. Але я підозрюю, що анахоретство і келійництво можуть руйнувати, загострюючи дивацтва і неврози, котрі дрімають сливе у кожній (?) людині.
Один немолодий львівський професор і прозаїк, даруючи мені власну книжку, написав: "Степане, я переконаний, що тільки любов тримає нас на світі".
Лише апологетика любові, а не ненависті. Світанок, а не сутінки…
9.
Нам легко заплутатися поміж любити і ненавидіти. Слово сильніше від людини. І тоді відчуваєш незрозумілу печаль, як у страсний тиждень передвеликоднього посту.
І спадають із тебе недолугі шари психологічного захисту і смішні бутафорські маски, якими намагаєшся прикривати серце. І розумієш відносність власного вчорашнього ставлення до багатьох людей. І бачиш плутанину кольорів. Те, що видавалося білим, перетікає у безнадійну сірість, а у суб'єкта, котрий відлякував чорнотою, помічаєш червоні плями.
І зводиш руки перед посвяченою іконою, просячи її, щоб донесла до Господа твоє малорозуміння сотень і тисяч відтінків та напівтонів життя. І знову опиняєшся перед сфінксовим ликом підставових понять.
10.
Можливо, романтичні пориви - це лише ще одна болюча пастка безодні, наймення якої Ніщо, Ніколи, Нікуди і Нізвідки?
Тисячі витончених інтелектуалів ставили подібні і значно ліпше сформульовані запитання. Але що тобі позірна краса словесного блиску, лоску лексем і морфемної причепуреності, коли груди болісно стискають міражі?..
Чи можуть сотворити невловимий баланс любові засоби вимираючих можливостей кожної мови, адже людська фальш і брехня впливає на слово, вихолощуючи і спотворюючи істинний сенс. І кожна, хай і найдосконаліша, мова пручається, втікає, "скорочуючи" власну справжність, щоб, урешті помститися людині за етичну нечистоплотність, розпливчастість духу і дрібну невиразність…
Напевне, реґенерація істинних можливостей слова, спроби гальванізації проминальності значень і означень, очищення глосолалій від компромісної лепри є одним зі шляхів реставрації щастя і можливостей долі, дарованих кожному.
І байдуже тоді за українофонність, франкофонність чи англофонність, коли видужуватиме після затяжної хвороби чистий і незамацаний екстракт лінгвоідентичності.
11.
Багато людей, зосібна українців, напіврозчавлені страхом, напівпаралізовані зневірою, напівзацвяховані розпачем. Наших бунтів, неначе безсилих і трагіпародійних кишенькових дуль, вистачає лише на кухонні протести.
Спливає рік за роком, минають п'ятилітки і десятиліття, а ми не відбуваємося як людина бунтуюча. І марні сподівання на пришестя харизматичного неоМойсея чи хоча б нових протестантів, якими кишіло XVII-XVIII століття української історії. Бо історію приручає сильний гайдамака, а не кухонний інфантил.
А ми, за незначним винятком, непридатні до чину, адже чин вимагає героїки. А національна героїка ґенетично розхлюпана (?) у Крутах і на Соловках, в упівських схронах і на хресній дисидентській дорозі.
12.
Дозволю собі сакраментальне "але". Лицарство чину і романтика здвигу сливе завжди одновимірні, контрастно-кольорові і несуть на власному знамені зародки пізнішого ідолопоклоніння. І будь-яка, навіть найгуманніша, ідеологема містить - як один із обов'язкових складників - вірус майбутньої фетишизації.
А може, появиться, санкціонована Божим промислом, каста напівбогів чи раса рафінованих інтелектуалів, звівши до необхідного мінімуму відразливий лик тотему й огидну іпостась кумиризації? Адже будь-яка ідеологія, видумана людиною, спримітизовує і спрощує, укладаючись у прокрустове (напівпрокрустове, чвертьпрокрустове) ложе мінливого і хисткого тотемного царя-правителя.
Проте відсутність ідеологій, чорний вітер і прапор анархії теж є однією із сутностей різнолицого сфінксу…
13.
Мене, на жаль, часто розшматовують внутрішні суперечності. У багатьох ситуаціях бачу зворотну - та що там, кілька взаємовиключних зворотніх - сторону медалі. Боротися з власними уявленнями і переконаннями для мене є теж підставовою потребою. Адже найбільше боюся застиглості і викінченості, самопереспіву і самозаспокоєння.
Кілька років тому я образився на давнього літературного (і не тільки) друга. Ненавидячи дріб'язкову мстивість, я ніяк не міг викинути з голови однієї ситуації, пов'язаної з ним, що, власне, і спровокувало таку реакцію.
Але я мучився цим розхолодженням стосунків. І наприкінці минулого року зрозумів, наскільки обкрадаю себе зумисним неспілкуванням, навіть телефонним, адже живемо в різних містах. І вирішив зробити крок назустріч.
Лише після того вчинку втямив, як ми іноді самообдурюємося, видумуючи безглузді штампи і стереотипи. Ми підсвідомо хочемо (тоталітарна властивість людської психіки) уподібнювати друзів до власних рамок. І я скинув тягар недорозумінь і невирозуміння, і знову дихнув на повні груди, бо здобув маленьку перемогу над собою - гіршим і одновимірним.
Зараз ми спілкуємося (гадаю, що йому теж коштував зусиль крок-відповідь), і я дуже радий, що навчився приймати мого давнього друга таким, яким він є, а не підігнаним під прокрустове ложе моїх надуманих уявлень.
14.
Але для мене боротьба з власними переконаннями не означає безпринципності, "чєво ізволітє?", бо інакше - рукою подати до внутрішньої проституйованості. А тоді гріш ціна і такій боротьбі, і таким переконанням…
Чи допомагає людині етична гнучкість і дипломатичність? Мені не дуже. Бо іноді буваю занадто дипломатичним, деколи - занадто різким і знервованим. Де ті, о Боже, внутрішні третейські терези, котрі могли би по-олімпійському відмірювати часточки інґредієнтів, необхідних для конкретної ситуації?
Принаймні я такими внутрішніми терезами не володію. І саме тому різні люди сприймають мене по-різному, як і майже кожного з нас.
Знаючи, який я далекий від етичної досконалості, завжди дивуюся самовпевненості та внутрішній ортодоксії багатьох людей. Якщо так, як у них, має виглядати "цілісність", то я волію бути розщепленим на тисячі правд і сотні істин…
А може, суть полягає у низькій для багатьох ближніх температурі підставових понять? У малопритомності в їхніх душах любові і ненависті?
Крапка. Бо почав звинувачувати. Направду, немає межі нашій внутрішній потребі-компенсації осуджувати, нашому потягу і поповзу до звинувачень та докорів…
15.
А любов і ненависть - рідні сестри, навічно злютовані ґеном небайдужості. Вони перетікають і взаємодоповнюють одна одну. І ніхто, окрім деміурга, не знає істинного та найінтимнішого сестринського відсотку в кожній душі… А любов і ненависть - дві прекрасні і потворні іпостасі наших облич, адже любов теж може бути потворною, а ненависть - прекрасною. А любов і ненависть - дві найсправжніші емоції, що тягнуть гарбу нашого життя. Бо решта відчуттів є лише їхніми двоюрідними чи троюрідними братами і сестрами, є тільки доповненнями справжності двох первісток-близнят…
16.
Є безліч способів, щоб умертвити любов. Існує безліч способів нарощування ненависті. Я знаю мізантропів-літераторів, у яких ненависть вижерла талант, залишивши тільки озлоблено-нарцисичні претензії і сливе маніакальну неприязнь.
Вони сіють психічний вірус. Для мене він є заразним. І від нещасних хочеться втікати, а не допомагати чи співчувати. Вони загнані (собою? соціумом? фатумом?) у зачакловане коло безвиході, прорив з якого - лише у любові. А на любов ці спотворені колишні таланти уже не здатні. Жорстокість життя витруїла з них психічні сили та відпірність. Їхній талант уже винищений ненавистю, а література - пані жорстока. Вона не потребує агресивної нездарності чи посередності, що живиться хіба присмерком і відмиранням колишнього хисту.
Співчувати їм? Проходити повз, ледь кивнувши головою? Допомагати словом і ділом? Мати за антивзірець? Молитися за них? Вони теж колись любили і вірили…
Достеменних відповідей, як і майже завжди, я не знаю.
17.
У моєму есеї багато перепадів, можливо, невиправданих з погляду холодної композиційної логіки. Але ці міркування неможливі без композиційної тахікардії. Та й чи взагалі існує творчість, звільнена від посилених серцевих скорочень?
Надто низькі хмари ненависті, що згустилися над державою. Соціальна чи суспільна ненависть, здається, проникла до більшості будинків і душ. Адже нав'язливі думки про виживання можуть методично знищувати і найяскравіші таланти, тихою сапою руйнуючи приватне щастя і найшляхетніші прориви.
Найстрашнішим є те, що зранені ненавистю люди, котрі так потребують доброго і світлого, зазвичай спокійно перемелюються безжальним життєвим колесом (колосом?). Постійні невдачі, фізичні хвороби і нервові розлади, самотність і відкинутість на задвірки, відсутність віри і надії сприяють їхній тональній екзистенційній катастрофі.
Адже так легко бути інфікованим ненавистю. Так важко наповнювати душу любов'ю. І немає жодних рецептів. Але кожному з нас даровані життєві сили, які часто так нездарно витрачаємо замолоду.
Абстрактним і барабанним пафосом сьогодні нікого не проймеш. Але ми завжди можемо відшукати і стиснути дружню руку. Не метафізичний холод байдужого оцупка з жил та кісток, а теплу руку, котра теж намацує шлях до любові…
18.
Туга і печаль, песимізм і відчай… Ви не достойні людини, тихі означники занепаду! Ви збіднюєте і здрібнюєте нас - як найдосконаліший Божий задум - спричиняючи добровільні та безперервні мікроєвтаназії на людському серці. Ви є здебільшого породженням зла, щитом для невдах, тестом невміння жити, о жорстокі лексеми поразки!
Ви прокрадаєтесь до дитячих голів у казках, ловите за руки на кожному кроці і перехресті. Ви є, безперечно, сильними. І людина іноді настільки впивається вашою хворобливою харизмою і отруйним інтимним чаром, що, ненавидячи, пестить і любить вас у власному єстві.
Коло екстрем змикається. І народжуються печальні діти, тужливе і депресивне мистецтво, сумні будинки, зневірені мегаполіси і навіть країни. І не спішить на цю поточену шашелем безнадії землю радість. І скрадаючись, тікає від цих запалених розпачем і заґрунтованих зневірою мізків.
Бо щастя і радість теж здатні ненавидіти, хоча саме вони є любов'ю. Вони ненавидять тупі і ліниві культи страждання і стародавні знахарські танці, що прославляють страх та зневіру. Бо щастя не може стояти поруч з кайданами несвободи, бо радість тікає від рота, перекривленого мізантропійним оскалом.
Бо ці порятунки наших нетривких можливостей постійно просять і нагадують, щоб не підпускали люди до себе витонченої отрути духу і тікали сторчголов від жаского комірника, що кожному простягає слоїк із блискітками, за якими ховаються примари розпаду і паралічу.
Адепти песимізму та ідеологи страждань або трагічно закінчували свій шлях, ніколи і нічим незадоволені (порожнеча невситима), або були їдкими і витонченими ошуканцями.
Слід вірити лише у Бога і спокійний світанок нашого серця, котре приходить на цю землю не для канцур'я страждань, а задля щастя і любові.
Але ми не завжди прислухаємося до цих нечітких розрізнених голосів, вслухані в ораторії розпачу, задивлені на зірки зневіри і заскочені паралізуючим місячним сяйвом безнадії…
А над землею і нашою батьківщиною кожноденно сходить сонце. І кожноденно народжуються діти, котрі приходять на цей світ не для ритуальних танців ненависті, а для любові.
квітень, 2003 р.
назад
p:
1.
Любити і ненавидіти - підставові слова-сестри. (Лиш тільки той ненависті не знає, хто цілий вік нікого не любив*). Ці слова рятують від байдужницького зомбізму, яким просякнута сливе вся територія нашої соборної і незалежної. Знаючи, що означають ці лексеми насправді, людина може бути впевненою, що вона не є душевним астеніком і дистрофіком, а щупальці гидотного омертвіння (до прикладу: "моя хата скраю") ще не поточили її дорешти.
Не слід боятися любові. Не варто (?) жахатися ненависті. Любов може бути спустошливою. Ненависть буває шляхетною і високою. Любов має здатність засліплювати. Ненависть - витвережувати. І навпаки…
