 |
МРІЯ І ПОПІЛСтепан Процюк
|
І.
У романах "Елементарні частинки" і "Платформа" модного французького письменника Мішеля Уельбека, письмо якого деякі, подумайте тільки, навіть західні критики називають "порноґрафічним", я прочитую тільки моторошну тугу за любов'ю і моторошний сум. Не уявляю, як і що він писатиме далі після таких романів. Адже від жаского романного суму не рятує ні присутній на сторінках груповий секс (сливе нав'язлива тема), ні сторчголовні втечі до екзотичних країн, ні описи смакувань генітальними секреціями.
Тільки поразка. Самотність. Попіл від мрій і сподівань. Направду, романи Уельбека не для молодого романтичного читача. Пам'ятаєте слоган-попередження на електромережі: "Нє трогай! Убьйот!" Хоча, можливо, це говорять з мене якісь комплекси чи якесь дванадцяте, старомодне ретро-"я"…
До речі, про слогани. Кажуть, написаний роман "99 франків" не менш популярного іншого французького письменника - Фрідріха Бекбедера. Хтось так і прочитував цей неймовірно сумний, попри майже насильницьку браваду, роман яко текст про рекламні "слогани", хтось - як цинічно-порноґрафічний (які ми, цнотливці, виявляється, небайдужі до цього слова) артефакт.
Мені видається, що цей твір є романом-шибенцею. Про обездушення людини в західній споживацькій імперії. Романом-метафорою про неможливість (можливість?) реалізації занадто людської мрії. Ні багатства, ні розваги, ні уніфіковано-(екзистенційний?) секс не рятує героя від банкрутства душі. Але ж ми майже всі банкрути, панове, лишень кожен по-своєму. Ексцентричний француз-романіст лише називає речі справжніми іменами…
Нам би проблеми уельбеківських і бекбедерівських романних суб'єктів? Отож-то… Бо у нас поруч із такими, які часто видаються цим культовим письменникам сливе непосильними для людини, істніє ще копиця питомо ріднесеньких проблем, котрі створює одна з найбідніших і найнепередбачуваніших європейських (таки) країн її громадянину…
ІІ
Я часто виразно чую характерний звук обтинання крил і зойк підрізаної мрії. І тоді не маю сили для відкопування з родовища метафор чи символів пафосних рожевощоких словосполук. Бо іноді почуваюся так, мовби маю причетність до дивної країни, котра періодично хворіє на припадки канібалізму щодо власних дітей…
ІІІ
Моє дитинство було (без егоцентричного перебільшення) своєрідним. Моя (майбутня) мама п'ять років чекала на (майбутнього) батька, який відбував у мордовських таборах термін як політв'язень у час так званої хрущовської "лібералізації". Потім вони одружилися, і батько знайшов роботу, звісно ж, не за вчительським фахом, у глухому селі (Надвірнянщини Івано-Франківської області), де, здавалося, лише гори, автохтони, звільнені від цивілізаційної зайвини, і порох закінчення історії.
Я народився на Львівщині, звідки походить мама. Рік жили там без батька, а потім він, влаштувавшись на дрібнокерівну посаду і працюючи у лісозаготівельній промисловості, забрав нас у той богозакинутий гуцульський край, працюючи у лісозаготівельній промисловості на дрібнокерівній посаді.
Я не знав, чим мені суджено займатися у майбутньому, хоча, вочевидь, дитині з такими інтересами, як у мене, і з тавром сина політв'язня, була одна дорога - поволі спиватися і шизіти у глушині - там, де закінчувалася історія…
Мама працювала вчителькою початкових класів. Не пам'ятаю, як помер мій на рік молодший братик Ігор, бо ще сам був сливе немовлям. Але уже тямлю, як чекав, чотирирічним, у чобітках на дитячому кріслі, повернення батьків із райцентру з моїм маленьким братиком Тарасом. Така чиста дитяча радість очікування… Пам'ятаю материн нелюдський крик розпачу, реактивні батькові сльози і бездонну бабусину скорботу. Знову недогляд лікарів - і уже друга дитина померла. Крайня периферія, моторош і пустка, де можна було хіба здіймати руки до Господа.
Коли вже мені було десять років, народилася сестра Оксана. І тепер ми, дорослі, кожного року на Трійцю ходимо на могилки наших братиків, а також дідуся (батькового тата) і бабусі (материної мами). Перед народженням сестри наша сім'я переїхала до села, звідки походить батько. Воно розташоване десь за двадцять кілометрів від Івано-Франківська.
Завжди існує у моїй підсвідомій пам'яті травма подвійної братосмерті. Безглуздої, непотрібної смерті, що трапилася через лікарську байдужість, бідність, через що?
Коли мені було два роки, я, не вміючи читати, знав напам'ять близько сорока письменницьких імен та прізвищ з "Антології української поезії", укладеної М.Рильським. Батько дуже хотів, щоб я став освіченим, адже більшовицькі товариші фактично зламали (розчавили?) його долю.
Від надміру інформації я … був утратив на короткий час дар мови. Переляк батьків… райцентрівські лікарі… потім я почав заїкатися. І зараз, інколи дуже невчасно і з незрозумілих причин, я здатен під час витончених ораторських практик раптом не змогти вимовити якесь слово. Пітніючи, намагаюсь замінити зловісне слово іншим, щоб читацькій чи студентській аудиторії були непомітні хаотичні рецидиви мого дитячого лінґвоневрозу…
Дитинство проходило в читанні. Я ріс дуже допитливим, водночас закомплексованим хлопчиком. У семирічному віці міг переказувати напам'ять найрізноманітніші поетичні чи прозові твори. Пам'ятаю, як одного разу батько, напівжартома сказав: "А може, ти будеш письменником?"
Напевно, з дитинства у мене сформувалося надміру романтичне - та що там, святобливе! - ставлення до письменницької праці. І не хочу зараз думати про чарівні і відразливі лики психоаналізу (зокрема, його певну вульгарність, приблизність і некоректність) чи про те, що мої писання цілком можуть стати об'єктом психоаналітичного скальпеля. Адже все залежить від мети, з якою робиться те, інше чи двадцяте…
Отже, продовжую. Письменник для мене почав ототожнюватися зі святощами. Гадаю, буде зайвим переповідати, скільки розчарувань чекало на мене в майбутньому.
Адже, дебютуючи як літератор, я шанобливо чи "запобігливо", як декому вбачалося, ставився не лише до направду письменників, але і до літераторів-посередностей чи графоманів, що мали власні книжки. Але причина була лише одна (адже я не думав про потрібні знайомства чи протекції): я, як писав Б.-І. Антонич про своє, "покохав занадто, заміцно, зарозтратно" літературну працю, котра для мене випромінювала незриме сяйво і котра мені вприснула маєстатичного наркозу…
На жаль, під час мого "становлення" зустрічалося небагато літературних людей, котрі би вірили в мою творчість, не шукаючи "нещирої патетики", "подвійного" чи "потрійного" дна. Але такі люди все ж були і є. Даруйте сентиментально-мемуарний відступ…
Проте було би прикро, якщо би хтось сприйняв такі природні для мого психотипу відступи як зведення "рахунків" із міфічним кимось чи інфантильно-вередливі скарги про труднощі літературної юності. У житті є тисячі відтінків та напівтонів, і кожен з них достойний пера та аналізу.
Я цілком щиро, а propos, вважаю, що варто вчитися завжди. Намагаюся так і чинити, і хоч незрідка душу млоїть нерозуміння чи недорозуміння, я пам'ятаю про толерацію до розмаїтих світосприйнять, за якими не обов'язково слід нав'язливо шукати літературної неприязні. Зрештою, я не впевнений, чи додали мені роки і авторські книжки прохолодного життєвого досвіду.
Зрозуміло, що пізніше я позбувся пієтету і пошанівку до всіх без винятку, як казали у недалекому минулому, трудівників пера і діячів літфронту.
І ще один пасаж з психології міжписьменницьких стосунків. Вони, зазвичай, переускладнені, зі всілякими там клановими симпатіями і підводними течіями. Мені часто заважають літературні маски та камуфляжі. Я завжди мріяв, вибачте автоцитату з мого колишнього "віршарського" періоду, про "іконне письменницьке братство". Але…
У будь-якому разі ореол юнацьких чарів і маєстатичний наркоз для мене метаморфозували у пошанівок до таланту інших. І напевне, мені лише на папері, без зайвого напруження, легше про це сказати, враховуючи ще здебільшого мою дипломатично-обережну стриманість (комплекси?) у літературних, та і будь-яких інших, товариствах.
Можливо, ці особистісно-літературні рефлексії лише відбивають мою задавнену потребу говорити і сумніватися, мовчати, сумніватися і говорити знову*. Бо я дотепер не втратив останків наївних сподівань, що неупереджені діалоги, монологи чи полілоги можуть щось чи когось змінити до ліпшого…
Проте я далекий від думки, що письменник є вихователем або духівником читача. Ця наївна і зворушлива дидактично-народницька настанова лишилася у позаминулому столітті.
ІV
Які функції літератури? Чи варто щось сподіватися від неї? Може, сучасна белетристика чи поезія повинна виконувати лише розважальну роль, а не всілякі там місії будителя чи достукувача до сердець? Я не іронізую. Бо, напевне, ніхто, окрім безнадійних догматиків, не знає відповідей.
Як сучасному небезталановитому письменнику рятуватися від безгрошів'я? Адже всі мислячі люди розуміють соціальну фальш щодо матеріальної оцінки літературної праці, на кшталт, ти пиши, старий, може, з тебе щось і вийде - хоча хтозна? - але дати гроші для реклами твого сумнівного віртуального продукту - це вже занадто.
Як розірвати трагікомічне коло неможливості реальної зустрічі якомога більшої кількості книжок зі своїми читачами?
Адже я переконаний, що при умові нормальної, а не вибірково-усіченої промоції, тиражі книг багатьох наших письменників можуть зрости до 10-15 тисяч. І будуть розпродані. Бо читач хоче бути ознайомленим із нинішньою "несерйозною" і "серйозною" літературою (хоча не сприймаю цього штучного терміну книгоклерків, адже існує лише талановитий і нездарний письменницький продукт плюс проміжні стани). Кладучи руку на серце, зізнаюся, скільки "пропало" моїх читачів, котрі не могли знайти в книгарнях тих чи інших міст збірок моєї прози!.. У такі хвилини у мене направду звішувалися руки і охоплювала спонтанна безнадія. Бо тут від мене уже не залежало нічого, а лише від кількох ялових дядьків чи тіток, котрі насправді мали десь письменницькі проблеми.
Можливо, ці приклади не є переважними. Але хай кине у мене каменем той із літераторів, хто ніколи не зіштовхувався з подібним.
Письменник є лише тінню власних книжок. А вони - його серце і легені, очі і мозок.
V
Але, попри парадоксальні книжкові лабіринти і навіть метафізичний жах споглядання багатьох реалій сьогодення, мені чужі слабкість духу і безпоміччя скигління. Contra spem spero, я ненавиджу яловість і гермафродитську пасивність зміненої негативом свідомості.
Проте я лише літератор, а не залізний лицар без страху і догани. Іноді обставини видаються настільки паршивими, рутина настільки безнадійною, обличчя перехожих настільки апатичними, що хочеться здіймати руки до Господа, уповаючи лише на нього і на підтримку жменьки моїх найближчих людей.
Але я намагаюсь переборювати обрaзи, не зважати на плітки та упередженість, мати психічну протидію непробивній літературній байдужості переважної більшості. Адже, як писала Ліна Василівна, комусь на світі гірше, ніж тобі.
Зрештою, можна згадати класиків (Пам'ятаючи в'їдливість деяких колег, запевняю, що я не страждаю гігантоманією чи самозванством і не думаю про жодні контекстуальні конотації). Для чого чи всупереч чому писали вони? Звісно, що нині - інший час, і пройшли зсуви національної ментальності.
Але все ж… Чому писав, до прикладу, Панас Мирний? Адже не міраж літературних зарібків приваблював високопосадового чиновника Рудченка. Обов'язок перед нацією? Втеча від сімейних трагедій? від істерії дружини? Сублімація рутинної провінційної одноманітності словонаркотичним забуттям?
Чому писав Стефаник? Адже були спустошливі багатолітні творчі перерви, неврози і депресії. Щоб пірнути у солодкий чар літературної психоделіки? втамувати тугу за коханням? краківською богемою? божественним, якого завжди (принаймні, на позирк) так мало довкола?
Чи робили Винниченка щасливішим надривні втечі на ложе любощів із різними жінками? Чи не були ці спроби пошуку щастя лише трагіпародією і сурогатом кохання?..
Приклади можна множити, вдаючись до витонченої чи згрубілої, сентиментальної чи цинічної запитальної метафорики. Але… чи зробила література щасливими її творців? Чи ця князівська мрія лише, тихо ошкірившись, довела їм марнотність стилосної практики?
Але ж світло словесного духу не може (?) стати спершу бібліотечним, а потім макулатурним відстійником, бо має в серці те, що не вмирає.
Вибачте, читачу, цей туск, але фальшивий оптимізм і казенна бравада протипоказані у державі, де помимо всього іншого ще і постійно скорочується навіть простір для існування її мови. А відтак - хто читатиме через п'ятдесят років україномовних письменників, окрім архіваріусів-фахівців із відмираючих мов?..
VI
Іноді обсідають думки про марнотність літератури. Література як розбещена пані, література - fata morgana, література - рятівниця і потопельниця. Література - ніщо і все.
Не шукайте у моїй есеїстиці запечених на сковорідці стилю і фаршированих морфемними сполуками оптимізму відповідей. Я знаю те, що нічого не знаю.
Мені чужа як неонародницька ортодоксія, так і нарцисична апологетика постмодернових практик. Мені байдужий як і єлейний псевдопатріотичний гопак, так і глузливий безідейний сарказм. Мене не зворушують ні солодкаві калиново-солов'їні культи, ні речництво літературної абракадабри поза межами добра і зла, поза межами будь-якого сенсу. Але коли калиново-солов'їні пасторалі однозначно належать минулому, то з молодих поза (поза як омонім?) гуманних словоекспериментаторів незрідка виростають чудові письменники. А незрідка - новітні графомани. Але це до слова, адже я не вагар літературних доль, які неможливо однозначно передбачити.
Мене не цікавлять ні надсадні літературні агітки, ні кон'юнктурні віршовані зчеплення, котрі мали би символізувати пошуки у новому тисячолітті. Я сумніваюся у власних зацікавленнях. Важлива лише справжність.
А у кожного письменника і читача, видавця і критика власні критерії справжності. Літературний процес приречений курсувати замкненим колом, потрапляючи у колаптичні стани. І лише зрідка деміург дарує шанс на осяяння і знак надії.
травень, 2003 р.
м. Івано-Франківськ
назад
p:
