Почну з виправдань перед читачами за нахил і потяг до гігантоманських назв, адже усвідомлюю невичерпність такої теми, її конотаційні провалля і лабіринти та власні творчі можливості, котрі не сягають далі якоїсь відміреної планки. Заспокоюю себе лише міркуваннями про можливі переваги нюансів над гігантизмом, окремих відбитків над монументальністю, уламків та елементів пережитого над абстрактністю і обмеженістю пафосу, фрагменту над квазіфілософствуваннями. Адже кожна назва зазвичай є лише суб'єктивною авторською позначкою. І мені хотілося, щоб читач міг придумувати власні заголовки, означники до моїх (-ого), словесних (-ого) експериментів? випрaв? есеїстичного ілюзіону? Адже можна безконечно змінювати назви, придумуючи тисячі варіантів, можна по-різному інтерпретувати власний досвід (аж до невпізнаванності), проте ми невспромозі перекреслити, змінити чи переписати суспільне та власне минуле.
ІІ
Мені знайоме почуття страху. Страху поразки, страху перед комплексами, страху провалу; страху перед неписанням, як і страху перед писанням, страху спустошення і вичерпаності, страху: злиднів і хвороб, порожнечі і нелюбові, переживань за рідних і близьких, нерідних, але близьких, навіть нерідних і неблизьких. Іноді видається, що наше життя - це суцільний калейдоскоп страхів і пересторог, побутових неврозів та латентних комплексів. Або життя як безперервна боротьба з одними типами страхів і набування інших. Життя як западання у страхи, життя як перемога над ними. Але мені чуже як і вульгарно-ексгібіціоністське смакування власними страхами, так і наївно-хитруваті спроби зачинити ці страхи у шкаралупу анархічної бравади, нарцисичної істерії чи еґоцентристської нірвани.
Напевне, відсутність страхів та комплексів у людини неможлива, бо має позалюдську природу і походження. Гадаю, що у кожного покоління є, окрім індивідуальних, власні соціальні та технократичні страхи. А в людей, близьких мені за специфікою занять, - ще й літературні.
Мені важко увійти у "шкіру" письменників старшого покоління. Цензура і самоцензура, закриті рецензії, доноси і виклики чи сигнали з ка-де-бе. Радянська ідеологія була здатна зробити параноїками майже усіх літераторів, що не надавалися до героїчного чину. Зате старшим більш-менш благополучним (ціною яких страждань і надривів?) письменникам важко зрозуміти, що таке безгрошів'я, як можна бути готовим наступати собі на горло, орієнтуючись на переважно безлику кон'юнктуру ринку і віддаючи себе на заклання конвеєру (це ще вважається успіхом, іноді породжуючи заздрощі чи агресію). Я не впевнений, що українська література стає чимраз кращою. Але вона вже - тут і тепер - стала іншою.
Коли я читаю сливе самвидавчий збірник юних житомирських "постфутуристів", котрий випадково потрапив мені до рук, то думаю про їхні літературні страхи і комплекси. (Боже, невже… "батьки і діти", я ж ніколи не міг усвідомити себе у такій ролі, але, направду, за віком ці автори вже годяться мені в сини чи дочки…) І не дратує мене надсадний юнацький епатаж, мовляв, нами закінчується (сподіваюся, не починається, юні колеги?) справжня українська література, бо далі можливі лише жалюгідні самоповтори і переспіви. І я, читаючи ці, направду, не позбавлені певного таланту словоексперименти, спочатку щиро розсміявся. А лише потім подумав щось на взірець, а як їм інакше заявити про власне літературне народження, як не криком чи перехнябами епатажу? Все о'кей. Адже зринали колись "бубабістські" чи "новодеґенератівські" слогани на взірець "малюйте бабу голу-бу" (В.Неборак) чи "ми останні пророки в країні вчорашніх богів" (І.Андрусяк). То чому юним літераторам не самопровістити себе ґеніями? Це класно, наївно і зворушливо. Вони (принаймні поки що) не сподіваються ні на гонорари, ні на видавничий ринковий "конвеєр", ні на вдячних фанів, різнополюсово розкиданих за химерними законами української демографії… Вони, керовані максималізмом юності і відсутністю цензурних обмежень і досвіду несвободи, не продумують і не прораховують (?). І коли брати за підставову тезу те, що людське життя - це позбування одних і нарощування інших страхів, і коли відкинути надимання щік чи менторську позу, адже письменник - завжди учень, то юні "постфутуристи" відрізняються від мене лише меншою кількістю цих самих страхів (пересторог, досвіду, зважання на рецепцію чи літературну кон'юнктуру). Отож…
ІІІ
Пам'ятаю, як тремтіли мої коліна (танок святого Віта? мимовільні нервові спазми? страх публічних віршованих рецитацій?) під час перших і вельми велелюдних виступів нашої "Нової деґенерації" в Києві, Львові, Івано-Франківську і Харкові, Тернополі і…(де тільки не їздили я, І.Андрусяк та І.Ципердюк, одержимі почуттям літературного незвіданого). І, попри спонтанні і неплановані епатажі, нам так хотілося уважного і доброзичливого слухача, глядача і читача. Можливо, ми (блаженні, бо не відають) тоді мало усвідомлювали низку специфічних, даруйте іронічну абстракцію, аспектів літературного життя. Але я завжди пам'ятатиму власне (та і двох Іванів, у кожного по-своєму) зворушливе хвилювання перед і під час виступів. Особливо - перед, бо під час ми "розкручувалися" своїми шаманськими словоритмами чи трохи ексцентричною словомедитацією. Тексти утворювали навколо нас захисну оболонку, своєрідний вир сценічного дійства і білу енергетику спілкування з переважно (хоча було всяке) заінтригованою аудиторією. І відступали наші страхи та настороженість частини слухачів (ще б пак, насмілилися так назвати свій літгурт). А далі - спілкування, післязустрічні застілля, переважно з поетами і літературнопричетними, відтак нова, зазвичай тепла і добра алкогольна аура, нові знайомства і пригоди…
Адже ми були молодими (хоча письменник, котрий почуває себе душевно старим і цинічним дідом-Всевідом, придатний хіба що для строчення спогадів про буремну юність), і нам дуже хотілося бути друкованими і читаними. Але, що личить Петрикові, не личить Петрові, і поступово наша "новодеґенератівська" романтика із вловимим присмаком декадансу почала поволі випаровуватися. Бо література - прерогатива одиниць, а не колективу, навіть трьохособового. Мавр зробив свою справу. Проте фактичний розвал літгурту теж виник неплановано, бо ми нічого не прораховували і ніколи не займалися кон'юнктурною літературною бухгалтерією, що якраз і намагалися нав'язати нам недоброзичливці із причетних до красного письменства.
Але я, маючи опісля літгуртівського періоду багато книг і презентацій, вже ніколи так первісно-щиро не хвилювався, як тоді. Ох, верше мій, верше, мій зелений верше, юж мі так не буде, юж мі так не буде, єк ми било вперше… Ми цілу ніч складали і клеїли свою першу спільну книжку, котра зовні була подібна радше до самвидавчих зшитків. Ні офсетного паперу, ні ламінованої обкладинки. Але… І завжди, коли кину оком на цю першу нашу книжку з передмовою трошки старшого колеги - Ю.Андруховича, то розумію, що не втратив ще сентиментальних і сливе дитячих відчуттів, бо підступає до горла зрадливий клубок… Час літературної молодості не вибирають, а початок дев'яностих, який критики пізніше дефініціювали періодом національної депресії, був нашою молодістю. Так легко писалося, така смачна була нашому золотому поетичному товариству низькоякісна горілка, таким зворушливо-смішним було наше славолюбство і наші потаємні та озвучені літературні мрії…
Так легко було закохуватися в жінок і поезію, такі байдужі були концепції і парадигми літературного процесу. Адже схвалення чи осуд Андрусяком і Ципердюком мого вірша (на взірець "добрий текст" чи "поганий текст") важило для мене значно більше, ніж рецензії критиків і публічна рецепція. Івани! Може, спробуємо, відкинувши усі розумні застороги, провести ретрозустріч ретро-"новодеґенератів"? Може…колись…якби…при певних умовах…, бо неможливо двічі ступити в одну і ту ж річку.
IV
Навіть з'їзд найталановитіших психоаналітиків не зможе адекватно відрізнити, де закінчуються суто людські і починаються літературні письменницькі страхи, як вони взаємодіють чи взаємонищать. Матримоніальний невроз Шевченка і його ж окремі неоднозначні щоденникові нотатки; Франковий страх "чорної жінки" і абсолютна перевтома та вичавленість останніх років життя; страх творчо обезсиліти у Лариси Косач; роздвоєння і переляки на особистому ґрунті (наприклад, щоб не зустрілися, відвідуючи його у лікарні, пані Віра Коцюбинська і панна Олександра Аплаксіна) Коцюбинського; страх темних приміщень і безгрошів'я, комплекс дитини і батька у Винниченка; параноїдальні неврози Хвильового і Тичини; посталкогольні делірії В.Сосюри… Цей перелік може бути нескінченним. Отже, "слава Богу, він став невротиком", себто цілісною творчою людиною, як сказав філософ-психоаналітик?
І я вже передчуваю ортодоксальну піну на чиїхось устах: що ж це таке, мовляв, як можна обливати "болотом" класиків, хто він такий і що собі дозволяє? Очевидно, це також мій підсвідомий страх, якщо моделюю чиїсь можливі малоцікаві хуторянські реакції. Дехто може закинути, що я обмежую складність письменницького світу, акцентуючи лише на фобіях і неврозах, котрі деромантизують великі постаті. Не деромантизують і не деміфологізують, панове, а лише множать додаткові (зрештою, добре відомі фахівцям) штрихи для розуміння специфіки письменницької творчості, котра неможлива як без високих "злетів духу", так і без індивідуальних підставових фобій…
V
Іноді здається, що ми безстрашні, хитренькі і добре знаємо життя. Безхитрісність і підставлені вітрам підступності незахищені серця - риса як rara avis*. Але ця нещасна риса не лише зворушлива, але і небезпечна. Навіть смертоносна. Адже ми з огидою відвертаємося від бомжів - обмацувачів вмісту сміттєзвалищ. І мало виявляється охочих порпатися у їхньому життєписі, відшукуючи причини падіння. Але, окрім лінощів, безталання і фатального збігу обставин, у цих піруетах зламаних доль присутня - я впевнений - ще і безхитрісність як смертоносна риса характеру, риса rara avis, котра веде у національних умовах не до чистоти, а до поразки.
Вочевидь, на верхогір'ї нашої державної машини заплодилось щось інфернальне, яке по-насильницьки примушує непоганих і відносно чесних людей до болісного переродження. Наче Вітчизна - не добра мати, а збоченська мачуха, котра примушує красти, обдурювати, ненавидіти, словом, оґнєм і мєчєм випалювати власні риси rara avis, які зникають у цинічній плавильні характерів, формуючи підленьку і зомбовану українську людину.
А збоченська мачуха насміхається над по-насильницьки зламаними долями. Вона дискредитує священний тотем батьківщини і зачиняє у коморі на дванадцять замків і на дванадцять ключів іншу - добру і справжню матір, бо лякається її, безхитрісної і великої, наче відлисків повстанських пожеж.
А ми, любомудри і ситуативні хитруни, виплітаємо дрібненькі плани виживання. Руйнуємо повагу до себе та інших заради копійчаного бартеру. Віримо у власну кишенькову могуть, у безпомильність корчмарської життєстратегії. Обопільно ображаємо і ображаємося.
І вирує Вавилон емоційок, розкошує ярмарок порожньої пихи, образа накочується на образу, неприязнь знемагає неприязнь. І ми борсаємося, наче жаби, по коліна у клоаці розтліну щастя, думаючи, що це і є справжнє життя.
І не підозрюємо про моторошний самообман, і не хочемо згадувати про порожнечу серця і порнографію душі. І не чуємо нелюдського і зловісного реготу збоченської мачухи. І не здогадуємося про мученицький плач із-під дванадцяти замків і дванадцяти ключів справжньої Вітчизни-матері…
VI
Великі диктатори знали, що ідея тримається на страхові, ave, Caesar, morituri te salutant. Вже у стародавніх суспільствах намагалися переступити межу переситу і насильник-бісексуал Калігула, і вінценосний Август Октавіан, і шизофренік-віршувальник Нерон, і єгипетські фараони, на яких було заборонено піднімати очі. І оплакувала нещасна чернь смерть Леніна і Сталіна, навіть Брежнєва. І мали безліч фанатиків-проповідників Мао чи Гітлер навіть після фізичної кончини.
Пам'ятаю свій останній студентський рік. Мій батько був колишнім політв'язнем. Страх і ненависть до більшовизму рухали його зламаною долею. І я, знаючи багато речей, про які не здогадувалися однокурсники, носив ненависний комсомольський значок і був ідеологічно нейтральним, виконуючи батькові настанови. Цей параноїдальний страх перед сірим будинком, де містилося тотальне санітарно-ідеологічне чистилище, цей нічний холодний піт… Студенти знали мене як веселого пияка і футболомана, несмілого лицаря, що два роки поспіль виспівує серенади під гуртожитськими дверима однокурсниці, пустуна і відмінника, котрий готується до семестрових іспитів лише під час сесії.
У периферійному педінституті тривали дуті процеси над студентами, котрі пішли ідеологічними "манівцями". Їх виключали, а я далі пив горілку і освідчувався. Пропускав переважно малоцікаві лекції і завжди якимось дивом складав на "відмінно" сесії. Писав поверхові вірші, які читали, охрещуючи "занепадницькими" деякі однокурсники, і відчував власну абсолютну відлученість і непричетність, адже моє лицарство зводилося лише до всіляких головоломок для закоханих.
Суспільство починало ферментувати. Андроповщина як виловлювання людей на вулицях і в кінотеатрах. А ще спиртне і любощі, любощі і спиртне, пиво, пиво, пиво черлене, хто ж тя, пиво, буде пити, єк я піду кріс носити, пиво черлене? Дехто, ошизілий від жаскої брежнівсько-андропівської маріонетковості і несправжності, кидався із вікон чи тяв власні вени, а частіше глупів і деградував до такої міри, наче перед тобою був не випускник провінційного радянського вузу, а першоклашка школи для розумововідсталих.
І одного разу я відважився на вчинок. У п'яній студентській компанії з духом тупих анекдотів чапаєвського розливу я прочитав кількахвилинну лекцію про голодомор і русифікацію - яко істинний алкогольний місіонер-екзегет. І зараз перед очима (ейдетична властивість психіки) ця трагіфарсова картина: обпиті і осоловілі молоді обличчя, що здивовано вп'ялись у моє, не менш обпите і осоловіле. Мовчання. А потім далі анекдоти чапаєвського ґатунку…
Зранку я, паралізований жахом, чекав виклику до сірої ідеологічно-санітарної установи, потім виключення, а можливо, і ув'язнення. Курив цигарку за цигаркою, місяць опісля не брав до рота чарку (для мене, тодішнього, така абстиненція дорівнювала подвигу). Але не було нічого. Можливо, ніхто не доніс про цю мінілекцію, можливо, п'яні ровесники, адже компанія була чоловіча, на момент моєї розповіді вже мали захисний провал пам'яті. Але ніхто не згадував про мій просвітянсько-камікадзівський спіч. А далі - семестрові і випускні іспити і прощання з сірою і заляканою, але по-своєму дорогою alma mater.
Після цього випадку я - без освічених наставників чи кумирів - остаточно втямив, що таке суспільний страх і як він ізсередини виїдає душу. І ніколи тепер не спішу когось осуджувати і шукати шкалок у чужих перевтомлених очах…
VII
Іноді я слухаю стрілецькі чи повстанські пісні. Розтерзувана нація таки змогла породити на початку минулого століття нову расу патріотів. Ці фанатики і фанатички знамена і тризуба жертвували нирками та кров'ю, дівочою цнотою і чоловічою шляхетністю, жбурляючи криваві офіри на вівтар ідеї. А ідея манила і зваблювала, мов нав'язливе марево, вимагаючи зречення від материнства і батьківства. А ідея перепалювала душі, іноді звільняючи їх від милосердя і жалю. І палахкотів ідейний вівтар невинною та винною кров'ю, здіймаючи до неба криваві відблиски національного жертвопринесення. Ох, лєнта за лєнтою набої подавай, вкраїнський повстанче, в бою не відступай. І не відступали, і гинули, а хто на мить завагався чи був обплутаний шовковими сітями совіцької агентури, отримував свинцевий пайок для зрадника, пущений рукою товариша.
Містичне сяєво ідеї іноді засліплювало братерські очі чи батьківський інстинкт. Ідея і страх, страх та ідея - хто нині може розчленувати на терезах етики цей кривавий психоаналітичний клубок? Матері часто відмовлялися від власних синів при опізнанні, щоб не вивезли у Сибір усю сім'ю. І були приклади зради і ницості, переляку і дрібнодушшя, бо нація стовідсоткових героїв володіла би надприроднім душевним потенціалом.
Але герої, хвилево уподібнюючись до Розіп'ятого, викупили власною кров'ю пізнішу нечувану підлоту і компроміси власних дітей. І запанувало над цією мученицькою землею криводзеркалля історії.
Вимріювана держава і непрощенні гріхи, монолітна раса героїв і монолітна антираса відступників, чин і спокута, фанатичні і фантастичні бої і добірне клоноване зерно поразки.
Жахітливі підспівувачі-сатири пізніше із сатанинською зловтіхою будуть насміхатися над святощами у статтях та брошурах, книгах та енциклопедіях. І заливатиме дехто із жаско-трагічних сатирів незбагненну нічну тугу гонорарними алкоголями, і втікатимуть деякі завербовані квазіблазні в обійми секретуток, нічних галюциногенів, петлі або кулі, посланої у власний рот. Розверзнута рідна земля прийматиме їхні тіла, прощаючи і оплакуючи, адже мертві не мають сорому. Дехто пробуватиме відкупитися і перешитися, змінити колір серця і переконання очей.
І споглядатиме за мурашником пристрастей великий канівський Сфінкс, котрий чув огроми олжі біля власного позачасового підніжжя, бачив факели-камікадзе і сльози розкаяння, ріки крові і зашморг на шиї його мови. І не посилатиме він громи пророчих проклять, лише проситиме Бога розплутати історичний ребус і знайти нитку Аріадни, яка повинна показати вихід зі страшного лабіринту.
Благослови, маєстатичний канівський Сфінксе, відродження чи народження раси нового тисячоліття, котра сотворить велике українське князівство. І правитимуться у його церквах, катедрах і костелах заупокійні меси за убієнними, і лунатиме у молодих і старечих серцях відгомін старовинних великодніх хоралів, формуючи породу вільних людей у вільній країні.
VIII
Сучасній людині підкошуються коліна від непосильного тягаря праґматизму та різноликих страхів. Їй украй потрібна маєстатика міфу і - бодай спорадичне - повернення до священної золотої доби.
Нехай хоч у глибокому сні чи у випадковій думці оживе велике дерево, ґеральдика пращурів та могутня Божа доброта, неспрофанована пізнішими занадто людськими доповненнями. Нехай кровоточиві ікони і мироточиві мощі хоч інколи прилучають нас до надсуєтного.
А може, появиться європейський ґеній, котрий зуміє позшивати засохлі тоненькі ниточки різних учeнь та переконань для нового міфологічного міху? І ллятиметься у нього старовистояне вино туги за золотою добою, трудами і днями, антикою і лицарством. І можливо, наповниться цей новий європейський міх, сотворений ґенієм, оновленою вірою, із якою ми несміливо ступатимемо скрижалями нового тисячоліття.
2003 рік
назад
p:
І
Почну з виправдань перед читачами за нахил і потяг до гігантоманських назв, адже усвідомлюю невичерпність такої теми, її конотаційні провалля і лабіринти та власні творчі можливості, котрі не сягають далі якоїсь відміреної планки. Заспокоюю себе лише міркуваннями про можливі переваги нюансів над гігантизмом, окремих відбитків над монументальністю, уламків та елементів пережитого над абстрактністю і обмеженістю пафосу, фрагменту над квазіфілософствуваннями. Адже кожна назва зазвичай є лише суб'єктивною авторською позначкою. І мені хотілося, щоб читач міг придумувати власні заголовки, означники до моїх (-ого), словесних (-ого) експериментів? випрaв? есеїстичного ілюзіону? Адже можна безконечно змінювати назви, придумуючи тисячі варіантів, можна по-різному інтерпретувати власний досвід (аж до невпізнаванності), проте ми невспромозі перекреслити, змінити чи переписати суспільне та власне минуле.
