не мав би писати цих кілька абзаців. Бо я поважаю свого читача і впевнений, що йому не треба нічого розтлумачувати. Проте…
Одразу про "автобіографізм", "претензійність" і "самозамилування". З абсолютною відповідальністю стверджую, що всі герої цього "літературоцентричного" роману є реалізацією мого авторського права на інтимізований обман, себто фантазію. Мені соромно нагадувати про те, що не варто плутати автора з його героями.
Щодо "жовчі", "мізантропії" чи "патологічних серцевиливів". Лише згадаю хрестоматійне Франкове: "Я ж не люблю її з надмірної любови…"
Мене органічно не цікавить у прозі те, що мене не цікавить. Тільки драстична, на межі фолу, тематика, спроби прослідковування того, які непередбачувані мутації може іноді давати вірус мимовільного чи добровільного розтління нелюбов'ю, прийнятні для мене.
Я не хочу шукати нових "ворогів". Я не хочу нікого образити - ні деяких колег-літераторів, ні окремих видавців, ні тіні померлих письменників. Бо моя проза - не каламутні сублімації ображеного анахорета-ескапіста. Бо я намагаюся писати про одне й те ж: "А як же бути з любов'ю?" Через те у романі нерідко присутній гіркий сарказм. Аж до неприязні.
Як лікуватися від ненависті? Як вийти людині з еґоцентричної сурдокамери власних почувань? Які причини переродження талановитого митця? Чи може врятувати людину віра в Бога? Чому літературне середовище буває таким жорстоко-нетолерантним до не "своїх" психотипів і світосприйнять? Чи направду можливе високе взаємне і довготривале кохання між чоловіком і жінкою? Я ставив у цьому творі низку цих та інших питань. Роман завершений. Питання залишилися…
Я не думав над цими пропедевтичними міркуваннями ані тиждень, ані місяць. Завтра чи післязавтра написалися б інші словосполуки. Але з тим же змістом: відшукування чи намацування любові на тлі нашої потворно-прекрасної доби.
Я міг би ще розмірковувати про те, люблю чи не люблю свого "центрального" героя, чи про те, що я ніколи не написав би цього роману, якби не мав поетичної практики (уже п'ятий рік мною не написано жодного віршованого рядка…). Я, незважаючи на старомодність і наївність практики передслова, міг би постійно, до безконечності його переробляти. Хоча я свідомий того, що дещо збаналізовую задум "Жертвопринесення" всіма попередніми абзацами.
Залишаючи за собою право на ризиковані художні пошуки, я довіряю своєму читачеві.
назад
p:
Я не мав би писати цих кілька абзаців. Бо я поважаю свого читача і впевнений, що йому не треба нічого розтлумачувати. Проте…
