Під знаком Марсу в українській політиці розпочато новий наступ на звичні розклади. В перших лавах реформаторів наступають переважно небідні добродії з розвиненою фантазією, котрим щоночі сниться багатосерійний ужастік під робочою назвою "Найімовірніший переможець майбутніх виборів". Кожна серія має своє окреме ужастікове гасло. Сьома називається: "Куда уєхал Саша?", одинадцята: "Шоколад. Згадати все", шістнадцята: "Сльози дєдушкі Фройда. Урок української у Симферополі", двадцята: "КСП здох, землю продано, агроном повісився".
Всім політично просвітленим зрозуміло: аби робоча назва серіалу не стала дійсністю, потрібно зняти з порядку денного хоча б одну з трьох її складових. Зняти з порядку денного переможця - занадто стрьомно, планетарні папи карли такого аванґарду ніколи не зрозуміють. Ліквідувати майбутнє - малоймовірно, не стане грошей оплатити роботу кваліфікованих політтехнологів і групи Девіда Коперфілда. Найлегше, без сумніву, деактуалізувати теперішню конституційну версію виборів. І ось, з мороку політичної невпевненості виглипують чесні селянські очі бійців лівого фронту. Невпевненість червонішає. Відчуваємо подихи правічних прагнень. Адже з двох космічних принципів влади, котрі умовно називаються "Принципом Пантократора" і "Принципом Софійності", українці - особливо православного сповідання -- завше тяжіли до останнього. Згідно нього, абсолютне джерело влади у Всесвіті маніфестоване не імперативною вертикаллю Бога Отця, а перебуває у формі особливої ("горизонтальної") морально-вольової конфігурації: соборної Світової Душі. Суспільно-духовним аналогом такої конфігурації є Вселенська Церква. Суспільно-політичним (і, зрозуміло, вельми пародійним) презентантом цього космічного принципу вважаються народні збори, парламент.
Отже, ідея передати функцію виборів президента парламентові є не стільки ситуативним вибриком зляканих сновидців, скільки свідомим чи підсвідомим завершальним кроком у пошуках української політичної ідентичності. Президентська вертикаль для православної української ментальності, як бачиться, завше була, є й буде нав'язаною конструкцією, резидентальним проявом "іншого принципу", себто чимось на кшталт "внутрішнього окупанта".
Згадаємо також, що влада, окрім іншого, є одною з найконсервативніших і найглибших форм суспільної пам'яті. Тої пам'яті, до якої на тисячоліття вкарбовані символічні успіхи соборно-дорадчих згущень владності, від княжих з'їздів і січевої демократії до телевізійної трансляції із зали засідань Верховної Ради 24 серпня 1991 року. Навпаки, дії владних персон в українській історії завше асоціюються з поразками. В переліку національних "сусаніноїдів" і батько Хмель, і Дорошенко-той-що-попереду, і соціал-революціонери Винниченко з Петлюрою, і велемовні діячі дуже близького минулого. В народній пам'яті історія встановила потужні запобіжники проти закликів до "сильної руки" і всілякого єдиновладдя, такого любого нашім північним сусідам. Ці запобіжники - одна з найпотужніших складових знаменитого українського прагматизму.
Кумедно і логічно водночас, що провідниками Принципу Софійності у сучасному вітчизняному політикумі виступають представники червоної частини політичного спектру. Як би кому в носі не крутило (включно з автором цих рядків), але наші соцкомхлопці послідовніше за інші суспільні сили презентують ту містичну субстанцію, котру в далеких від постмодернізму колах прийнято називати Народною Волею. Наскільки ця субстанція здатна до матеріалізації, покаже нам найближче майбутнє. Те саме, на ліквідацію котрого вперто не стає грошенят.
Давні греки були свято переконані, що політика - справа космічна. Мудрість посадовця чи демагога у часи античності вимірювалася його спроможністю піднестися над владними сварками та персоналіями і досягти вищих теренів ситуації, де проявлена воля богів, де відбуваються "розборки" між керуючими принципами світобудови. Варто згадати про це тепер, коли червонястий Марс наблизився й завис у серпневому небі, провіщаючи чи то гапличковий напад іншопланетних чудиськ, чи то чергову бійку у Верховній Раді чудиськ ріднопланетних.
