е неправда, що культурне життя втрачає напруженість від суспільної неуваги. Принаймні, в Україні певним фраґментам культурного субстрату глибоко пофіґ уся та суспільна увага у всіх її різновидах. Вони (себто фраґменти) є настільки самодостатніми, що спроможні існувати попри розвиток культури, мистецтва та історії, котрі останньо відбувається у режимі PLAY. Ці фраґменти -- точніше замкнені на себе дискурсивні феномени -- неквапно перемотуються в іншому режимі культурної реальності. Перемотуються ніби то у майбутнє, але фіґуранти у кадрі йдуть чомусь спиною вперед. Цей образ придибує щоразу, коли в мої руки попадає тижневик "Літературна Україна".
І я пірнаю у фантастичний світ, немов у сіро-плямисті лабіринти компутерної іграшки Unreal.
...На далекій ЛУ-планеті відбуваються ружні невідомі пересічним землянам войнушки. Письменник і депутат (в ігровому віртуалі подібний персонаж був би, напевно, страйдером з окремими властивостями Nemesis) пише вже другого гнівного й межово безкомпромісного листа Президентові (Unreal: повторний напад на базу Terran). Той затято мовчить, зате удруге "за шефа" депутатові відповідає керівник Управління Президентської Адміністрації (в іграшці виникає grunt-термінатор з навороченою смертоносним причандаллям модифікацією М500).
Цей вельми освічений чиновник цитує В.Стуса, Г.Тютюнника, М.Бєрдяєва і писання самого депутата часів комсомольського ентузіазму та ленінської нацполітики. Він наводить приклади, уточнює дати Розпоряджень Президента і нагадує опонентові й читачам свого антилиста зміст статей Конституції. Зрештою він на усю ту планету голосить про "літературну бездарність", духовне перешиванство та загрозу "моральної хвороби абсолютизації власного "Я"", що довели опонента до писання відкритих листів (Unreal: потрійна черга з М500 і дві гранати типу Мк78, страйдер відступає від бази).
І все це було б зрозуміло і не дуже цікаво, якби керівника Управління не понесло бурхливим полемічним потоком у таке: "Вам (депутатові й письменникові - В.Є.) краще помовчати б. [...] Ви чи не найгучніше волали за невідкладне впровадження ринкових відносин, іґногуючи застереження розумних людей, що ринок відразу і без берегів для щирої духовної культури - ціаністий калій [...]".
Це вже достойно культурологічного коментаря.
(Unreal: Упс, і на три віртуальних життя менше.)
Адже крізь такі інвективи невибагливо вистромлюється простий та кумедний підмурівок ідеологічної баталії немолодих вже добродіїв, яка триває на ЛУ-планеті 13 років. Її населенцям (й, здається, тільки їм) все ще вкрай важливо знати: "Хто замучив слоника?". Класична відмазка про "клятих москалів" вже не вдовільняє. Адже поглиблення поразки вимагає безугавного розширення списку винуватців. "Хто допомагав замучити? Хто стояв зліва і підморгував? Хто відрізав хобота на ковбасу? Й хто, врешті-решт, тепер жере ту ковбасу і чим її запиває?" - грізно супиться товариство і либонь головне запитання залишається неприступним для мисленнєвих ресурсів планети: "А чи був той слоник насправді і хто його бачив?"
"Де, -- питаємо ми, -- ви зустрічали ту "щиру духовну культуру", котрій влили у рота ринкового ціану?" Хіба що у віртуальних лабіринтах ЛУ-планети, у фантастичному світі орденоносних графоманів, будинків "пиття і творчості" з халявними дівчатками-філоложками, мільонних тиражів, що були списані в макулатуру і лавреатів, котрих тепер цитують хіба лише для їхньої ж дискредитації. Де, окрім парткомівських кабінетів і ленінських кутків, жила вся оця штучно законсервована й підмальована під традицію вторинність-третинність? І що було треба вберегти від дикого компартійного ринку? Інший - шароварно-варенично-просвітянський - варіант компартійної дикості?
І те, що в Україні значна частина мистецького і культурно-адміністративного ресурсу перебуває у безнадійному "режимі перемотування", є не просто симптомом застарілої хвороби, як вважають деякі поблажливі до усіх цих автаркічних дискурсів аналітики й, тим більше, не ознакою суспільної толерації. Це - неприбрані кути культурного Дому, купи застарілого сміття, такі величезні, що досі не зрозуміло: з якого ж кінця починати санацію. І навряд чи жалюгідна групка новітньо мислячих інтелектуалів дасть собі ради з тотальним прибиранням. Вони, сараки, приречені займатися своїм "постмодернізмом" на ледь розгребаному культурному плацдармі розміром у два з половиною часописи й час від часу читати в газетах чергові листи депутатів-письменників і чергові чиновницькі відповіді тим вічним дописувачам. Інамагатися не вважати це дійсністю. За будь-яку ціну.
Виглядає так, панове, що все це надовго. Привид закатрупленого слоника ще повештається між нами, шукаючи свого хобота.
Це неправда, що культурне життя втрачає напруженість від суспільної неуваги. Принаймні, в Україні певним фраґментам культурного субстрату глибоко пофіґ уся та суспільна увага у всіх її різновидах. Вони (себто фраґменти) є настільки самодостатніми, що спроможні існувати попри розвиток культури, мистецтва та історії, котрі останньо відбувається у режимі PLAY. Ці фраґменти -- точніше замкнені на себе дискурсивні феномени -- неквапно перемотуються в іншому режимі культурної реальності. Перемотуються ніби то у майбутнє, але фіґуранти у кадрі йдуть чомусь спиною вперед. Цей образ придибує щоразу, коли в мої руки попадає тижневик "Літературна Україна".
