осьмого травня, посеред "старих пєсєн о главном", тотально трансльованих всіма вітчизняними каналами, джезмен Володимир Соляник дав інтерв'ю для ICTV-"Подробиць". Метр вкотре подивувався феномену "естради", синтезованому з трьох нехитрих складових: тюремного шансону, кабацьких шлягерів плюс тінейджерської попси й, попри це, живучому як сто котів. "Ніде в світі такого немає!" - розпачливо констатував власник найпрудкіших в Європі музикальних пальців.
Отже, маємо справу із правдивою самобутністю.
Маємо справу з традицією (три крапки при цьому слові мають позначувати щонайменше три мільони [смайлик] шанобливо вкляклих рагулів)…
...Унікальна совкова традиція, як відомо, почала складатися на пізніх етапах існування Імперії. Тоді, коли пафосний культурний офіціоз сталінської доби почав набридати-занепадати (Фадєєв застрелився, Прокоф'єв помер, Орлова обломалася в "Руском сувєнірє"), назустріч йому раптом виник особливий тип культурної самодіяльности здичавілих мас.
Це була мішанина з холопських смаків, бардівських співанок про туристів-геологів, фольклору, ресторанних понтів, курортної фронди та несмачного, вторинного андеґраунду з кримінальним надривом і шмарками фаланутих на дурноє дєло дєвчонок. Порівняно з офіціозом, новостворений покруч був відчутно "народнішим". А згідно з давнім євразійським забобоном, між словами "народність" і "справжність" кожний, хто не бажає бути затоптаним заслиненим натовпом шкільних гуманітаріїв, забов'язаний ставити знак рівняння.
Здається, особливістю нашої культурної історії є те, що новаторство не дає затвердитися якісній традиції, натомість плебейська традиційність унеможливлює прориви до нових форматів культурного існування. Позаяк "свято мєсто пусто нє биваєт", для його заповнення виробляється Компромісний Продукт. Переможеною завжди опиняється елітарність. Себто - смаковий компонент.
Традиція Компромісного Продукту передбачає ритуал, тобто реґулярне закріплення підозрілої самобутності. Саме радянська концертократична "естрада", як бачиться, стала місцем розгорнення ритуалу (скорше - Метаритуалу) і, вже після зникнення совдепівського інкубатора, означила себе "старими піснями про головне", себто апріорними координатами звичаєвости і першочерговости. Зміна епох лише підкреслила історично-страждальницький контекст нашого провінційного карнавала (когось там колись забороняли і нє пущалі компартійні барабаси). Покійний Шарварко був справжнім ворлдмейкером цього блискотливого світу, Краснов став одним з його верховних жерців.
Деякі прояви цього Метаритуалу мають направду феноменальні параметри. Це, в першу чергу, монументальна фіґура примадони, яка твердо монополізувала центрові бази російськомовного сінґлмаркетінґу і, разом з почтом, продукує однорідні модифікації радянського "вісімдесятництва". Це й розквіт тюремного шансону, що перетворився на мейнстрім російського та українського поп-арту. Це й повінь рімейків і плагіатів з атлантичних та латиноамериканських оригіналів, безбожно "адаптованих" до смакового рівня споживачів "канхвєток-бараночок". Це й бадьоре відродження невимовно пошлої субкультурки естрадних гумористів. Це й фольклорні переспіви з рефренами "нікому нє нада". Боротися з Метаритуалом на його знакових теренах неможливо, позаяк спосіб означення продукує тамтешні сенси. Занепади "Червоної Рути" і телепроектів Бригинця були заздалегідь передбаченими (а тому й позбавленими трагедійного шарму). Натомість кожне створення незалежного "знаку" приречено там на успіх, адже продукує щось протилежне компромісній бздилуватости, таку собі Дуже Малу Культурну Революцію ( "ГО", Zемфіра, "ВВ", "Тату").
Травнева смуга свят стала тріумфом Метаритуалу Естради. Нафталінові концерти настільки набридли, що першій-ліпший кліп MTV сприймався на тому тлі як подих свіжого вітру. Прийшлося тікати. Згадуючи азімовського Еблінга Міса, я зробив парадоксальне топосне переміщення у центр Старої Імперії і опинився на Транторі (себто, у Москві). Столиця Метаритуалу зустріла "Океаном Ельзи".
Спостерігаючи мій відчай, перекладач Андрій Пустогаров почав втішати: "Що поробиш, старий, -- сказав він, -- в неструктурованих суспільствах всі ходять в один кабак". Я погодився і ми випили "гжелки" і ще випили. Стало тепло, Ельза поступово від'їхала в рокапопс і змішалася з Еліс, котра - як відомо - знає латинський алфавіт, іврит і ще щось. Напроти кафе бійці Російського комсомолу писали "Путин - лыжи - Магадан" і це повернуло мене у 2003 рік. "Стану фанатом "Тату"" - вирішив я і замовив четверту пляшку…
Восьмого травня, посеред "старих пєсєн о главном", тотально трансльованих всіма вітчизняними каналами, джезмен Володимир Соляник дав інтерв'ю для ICTV-"Подробиць". Метр вкотре подивувався феномену "естради", синтезованому з трьох нехитрих складових: тюремного шансону, кабацьких шлягерів плюс тінейджерської попси й, попри це, живучому як сто котів. "Ніде в світі такого немає!" - розпачливо констатував власник найпрудкіших в Європі музикальних пальців.
