Наш рогулізм
(Про потрібність дзену)

Олег Гуцуляк

Олег ГуцулякСитуація сучасної України повністю повторює той стан, в якому її частина - Галичина та Волинь - жила під "панською" Польщею у міжвоєнний період. Це - невпинне і невмолиме зубожіння українського населення. Де-хто подався у Канаду чи Аргентину, але для більшості виходу не було (крім короткотривалої ілюзії "золотого вересня" 1939 року). Чим далі загострювалося кризове становище українців "за Польщі", "перших Совітів" та німців, тим активніше знаходили відгук заклики підпільної УВО - ОУН. Поезія "Празької школи", "Танку", донцовський "Вісник", "діточий" "Дзвіночок", квазіфеміністична "Жіноча Доля" ставали дедалі актуальнішими у сенсі непривабливості інших альтернатив. Поезія стала головним мобілізатором до лав УПА, лунаючи щонайперше з вуст вчительства. Чому дивуватися! Коли Прусія виграла вирішальну битву з Австрією біля Садової у 1866 році, тоді народилася крилата фраза "Битву біля Садової виграв німецький шкільний вчитель".

Але тепер ситуація інша: вища освіта сільського вчителя зробила його більш меркантильним у порівнянні з випускником педагогічного училища (еквівалент педагогічних семінарій за Польщі), а також відібрала у останніх харизму наставника. Не дотягуючи до університетського рівня, але відчуваючи себе "вищою" кастою у порівнянні з носієм середньої спеціальної освіти, у школи прийшов педінститутський "дипло(м)док": "…Тьмяні люди грають українську інтелігенцію, - констатує Павло Вольвач. - Слизькі, проникливі писарчуки разом з райцентрівськими баяністами бавляться в літераторів… Хтось вдає з себе якогось лідера… Гра в Україну… Гра в життя… І фальш, фальш…" (Вольвач П., "Повітовий етюд", журн. "Образотворче мистецтво", 2000, № 1-2, с. 19). Та й, зрештою, українському шкільному вчителеві нікуди здійснювати мобілізацію: "шароварне" козацтво а ля Мулява програє у порівнянні з "найт-паті", а власна національна армія жодного разу не проявила спроби до дії, не має політичної ваги, як приміром, армії Ізраїлю, Єгипту, Туреччини, Чилі, Індонезії, М"янми, Пакистану чи Алжіру… А УНА-УНСО - звичайнісінька "відрижка" 70-х років ХХ ст., у якій змішалися контркультура, східний містицизм ("букотерапія"), ліворадикальний екстремізм та ентузіазм Свідка Єгови…

Якщо в інших країнах критика загарбників та імперіалізму, політики денаціоналізації та "інтернаціоналізму", легковажного ставлення до національних святинь та мови вела до прозріння, до визволення як фізичного, так і від міфів та ілюзій, насаджених "цивілізаторами" - окупантами, то в Україні спостерігаємо протилежне ("У нас все навпаки", - каже філософ Олександр Ципко). Бо результативним для українського обивателя є тільки результат історії України: поневолення як духовне (Варшавою, Москвою, західним кічем), так і політичне (татаро-монголами, Литвою, Польщею, Росією, більшовиками, Вільною Європою), а не процес (безуспішні війни за Україну протягом 1490 - 1775, 1914 - 1921, 1941 - 1953 рр.).

Нинішний результат історії України - н е з а л е ж н і с т ь - може вивести нас з цього тупику тільки тоді, коли стане результат тим, чим для германських народів є протестантизм, для ірано - кавказьких - іслам, тобто узагальнюючи - чим є породжене майбутнім сучасне (а не минуле породжує сучасне для шляху у майбутнє, як це постулюється у Анрі Бергсона та різних квазі-націоналістів), яке, до того ж, зумовлює минуле.

Ми свідомі того, що дієвою причиною для обивателя виявляється не те, що є в дійсності (у нашому випадку - СНДівська "незалежність" України), а те, чого ще нема, що виступає тільки в якості можливості (знову поневолення Росією чи Заходом). Такою ось є діалектика "фінальності" - прагнення до кінцевої мети як перетвореної казуальності.

Тому нам потрібен ДЗЕН. Букотерапія - не для того, щоб покарати обивателя, а лише "… для того, щоб установити своєрідний "безпосередній контакт із життям, без будь-яких рефлексій" (Умберто Еко, "Дзен і Захід"). Покійний диктатор Пакистану Зія Уль-Хак був вдячним учнем "папи світового постмодернізму" Умберто.

назад


goutsoullac@rambler.ru