Проблема моральної свободи є актуальною на сучасному етапі розвитку нашого суспільства, коли втрачені моральні орієнтири, свідомість піддається впливам західної поп культури, де моральна свобода переступивши кордон істинної моралі вульгаризується. Людина, для пошуку джерела моралі, не заглиблюється у себе саму, у свою історію, традиції та звичаї, а застосовує готову конструкцію аморальної свободи під маскою нової моралі. Актуальність теми дослідження полягає також у визначенні морального аспекту у вченні про свободу. Адже специфіка етичного знання пов'язана з тим, що його минуле залишається завжди актуальним. Кожна ідея, оформлена навіть на самих віддалених часових відрізках історії, може раптово актуалізуватися. Тому нам ще раз потрібно переосмислити історію, щоб адекватно сприймати реальність.
Завдання статті полягає в окресленні загальних контурів категорії моральної свободи; характеристиці найбільш значимих її феноменів; виявленні деяких ліній наступності і діалектичного зв'язку традиції та інновації; визначенні історії формування самого поняття категорії як такої.
Своє дослідження автор формує у руслі сучасних поглядів на моральну свободу українських та зарубіжних дослідників етичного знання і намагається виокремити лінію її розвитку, становлення в історії етики.
В сучасній науковій думці розробкою даної проблематики займаються такі автори як: Гусейнов А.А. і Апресян Р.Г., Зеленкова І.Л., Малахов В.А., Циппеліус Р. та інші.
А.А.Гусейнов і Р.Г.Апресян так характеризують категорію свободи: "це характеристика дії, що здійснюється: (а) із знанням і врахуванням об'єктивних обмежень, (б) за власним бажанням - не за примусом і (в) в умовах вибору можливостей" при цьому вони зазначають, що "моральна свобода виявляється в тому, як приймаються рішення, які рішення приймаються і які дії відповідно до цих рішень здійснюються" [1., С. 268 - 269].
І.Л.Зеленкова, досліджуючи моральну свободу, визначає її як діалектичну єдність моральної необхідності і суб'єктивної добровільності вчинків, надбання особистістю певної степені автономності, незалежності від моральної детермінації із зовні; а моральну необхідність (якщо визначати свободу як пізнану необхідність) - як сукупність вимог, що навіюються людині необхідністю моральної системи. Таким чином моральна свобода передбачає самодіяльність особистості для максимальної самореалізації її у якості морально суверенного суб'єкта, але не на основі заперечення моральної необхідності, а за допомогою її інтеріоризації [2., С. 308]. Іншими словами, морально вільна людина свідомо й добровільно реалізує свої власні моральні цінності, не вступаючи при цьому в нерозв'язні протиріччя із загальними моральними імперативами.
Цікавим є визначення моральної свободи українського дослідника В.А.Малахова, який пише: "... свобода стає моральною для людини лише за припущення, що реалізуючи ті чи інші дії, обираючи певні цілі, цінності, варіанти поведінки, віддаючи перевагу тим або тим мотивам, хотінням тощо, людська особистість разом з усім цим обирає насамперед саму себе, вільно визначає загальну практичну скерованість свого буття..."[5., C. 220].
Займаючись дослідженням даної проблеми Р.Циппеліус пише, що "така свобода (авт. моральна) - вибирати між різними можливостями, виходячи з власної духовної ініціативи, - обмежена з двох боків: по-перше, тому, що всі реальні події є неперервними й (якщо строго розуміти каузальні закони) зумовленими природними причинами; по-друге, якщо не зважати на природничу закономірність каузальності, то вчинки детермінуються неминучою закономірністю мотивів, які переживаються суб'єктивно"[9., C 177]
В історії філософії можна спостерігати дві взаємовиключні точки зору на поняття моральної свободи. Одні філософи (Б.Спіноза, Г.В.Ф.Гегель) зближують це поняття з поняттям необхідності; вони або заперечують наявність в свободі елементу випадковості, або применшують його значення.
Інші філософи, навпаки, протиставляють поняття моральної свободи поняттю необхідності і тим самим зближують його з поняттям випадковості, сваволі.
Найбільш широко категорія моральної свободи досліджується в античній етиці, так як саме в античній культурі були поставлені найважливіші етичні проблеми, намічено різноманітні варіанти їх вирішення, окреслено головні традиції майбутніх інтерпретацій питань етичного комплексу. Етика античності звернена до людини, її своєрідним девізом можна рахувати відомий вираз Протагора: "Людина є міра всіх речей...". Важливою особливістю етичної позиції античних мудреців була установка на усвідомлення моральності, доброзичливості поведінки як розумності. Розум "править світом" античної етики, його першорядне значення (в любому конкретному моральному виборі і у виборі правильного життєвого шляху) сумніву не піддається.
Перший етап в розвитку зрілої етичної свідомості Древньої Греції представлений ученням софістів (V ст. до н.е.), яке являло собою своєрідний період сумнівів у предметі етики, тобто відкидання моралі як чогось безумовного й загальнозначущого. Просвітницька діяльність софістів, спрямована проти морального догматизму, носила ярко виражений гуманістичний зміст: в центрі їх уваги - людина (як самодостатня цінність), яка має право на творчість, моральну свободу в межах морального закону. Справедливо підкреслюючи мінливість моральних уявлень, роль відносного в моралі, софісти виступали на позиціях морального релятивізму, стверджуючи, що у кожної людини своє уявлення про зміст життя, щастя, доброчесність.
Сократ абсолютизував мораль, вважаючи її основою гідного життя. Він започаткував евдемоністичну традицію, стверджуючи, що зміст життя людини, вище благо - в досягненні щастя. Етика повинна сприяти усвідомленню і реалізації цієї установки. Щастя виражає зміст розсудливого, доброзичливого буття, тобто тільки моральна людина може бути щасливою, а отже і вільною. Евдемоністична установка Сократа коректується його переконанням у самоцінності моралі: не мораль підкорена природному прагненню до щастя, а щастя залежить від людської моральності. Відповідно до цього конкретизується завдання етики: допомогти людині стати моральною. Сократ розрізняв щастя й насолоду; піднімав проблеми моральної свободи, свободи волі; визначав головні чесноти (мудрість, мужність, помірність, справедливість); підкреслював важливість морального удосконалення особистості. В інтерпретації всіх цих проблем він займав раціоналістичну позицію. За переконанням Сократа в тому, що мудрець не здатний на зло, стоїть глибока ідея: моральні цінності тільки тоді мають регулятивне значення, коли усвідомлюються людиною як істинні.
Комплекс ідей відомого грецького мислителя виявився базою для появи стійких традицій наступних етичних розмірковувань. Разом із тим, різноманітність цих ідей і відсутність чіткого, однозначного оформлення давали можливість поліваріативної інтерпретації, що проявилося уже в орієнтаціях найближчих учнів Сократа.
Кініки (Антисфен, Діоген Синопський) проголосили вищим благом внутрішню моральну свободу, самоконтроль, що передбачають презирство до всього зовнішнього, аскетичний спосіб життя. Важливими для розуміння суті моралі ідеї внутрішньої свободи особистості й пріоритету духовних цінностей були в цій школі абсолютизовані, доведені до крайності.
Учення Платона було першою спробою систематизації етичних ідей на об'єктивно-ідеалістичній основі. Його концепцію умовно можна поділити на дві взаємопов'язані частини: індивідуальну етику і політичну (або соціальну) етику. Перша являє собою вчення про інтелектуальне й моральне удосконалення людини, пов'язане з гармонізацією її душі. Головні сторони людської душі є основою чеснот: розумна - мудрості, вольова - мужності, афективна - помірності. Завдяки жорсткій політичній і, відповідно, моральній ієрархії у державі повинна реалізовуватися найвища з чеснот - справедливість, що свідчить про соціальну гармонію. В жертву соціальній гармонії приносяться інтереси окремої особистості: в утопії Платона немає місця індивідуальності. Моральну свободу індивіда філософ не уявляв за межами цілого, суспільства, тобто зміст індивідуального буття повинен бути соціально значимим. Цю ідею Платона осмислив і розвинув його учень Аристотель.
За Аристотелем, моральна свобода людини, що опирається на розум і волю, приводить її цілі, бажання, потреби у відповідність із державними інтересами. Джерело моралі потрібно шукати в державних відносинах. Підкреслюючи єдність моралі і щастя, Аристотель наголошував на тому, що досягнення стану найвищого задоволення життям залежить не тільки від певної організації свідомості, але й від вчинків. Велике значення для подальшого розвитку етики мали розроблені Аристотелем ідеї про свободу вибору й відповідальності в моралі, про єдність етики й політики та ін.
В епоху еллінізму етична думка суттєво переорієнтовується. Держава вже більше не сприймається в якості надійної точки опори для моральної позиції індивіда, тому виникає необхідність обґрунтування інших установок для "правильного життя". Етика звертається до внутрішнього світу особистості, намагаючись знайти джерела моральної свободи в людській суб'єктивності.
Приєднуючись до евдемоністичної традиції Епікур визначив щастя як свободу від тілесних страждань і душевних тривог. Відповідно основне завдання етики - допомогти людині звільнитися від страждань або полегшити їх. Це сприяє придбанню внутрішньої незалежності від світу. В дестабілізованому соціальному середовищі людина може урятуватись втечею від реального світу, знаходячи в собі джерело моральних цінностей, - такою є життєва філософія, запропонована Епікуром. Природна необхідність не є всепоглинаючою. Разом із нею існують "ніші" свободи, куди провалюються атоми в результаті спонтанного відхилення від прямої лінії. Фізика Епікура виявляється етично навантаженою, вона дає таку картину світу, яка залишає місце для морального вибору. Шлях епікурейця до безсмертя такий як і до блаженства. Він пролягає через безсмертні блага, через свободу, через самоідентифікацію індивіда, що складається з безтурботної душі і безболісного тіла. Життя й смерть є категоріями часу. Свобода й блаженство - категорії вічності.
Основним принципом етики стоїків є усвідомлення пануючої в світі необхідності і підкорення їй, не втрачаючи при цьому почуття власної гідності. Цей принцип має різні форми вираження: жити в злагоді із природою; жити доброчесно; жити розумно. Стоїки проповідують відчуженість від пристрастей і зовнішніх благ як умову внутрішньої моральної свободи. "Краще гідно вмерти, ніж не гідно жити" (Сенека).
Середньовічне етичне мислення являє собою заперечення моральної свободи передусім через те, що основою інтерпретації моральності в ній виступає не розум, а релігійна віра. Розуму тут відводиться другорядна роль як у досягненні суті моралі, так і у виборі індивідуальної моральної позиції.
Ідея підкорення моралі релігії найбільш яскраво виражена у творчості Августина Блаженного. Його етичні погляди полягають в утвердженні Бога як єдиного джерела й критерію моральності; інтерпретації зла як заперечення добра, відступлення від божественних приписів; негативному значенні активності людини й дискредитації моральної повноцінності особистості.
Необхідність примирення "божого граду" і "граду земного", віри й розуму, релігії й філософії була усвідомлена і відображена у світогляді Фоми Аквінського. Опираючись на етику Аристотеля, осмислюючи її в контексті християнського віровчення, Фома намагався синтезувати релігію й мораль.
Духовна опозиція в епоху середньовіччя намагалась протиставити офіційній етичній доктрині комплекс ідей, що базувалися на суб'єктивізмі. В такому руслі розпочинає свої дослідження стану людської душі німецький містик Мейстер Екхарт, який намагався довести значення індивідуального морального вибору. Тяжіння до індивідуалізації моралі характерно і для П'єра Абеляра, що відстоював роль розуму і внутрішніх переконань в моральному бутті людини, утверджуючи совість в якості вищого морального критерію. Такі ідеї були не тільки протестом проти абсолютизації божественної санкції в моралі, але й своєрідною передумовою розвитку етичної свідомості на новому етапі історії.
Мораль на думку І.Канта, це сфера свободи людини, воля якої є автономна і визначається нею самою. Для надання цій волі морально-позитивного значення потрібно узгодження її з вищим моральним законом - категоричним імперативом, оскільки тільки добра воля здатна на вірний вибір. Найбільш відоме формулювання категоричного імперативу виглядає так "Чини тільки згідно такої максими, керуючись якою, ти в той же час можеш побажати, щоб вона стала всезагальним законом". Свобода, що розумілась як добровільність поведінки, ототожнюється Кантом із моральністю, яка відрізняється від легальності, і стимулюється примусом або особистими інтересами. Моральний закон існує для індивіда як повинність, що визначає можливість правильного вибору, тобто перевага обов'язку над чуттєвими здібностями, перевага егоїстичних спонукань. Мораль і етика учать людину не тому, як стати щасливим, а тому, як стати гідним щастя.
Принцип історизму, який послідовно проводив Г.В.Ф.Гегель, дозволив здійснити поворот від етики внутрішнього переконання до соціальної теорії моралі. На відміну від Канта, Гегель орієнтувався не на виявлення автономії моралі, а на запровадження її значення в системі суспільних відносин. Вченню про свободу волі передує дослідження природи моралі й моральності. Вважаючи свободу "необхідною умовою і основою моральності", філософ розкриває діалектичний характер зв'язку свободи і необхідності. На цій основі пропонується концепція розвитку вільної волі, у процесі якої воля проходить три стадії (природна воля, свавілля, розумна воля), що пізніше інтерпретувалися у вченнях про абстрактне право, про мораль, про моральність. Гегель ставить проблему обов'язкової реалізації внутрішнього морального переконання в діях, оскільки "лаври одного лише хотіння є сухими листками, які ніколи не зеленіли".
В Німеччині з 40-х років ХІХ ст. починається формування нової ідейної течії, якою є марксизм, що, зберігаючи зв'язки з досвідом попередньої етичної рефлексії, претендує на принципово новий підхід до дослідження моральних феноменів. Етика повинна бути спрямована не на засудження неналежного характеру сущого, а на активну участь у його революційному перетворенні. Відповідно до цього вся моральна проблематика переводиться в практичну площину, вирішення моральних антиномій пов'язується не з конструюванням ідеальних проектів, а з перебудовою базисних структур соціуму. Тому марксистський революційний рух (суспільство, в якому "вільний розвиток кожного є умовою для вільного розвитку всіх") базується на реальних підставах, для здійснення яких розробляється відповідна стратегія політичної боротьби, що базується на необхідності революції. Марксизм намагався розбити просвітницькі утопії морального возвишення світу, протиставивши їм реальні, дієві засоби, за допомогою яких будуть вирішені проблеми ідеалу й реальності, морального виховання, моральної свободи й необхідності.
Ідейна "революція" у сфері етичного знання, що була намічена засновниками марксизму, справді припускала принциповий перегляд класичного способу етичної інтерпретації світу. Але були й інші варіанти "переоцінки цінностей", які демонстрували свою опозиційність до класики. Німецький мислитель Артур Шопенгауер відкинув установки класичної філософської традиції, особливо уявлення про те, що моральність формується на основі розумності. Основна його філософія стосується розрізнення двох світів: просторово-часової сфери явищ, уявлень і особливої сфери волі, що не співвідноситься з простором і часом, є незмінною, тотожною сама собі, вільною в своїх проявах. Модифікуючись на "людському рівні", воля породжує такі спонукання поведінки як егоїзм, злоба й співчуття. Саме останнє, а не прагнення до щастя чи виконання обов'язку, складає основу моральної свободи. Перемогти егоїстичні орієнтації, спонукувані волею, і подолати страждання можна тільки шляхом відмови від волі до життя, вибору позиції недіяння, яка веде до можливості нірвани. Такий пафос утвердження індивідуальності був підхоплений співвітчизником Шопенгауера Фрідріхом Ніцше.
Запропонована Ніцше переоцінка цінностей спрямована, насамперед, на вивільнення творчої енергії особистості, яка змінює всі стереотипи, приписи розуму, заборони і загальнозначимі імперативи. Для того щоб стати повноцінною людиною, яка максимально реалізувала свою волю до життя, необхідно стати "по ту сторону добра і зла", перетворити мораль у проблему. Імморалізм Ніцше не може знищити моральну свідомість як таку: "ми повинні звільнитися від моралі... щоб зуміти морально жити" [6., C.71-74], тобто, ліквідувати традиційні, принесені ззовні моральні орієнтири.
Намічені Шопенгауером і Ніцше орієнтації є передумовою етичних пошуків ХХ століття. В руслі ідей "філософії життя" формується екзистенціалізм. Найбільш відомими його представниками , що працювали в 20-х роках ХХ століття є Ж.-П.Сартр, А.Камю, Г.Марсель у Франції; М.Хайдегер і К.Ясперс у Німеччині, а також Н.Бердяєв, Л.Шестов (Росія).
Вихідним принципом людського існування, на їх думку, є моральна свобода, із приводу якої екзистенціалізм представляє багато ідей. Підкреслюється нерозривна єдність екзистенції і моральної свободи: самотворення можливе лише як звільнення від всіх зовнішніх впливів. "Людина - це і є свобода", - стверджує Сартр. Повністю залишена на себе моральна людина є автором своєї долі й несе за неї відповідальність. Якщо людина "робить себе", то тим самим приймає на себе відповідальність за все, що відбувається: будь-які події, в які я втягнений, є моїми подіями, відповідно я за них відповідаю. Моральна свобода проявляється у виборі "свобода є свобода вибору". "Я покинутий у світі, але не втому розумінні, що лишуся покинутий і пасивний у ворожому всесвіті, немов дошка, що пливе за водою, - а навпаки: в розумінні, що я раптом опинюся сам і без допомоги, втягнений у світ, за який маю повну відповідальність, неспроможний, хоч би що я робив, уникнути бодай на мить тієї відповідальності, бо я відповідальний навіть за своє бажання втекти від відповідальності". Ухилитися від вибору неможливо: "я вільний вибирати те чи інше, але я не можу уникнути вибору", - що зайвий раз підкреслює "приреченість" бути вільним. Якщо немає можливості вибору самої ситуації, то можна вибрати відношення до неї [7., C.751-755].
Альбер Камю для моральної свободи виводить таку альтернативу: "...або ми не вільні і відповідальність за зло лежить на всемогутньому бозі, або ми вільні і відповідальні, а бог не є всемогутнім", і вважає єдиною доступною для пізнання "свободу, що є свободою розуму і дії". Він стверджує, що реально людина не може бути морально вільною, бо: "Як би ми не відгороджувалися від усіх моральних і соціальних забобонів, частково ми все ж знаходимось під їх впливом і навіть погоджуємо своє життя з кращими із них."[4., C.54-55].
В своїй статті "Про сутність істини" М.Хайдегер пише: "Свобода - це не тільки те, що здоровий глузд приймає за значення цього слова: бажання відмовитися від вибору тої чи іншої пропозиції... але свобода це також... готовність виконувати те, що вимагається і є необхідним. Свобода, випереджаючи все це ("негативну" і "позитивну" свободу), є частиною розкриття сущого як такого." Отже моральна свобода, за М.Хайдегером, не є свободою лише тільки такою, яка надає людині "вибір можливого (сущого) і пропонує їй необхідне (суще)", якщо це так, то людська воля не володіє свободою. Він вважає, що "Людина володіє свободою не як властивістю, а якраз навпаки: свобода, ек-зистентне, що розкриває буття наявного, володіє людиною і при цьому первинна, так що виключно вона гарантує людству співвіднесеність з сущим в цілому як таку..."[8., C.17-18].
Моральна свобода М.Бердяєвим розглядається як джерело існування ідеального взаємозв'язку людини і Бога. Він розрізняє три види свободи: первинну ірраціональну свободу, тобто сваволю; раціональну свободу, тобто виконання морального обов'язку; і, на кінець, свободу, просякнуту любов'ю до Бога. Нас більше цікавлять друга і третя свободи, де друга свобода - це площина здійсненого вибору людиною та його наслідків. Вибір зробити непросто, тому моральна свобода - це відповідальність і тягар для людини. Часто вона перетворюється на свою протилежність - рабство. Сучасне суспільство, на думку М.Бердяєва, невірно тлумачить моральні свободу як невтручання у справи інших, відмежування від всіх. Тому однією із істотних характеристик нашої епохи є панування несвободи. Існування тільки другої свободи призводить до панування в суспільстві тоталітарних режимів. Третя свобода виступає ж поєднанням, синтезом першої та другої свобод з їх кращими рисами - обранням добра, гармонійним вирішенням проблеми відносин між Божою благодаттю і людською моральною свободою. Третя свобода є також творчим перетворенням життя, тому завдяки їй, відкидаючи застарілі норми і закони людина творить нове життя.
Більшість етичних концепцій ХХ-го століття зорієнтовані на виявлення практичного значення моральних регуляторів, відроджують, в тій чи іншій мірі, натуралістичну парадигму, переосмислюючи її відповідно до сучасності.
Не можна не погодитися з досить беззаперечним твердженням, що ні одна з розглянутих нами етико-нормативних програм не може бути дієвою основою вирішення проблеми моральної свободи з урахуванням реалій ХХ століття. Тим не менше слід визнати, що в кожній із них є своя правда, без врахування і засвоєння якої неможливо вирішити екзистенційні проблеми в їх сучасній загостреності й заплутаності. Не може бути адекватним до сучасних реалій моральне вчення, яке б не враховувало того раціонального і цінного, що міститься в існуючих етико-нормативних програмах, які знаходились би в акцентованій ворожнечі до них у цілому чи з якою-небудь із них в окремості. Загальний погляд на категорію моральної свободи й етико-культурні моделі поведінки дозволяє виділити те загальне, що належить різноманітним релігійно-культурним і філософським версіям моралі. Мова йде не тільки про те, що моралісти по-різному відповідали на одні і ті ж питання. Є дещо загальне і в самих запропонованих ними відповідях. Виявляючи змістовий інваріант, що належить альтернативним етичним ученням і життєвим програмам, можна вказати на три моменти - більшість моралістів: (а) розглядали мораль як взаємність добра, виражену в золотому правилі моральності; (б) піднімали її до абсолютного пріоритету, такого що задає порядок людських благ; (в) ставили здійсненність моралі в залежність від людських зусиль по її здійсненню. В подальшій роботі автор планує дослідити історичний розвиток категорій морального вибору, відповідальності, дії та волі, без яких розкриття моральної свободи буде неповним.
Література
1. Гусейнов А.А., Апресян Р.Г. Этика: Учебник. - М.: Гардарика, 1998. - 472 с.
2. Зеленкова И.Л. Основы этики: учебное пособие. - Мн.: ТетраСистемс, 1998. - 496 с.
3. Золотухина-Аболина Е.В. Курс лекций по этике: - Ростов н/Д.: Феникс, 1999. - 384 с.
4. Камю А. Бунтующий человек. Философия. Политика. Исскуство: Пер. с фр. - М.: Политиздат, 1990. - 415 с.
5. Малахов В.А. Етика. - К, 1996. - С.220.
6. Ницше Ф. Так говорил Заратустра: Избранные произведения. - Итало-Советское издательство: Сирин, 1990. - книга 1. - 448 с.
7. Сартр Ж-П. Буття і ніщо. - К, 2001. - С. 751 - 755.
8. Хайдегер М. Разговор на проселочной дороге: Сборник: Пер. с нем. - М.: Высш.шк., 1991. - 192 с.
9. Циппеліус Р. Філософія права. - К., 2000. - С.177 - 192.
Rohman B.M.
The moral freedom in history of ethics.
This article deals with moral reference point and consciousness. The person, for search of a source of morals, does not go deep at itself into the history, traditions and customs, and applies a ready design of immoral freedom under a mask of new morals. The problem of moral freedom is actual at the present stage of development of our society when we lost moral reference points, the consciousness gives in to influences western рор culture where moral freedom having crossed border of true morals is vulgarized. Each idea, which has been made out even on the most remote timepieces of a history, may be staticized suddenly. Therefore we once again need to rethink a history adequately to perceive a reality.
The general sight on a category of moral freedom, ethics and cultural models of behaviour allows allocating that general that belongs to various religious - cultural and philosophical versions of morals. The question is not only that moralists differently answered the same questions. There is something common and in the answers most offered by them. Showing substantial invariant which belongs to alternative ethical doctrines and vital programs, it is possible to specify three moments - the majority of moralists: (a) considered morals as the reciprocity of goods expressed in a "gold rule" of morals; (b) lifted it to an absolute priority, such that sets the order of the human blessings; (c) put morals on human efforts on its realization. In the further work the author plans to investigate historical development of categories of a moral choice, the responsibility, action and will without which disclosing of moral freedom will be incomplete.
назад
втор розглядає роль і місце категорії моральної свободи у філософії права. З нашої точки зору свобода є категорією можливості, що являє собою органічну єдність випадковості і необхідності. Якщо випадковість визначає багатоманітність можливостей, а необхідність - їх одноманітність, то свобода полягає у єдності можливостей в їх багатоманітності, або багатоманітність можливостей в їх єдності.
Під моральною свободою автор розуміє універсалію культури суб'єктивного ряду, що фіксує можливість діяльності і поведінки в умовах відсутності зовнішнього цілепокладання [1., С.667]. В історико-філософському ракурсі проблематика моральної свободи є розвитком поняття свободи в контексті філософії влади, що визначає останню саме як можливість зовнішнього цілепокладання діяльності іншого суб'єкта: "можливість проводити в середині певних суспільних відносин свою власну волю" (М.Вебер)
