Инший (роман) Антон Морговський

Передмова критика Євгена Барана

НА МІЛКОВОДДІ.

Як повільно спливає час... Як нестерпно довго тягнуться хвилини! Здається, я відчуваю час на смак і дотик, вловлюю запах. Не пахне він, а смердить. Болотяна твань, конаюче озерце: колись чарівне і чисте, нині - безнадійна калабаня, оглушена жаб"ячим кумканням. Отакий мій теперішній час на смак: щось лизяве, огидне. А на дотик - шкіра бридкої ропухи, мокра вата, запліснявілий сир. Колір - безкінечна мряка, до якої звикнути неважко, та змиритися - ганебно-малодушно. Колір мого повсякдення - колір безнадії.

Що таке час, добре знають хворі, прикуті до ліжка, сліпі й глухонімі, калаки на інвалідських візках, ув"язнені, розлучені закохані, сторожі, пастухи... Не відчувають тиску часу залюблені в "сродное дело", закручені невідкладними справами, раби житейської марноти ("просто ніколи глянути в гору"). Суєту суєт не осуди? Заздрити захопленим, одержимим, обмежено цілеспрямованим, фанатичним?.. Заздрити чи співчувати?

Ранок розплющує очі широко, як роззявляє пащеку акула, щоб заковтнути чергову жертву. Першим бажанням - пірнути під ковдру, втекти, заховатися - будь-що уникнути неприємної, а можливо й фатальної, зустрічі. Але розум підказує, що намагання те марне: себе не обдуриш. Ліпше - з відкритим забралом, не мудруючи лукаво, простягнути руку новому дню. Бачити в ньому не ворога, союзника і друга, якнайменше - доброго приятеля. Тож відкинути ковдру і метляти ногами, перемішуючи сонячні промені, підзаряджаючись дармовою енергією. Прочалапати в туалет, у ванну, а затим й на кухню. Налити у чайник води, запалити газову конфорку. Подивитися у вікно: хто там бабрається на смітнику? Подякувати Богу, що не ти, співчутливо зітхнути. Вийти на балкон, вдихнувши на повні груди: я є! Ще триває життя моє. Тішитися тим? Палиця з двома кінцями. Найдіткливіший - як розпорядитися наявним часом, коли жити вже не вельми хочеться та й не дуже можеться? Коли відсутні амбітні заміри, плани жертовницькі, заповітні бажання. І ніхто вже нікуди не зве, ніщо не манить, зозуля не кличе. Почуваєшся не розпорядником часу - його закладником.

Як не намагайся а встати чимпізніше, довше 8 годин спати не вдається. Дякувати й на тім... та що робити решту доби? Як не крути, 16 годин залишається. Будь мудрим, спробуй вбити бодай половину. Вже від самого усвідомлення ВЕСЬ ДЕНЬ ПОПЕРЕДУ мимоволі здригаєшся, руки опускаються: не зволодати цього монстра.

Відпущений Господом час треба не вбивати - використовувати якнайпродуктивніше, з любов"ю. Адже це так приємно і просто, доступно. Теоретично. А прийдеться до діла... Забуваєшся, гарячишся - вляпуєшся. Чухаєш потому голову, лютишся, каєшся, та ситуацію уже не повернути: вчинити, як би мав, гай-гай, уже не в силі.

* * *

Вміру черствуватого батона крає на кавалки - розкладає на контрастно темній тарелі, кожен кавалок вкриває шаром твердого сиру - ставить у духовку, що вже встигла добряче прогрітися: десять хвилин - готово. Десять хвилин, вважай, переможено.

Закипіла вода - пора заливати чайничка. Ще хвилина...

"Ви кажете: час минає. Час стоїть, минаєте ви". Знав Соломон, що говорить. Невипадково, ще отроком, просив у Бога мудрости, а не багатства чи слави. Отримав і те, і те. І решту - як безкоштовний додаток. Все це зрозуміло, прийнято, але... Життя - безперервна боротьба між вічним і тимчасовим, незаперечними цінностями і повсякденними нам"єтностями; на одному полюсі - Бог, на іншому - вовкулака. Надто широка натура людська, не охопить її цілковито найдосконаліший катехизм. Декалог Мойсея, новозаповітні заповіді, церковні приписи, етичні і морально-естетичні кодекси - невже замало? Чого, здавалося б, ще?.. Якого ще пророка чи месії нам бракує? - О. Z. Вимикає газ: температура в духовці достатня, щоб канапки дійшли, належно зарожевілися.

Одним бракує сьомої клепки, іншим - сили волі, послідовності, віри... Віра, до речі, не менш складна категорія, ніж час. І зв"язок між ними бачиться п р о с т и й : кожному відпущено доста часу, щоб встигнути увірувати. От і маєш, Z., заняття. Не нудитися - пізнавати Його. Стояв газда серед кухні розгублений і збентежений, забув і про сніданок. Тривало те, щоправда, недовго. Різко труснув головою, проганяючи непроханого гостя (Иншого?), дістав з духовки тацю з канапками і виніс на балкон, де чекав журнальний столик. Повернувся на кухню і налив гарячого запашного чаю.

Щоденний ритуал нехитрого сніданку - маленьке свято. За відчиненим навстіж вікном - лиш верхів"я дерев і небо. Якби не ця картина (дарунок долі), сніданок перетворився б у рутинне дійство. О. Z. Дивився перед собою, смакуючи, насолоджуючись кожним ковтком. Поспішати нікуди. Навпаки, розтягнути сей церемоніал якомога довше...

Там, де немає людей метушливих (небесна вись, гілля дерев), -- зовсім інший світ, інші закони співіснування: доста життєвого простору, анікому не тісно, катма боротьби.

Чи я щось перебільшую, ідеалізую? - зуби впиваються у зарум"янену плоть канапки, подразнюють слух приємним хрускотом. - Найліпший співтрапезник - столітня липа: не обридає дурними запитаннями, не плямкає, -- мимоволі згадав покійну дружину (царство небесне їй), -- не дується, демонструючи невдоволення, не пирхає; не бризкає радістю, коли у тебе на душі мулько і незатишно. Жодного насилля, анінайменшого тиску. Деспотизм і тиранія притаманні фауні, флора - лагідна й шляхетна: хлорофіл - не кров. Пусте... Не про те я думав. Ліпше просто дивитися: пурпурові, багряні, черлено злотисті крони тягнуться до високого, недосяжного, вічно синього...

Поспішати нікуди. Ковток гарячого чаю, ще ковток... Непоквапно вкусити канапку... Соковито солодкава тлуща упереміш з добряче підсушеною булкою, майже сухарем (дивовижно вдале порівняння), зволожені викидом слинних залоз, розмнєцкані язиком і зубами, зрешечені-перемелені, прямують стравоходом за призначенням. Час тече... Кожна канапка - 12 - 15 хв., сніданок - майже година. Закурити - обдурити час іще на квадранс. Відкинутися у кріслі, ногу за ногу...

Боротьба (змагання, битва) з Хроносом не припиняються ні на мить, хоча більшість людей того не усвідомлюють. І, як не парадоксально, перемагають частіше, ніж аналітики. А декому та вікторія взагалі дається навиграшки. Чи не тому, що зігнорований ворог втрачає на силі?

Докуривши, прибирає столика, бере слухавку і повертається на балкон. Перший дзвінок - менеджеру Буряку. Як справи, що нового? Проблеми, конфлікти - власника фірми цікавить усе, ніщо не лишається поза його увагою. Директор звик до лаконізму, ділової лексики, та своєму працедавцеві розповідає про справи з усіма подробицями, барвисто-образно, видовжуючи синонімічні ряди, плутаючись у багатоповерхових стилістичних конструкціях. Z. Відчуває силу, владність: я ще є, від моєї волі багато чого залежить, зо два десятки (чи більше?) людей заробляють на хліб і до хліба - ладні руку мені цілувати, йо-ма-йо, го-го-го, я комусь ще потрібний, чорт забирай!

Дві третини робочого дня Буряка, -- усвідомлював О. Z., -- розмови по телефону, і скоротити цей час, яким би діловитим не був, неможливо. А тут ще я, зі своїми заморочками... Потреба контактування (з паралельним вбиванням часу) - жалісне виправдання. Було самому керувати фірмою - не нудьгував би тепер, влаштовуючи прекомічні поєдинки з часом. Хотів свободи-незалежности - не дивуйся, що шукаєш п"ятого кутка. Від рутини щоденних обов"язків втік, і від баби утік, і від діда утік, та себе обдурити не годен. Вектор не той? Стратегічна помилка?

Телефонний нотатник - що ряівна соломинка: іноді вдається відшукати номера, якого вже давно забув, несподівано - така можливість і якщо не відновити призатлумлені стосунки, так бодай потеревенити щиросердечно, згадуючи минуле (о солодкий час!), мусолячи проблемки сьогодення, прозираючи прийдешнє. Надибавши подібного номера, Z. одразу не телефонував - лишав ту козирочку прозапас, "на чорний день", занотувавши у записнику під рубрикою БЕЗЧАССЯ; використовував у важку, нестерпну хвилину, коли з рук усе валилося, не хотілося ні їсти, ані пити, ані дихати. Цими номерами дорожив куди більше, ніж нумізматик рідкісною монетою. То була своєрідна заначка. Пляшка пива, залишена з турботою про вранішнє похмілля.

О Боже, тільки 10. 40. Хвилинна стрілка прилипає до циферблата. Наскільки легше було б, якби годинників не було взагалі. Ще не так давно (якихось двіста років тому) ставало самих когутів: піють перші, другі, треті... Клята цивілізація! Не відмахнутися, не утекти. На електронному - 10. 41., до обіду - прірва часу. Чим зайнятися? - подібний відчай накочується, хапає за горло чи не щодня.

Z. зрадів, згадавши: завтра прийде покоївка Марфа - треба нині купити продукти, щоб мала з чого кулінарити. Неабияк потішений, кинув до сумки з десяток різнокаліберних поліетиленових торбинок - став одягатися.

А якби не було потреби йти на базар?.. Вдома не сидів би: там почуваєшся гірше, ніж у могилі, тиск часу дошкульніший і важчий. Не на базар - все одно пішов би в цьому напрямку. Застряв би отут, на півдорозі, в скверику Міцкевича, де постійно, за будь-якої погоди, збираються шахісти, картярі, нардисти... Грають навіть в дощ, прикриваючи парасолею не так себе, як дошку з фігурами. Старі зав"ялі пердуни, а скільки ентузіазму, який азарт! В їхніх очах більше блиску, ніж у молодих. Невже я заздрю цим фанам? - не зогледівся, як повернув до скверу. Зупинився біля шахістів, оточених не так густо, як решта, принаймні, вдалося просунути голову - оцінити позицію на шахівниці. Білим не позаздриш... Максимум, на що можуть розраховувати, це нічия. Чорні цілеспрямовано проводять пішака "у дамки", зупинити - аніяк. Хіба що пожертвувати останню туру. О Боже, та невже я захопився? - чи то зрадів, чи то злякався. -- Таке зі мною не вперше... Надовго цього запалу не стане. Школярем, студентом готовий був грати хоч би й всю ніч, безперервно; штудіював "курс дебютів", брав участь у всеможливих змаганнях, виконав норму першого розряду, примірявся до КМС... Інші захоплення і цінності витіснили шахи на маргінес, перевівши у ранг розваги, хобі: сідав за дошку від випадку до випадку. Тепер хотів би - не годен втягнутися, відновити форму. Будь-якому завсіднику цього скверу програю. Хоч би тому, що не маю... великого бажання виграти (виграти будь що!). Не маю. Емоційний штиль. Пристрасті пригасли, атрофувалися, підточені безперервними сумнівами, не без впливу Иншого. Чи можливо реанімувати? Просто приходити сюди й годинами стовбичити, переймаючись п у с т и м? Спробую... Врешті-решт, ліпшого способу, як звитяжити час, досі не знайшов.

Першим пунктом у списку покупок - м"ясне. У меню може реалізуватися: котлети, курка (чи індик), відбивні, голубці, тушковані реберця, печінка і навіть вареники з лівером. На місці № 239 - знайома продавщиця Таня: сталими клієнтами дорожить -- казна-що не підсуне. Принаймні, ще не було випадку, щоб Марфа розкритикувала куплене. Тож О. Z. не перебирає, не оглядає прискіпливо кожен шматок - лиш замовляє, що йому потрібно: Таня візьме у продавця-сусіди, а поганого (сумнівного) не всучить. Наступна покупка, зазначена в реєстрі, все для салату: капуста, морква, цибуля, петрушка і кріп. Олія, сіль. Затим - перець червоний мелений, лаврове листя, хліб і печиво, і масло...

Сумка старенька, та ще міцна, оптимально об"ємна - повна. Закинувши її на плече, Z. із задоволенням залишає базарне юрмище, оглушуване потужними колонками продавців аудіокасет, натиканих так густо, наче дебіляки не мають інших потреб, як співати й веселитися. Нарешті-решт з того вереску, децибельного мудодзвонства - галалайкання вдається вирватися: вже біля ратуші - відносна тиша. Проминути сквер Міцкевича неможливо - ноги самі повертають наліво, наче так запрограмовано. Та цього разу Z. прямує до бронзової фігури класика польської літератури, байдуже минаючи шахістів; подалі від них вибирає лавочку, де не чути коментарів запінених вболівальників. Звільняється від нелегкої сумки, сідає, відкидається на спинку зручної лавки, підставляючи обличчя сонцю, його ласкавим променям. З часом, виявляється, можна боротися і пасивним чином: розслабившись цілковито, відкрившись йому і довірившись. Пливти у сонячному мриві, насолоджуючись неочікуваним блаженством, впиватися щедротним літеплом - незаслужено, авансом, без відпрацювання. Усвідомлення, що розкошує не на своєму бенкеті, не протверезило О. Z., не очорнило його маленького свята. Відкинувши голову й призаплющивши очі, раював безоглядно, анічим пустим не переймаючись. Та забутися надовго не вдалося.

-- Що я знаю про нього? Нічого. Ні про творчість, ні про життя, -- задивився на монумент. - Жодного рядка не процитую - ні в оригіналі, ні в перекладі, -- на плечі Поета сідали голуби, наче тільки їм було до нього діло - перехожі минали байдуже, не звертаючи уваги. - Сучасник Пушкіна, та жив незрівнянно довше, -- зауважив на постаменті викарбувані дати - народження і смерті. - Весь він не помер... Пам"ятник йому - навіть в Дебіляку. Але чому, чому? Невже він тут бував? Кому зателефонувати, хто здатний відповісти? - перебирав у пам"яті знайомих - всіх забракував. - Нікого це не цікавить. Усіх цікавить: по чому сало, програма ТБ, курс долара, чи об"єднається Рух, сливки й помідори на дачі... Я не маю права докоряти? Вони, принаймні, мають виправдання - відсутність вільного часу, -- а я, не знаючи, як той вбити, не йду в бібліотеку читати Міцкевича. Ех, ех...

Z. повернувся додому - на ратуші пробемкало двічі: 14. 00. Той годинник - польський чи австрійський (для його ремонту міська адміністрація запросила майстрів аж з Відня, виділила солідну суму бюджетних коштів) - поки стояв, було спокійніше, та відколи запрацював, щогодини нагадуючи про час (бемкання чути чи не на все місто), стало незатишно й неприємно, мовби сторонній, чужак посягав на приватне життя, нахабно й безцеремонно втручався в інтимну сферу. Саме так сприймав той "дарунок мера" О. Z.. Зачувши бемкання з ратуші, непрохане і щоразу нежданне, внутрішньо здригався. І тепер: не встиг викласти покупки до холодильника - бе-ем! бе-ем! Хочеш-ні - підраховуєш кількість ударів, завмерши. Наче немає годинника на стіні, руці... те бемкання - якесь особливе, звикнути до нього здається не вдасться ніколи.

Голос Иншого? - з"являється сковорода з тушеними реберцями (кістку можна розгризти зубами, особливо й не стараючись), каструлька з вареним горохом; частину того й того Z. накидає у цептерську металічну таріль, розігріває у духовці. Пауза - почистити головку часнику, дістати з холодильника салат, накраяти хліба. - Невже то справді голос Иншого?

Чайну ложку полину запити напаром кореня тирлича: і ліки, і для апетиту. Щоб нейтралізувати гіркоту у роті, ковтнути червоного болгарського вина, звісно, сухого: "Ведмежа кров", "Мерло", "Механджийське", "Софія" - на вибір. Що ще? Розгорнути вчорашню газету з недочитаною статтею про фінансово-олігархічні клани в Україні, корупцію у верхніх ешелонах влади: подібна інформація також наганяє апетит. В"їдливо-критичні шпильки на адресу президентського оточення, аналітична панорама тасувань парламентських фракцій ("нардепів наших перекуповують, як невільниць на яничарському ринку"), подробиці про кулінарні підніжки і закулісні інтриги, боротьба за впливи, "сімейні" скандали - що може бути цікавіше? З таким співтрапезником і пісна картопля смакуватиме.

Таня з базару (№239) не здурила: телятко дійсно виявилось молочним - вигодованим самим лиш молоком; ніжне м"ясо, приготовлене досвідченою Марфою, на смак здавалося солодким, тануло у роті - можна й не пережовувати; не менш смачними - хрящі, а кістки, трощені зубами, цвиркали преапетитно. Гороховий гарнір - також з різними приправами, хоч бери і їж його з самим лиш хлібом. Салат, часник... І вітаміни, і калорії; а головне - все просто, без екзотики й анчоусів, кольрабі і кальмарів, дешево й сердито. Сердито - як на власника процвітаючої фірми, а для багатьох, усвідомлював Z., недосяжна мрія, навіть ці делікатесні ребра: бачив не раз, як пенсіонери, злидня різномасна, просять в перепродавщиць, тієї ж Тані - 239, "кісточку на зупу".

Наш магнат (крутий хіба для дебіляцького масштабу) їсть непоквапно: поспішати нікуди. Навпаки, бажано це заняття, одне з небагатьох приємних, розтягнути якнайдовше. Тим паче - хто довго жує, той довго живе. Тож слід жувати найретельніше, насолоджуючись кожним шматком, смакуючи кожним рядком. "Свобода" - опозиційна газета, смілива і зла - найліпша приправа до нехитрої трапези невибагливого бізнесмена.

Будь-яке свято, маленьке чи велике, має одну поважну ваду: раніше чи пізніше закінчується. Порожніє блюдце, злизується останній - сумний, геть не оптимістичний - абзац. Тимчасове, актуальне, минуще тягнеться до вічности, вважай, приречено: сигарета, верхів"я дерев, небеса - ще 15 хвилин переможено легко, з приємністю, небеззмістовно.

Чим зайнятися пообіді? Може, подрімати? В моєму віці начебто й не гріх. Та якщо засну, хоч би на годину - другу, матиму проблеми уночі. Лиш цього мені не вистачало - мученицького безсоння. Одна справа - неприкаяність серед білого дня, зовсім інше - вити вовком, коли місто спить: нікуди не піти, нікому не подзвонити. Отже, кимарити - відпадає, -- забракував О. Z., прибираючи стола. - До Міцкевича?.. З цікавістю дивитися на шахівницю, слухати старих бздюків, шаленців не за віком? Уподібнитися їм? Шкрябаючи за вухом, шукати рятівного ходу, запінившись і бризкаючи обуренням, коментувати гру, переходячи межі пристойності, плюватися і потрясати кулаками, хапатися "у відчаї" за голову чи реготати? Завидні пристрасті? Не доведи Господь...

Пригадалося знайомство з бабою Веронікою. Та щотижня подавала в рекламну газету безкоштовне оголошення: здаю кімнату. Охоче відповідала на кожен дзвінок, невтомно пояснювала умови: околиця міста, перший поверх (сусіди зверху заливають, а їхній син безперестанку слухає магнітофона - сучасний, звичайно, рок), є три коти, всюди пхають свого носа, але дуже милі й добрі; кімната маленька - 12 кв. м., не умебльована, як слід (немає ліжка), вікно виходить на проїжджу частину дороги (окружна, досить насичена траса); пральна машинка зіпсована, холодильник барахлить і т. п. Якщо те все не лякало потенційного квартиронаймача, стара повідомляла інші "принади" помешкання, головне з яких - потребує ремонту. І то не косметичного, а серйозного. Оповідала й про себе як майбутню співмешканку: дуже хвора, часто доводиться викликати "швидку", помислива, "психічно маловрівноважена", часті істерики. Бездомний все ще не клав слухавку - переходили до питання оплати: за місяць - 70 "зелених" (за таку суму в Дебіляку можна зняти половину особняка в центрі міста), оплата - за півроку вперед. А ще - бажано мати рекомендації - характеристики відомих у місті людей. А ще... Бездомний далі уже не слухав, остаточно переконавшись, що баба дійсно, як і казала, дуже хвора. Мало кому спадало на думку, що стара не має наміру здавати кімнату, подає оголошення лиш тому, що нудиться: ні з ким "поговорити по-людському".

Z., шукаючи свого часу помешкання, кілька разів телефонував бабі Вероніці - щоразу вислуховував одне й те саме. Пропонована кімната його не манила - намагався зрозуміти логіку старої, чим та керується, нагороджуючи купу різноманітних проблем, тільки б відвадити клієнта, не довести справу до оглядин і підписання угоди про найм. В останній розмові вдався до хитрощів: погодився на всі вимоги, висунуті "психопаткою". Мовляв, не лякають його ні її інфаркти, ні істерики, ні ціна. І чого добився? Баба Вероніка спокійним тоном попросила залишити свій телефон: я вам передзвоню. Чекай - дочекаєшся...

Кожен рятується, як може: хто роботою, хто забавою. Кожен дурить себе, як йому вдається, -- формулював О. Z., намагаючись розібратися. - Я, риба глибоководна, звик до постійного багатотонного тиску: невідкладні справи, поспіх, вічне кудисьневстигання. І от - опинився на мілководді: від безділля можу лопнути. Якщо проблем немає, ті необхідно створити, хоч би й вигадати? Подібно, як ідея Бога - через потребу в Ньому? Ніде його не видно і повсюдно Він: хочеш - вір, не хочеш - маєш право. Свобода... хіба що вибору. І відповідальність - за той свій вибір. От закрутив!.. - рука потягнулася до сигарети, вже не міцної пообідішньої - супер лайт. - Старі пердуни у підніжжі Міцкевича гайнують час (останні свої деньочки?) за шахами, картами, нардами; футбольні фанати йдуть на стадіон чи прилипають до телевізорів, тусуються й обговорюють подробиці, незрозумілі для непосвячених, -- також зайняті, не нудяться. Той захоплюється рибалкою, інші - грибами, цілющими травами, полюванням: готуються до сезону, живуть чеканням того свята. Можна завести песика чи крокодила, розводити акваріумних рибок, вчити папугу вимовляти ім"я хазяїна. Є "політики", ладні з ранку до вечора ялозити суспільні чи економічні теми, перемиваючи кісточки місцевих партайгеносе і столичних фюрерів, олігархів і наближених до Бюджетного Корита, мафіозі в законі і троянських коней у парламенті. Неподалік від них, "причетних до державотворення", купкуються бабусі, обмінюючись інформацією побутового характеру - теж небездіяльні. Стурбованих і заклопотаних казна-чим не бракує. Та безумовним лідером (їм ім"я легіон) - телеглядачі. Не мудруючи лукаво, засинають перед "Соні" чи "Самсунгом". Більшість вмирає, так і не прокинувшись, не спізнавши того найсолодшого жаху: я є! Чим відрізняються від кози чи бугая, баобаба чи ліани?

З НІЧЧЮ НАОДИНЦІ

Нічого манливого попереду, нічогісінько. Жодного яскравого бажання, яке б затьмарювало решту, надихало вижити будь що. Вже не кажучи, будь що перемогти. Втупитися у куток, заволочений павутиною, ні про що не думати, нічим не перейматися: все по цимбалах, все фіолетово. Катма вогню ж и в о г о. Уподібнився до сірника, який відсирів - не запалити. Підсушити? Марудна і невдячна справа. Z. почувався, як звір у клітці, у якій пробув достатньо довго, щоб усвідомити свою безвихідь. - Скільки можна себе дурити? Чому я боюся глянути правді в очі: с в о є в і д ц у г и к а в? Що не візьми, яку сферу не зачепи - профнепридатний. Бізнесмен? Був, загув. Якби не найняв Буряка, не поставив його виконавчим директором - керував особисто, вже давно збанкрутував би. Вільний, незалежний - нічим не захопився. Чи ж тільки через брак енергії й завзяття? Чи не "допоміг" мені тут Инший? Через нього не годен захопитися найпримітивнішим хоч би колекціонуванням. Від народження мав достобіса талантів - жодного не розвинув. Розтринькав, не зауваживши втрати. Скептично, великодушно-зверхньо сприймав одержимих, фанатиків, будь-яких "ідейних": обмежені і недалекі. А тепер - наче заздрю їм. Що ж мені залишається?..

Я не смерті боюсь,
я боюся життя пустого, --

ці рядки (випливли невідь-звідки? Сам їх створив?) переслідували невідступно.

Боюся життя ніякого,
животіння боюся я, --

подібних версій - до холєри, жодної - утішної. У густій імлі Післязавтра - нічого принадливого. Тож який резон продовжувати це нікчемне, однозначно принизливе існування? Жалюгідне і мерзенне сновигання. Кожен крок - перемагаючи себе: з ліжка підвестися - ціною неабияких зусиль. Що лишилося? Ковток червоного вина, легка сигарета... А лікарі, дилетанти й ідіоти - кинь курити. Наче це так просто. Наче щось переміниться радикально. Бевзі пустоголові! Та "Мальборо-лайт" і "Мерло" - то й усе, що мене ще тримає на цьому світі. Оксана, Зоряна?.. Для них я - що є, що немає мене: в т р а т и не відчують. Нічого не зміниться, якщо я відійду завчасно, і в житті моїх знайомих, приятелів: ніхто не те, що не заплаче - навіть не скривиться жалібно. Хоч би тому, що ніколи: безліч своїх проблем, справ найневідкладніших. Не до сентиментів. Перейметься тим хіба що Марфа, геть, здавалося б, чужа людина. Так-то...

Двічі пробемкав годинник на ратуші; глупа ніч. О. Z. лежав, дивлячись в темряву широкорозплющеними очима, наче сподівався розгледіти якісь напівмістичні знаки - отримати підказку, дороговказ... нараз відчув, що в кімнаті, крім нього, є хтось іще. Те відчуття було настільки чітким і виразним, що підозра мо", галюцинація ? відлетіла вмент. -

- Хто ти?

Инший мовчав. Його невиразні контури нагадували і янгола, і чорта. І той, і той сприймалися як цілковито природні... в цій ситуації.

Прийшов по душу мою? (Але хто?..). Невже і йому нетерпиться чимшвидше забрати мене з цього світу? -- Z. підвівся і сів, опустивши ноги на паркет - ковзкий, неприємно холодний. Та куди холоднішим віяло з вікна: вітер жбурляв у шиби дощ із мокрим снігом, шмагаючи з таким завзяттям, наче хотів дістатися до бідаки, що занишк на ліжку, маленький-беззахисний. - Чогось подібного не було і взимку. Знати, невипадково ця негода... Отаке - серед квітня; дива. Стояли гарні погожі дні - і на тобі! Це переміна - щоб легше я відійшов, ні за чим не жалкуючи? Навіть за тим, що весна - от-от зацвітуть абрикоси...

Инший повернувся боком, наче намірився кудись іти. Залишився, однак, на місці - ефемерніший, ніж видавалось доти. Напружуючи зір, О. Z. вдивлявся в морок, що наповнив кімнату по самісінькі вінця, загусав по кутках, як смола; заспішив до вимикача з простягнутою рукою, намацав, клацнув... Роззирнувся - Иншого не було. Як і жодного сліду й о г о недавньої присутності.

Свою місію виконав - ретирувався. А шкода... Маю купу запитань - чи відповів би він хоч на одне? Втім, що зміниться?.. Скільки б не запитував, скільки б не знав, тайна залишиться: не одна, так інша. Знати їх усі - що стати Богом. Смертному не по плечу, -- одягнув теплого, приємно важкуватого халата - відчув себе упевнено й комфортно. Щоправда, ненадовго: біль у животі, що доймав уже другий тиждень, тимчасово затлумлений Иншим, розігрався знову, різко і гостро, наче мстив, ображений, що про нього забули. - Ще одна безсонна ніч... -- гримаса відчаю спотворила обличчя хворого. - І завтра, і позавтрім... Три тижні провалявся на лікарняному ліжку - діагноза не встановили. Відпустили додому... вмирати? Нічого конкретного не сказали - їхня етика не дозволяє. Рак - ну й що? Мені могли б сказати - нічого страшного я в тому не бачу. Подумаєш - рак. Злякали зайчика. Ніби я не знаю, так чи так - помру. Чи це лиш плід моєї помисловості - ніякого раку нема? Ліпші спеціалісти Дебіляка оглядали мене (Буряк усім башляв, не лічачи), найсучаснішу апаратуру задіяли - єдности не дійшли: всі ті їхні консиліуми - коту під хвіст. На що мені сподіватися? Тільки на чудо? Чекати манни з неба? Не ті часи... Минулося. Отже... -- подібне думалося щодня, та спотикався на отому "отже...", за яким напрошувалося єдине і незмінне - вмерти.

Залишилося шість сигарет, на моє життя мало б стати. Можливо, що усі й не встигну викурити, -- Z. клацнув запальничкою, пихнув димом. - Ну що? Невже я вирішив?.. - боявся цього запитання, ще більше - ствердної відповіді на нього. Тож кружеляв довкола, як щур, котрий спокусився ласим шматочком, та запідозрив пастку. - Докурю - і до ДІЛА. Зволікати не доводиться: поки Марфа прийде, вже маю бути холодним - жодного шансу на порятунок. І все ж, мушу сформулювати, чому я вирішив саме так. Логічно, аргументовано. Переконатися, що не помиляюся... одне - коли усе те крутиться у голові, зовсім інше - викласти на папері, -- дістав чистого аркуша, гелієву ручку. - Занотую всі ЗА і ПРОТИ, затим порівняю, що переважає, -- розділив сторінку навпіл, зверху вивів PRO і CONTRA. - Перше, звичайно, ЗА...

"Мій організм замортизований до краю. Флора кишечника - zero: що б не з"їв - одразу пронесе. Найдієтичніше - не здатний засвоїти. Звідки сила візьметься? Ноги ледве переставляю. Схуд на 20 ...".

Як безсилому жити? Не кажу повноцінно - хоч би як-небудь. А головне - для чого? Статистики ради? Нікому я не потрібний, ніхто не відчує в т р а т и -- про це уже втомився говорити, сто разів переконав себе у тому: світ не переміниться на гірше ні на йоту, гармонія не порушиться, -- погляд зупинився на другій половині аркуша: CONTRA. - Що тут записати? - прикурив наступну сигарету від попередньої, відкинувся у кріслі. - Гм... Невже н і ч о г о не лишилося? Ні за що зачепитися? - з однієї сфери кидався в іншу, перебирав різноманітні цінності, як лихвар банкноти, поточені інфляцією: надбане впродовж років - у порох.

"Я не годен знайти хоч який-небудь зміст свого подальшого існування. Шукаю у темній кімнаті чорного кота, якого там немає. Немає..." - перечитавши написане, О. Z. зіжмакав аркуша - кинув до кошика. За хвилю нахилився і дістав, порвав на дрібні шматочки. Хотів підпалити у попільничці, та махнув рукою: це вже занадто... -- Не залишати слідів, які можуть навести на думку про самогубство; установка правильна, та в усьому треба знати міру. Ніхто не стане докопуватися... Я просто вмер. Нічого дивного у тім немає - хворий, вже немолодий...

Докуривши мало не до фільтру, сидів нерушно, прислухаючись до наростаючого болю, котрий так доймав, що здавалось, повилазять очі. Хотілося упасти голим на коліна, обхопити живота руками.

Якого дідька я маю страждати за чисницю до смерті? Берегти печінку? Чи ж не смішно? - виколупав з різних конвалют кілька таблеток: баралгін, спазмалгон, кетанов. - З таким "букетом" і помирати не страшно, -- кинув знеболюючі до рота, запив 38-градусним бальзамом "Вігор", придбаним в аптеці обласної лікарні. Вихилив майже третину пляшки, задоволено крекнув. - А що?.. Дбати про здоров"я за півгодини до самогубства? - знову приклався до пляшки. - помирати не страшно. Страшно животіти, зависнувши безглуздо в просторі і часі, -- дістав третю сигарету, припалив. - Тепер, коли рішення прийняте, все мені дозволено: корисне, шкідливе - не має значення. Остерігатися - боятись нічого. Духовно я уже переступив межу, залишилось виконати замислене. Технологія проста...

"Технологія" визріла, коли ПРО ТЕ всерйоз й не думалося. Десь через півроку роботи виконавчим директором Буряк признався, що хворіє цукровим діабетом. Не міг не признатися. А все випадок...

Z. сидів у кабінеті, нудьгуюче гортав підшивки газет. Несподівано різко Буряк підвівся, метнувся до холодильника - дістав з морозилки пачку "пломбіру" і став поквапливо їсти; не лизав, насолоджуючись, а вгризався так - аж йому щелепи зводило. Власник фірми, забувши про газети, здивовано дивився на свого менеджера: як це розуміти? А той не реагував навіть і на телефонні дзвінки. Заглянула секретарка - лиш рукою махнув: не тепер... Проковтнувши решту морозива (знесилений, наче впорав поле), відкинувся у кріслі - приходив до тями. О. Z. терпеливо чекав пояснень. В голові мелькало: треба шукати іншого - це не робота...

" - Вже десять років хворію ЦД. Інсулін отримую в ін"єкціях. З дозою прорахувався - отака от ситуація". "Тобто, "сидиш на голці"? Поясни популярно", " - Якби я тепер не з"їв це морозиво чи щось інше солодке, міг би втратити свідомість: гіпоглікемічна кома", " - Гіпо?..", " - Рівень цукру в крові значно нижчий норми", " - А зі мною таке може статися?", " - Якщо зробити заштрик інсуліну і не попоїсти", " - Чим небезпечна ця гіпо... кома?" -- Z. проникнувся співчуттям. " - Може призвести й до смерті. Залежно, яка доза...".

Отоді й стрелило: спосіб самогубства... Z. залишив Буряка на посаді не тільки з жалості - як джерело необхідної інформації. Згодом вивчив шкалу на шприці, дізнався, що інсулін можна придбати в аптеці без рецепта, вирахував: один флакон містить 28 смертельних доз. Йшов на кухню, дивуючись: невже я ЦЕ зроблю? Ноги не слухались, гнулися в колінах - наче ватяні.

Якщо я розпочну, зупинитися не зможу, -- завмер перед 2-камерним "Нордом", ціпеніючи від морозного мандражу, наче знаходився в холодильнику, а не обіч нього. - Дурне!.. Розпочав я це не нині і не вчора - мушу гідно закінчити, -- відчував, як Инший дихає в потилицю. - Задкувати пізно. Та й ганебно!.. - потягнув дверці на себе, намацав і дістав коробочку з рожевим написом: моносінсулін МК.

З кухні до кімнати повертався, мов ступав по тонкому льоду. Стиснув у руці флакончика, наче той міг вибухнути; холодний - обпікав долоню.

Невже я ЦЕ зроблю? - зупинився в порозі, пронизаний черговою хвилею жахаючого відчуття. - Так примітивно, банально просто? Не петля, не ніж, не самоспалення... -- сів до столу, дістав з шухляди шприца, дивився на нього, як на сфінкса: отаке просте здатне відібрати життя? --втім, чим складніше - 9 г свинцю, жменя таблеток? Ножем по венах - ще простіше. Мітрідат упав на меч. Харакірі - мало не мистецький ритуал. З мосту - у воду (з каменем на шиї), стрибнути з балкону з 10-поверху - чим легше? Замкнути всі двері, відкрутити газові конфорки, лягти на кухні і чекати?.. Інсулін - оптимальний варіант, привабливий хоч би тим, що ніхто не запідозрить: самогубство. Тут все чітко: я вводжу 28 доз (вибираю весь флакон), лягаю на ліжко; вранці приходить Марфа - застає мене холодного. Телефонує 03, приїздить "швидка", та мені допомога уже не потрібна. Марфа дзвонить Буряку - той організовує усе аж до могили - О. Z. приклався до бальзаму - в пляшці залишилося лиш на денці; закурив. - За квартиру заплачено, заповіт, завірений нотаріально, знаходиться у сейфі, боргів не маю... Все? Чи не забув чогось, комусь, щось? Усім розпорядився. Вже ніщо не тримає мене... -- накинув поверх халата куртку, зіщулився, сподіваючись зігрітися.

Крізь нещільно замкнену квартирку до кімнати влітав ослаблений, та все ж доволі холодний пронизливий вітер. - Навіть погода - супроти мене. Все, все витісняє мене з цього світу: іди, йди чимшвидше, не плутайся під ногами, не заважай - нікому ти тут не потрібний, толку з тебе ніякого, -- нагнітав самогубця, збираючись з силами і виправдовуючись, мовляв, нічого іншого йому не залишається. - Ця сигарета, наполовину здимлена, гм, невже остання? І я ніколи уже не черкну запальничкою, викрешуючи вогонь? Тепер усе - востаннє. Хвилини мої полічені, як волосся на голові.

Инший за спиною нетерпеливо переминався з ноги на ногу, мовби час його відрядження закінчувався: пора вже повертатися, а завдання, гай-гай, не виконано. "Самогубця надто зволікав: боязливий, помисливий, нерішучий", -- цим не виправдаєшся. Тиснути на нього, намагаючись пришвидшити процес, ризиковано: чого доброго, взагалі передумає...

Флакончик з інсуліном нагрівся до t° тіла: можна розпочинати. Ага, перше зняти ковпачка, -- той не відривався, наче був приклеєний намертво. Невипадково, -- подумав Z. - За цим щось криється, -- він був готовий витворити якусь теорію (виправдання свого відступу), та ковпачок несподівано піддався. Це не потішило переможця, радше навпаки; тому й потягнувся до пляшки, пригубив, ще і ще - виссав до останньої краплини, хоча й не мав такого наміру; тут же й пожалкував, що не залишив бодай ковтка.

Самогубство - сила чи слабкість? - повернувся до питання, яке переслідувало віддавна. - Слабкість - пасую перед життям, його випробуваннями (біль у животі, безкінечні шлункові розлади, принизливі й непорозумілі), не здатний виробити нову шкалу цінностей, віднайти свою нішу в умовах, що склалися. Але й покінчити з життям - не бальзаму пляшку лигнути, вицмуливши до дна. Потрібна воля, рішучість, характер. І душа не з лопуцька. Багатьом цього бракує, тому й тягнуть остогидлу лямку. Маленькі люди, нікчеми і боягузи. Але й тих, котрі зважуються на ЦЕ, героями не назвеш. Терпіти удари долі (недолі), чи, змахнувши тесаком, враз обірвати всі ті знущання - що гідно? що малодушно? Як оцінює Господь? Моє життя належить Йому, а чи це моя приватна власність, котрою можу розпорядитися, як заманеться? Маю право? Чи тільки з дозволу Бога? Він створив людину, і людина - Його власність? Чи Йому абсолютно байдуже, як поведеться якийсь там Z.? Начхати на Петра, Івана, Гапку?.. Перед Ним - віки, сотні поколінь, масштаби Всесвіту. Цінність конкретного життя - хіба у власних очах.

-- Поки добре живеться, -- доповнив Инший.

Справді, -- погодився О. Z. - Настало врем"я люте - не бачу ні сенсу я. Безглуздо продовжувати цю комедію, чіплятися... Та кого я в цьому переконую? Ніхто ж не заперечує, не тримає ніхто.

Бальзам грів зсередини, куртка берегла тепло -- Z. почувався доволі комфортно. Головне - перестав боліти живіт, що бувало нечасто: стільки таблеток дозволив собі уперше. Попри суїцидальне напруження, легенький хміль туманив очі - захотілося ковтнути ще, закріпити цей стан. Рушив на кухню, відчиняв дверцята столів і підвісних шафок - жодної пляшки не знайшов.

Чорт забирай, не помирати ж тверезому! - роззирався гнівно, прикидаючи, де шукати ще: в кімнаті, на балконі. - Та не може бути, щоб не лишилося ані грама спиртного. Як нерозумно жлуктив я той бальзам! Допався, мов дурний до мила. Міг же розтягнути - стало б до КІНЦЯ, ще й лишилося б. Що ж робити? З а к і н ч у в а т и? Чи сходити у мінімаркет, що працює цілодобово? В таку негоду, спотикатися у темряві, посковзнутися і впасти?.. За кавалком кишки - сім верст пішки. Замовити по телефону? В Дебіляку такого сервісу ще немає. Чи є? Вмираю - нічого не знаю, навіть на побутовому рівні. Вже не кажучи про щось метафізичне чи онтологічне. - Пляшку горілки відшукав у морозилці. "Гранд", невисокої якості, з казна-яких часів, зігнорований і забутий - вельми вчасно, як на замовлення.

Склянка оковитої надасть мені рішучости; допоможе виконати необхідну процедуру (заштрик), полегшить відхід, -- налив майже повний фужер, дістав огірка, випив і захрумтів. Хрумтів з насолодою - більше не доведеться. - Тепер закурити сам Бог велів, -- повернувся до кімнати, витягнув з пачки передостанню сигарету, припалив, зручно вмостившись у кріслі. - Не таке-то воно вже й погане, це життя, -- подумав несподівано, криво усміхаючись. - Не доймає кендюх, зіроньки в очах...

Кендюх твій вгамувався від жмені знеболюючих, -- нагадав Инший. - Зіроньки - від горілки з хімічного спирту: на похмілля заіскрить в очах інакше. Припиниться дія таблеток - звично скрутишся у вузол. І витимеш, як пес на місяць.

О. Z. сидів, незалежно закинувши ногу за ногу, хоча аргументів (заперечити Иншому), не знаходив; неохоче повертався до старого: пора, пора закінчувати.

Нікуди я від цього не втечу, як би не намагався себе обдурити, -- визнав Z., прислухаючись до бою годинника на ратуші. - Четверта... Часу лишилося небагато: Марфа може прийти й о шостій, так бувало не раз. До її приходу справа має бути завершена. Встигнути не лише вколотися, але й вмерти, безнадійно охолонути: щоб у неї не виникло наміру, навіть гадки мене рятувати, -- сигарети залишалося на добрих дві затяжки, і Z. подумав, що то й усе, що віддаляє його від останнього кроку. - Немає більше про що міркувати (не наївся, не налижешся), немає сенсу відтягувати, копирсатися в собі, буцімто щось шукаючи. От, остання затяжка... " Цели поставлены, планы намечены - за работу, товарищи". Вперед, і з піснею! - хорохорився нетяга, тицяючи недопалком в денце попільнички якнезалежніше: Инший спостерігає... контролює кожен рух.

З першої спроби, несподівано легко проштрикнув гумову прокладку, набрав інсуліну повен шприц - 2 см3. Голку залишив у флаконі, на шприц одягнув значно тоншу. Готово. Можна вводити.

Розпочну - зупинити уже не зможу. Чи нічого я не забув? За хвилину може бути пізно... Що не встиг, не встигну уже ніколи. Ага, помолитися... -- попередньо молитва не планувалася, тож самогубця зрадів, згадавши про необхідність, в якій ніхто не міг йому відмовити; навіть нетерплячий Инший не заперечив. - Вельми доречно... -- потішився бідака, що має право (на законних підставах!) подовжити своє життя. - Останні миті найсолодші - гріх ігнорувати їх.

Єдина у цій квартирі ікона висіла високо над столом, майже під самою стелею: репродукція врубелівської Мадонни з Дитям, оригінал якої Z. бачив у Києві у Володимирському соборі, бачив не раз, ще студентом; образ вражав своєю величчю і загадковістю (при зовнішній простоті), неосяжною духовною енергією, що соталася невідь-звідки, наповнюючи душу дивовижним спокоєм, умиротворенням. В оточенні безлічі живописних зображень, виконаних відомими художниками, врубелівська Мадонна не губилася, і хто хоч раз причастився того "опію", назавжди ставав її бранцем. Юнак заходив до собору, користаючи з найменшої нагоди, незалежно, є Служба Божа чи немає, вдень чи ввечері, -- йшов "на Врубеля". Коли, шукаючи помешкання під найм, вперше завітав у цю квартиру і побачив на стіні ТОЙ САМИЙ ОБРАЗ, неабияк збентежився: це знак... і от, коло замикалося.

-- Наситився я, Господи, життям: всього уже спробував, насмакувався вволю - більше не хочеться. Та й не можеться. Організм замортизований до краю, вичерпав свій ресурс. Ніщо ж бо, крім Тебе, не вічне. Втомився я... Втомився їсти хліб, дивитися в небо. Дихати і думати втомився. Вже несила... Ноги зрадливо гнуться, вурдиться душа. Катма вогню очищаючого, жодного бажання. Труп живий, сомнамбула; я пародія - на Твою подобу. Тож чи маю право своїм існуванням ганьбити ім"я Твоє? Чи не повинен я вмерти, не чекаючи смерті природньої? Обірвати - чесно й благородно? Кому потрібне це нікчемне смикання? Ні людям, ні Тобі. Тебе воно може хіба ображати: вінець усіх Твоїх творінь - перетворився на казна-що, мерзоту мерзот. Чи ж не достойніше - смиренно відійти, без галасу і крику? Я запитую і запитую - хочу утвердитись у своїх міркуваннях, своєрідному кредо. Можливо, я щось наплутав, помиляюся: десь пересмикнув, чогось не врахував? Якщо так, то нехай не моя, а Твоя воля станеться, Господи. Не моя, а Твоя... Не моя...

Забувши перехреститися по закінченні тої молитви, Z. стояв, тупо вставившись перед собою: якоїсь допомоги чи бодай підказки вже не сподівався. Ні від Нього, ні від Иншого. Наповнений шприц лежав на столі - доста простягнути руку.

От і... все? - холодний піт пробігся по спині, мовби від вікна сипнуло мокрим снігом.

Чи не хочеться в туалет? - Ні, то лиш видалося, від страху. Пора приступати ДО ДІЛА. А приступивши, -- розумів самогубця, -- вже не відступишся, як не вибратися з петлі, що затягується.

Тиша моторошна. Останні секунди, коли усе ще можна переграти, можна вчинити інакше. Принаймні, так здається...

Відступати пізно. Озиратися, всоте пригадувати, що забув, чого не встиг, вигадувати все нові й нові причини для іще хвилинної затримки - не лише ганебно-малодушно, а й нерозумно: уникнути ЦЬОГО, як би не намагався, вже не вдасться. Я змушений - зобов"язаний!.? - завершити замислене. Якщо спасую, відступлюся, ніколи собі того не прощу, -- О. Z. сів у крісло, відгорнув полу халата, оголивши стегно, котре нараз покрилося гусячою шкірою. Взяв шприца і прицілився. - Тепер, нарешті, в с е , -- коротко розмахнувся і безболісно загнав голку ближче до сідниці. - Нічого більше не думати, не чекати якогось дива, ні на що не сподіватися. Натискай поршень. Сміливіше, ну!.. От і славно. Щоб зайвий раз не колоти, голку залиш у тілі, набери шприцем чергову порцію. Ще і ще, поки флакончик не опорожніє. До краплини. Як і замислив, не залишай найменшого шансу на порятунок.

Инший незримо, та невідступно, бовванів за спиною.

Тепер уже не зупинитися: введено щонайменше 20 смертельних доз. Добираю рештки - не пропадати ж добру... Чим більше - тим швидше скрутить мене, тим легше сконаю, -- Z. витер краплину крові, притис те місце ватою. - До останнього моменту не вірив, що зважуся на самогубство. Сталося. Тепер якби й стрелило щось у голову (передумав!), нічим не зарадити. Викличи зараз "швидку" - нічого те не дасть: при отакенній дозі і Господь безсилий, -- кволо змахнув з чола піт, котрий виступив... не зауважив коли. Порожнього флакона, голки і шприца загорнув у газету, з балкона викинув у кущі. --Інсулін зачне діяти через 15 хвилин, отже, я ще маю час... На що? Звичайно, випити. Не тільки жити, а й помирати весело, -- почувався легко, як по завершенні вельми важливої справи. Працював на совість - можна і розслабитися. - Вже не роздирають мене протиріччя доцільності самогубства, не шматують знекровлену душу незліченні контр- й аргументи, не наступає на п"яти Инший, страх і сумніви не доймають: все те позаду, рубікон перейдено. Залишилося вчасно лягти, гарно померти, -- налив у фужер горілки, дістав з холодильника огірка. - Оцей-то вже точно - останній, -- розглядав зворушливі пупирчики, що нагадали збрижене стегно (гусяча шкіра). - Та не будемо про сумне, -- усміхнувся при згадці про тост. - За здоров"я! - трагікомічно. Будьмо! - теж не годиться. Щоб чорти, якщо ті є, не вельми старалися, підкидаючи дрова під мій казан?.. Безпідставна самовпевненість. За мир в усьому світі? Пий, не пий - воюватимуть. Гм, невже немає нічого, за що б хотілося випити? Втім, нічого дивного: мене, вважай, уже нема на цьому світі.

Він випив (час притискав), смачно крекнув й тернув рукавом по губах. Захрумтів соковито й непохапливо - так, наче сидів за бенкетним столом, заставленим вишуканими наїдками. Насправді ж, стояв серед кухні, і єдиним його "співтрапезником" - Инший: не залишив свого обранця навіть після 28 смертельних доз.

Залишились лічені хвилини... Дивно, я не переживаю нічого особливого, -- Z. витирав після мокрого огірка пальці рук рушником. - Банальні дії, звичні відчуття... А мала б дихати вічність. Мало б відкритися щось таке, чого не усвідомиш, не відчуєш, якщо попереду - роки. Мало б, врешті-решт, прояснитися хоч що-небудь із тих одвічних таємниць. Не відкрилося, чорт забирай, не прояснилося. Вічність не дихає... Зжував останнього огірка так, наче їстиму їх і з наступного урожаю, дочекаюся літа-осені...

Повертався в кімнату спокійний, замислений, дещо меланхолійний. Витягнув з пачки останню сигарету, пихнув димом. Дивився на Матір Божу з Ісусом на руках втомлено й бездумно, та за хвилю піймав себе на тому, що хоче забрати той образ з собою. Вдивлявся, карбуючи в пам"яті, серці і душі. Затягувався упівсили, подовжуючи задоволення: сьомої сигарети не знайти. Встигнути б цю докурити...

Останні хвилини життя нічим не відрізняються від попередніх років. Як живе людина, так і вмирає, -- невесело констатував Z., скрушно зітхнувши. - Передсмерть - дзеркало всього життя: чим були наповнені літа, те маєш і наприкінці. Марно сподіватися на диво лиш тому, що за кілька хвилин серце зупиниться... Та й якого дива прагну я? Чи повірю, якби й сталося? Міраж, скажу, галюцинація...

Z. відчув, що йому стає зле. Незвична слабкість охопила тіло.

Інсулін, -- майнуло в голові. - Починається... Точніше, закінчується...

Без жалю загасив недокурену сигарету. Не вимикаючи світла, добрався до ліжка, ліг. Инший схилився над ним, прислухаючись. Та О. Z. того уже не бачив.

... водне плесо. Чиста вода. Прозора ...Багато, багато води ...

N. Инший - 2.

Він спостерігав за мною, відколи я усвідомив своє існування, присутність на білому світі: азъ єсмь. Більшість людей доживають віка, так і не спізнавши того відчуття: я - є! Відчуття жахаюче й принадливе, моторошне й бажане. Можливо - стержень (вісь) життя. Хто не зазнав ТОГО, той і не жив по-справжньому. Вищезгаданого трунку я причастився рано, з материнським, вважай, молоком. Коли мої ровесники гралися "в німців і наших", пінилися, доказуючи: "Я першим стрілив! Це я тебе вбив!", я лежав на свіжоскошеній траві і дивився в небо, наче загіпнотизований - дзвінко синім, приголомшуючим, безмежним і незбагненним... Тоді уперше, після тривалого споглядання, мозок пронизало, мов ножем: я є!.. І обвалився купол велетенського нерукотворного собору - від обрію до обрію: падав на мене, а чи я піднімався ввись, до нього: я існую! на білому світі я є ! Тоді й закралася підозра: хтось (Инший?) стежить за мною, контролює усі мої вчинки, запросто проникає в думки, знає, що я відчуваю.

Инший - хто?
Звичайно, Бог.
Чорт з"явився пізніше, супровідно з першими сумнівами..

* * *

Друга - однокласника я підбивав майнути в романтичну подорож: Хомора, Случ, Горинь і Прип"ять, затим - по Дніпру аж до Чорного моря. Географія... Опанована переважно за геокартами. 14-літні пржевальські і тур-хайєрдали.

Льошка виявився тверезішим: при обговоренні плану подорожі рожеві окуляри моїх уявлень раз у раз розбивалися об кострубату житейську прозу. Та бажання випробувати себе у незвичних умовах (щось комусь довести) виявилось дужчим, всеперемагаючим.

Підготовка розтягнулася до кінця навчального року. Збирали і вивчали топографічні карти, читали книги про славетних мандрівників, накопичували кошти: отримані від батьків на шкільний обід 25 - 35 копійок відкладалися, "капітал" чекав свого часу у потаємній схованці.

В усьому, що стосувалося нашої подорожі ( ніхто не повинен був знати про неї, ані здогадуватись), дотримувалися найсуворішої конспірації. Та я відчував, що є хтось, для кого замислене нами - не таємниця: відоме так само добре, як і нам, до найменших подробиць. Той невидимий і незнаний Хтось нічим не виказував свою присутність при наших розмовах, жодним чином не втручався, намагаючись допомогти чи зашкодити, не сприяв і не заважав, та в Його наявності я не сумнівався.

Розповісти про це другові? Не зрозуміє, насміється... Ні і ще раз ні! Це моя особиста тайна - більша і важливіша, ніж подорож річками України. Тайна - майже інтимна. Я, шмаркач, почувався вибраним, запрошеним до чогось такого, про що не міг розповісти нікому: по-перше - таїна, по-друге - ніхто не второпає, що то я верзу. Та й чи вдалося б мені сформулювати оте невиразне, химерне і загадкове? Адже я сам не розумів, що й до чого, я лишень відчував. Подібно - у лісі, в певних місцях невідь чому зупиняєшся, роззираєшся... гриба не бачиш, та щось нашіптує: тут має бути. Розгрібаєш листя - є!

Майже місяць укладався реєстр ЩО ВЗЯТИ З СОБОЮ. Провокував суперечки, неухильно розростався. І все ж, попри неабияку нашу ретельність, багато чого не врахували, не передбачили. Горе-мандрівники.

При найменшій нагоді Льошка заїкався про сумнівний характер нашої подорожі (непродумана, ми недосвідчені, -- з цього млива не буде дива), намагався аргументовано відговорити мене, знаходив безліч причин, щоб відтягнути дату... втечі з дому. Так, саме так: то була не просто романтично мандрівочка, розвага, цікава й приємна прогулянка - корені того в ч и н к у сягали глибше: акт самоутвердження, своєрідний виклик тиранії батька, заявка на власне "я". Не скажу, що батько був узурпатором, радше навпаки. Дехто з моїх ровесників почувався набагато гірше, потерпаючи від вітцівської деспотії і дурисвітства. Я те усвідомлював і цінував. Та втеча як протест визріла настільки, бачилась настільки важливою, так манила і вабила, що я вже навіть не допускав можливості відмовитися, щось міняти. І це при тім, що знав - кара неминуча: ремінь погуляє по моїй задниці жорстоко, як ніколи доти. Невідомий хтось (Инший?) бачився в образі батька, з його духом ототожнювався.

В отрочому віці - батько яко Бог.

Рюкзак, схований у сіні на горищі, пакувався потайки. Окутаний пахощами конюшини, я відчував на собі рентгенівський погляд батька: збираєшся? Ну-ну...

Нарешті той день настав. Я так хвилювався, що майже всю ніч не спав: безліч разів прокидався і дивився перше на вікно (коли то вже світатиме?), затим занурював годинника у мерехтливу місячну купіль - стрілки неначе прилипли до циферблата. Ніч здавалася нескінченною.

Як тільки батько, поснідавши і розпорядившись, що необхідно зробити, пішов на ферму, я підхопився і став одягатися.

-- Добрий ранок, -- прошмигнув повз матір, відводячи очі: на язиці вертілося ДО ПОБАЧЕННЯ.

Зупинився в порозі, вражений побаченим: над лісом, що темнів удалині чорною смужкою, завис оранжевий диск несліпучого сонця. Пахло росою і свіжими кизяками на споришевому подвір"ї, котре видалося нараз та-аки-им затишним, та-аки-им маленьким... попереду - мандрівка, далека дорога, незнаний світ. Подвір"ячко, остобридле своєю щодень-присутністю, сприймалося тепер як безцінне, до болю близьке, найрідніше.

Крадучись й злодійкувато озираючись, я добрався до Четвертої Верби. Зняв рюкзака, сів на камінь, чекав... Хтось дивився на мене - з цікавістю? Насмішкувато? - з-за кущів шипшини, хтось підкрадався - тріскало сухе паліччя, шурхотіла трава... Невидимий, безтілесний - він сидів навпроти, зазираючи в очі мої, своїми поблискуючи смішкувато: утік? Як далеко? - чувся й голос його, подібний до батькового.

Нарешті з"явився Льошка. Рушили запланованим маршрутом, обминаючи людні місця, стараючись нікого не зустріти, нікому не попастися на очі. Той страх пригас аж за Першотравенськом, вже не у Хмельницькій - Житомирській області. Адміністративно-територіальний нюанс, а-тут і дихалося наче легше, і для батька-Иншого я, здавалося, вже недосяжний.

Вила - Хомора впадає в Случ. Якою маленькою - річка мого дитинства, якою великою, загрозливою - вперше бачена Случ. Не на карті - реальна.

Обідали на її березі, обговорюючи план - змайструвати плота. Уявлялося те простішим...

-- Потрібні сухі колоди.

-- Ліс поряд, знайдемо.

Прошкували за течією, нишпорячи очима, наче шукали голку, -- жодного сухого стовбура. Кілометр за кілометром...

-- Треба заглибитися в ліс.

-- І заблукати?

-- А що ти пропонуєш?

-- Вертатися... -- друг висловив те, що крутилося на думці в нас обох.

-- Вертатися? Це ми завжди встигнемо, -- вперся я. - Не може бути, щоб у лісі... не було дерев.

-- Таких, які нам треба, немає. Колоди потрібні сухі, -- наче я того не знав.

Надвечір небо захмарилося.

-- Пахне дощем.

-- Ну й що?

-- Намета не маємо.

-- Я пропонував...

-- Це я казав... А ти був проти.

Назрівала сварка. Ми йшли без надії, голодні і злі. Не придумавши нічого ліпшого, розвели багаття. Висипали в жар усю картоплю, котру мали з собою.

Сало, хліб, цибуля... Вовчий апетит.

Розморені ситою вечерею, поснули біля згаслого, ледь жевріючого вогнища. Серед ночі розбудив нас дощ. Дерева перше захищали, а затим з листя крапало й крапало, від найменшого вітерцю струшувалося прещедро. Ми одягли на себе все, що мали, та зігрітися не вдавалося, навіть підстрибуючи.

-- Йдемо?

Я мовчки закинув рюкзака на плечі: признати поразку здавалося передчасним. Стало відчував й о г о насмішкуватий погляд: ну що, самоутвердився, Крузо Робінзон?

Біля річки зорієнтувалися - рушили супроти течії. Спотикалися в темряві, падали й матюкалися, плутаючись у високій траві, негостинно мокрій.

-- Чому ти весь час озираєшся? - зауважив друг.

-- Дивлюся, чи нема вовків.

-- Дивись - накаркаєш...

Світанок наздогнав нас перед Першотравенськом.

-- Можна вважати, ми вже вдома.

-- Вважай, що хочеш, -- буркнув я. - Маєш право.

Доїли решту сала й хліба, заснули на березі тихоплинної Хомори, підставивши обличчя вранішнім променям сонця. До рідного села добиралися автостопом, вже ні від кого не ховаючись.

Мама відвернулася, ховаючи сльозу. Та сентиментальна сцена розчулила й мене:

-- Мамо, я прошу вибачення...

-- Що ж я стою? Ти ж, напевно, голодний.

Стіл неприбраний - нещодавно тут обідав батько. Шкода, що не застав його: пообіді він добрий. Та й у часі був обмежений - вся екзекуція (сільська "педагогіка") могла б відбутися за скороченою програмою, звелася б до кількох символічних ременів...

-- Де ж ви були?

-- Мандрували.

-- А чому не сказали нікому?

-- Ви б не відпустили.

Гарячий борщ! Як я скучив за ним! Здається, вдома не був роки, а не одну лиш добу.

-- Ну, де ж ви мандрували?

-- До Случі дійшли.

Далі напрошувалось: чому ж (так швидко) повернулися? Та неньку турбувало інше:

-- А де ночували?

-- В лісі. Дощ розбудив - рушили додому.

Я відповідав матері, усім єством своїм відчуваючи присутність батька: він був на роботі, він був і вдома. І в лісі, і над Случчю супроводжував мене. Все чув і бачив, як Бог. Я розмовляв з мамою - відповідав йому. Відповідав обережно, добираючи кожне слово. Обід перетворювався на муку.

-- Дякую, -- дзенькнув ложкою, підводячись. - Що робити?

Роботи в селі вистачає завжди. Що - найперше?

-- Ти спочинь з дороги.

Еге ж!.. Беру порожні відра - йду по воду. Затим - нарвати бур"яну і насікти: свиням на вечерю і на ранок. Позбирати і посортувати яблука: дрібні, червиві, гнилуваті - корові, ліпші - їсти самим, на сушенину. Ще кільку. Можна було б... Та не сьогодні. Сьогодні тре" дочекатися батька, відбути неминучу процедуру. Чим зайнятися, щоб про ТЕ не думати? Найлегше забутися - в роботі. Рубаю дрова, які вже віддавна сохли, чекали... Висохли, дочекалися...

-- Не сидиться тобі, -- усміхнулася мама підбадьорюючи; батькових екзекуцій вона боялася не менше, ніж я.

Заспокійливо усміхаюся у відповідь, розправляю плечі: все буде о"кей, переживемо!.. Відчуваю себе дорослим. Штани, -- вирішую, -- не зніму. Не зніму - хоч би вбив мене!

Пересушене (в"ялена) вишня, покручена, з шипаками, сливка - різномасні товсті гілляки - змушують попітніти, як і притуплена сокира. Нарубані дрова - добряча гора - не складаю: най батько бачить: я часу не гаяв, попрацював на совість. Хоча і знаю, що це його не умилостивить. Принаймні, настільки, щоб відмінити лупня, -- без "педагогіки" аніяк. Намагаюся не думати про те, рятуюся роботою. Найтовстіше гілля пиляю дворучкою: самому незручно, але я не зупиняюся: чим важче - тим легше. Сидіти і просто чекати - можна й чокнутися.

Нарешті з"являється батько. Тверезий. Дивиться на мене, мовби не розуміє, що це я роблю і навіщо. Втішений моїм поверненням (живий-здоровий), та радість свою, подібно мамі, не виказує, навпаки, напускає на лице суворості. Втім, його невдоволення, що стає все виразнішим, цілком природнє: згадав про екзекуцію, без котрої не обійтися, котру мусить виконати. Процедура не з приємних, та справедливість має торжествувати: кара за гріх неминуча.

-- Хдімо, -- киває на літню кухню; прямує туди, не озираючись.

Я по-газдівськи заганяю сокиру в ковбан: скоро повернуся, не сумуй, -- наче вибачаюся. Ступаю приречено, але твердо: мав час настроїтися душевно, підготуватися психологічно (мусиш терпіти: ще до подорожі знав, що чекає тебе опісля; пхинькати - ганебно і принизливо, проситися - намарно; діватися ніде, вибору немає).

-- Лягай, -- на відміну від матері, батько нічого не запитує: все бачив і чув, назирці мене супроводжуючи, знає все, що я робив і думав.

Мовчки лягаю на дерев"яний тапчан, чіпляюся пальцями за його краї зі страхом, наче завис над прірвою: тільки б не зірватися , втриматися будь-що! Від перенапруження судома зводить руки. Зрадливо пітніють долоні.

-- Знімай штани - я пилюку тріпати не буду.

Пауза. Безкінечно довга пауза.

-- Штани я не зніму.

Він відчув, що тиснути, наполягати на своєму не варто: я вже не той, ким був ще два дні тому; без ентузіазму зняв з вішалки солдатського ременя, щось там ще вагався...

Кількасекундне чекання першого удару - нестерпніше самого удару. Я завмираю, зціплюю зуби: тільки б не закричаим, не верескнути. Заплющую очі, зіщулююся: менш захищений, ніж роздягнений, -- з оголеними нервами. Ну що він тягне?! Чекає, що буду проситися? Дзуськи! Не діждешся!

Нарешті...

Кожен удар осліплює, висікаючи з очей - заплющених - бризки іскр. Губа, закушена до крові, кровотичить. Спльовую червоним, не криючись: може хоч кров погамує батьків шал. Але він лютиться, що я не прошу пробачення, мовчу - показую характер. Згодом до нього доходить: це добре, це слід цінувати - син з характером, не ганчірка. Врешт кидає ременя - вилітає надвір.

Тільки тепер я усвідомлюю: весь час, поки тривала екзекуція, хтось безперервно стежив за мною, запросто читаючи мої думки, відчуваючи всі мої болі. Вражено підхоплююся: Инший - не батько!

Хто?..

ИНШИЙ - 3.

Роман з Наталкою затягнувся до непристойности, -- я не мав інших захоплень ("стару одежу не викидай, поки нову не придбаєш"), а вона чекала переходу наших стосунків у "вищу якість", одруження. Мешкали ми в гуртожитку, довгими зимовими вечорами засиджувалися у холі до півночі, теревенячи на різні теми: педпрактика в школі, написання дипломної і захист, розподіл на роботу - куди і як... Та головне - чи будемо разом?

Звичайно, ми не лише цілувалися... Коли життя в гуртожитку завмирало (десь о третій ночі), дозволяли собі в тому холі у с е , наче були за замкненими дверима, заштореними вікнами. Антракти любовних ігрищ заповнювалися балачкою з остобридлим підтекстом: чи збираєшся ти женитися? Я допивав другу пляшку вина, курив сигарету за сигаретою - всім нутром відчував, що подруга чекає заповітної фрази: давай поберемося. Поетичніше - поєднаємо долі. Або ж - будь моєю навіки. Або ж ... Та що завгодно, тільки б цього змісту.

Я відмовчувався, граючи вар"ята: вдавав, що не розумію прозорих - найпрозоріших! - натяків, сліз, навіть істерики; не доганяю - і крапка. Або ж переключався на іншу тему, буцімто випадково. Збиткувався мимоволі, -- захищаючись. Сказати прямо "не збираюся я женитися, тим паче, на тобі" язик не повертався. То було б чесно, але жорстоко. Боявся травмувати Наталку, та й втрачати її не хотілося: нам обом було так хороше. Хороше - обов"язково до загсу?

Отоді-то й з"явився Инший. Наче для того, щоб звинуватити мене в крутійстві, хитромудрагельщині - іноді настільки лицемірній, що я сам починав плутатися. А тут - наче заїло платівку: "ти не бажаєш спільного щастя", "плюєш на свою і мою долю", "безнадійно поховав себе в егоцентризмі" etc. Тільки фразою про одруження я міг реанімувати своє реноме; все решта - пусті слова.

-- Ну чому, чому ти не хочеш простого людського щастя?

-- Запитаннячко, одначе, -- як звично, починав здалеку, накручуючи багатоповерхові конструкції, та цього разу нагородити не встиг - вгледів його.

Він стояв у кутку, наче хотів там заховатися, прикрившись шторою: атлетичної будови тіло, високий, але... без шкіри. Подібне я бачив ще школярем, в анатомічному атласі (незабутнє враження): кожен м"яз - чітко і виразно, голубе венозне мереживо... Всі внутрішні органи відкриті: стравохід і шлунок, серце, печінка, сизий кишечник...

-- Ти завжди все ускладнюєш. На рівному місці знаходиш проблеми.

Я прикладався до пляшки так жадібно-пристрасно, що й Наталці заціпило. Намагався не дивитися в куток, та виходило, як у відомому психологічному "жарті": "Думайте про що завгодно, тільки не про білого слона". Тільки в куток й дивився я. Здавалося, в Иншого от-от зачнуть вивалюватися нутрощі, він присяде й збиратиме їх, закидаючи всередину; Наталя кинеться йому на допомогу.

-- ... Ще не пізно все поправити, Z. Ми встигаємо...

Що вона верзе? В її очах - я звичайний ідіот, якому можна вішати на вуха будь-яку локшину? Чи бачить вона Иншого? Ні, бачить лиш себе. І мене - як атрибут "щасливого життя".

Глупа ніч. Моторошна тиша. Не чути навіть бренькання гітари. Ніхто ніде... анішелесь. Тільки ми, як прокляті, "виясняємо стосунки", всоте пережовуємо: бути нам разом чи ні. Я чекаю від неї банального: "проведи мене, я хочу спати". Вона теж чекає, тільки іншого: "ось тобі моя рука, ось тобі моє серце". Руку я ще можу запропонувати... Втім, як і решту членів своїх. А от серце... Серцю не накажеш. Сидимо, бубнимо, всоте пережовуємо сто разів пережоване. Ми не здатні порозумітися навіть на грунті раціо: наші вектори не співпадають, не перетинаються ніде, навіть у найвіддаленішій перспективі. Коли кожен торочить своє, ігноруючи співрозмовника, згоди не дійти. Порозумітися - аніяк.

-- Ще півроку тому ти був зовсім інший...

Инший? Попала пальцем в небо. Глянь у куток - побачиш, яким я є насправді.

-- Адже тобі нічого не бракує. Ти ж цілком...

Хочеться сказати все, що думаю про неї, -- хай ображається, не розмовляє... Вилити все, що назбиралося, накипіло - головне вихлюпнутись воднораз. Вибухнути. І відчути довгожданну легкість. Вже й рота розкрив, та в останню мить щось мене стримало. Чи Хтось?..

-- Пора спати, -- кажу те, чого так і не дочекався від неї.

-- Але ж ми нічого не вирішили! - зойк відчаю.

Мовчу. Самі собою стискаються кулаки - підійти до вікна і розбити шибу. Та навіть на це не стає мене. Залишаю хол, не озираючись. Вона йде слідом.

Перед дверима своєї кімнати зупиняється, намагається щось пригадати.

-- Завтра поговоримо, -- заспокійливим тоном, обнадійливо.

-- Завтра? - Наталка дивиться на годинник. - Уже сьогодні...

Невже не розуміє, що я втомився її товариством, і єдине, чого мені хочеться,хочеться над усе - не бачити її, не чути? Не відчуває мого стану, як бувало раніше, не реагує відповідно - потьмарена с в о ї м . Боїться мене втратити, боїться відпустити. Наче будучи поряд, я належу їй, -- о наївна! Банальне розставання перетворює у китайську церемонію, вимордовуючи до краю. Розбиває вщент і крихітні рештки того, що хоч якось єднає нас, о нерозумна! Стоїть, сподівається... Не йде, чекає... Мене починає тіпати. Хочеться відчинити двері - штовхнути її, але так, щоб гепнулася на ліжко, задерши ноги.

Заводжу руки за спину - стриматися майже неможливо.

-- Я погано виглядаю?

Заведені за спину руки зчіплюються, щоб не відпустити одна одну. Пальці впиваються в пальці, певно, до посиніння; інакше - виривається кулак.

-- Ти виглядаєш чарівно. Чарівніше, ніж Мерилін Монро, -- сливе істеричний сміх наповнює коридор.

-- Що з тобою?

Сміх відлунює все тихіше, врешті-решт уривається.

Якщо ти здогадуєшся, що виглядаєш зле - гірше не буває, то чому не йдеш? Чому стовбичиш, мозолячи очі мої?

Вона чекає твого поцілунку, -- з"являється Инший.

Цілуватися? В цій ситуації?..

Поцілунок може бути й ритуальним: доста - в щічку.

Фарисействувати?

Просто підіграти їй, щоб лягла спокійно спати.

Сьогодні підіграти лицемірним поцілунком, завтра - "щоб не кинулась у вікно" - женитися на ній? Що позавтрім лишається від мене?

Розмахуючи руками, Инший белькотів щось нерозбірливе. Його тельбухи сколихувалися - от-от виваляться. Та найдужче вразили очі: теж немовби викочувались назовні. В них немає душі, -- подумав я, намагаючись - намарно - зосередитись на чомусь іншому. - Це очі - для студента-медика, який вивчає не людину - сам організм. Страшніших очей не доводилось бачити: неодухотворена матерія, жодної емоції... Очі вареної риби.

-- То що, я йду?

А-а, ти ще й досі тут? Хочеш довести мене до істерики?

Вона хоче твого поцілунку, -- втручається Инший, -- і тільки.

І тільки? - повертаю голову. - Кілька подібних поцілунків - мої очі стануть, як у тебе, -- ця думка приголомшує своєю очевидністю, заперечити її - жодного аргументу.

Наталка ловить мій погляд, чекає...

-- Не вірю, -- видушую, ледве стримуючись.

Не вірю, що ти підеш сама, не отримавши межи плечі, а чи пенделя під зад, -- нині ти мене дістала, як ніколи.

-- Що ти хотів цим сказати?

-- Що ми ніколи більше не зустрінемося.

Вона злякано кидається на мене, хапає за руку. Її очі, переповнені панічним страхом, здається, от-от вискочать - виваляться назовні, як у Иншого.

-- Але чому, чому?!.

Забембала. Задовбала. Тобі усе треба розжувати - сама не можеш анічого зрозуміти, здогадатися... Найсмачніший м"яса шмат, всоте пережований, стає гидким - не проковтнути. Маєш рідкісний дар - все перепаскудити, знидити найромантичніше, святе і найдорожче. Я не в силі більше слухати.

-- Прощавай.

Озираюся, -- немає Иншого.

Утішився моєю відповіддю - відв"язався?

Йду безкінечно довгим коридором; ступаю неквапно і оборежно, як по першому льодку. Чого боюся?

Наталка дивиться мені вслід, нездатна отямитися: невже пішов... назавжди? Якби не це хвилинне знетямлення-ступор - наздогнала б, щось верзла-белькотіла б, слізьми обливаючись. Та перше, ніж вона оговталась, зникаю за поворотом.

Додому! Спати!

Заходжу у ліфт, натискаю "9", їду. Голова свинцева: не так від випитого, як від отих розмов, безкінечного вияснення стосунків. Та й година пізня ( чи то пак, рання) - 5. 43.

Звичайно, спати. Пошвидше заснути, забутися...

Ліфт натужно деребенчить, але рухається. Щось підозріло довго... Ніби їде, ніби стоїть на місці. Врешті-решт зупиняється, відчиняються двері. На порозі - чого я найдужче боявся - Инший. Весь прохід загородив собою - не прошмигнути.

Попався?! - шкірить пергаментні зуби, всі 32.

Я чекаю, що двері зачиняться, -- тікати... але двері не зачиняються. Зачиняються - коли заходить він.

О Боже! - затискаюся в куток, ладний влипнути у стіну.

Ліфт рушає, піднімається, подібно, вгору. Стривай, то ж був дев"ятий поверх - вище нікуди. Ми летимо, як у ракеті. Нас двоє...

Він сміється безгучно, переможно блискаючи зубами; кладе на плече мені руку без шкіри, таку саму другу... тулиться, намагається обняти...

Я кричу від жаху й прокидаюся.

ПОВЕРНЕННЯ... СЛЬОЗИ

Марфа згодом призналася, що відчула неладне ще на сходах, піднімаючись на 4 поверх; жодних причин для неспокою начебто й не було, та "серце трепетало, млоїлась душа". Переступивши порога, одразу рушила в кімнату, хоча, зазвичай, перше переодягалася, готуючись до роботи на кухні; її насторожило - світло невимкнене. Побачила газду на ліжку, вкритого з головою - це також видалося підозрілим. Відкинула край ковдри, діткнулася чола - майже холодне. Вираз обличчя і незвична витягнутість (напруженість?) всього тіла викликали тривогу. Довго не роздумуючи, зателефонувала перше 03, затим Буряку: розповіла, яка ситуація...

Менеджер-діабетик приїхав, на кілька хвилин випередивши "швидку". Оглянувши і обмацавши свого шефа, зауважив характерні конвульсії - притьмом дістав глюкометра (мав того при собі), заміряв рівень цукру в крові: на табло висвітились не цифри - незрозумілі для Марфи ієрогліфи. Дзвінок у двері, білі халати...

-- Прошу негайно ввести глюкозу: в його крові цукру майже немає, -- продемонстрував показника глюкометра.

-- А що це? - лікар не розумів, як і Марфа. - Скільки мілімолів?

-- Нижче допустимої межі. Гіпоглікемія.

-- Він діабетик?

-- Так, -- збрехав Буряк, приголомшений версією, що напрошувалася...

-- А ви хто йому будете?

-- Колега. Друг по нещастю.

Перетисли руку джгутом вище ліктя, ввели у вену ампулу глюкози, другу, третю, Z. і не муркнув. Тільки з рота викотилась піна.

-- Більше чотирьох ампул вводити не можна, -- втрутився лікар і пояснив. - Загроза розшарування мозку.

-- Що ж робити?

-- В реанімацію.

Повертатися до життя Z. не хотів. Голоси присутніх у кімнаті - через три світи, рвані й невиразні. Слабкість, апатія - все не так. Не чіпайте мене, залиште... -- він би крикнув, махнув рукою, ногою хвицнув би, якби не боявся видати себе: живий. Це, вважав, тимчасове непорозуміння, прикра гра обставин: щось - поки що - не спрацювало. Та смерть невідворотня - 28 відповідних доз, як не крути, це 28... Тож як би не старалися ескулап і К°, що б не вигадували, смерть їм не обдурити, -- вперто не розплющував очі, не реагував на руки лікаря, котрі періодично дотикалися, вивуджуючи додаткову інформацію (мало їм того, що регулярно міряють тиск, перевіряють пульс, рахуючи кожне скорочення серця). - Як їм не вдасться обдурити смерть, так і я не переконаю їх своєю пасивною поведінкою - безнадійний. Будуть, чорти, рятувати мене доостанку. От, вже говорять про реанімацію... Нехай волочать (сам я не піду) куди завгодно - всі потуги намарні: т у т безсилий навіть Бог, -- можна обдурити одну - дві смерті, ну 3-4, але - не 28. Сказати їм про це - хай заспокояться? Шкода, не можу...

З"явилися ноші. Самогубця уявив, як будуть зносити його з 4 поверху (на втіху всім сусідам?) - рвійно підхопився. Так йому видалося - рвійно. Насправді ж, зреагував невпевнено і кволо. Тупо дивився перед себе каламутними очима.

-- О. Z.! Як ви? - кинулася Марфа, рада без міри: Хазяїн ожив.

-- Добре, -- буркнув той після тривалої паузи: навіть говорити йому було важко.

-- Будемо збиратися, -- підбадьорив лікар.

Та Z. хотів одного - забитися в куток й занишкнути, нікого не чути й не бачити. І щоб ніхто його не чіпав. Та усвідомлював, що те бажання нездійсненне: і Буряк, і Марфа, і білі халати не відступляться. Не для того зібралися всі разом. Тож покірно-приречено одягав, що йому подавали. Марфа застібала гудзики сорочки, щось поправляла-пригладжувала, не підозрюючи, що газда ненавидить її тепер, як ніколи: це вона, вона у с е перепаскудила; прийди пізніше - і "швидку" не довелося б викликати; ні - приперлась ні світ, ні зоря.

-- Ходімо.

Покоївка зашнурувала туфлі, домашні капці загорнула й кинула у торбу, зверху - рушника, порцелянову кварту, ложку і виделку, зубну щітку й пасту, кілька яблук... Буряк застебнув куртку: рушаємо.

Чому він відводить очі? - зауважив Z. - Невже в с е вже здогадався? Чи тільки запідозрив?..

Спробував підвестися - в очах замерехтіло, холодний піт проступив по всьому тілу.

-- Допоможіть йому, -- зорієнтувався лікар.

Медбрат і менеджер сіли обіч Z., взяли під руки: утрьох - всі разом - підвелися. Марфа намагалася одягнути шапку, та газда лиш тріпнув головою: не треба. Він хотів сказати, що вже весна, та з рота булькнуло невиразно і тільки: язик не слухався. Не слухалися й ноги. Крок, ще крок... Райдужні й чорні кола пропливали перед зором, то розростаючись концентрично, то ламаючись на кавалки, все те перемішувалось - пречарівно, якби не почувався так зле. Млоїло і нудило, світ перевертався. Хотілося впасти, хоч би й в порозі, й забутися. Лежати нерушно, згорнувшись бубликом. Щоб ніхто нічого не радив, співчутливо не заспокоював, не бубнів над вухом, не ліз у душу, врешт, не рятував.

Куди ви мене тягнете? Чи вам робити нічого? Дайте спокійно вмерти! - ненавидів своїх рятівників, ледве стримуючись від лайки. -- Я маю право, згідно з Конституцією, на життя; а на смерть - тим паче. Маю право своїм правом скористатися. Не треба нікуди мене волочити. Залиште! Отут, на цих сходах... Така моя воля. Сконати - нічого більше... Та їм цього не пояснити. Накачали глюкозою і волочать, як мішка з половою. І нічого не залишається - покірно переставляти ноги, допомагаючи їм. Втім, допомоги не потребують: що б я не робив, не випустять. Марфа, подібно, готова супроводжувати мене до лікарні, готова сидіти біля мого ліжка денно і нощно. Важко? Було не рятувати. Ніхто ж не змушував, не просив. Пожинай тепер плоди своїх старань, жінко нерозумна. Всі терзання іще попереду. Намордуєшся біля мене, як я мордуюся тепер, -- будеш надалі думати: рятувати чи ні? Будеш думати. Голова не лише для хустки.

Мокрий сніг, перемелений автами; у глибоких коліях - темна вода. Небо заволочене брудно-сірим, низьке й непривітне - безнадійно хворе: сонце, здається, не вигляне вже ніколи.

О Боже, яка мерзенна погода! Невже комусь хочеться в ОТАКОМУ жити? Ще й як. І самі живуть, і мене ведуть - не відпускають. Попався, влип, як муха в мед - уже не вирвешся. Чи не так і народилося банальне - медове життя? Як мед не відпускає муху, так триматимуть мене Буряк з білими халатами: радуйся, нещасний, ти живий, влип у мед-життя - уже не вирвешся. Ескулапи смерті не допустять. Принаймні, так їм здається. Про 28 доз і не підозрюють. На 28 реанімацій ще не придумали. Сам Господь тут безсилий: 4 ампули глюкози - і не більше, 4 ампули - і край. А флакон інсуліну - що хмара филистимлян проти Голіята. Стривай, не туди занесло мене, -- Давид, беззбройний, тоді переміг. "Ти йдеш проти мене з мечем та ратищем, а я іду проти тебе з ім"ям Господнім", -- і запустив камінчика з пращі, вцілив Голіяту в око. Але ж то - майже байка, а тут - все науково розраховано, в найсучасніших лабораторіях досліджено, найдосконалішою апаратурою перевірено. Тут мітом не попреш, на ентузіазмі не вискочиш, -- Z. ступав, не обминаючи калюжки, навіть не дивлячись під ноги; в туфлях уже хлюпотіло - не зважав: година чи дві - до смерті. - Ведуть мене, іродові душі, ані крихти не сумніваючись, що виконують благородну місію; не здогадуються, що єдиним моїм бажанням - впасти й забутися. Я згодний впасти навіть в калюжу, тільки б ніхто не чіпав мене, "медом" не зваблював, не бубнів у вухо.

-- В яку лікарню? - запитав Буряк. - Я поїду за вами слідом.

-- Я також хочу їхати, -- заспішила Марфа, боячись, що залишиться. Z. не міг (чи не хотів?) підняти ногу, щоб забратися в "швидку"; його підсаджували, всіляко допомагали - намарно. Буряк запідозрив симуляцію, та не говорити ж про це лікареві, який стояв осторонь, курячи сигарету.

-- Я візьму його у свою машину, там поріг нижчий.

-- Не положено, -- здиміло тільки півсигарети, -- поспішати нікуди.

Медбрат покликав на допомогу водія, та і втрьох успіху не мали.

Робіть зі мною, що хочете, -- Z. не опирався, як і не намагався допомогти своїм рятівникам, хоча й подумав, що сусіди, певно, спостерігають з вікон цю комедію не без зловтіхи. - Плювати! Однаковісінько мені... Більше вони мене вже не побачать.

-- Ну, ану ще трішки...

Дивись ти, запхали таки, вмостився О. Z.. - Везіть, везіть вмирати. Цоб-цабе!

Коли він втратив свідомість - як тільки сів до авта, по дорозі в лікарню чи десь на сходах - не пам"ятав, і не намагався докопатися; лежав з розплющеними очима і дивився в стелю, наче сподівався там прочитати відповідь на куди істотніше питання: все уже позаду - я безнадійно живий?

-- Скільки минуло часу?.. Де я?

-- Третій день в реанімації.

-- Три дні... відключений?

-- Навпаки. Ви були підключені до всіх апаратів, -- заторохтіла Марфа. - Як ви почуваєтесь?

Z. мовчав. З голови не йшло ( в голову не вкладалося), що "найстрашніше позаду", реаніматори якимось дивом обдурили смерть (й самого Бога? Чи тільки чорта? Чи з Божою допомогою - та перемога?), самогубство не вдалося: вийшов навіть не великий - маленький пшик, з грозової хмари - курячий дощик.

Прийшов черговий лікар, ще один, ще... Кожен запитував по своєму профілю, та усі були неприховано задоволені, що старалися недаремно, боротьба за життя пацієнта увінчалася успіхом.

Буряк, подібно, башляв усім без розбору, не лічачи, тому так тішаться: отримане відпрацювали, -- розшифрував Z.

Наступного дня його перевели в гастроентерологічне відділення: біль у животі знову нагадав про себе, з новою силою. Хворий хотів не признаватися в тому, але... як далі бути? Якщо вже мучитись, то ліпше у лікарні: тут, принаймні, введуть знеболююче, хоч би й морфій. А вдома що? Купити вже не одного - 2-3 флакони інсуліну, спробувати ще раз? Доста! Напробувався - досі нудить. Буде! Якщо 28 смертельних доз виявилися безсилими, то й на 50 наївно покладатися. Одначе, ніхто мені так і не пояснив, яким чином я вижив, завдяки чому. Втім, я ж нікого не запитував, нікому не казав про інсулін. А якби й сказав, то що - пояснили б? Коли-небудь розповім Буряку - що то він заспіває? Не весь інсулін вступив у дію, частина могла акумулюватися?.. Марфа молилася біля мене денно і нощно, я сам помолився - також не можна ігнорувати. Мама, царство їй небесне, як і кожен із моїх односельчан, пояснили б це не просто: йшлося на життя. І все. Жодних уточнень, контр- й аргументів не потрібно; йшлося на життя - і доста. Люди живуть, а не аналізують. "Це ви там, у місті, шукаєте на гімні сметани, а в нас тут просто: картопля некопана, нескошена отава, корова не погуляла - хоч бери та й сам..." - і немає на те, як мовиться, ради. 28 доз - смішно й слухати; в селі. Але ж цим і професора-ендокринолога можна посадити у калюжу. Хай спробує пояснити, велемудрий. Не інакше - втручання Бога: 28 доз хіба Йому під силу. Хай руками реаніматорів, та вберіг мене Він. Знати б іще - навіщо?.. Сталася воля Його, а не моя; знову ж таки - заради чого?.. Я повинен для чогось жити, моє життя має певний сенс, я комусь ще потрібний. Воістину, невідомі стежки Господні. Гм, чи не повторюю я попередню помилку? Замість того, щоб бути вдячним Йому, жити, славлячи Його ім"я, -- докопуюся. Наче не знаю, що докопатися неможливо: завжди залишатиметься тайна. Людина приречена пізнавати життя, але ж ніхто не сказав, що пізнає. Зникне тайна - щезне й віра. Пропаде як непотрібна. Спізнати ВСЕ - чи ж не дорівнятися до Бога?

Тінь Иншого майнула за вікном (а чи тільки видалося) -- Z. переключився на інші теми, котрі не провокували з"яву небажаного візитера.

Надумався, бач, провідати хворого. Ніхто не просив. Переб"ємося. Геть звідсіля! -- Z. вирішив більше не повертатися до ТІЄЇ НОЧІ, не аналізувати, як і завдяки чому він вижив. - Скільки б я не длушпався, нічого путнього я не довідаюся. Те "путнє" навіть не уявляю. Достеменно знати хоч би що-небудь - не дано людині.

Погодившись, що "задіяна Божа рука", самогубця відчув глибоку вдячність Господу: не зігнорував мене малого, одного із шести мільярдів, не залишив на поталу Иншому, витягнув з безнадійної прірви, учинивши по суті чудо - 28 смертей подолав. Неймовірне стало фактом. Диво з див... Не з Євангелії чудеса, творені Ісусом, не чиїсь там, хай найавторитетніші, оповіді - сам пережив, сам переконався...

Не переповнитися вдячністю просто неможливо, -- Z. немовби виправдовувався. - Після ТАКОГО навіть найхолодніше серце потепліє, найчерствіше - розм"якне, крижане - розтане, кремнієве - стрепенеться. А я?.. Досі не подякував Йому - знай докопуюся... Відчуваю вдячність, а язик не повертається, ніби чекаю ще чогось, -- обернувся до вікна - погляд зачепився за батарею парового опалення, хоча направлявся до неба. - Отче наш, сущий на небесах, нехай святиться ім"я Твоє... -- молився не словами - зболеним відкритим серцем. - Я не годен, о Господи, висловити все, чим переповнена душа моя, кожна клітинка мого - все ще живого - тіла.

До вуха долинула мелодія з палатного "брехунчика": співав маловідомий (нерозкручений) виконавець, співав задушевно і щиро - про ностальгію за Україною тих, котрі залишились на чужині, тимчасово чи назавжди, -- заробітчани й емігранти; відірвані від родини, рідної землі і отчого порога, відчули і зрозуміли, ЩО втратили: могили предків, добре знаних односельців, стежки, в дитинстві босоножені. Україно-о! - без надриву, та напрочуд вражаюче витягував співак, зворушуючи кожне серце: всі в палаті притихли, заслухалися, хоча перед тим говорили про гриби, рибалку, розповідали мисливські пригоди; замовкли без команди чи чийогось прохання, скептики і циніки, не змовляючись: надто вже пронизливо діткливим виявився голос виконавця, та й зміст, слова пісні брали за живе, стискали горло, заволочували очі сентиментально ядучим туманом. Z. не зауважив, як і коли накотилася перша сльоза, друга і третя... Він ридав, забувши, де знаходиться, не остерігаючись бути викритим у своїй хвилинній слабкості. Якби Инший наблизився до нього, труснув за плече - розчулений, не почув би того, не зреагував би: вщерть переповнений болісним жалем, котрий парадоксально межував з незвичною радістю, мученицьки жагучим піднесенням, щастям - стражданням: живий. Щось подібне відчуває емігрант, хоч би й мільйонер, котрий після десятиліть розлуки, з далекої Австралії, Канади чи Бразилії повертається на бaтьківщину, припадає чолом, поораним зморшками, до вітцівського порога, цілує грудку землі, зрошуючи ту сльозами. В унісон щемній пісні з динаміка, О. Z. упівголоса тужливо скавулів, переймаючись високим, солодкаво гірким і бажаним. Все його нутро, здавалось, пронизане жаданим трунком усвідомлення: я живу, живу-у... І не було уже, як раніше, гнітючого страху перед прийдешнім: тепер те бачилось радше принадливим, а не оповитим, просякнутим наскрізь принизливим безглуздям.

Пісня скінчилася, хворий ще довго лежав нерушно - весь у полоні щойно пережитого. Чогось подібного не траплялося віддавна. Так не ридав навіть біля мертвої дружини: заціпенів - ні звуку, ні сльози. Не міг пригадати, як і коли плакав востаннє. Певно, ще в дитинстві. Коли батько лупцював солдатським ременем (після незабутньої мандрівки - втечі з дому), тоді не плакав. Завжди соромився сліз, хоча і знав, що ті очищають душу, втихомирюють розтривожене серце. Знав той механізм теоретично, тепер практично переконався, -- розпогодилося небо, виглянуло сонце.

-- Z., на УЗеДе.

Нудьгувати не доводиться: всеможливі обстеження, томографія, Доплера-фізо, комп"ютерна діагностика, регулярні консультації профільних спеціалістів - доцентів і професорів (декотрих викликали й з інших лікарень), безкінечні аналізи, щоденний огляд ведучого лікаря, заввідділенням... Подібної уваги решта хворих не відчували. Знали, як того досягнути, та не мали свого Буряка --з немалим шпитальним досвідом, фінансово забезпеченого. Z. не сумнівався, що менеджер "спонсорує" лікарів, згідно з таксою, грошима не смітить: бізнесмени вміють рахувати, незалежно, чужими коштами розпоряджаються чи своїми. Якось розмова зайшла на цю тему - директор підтвердив свій рівень: "Ліпше недо-, ніж передати. Оптимально - аванс і натяк: вилікуєте - отримаєте сторицею".

Після цілковитого обстеження виявилося - необхідно оперуватися: шлунок, жовчний міхур і протоки... Z. слухав те все, гадаючи про себе: чи варто погоджуватися?

-- Але ж я непогано почуваюся. І болі не доймають, як раніше.

-- Завдяки посиленій терапії і препаратам, котрі ви зараз приймаєте. А повернетесь додому - напад неминучий. І що - знову "швидка"? Знову обстеження, аналізи - нащо це вам?

Правду кажуть, чи хочуть побільше викачати? Грошовиті клієнти нечасто трапляються - гріх не розкрутити за повною програмою? Перебалакаю з Буряком: як він скаже, так і зроблю, -- вирішив Z. Дістав "мобілку", зателефонував до офісу. Не встиг доїсти вівсяну кашу (в лікарні та смакувала, як ніде й ніколи), менеджер з"явився. Уважно вислухав підозри хворого, співчутливо крекнув і вийшов з палати.

Повернувся через півгодини:

-- Я переглянув історію хвороби, результати аналізів, висновки спеціалістів - сходиться. Обман відпадає. І зав не схожий на шарлатана. Перебалакав з хірургом, який буде оперувати: спеціаліст зі стажем, ліпшого в Дебіляку немає. Та й операція не є складною: завтра - на стіл, за тиждень - додому.

Z. погодився. Переконала не так аргументованість Буряка, як згадка про болі в животі.

Марфа навідувалась щодня. Щоб її не проганяли з палати, роздобула десь білого халата, якого одягала ще на сходах - почувалася впевнено, як працівниця відділення. Тішилась, що рана затягується, особливо, що хворий може їсти вже не тільки рідоньку зупу - майже все, хоча й потроху. Купувала на базарі, що забагав хазяїн, готувала в цептерському начинні, приносила (встигала на обід) - усе ще тепле, навіть гаряче; замилувано спостерігала, як її пан з апетитом їсть. Розповідала, як зле почувалася ТІЄЇ НОЧІ, як не могла заснути, невідь чим розтривожена; як вранці поспішала, боячись запізнитися...

Марно старалася, -- вертілося на язиці О. Z., вертілося, та не злітало. - Якби запізнилася, все було б куди простіше, банальніше. Дивовижно, -- дивився на свою рятівницю, -- як вона відчуває мене. ТІЄЇ НОЧІ не могла заснути, вранці бігла-спотикалася - чи ж випадково? Я для неї - що рідна дитина, хоча за віком не старша від мене. Молодша. На три, здається, роки. Самотня... Гм, чому я раніше над цим не замислювався? - відклавши ложку, до їди уже не повернувся: т а к о ю Марфу вперше бачив.

НЕЗНИЩЕННИЙ ? ( ВІН ІДЕ )

Щоранку, залишивши покоївку на кухні, О. Z. йшов до озера. Йшов схвильований, мов на перше побачення. Піднесений, збадьорений, врочистий. Захоплений, наче його там чекали неабиякі пригоди. Нікому не признавався, яка то втіха, якими принадливими і жаданими - ті прогулянки.

Я живий, живий! - співала душа. - Я все ще живу на світі. Як ботанік, чернець чи юннат, спостерігав за бруньками, що розпукувались, вдивлявся так пильно, мовби сподівався упіймати мить, коли з"явиться темно-зелене диво, кволе й беззахисне. А не дочекавшись, м"яв пальцями липку клітковину, втираючи у шкіру, мов лікувальну мазь. Милувався білим і рожевим цвітом, наслухаючи джмеління злотокрилих бджіл, котрі запилювали ту красу (найневинніший секс), -- життя, попри усі негаразди й проблеми, тривало.

Нагулявши апетит, повертався додому: сливе півдня - жодної сигарети. Хоча й не ставив за мету кинути курити: хочу - смалю, не хочу - іншим займаюся, цікавішим. Та несувора методика виявилась найпродуктивнішою: кількість викурюваних сигарет зменшилась учетверо, без будь-яких зусиль.

Снідав-обідав разом з Марфою. Та попервах соромилася, відмовлялася, але газда переконав, що т а к йому смачніше. Ну, якщо смачніше, то звичайно... -- жінка довго не комизилась: воля пана, хоч би й забаганка, закон.

Розмова за трапезою, котра затягувалась (тривала 2 - 3 години: перший сніданок - другий обід), точилася на різні теми: житейські історії, проблеми соціальні й економічні, релігія і віра в Бога...

Не така-то вона примітивно-обмежена, як думалося перше, -- констатував Z., наминаючи голубці зі сметаною і болгарським перцем. - В усьому розбирається, хоча газет, як я, не читає. Нічим, здавалося б, не цікавиться, та на все має незалежну точку зору: брак інформації компенсує природнім розумом. Якого ще ліпшого співрозмовника?..

Пообіді, випаливши на балконі першу сигарету, Z. простував до офісу; удвох з Буряком розробляли тактику й стратегію, проекти розвитку фірми, розширення сфер діяльности: міжнародний туризм, агенція нерухомости, мийка авт і ремонт... Перше, ніж прийняти рішення, прораховували варіанти, вивчали попит і пропозицію, залучали до обговорення спеціалістів, штатного адвоката. Менеджер тішився, що власник фірми повернувся до життя: не дивиться на справу, як раніше, крізь пальці, всерйоз цікавиться перспективами.

Почастішали зустрічі з дочкою і онукою. Інакше, як обвішаний подарунками, гість не з"являвся, головне - без попереднього дзвінка ("на те і телефон, тату"). Оксана пригощала борщем і варениками з капустою, розпитувала про здоров"я, хвалилася успіхами дочки в освоєнні англійської мови. У надвечір"я прогулювалися берегом річки, що протікала неподалік: манила до себе, обіцяючи нехитре задоволення і тишу, провокувала на відвертість. Провокувала, та все ж батько не розповідав дочці ні про Иншого, ні про ТУ НІЧ: хто-зна, як вона сприйме? Та й навіщо їй те знати?

-- Як це чудово - просто жити, -- вони сиділи на колоді, невідь ким і звідки приволоченій до самої води - можна дотягнутися ногою; дивилися на течію, мов загіпнотизовані. Тривала мовчанка не здавалася важкою. Зоряна гралася неподалік, викладаючи на піску мозаїку з камінчиків і прутиків. Ідилія. - Не ставити перед собою оманливої мети, не підпорядковувати все життя для її досягнення - кожен день сприймати як дарунок неба. Втішатися не перемогами й здобутками, а всім, що доступне; дякувати за те, що є, а не чекати ліпшого, смачнішого, значущішого. Чого більшого Бог вимагає від нас?

-- Більшого вимагає чорт, -- усміхнулася Оксана. - Спокушає і дурить.

Натхненний тією підтримкою, Z. продовжив свій монолог - оду простому ставленню до життя: не вимагати марципанів, з неба зірок не хапати, не ятрити своє серце недосяжним - насолоджуватися простим.

-- Все це, тату, відоме ще з часів Епікура.

-- Відомо? Хто цим керується повсякдень? Де ти бачиш епікурейців?

Дочка не бажала сперечатися. Відсторонено дивилася на водну гладь ріки. І те виявилося досить ефективним аргументом: батько відчув незахищеність і слабкість декларованої позиції, котра бачилась відкриттям не лише для себе. Несподівано, як невирізаний - зайвий, іншостилевий - кадр, промайнула тінь Иншого.

-- Гляньте, гляньте, що я збудувала! - покликала Зоряна, і коли старщі підійшли, пояснила. - Оце-от замок, тут живе принцеса. А це - фортеця з гарматами і солдатами. Тільки для людей не вистачало місця.

-- Люди живуть, де прийдеться.

-- Молодця, -- стримано похвалила мати.

-- Виростеш - будеш архітектором, -- посолодив і дід. - Як Растреллі.

-- Так, ці гармати стріляють, -- сказала онука і заходилася щось поправляти, удосконалюючи плід своєї фантазії.

Повернулися до колоди. Вечоріло. Z. згадав, що о 18. 00. - Служба Божа в костелі, а по закінченні - орган: молода черниця чи то розучувала нові твори (переважно Баха), чи то музикувала - одному, лиш одному слухачеві. Ті концерти приваблювали не менше, ніж сама літургія, лаконічно довершена. По її закінченні всі розходилися, а дивак залишався і слухав, слухав, насолоджуючись, аж поки не підходила ключниця: прошу пана, я замикаю.

Нині я пролетів, -- констатував епікуреєць, зиркнувши на годинника. Прутков правий: не охопити неосяжне. Цікаво, чи гратиме органістка... у порожньому храмі, без жодного слухача? Люди не чують - чує Бог. Для Нього виконує, ад майорем Деі глоріам, а не для слави мирської, -- любовно дивився на все темніючу воду; піймав себе на тому, що відчуває не менше задоволення, ніж при слуханні Баха. - Цей вечір по-своєму чарівний - негоже ігнорувати його, як нерозумно жалкувати за втраченим концертом: з усього, що дає Господь, брати максимум, зло в добро трансформуючи. Важко й не просто ламати старі зв"язки, зашкарублі стереотипи мислення і поведінки, тим паче, в моєму-то віці. Мусиш, Z., мусиш: для чогось же Бог врятував тебе. Чи ж тільки для того, аби розвіялись твої сумніви щодо Його існування? Мус постійно школити себе, недосконалу душу очищаючи, на вищий регістр піднімаючись, від Иншого звільняючись, унезалежнюючись. А що більше ти можеш? Більшого ніхто й не вимагає.

Z. не хотів повертатися додому - у квартиру, де все нагадувало ТУ НІЧ, все ще не оцінену однозначно: слабкість виявив тоді чи силу, малодушно повівся чи гідно, добре вчинив чи зле?.. Аргументи знаходив на користь обох сторін. Ті роздуми нагадували радше виправдовування, ніж об"єктивний аналіз. Шкрябало й сумління.

Що я набув, що я втратив? Чого там більше? - дошукувався правди, без якої життя бачилося пустим, недоладним. - Досвід, яким збагатився, немалий; головне - з Богом стосунки вияснив. Хто похвалиться подібним? Але й позбувся чогось вагомого, істотного, можливо, найціннішого. Бог, до якого наблизився, мені суддя.

Підвелася Оксана першою: "Ходімо?"

Небавом з"являться перші сутінки, -- відзначив батько, ловлячи ніздрями пахощі прибережного очерету, мулистого дна.

Залишена колода виглядала осиротілою. На протилежному березі, за далеким лісом, що нагадував обвугліле поліно, тьмяно-оранжеве сонце мостилося на спочинок.

Всі троє збиралися крутосхилом, підстраховуючись навзаєм. Зоряна щебетала, розповідаючи про своє захоплення архітектурою. Слухаючи дочку, мати не зауважила відсутності батька. Той стояв неподалік, втупившись перед себе очима, повними жаху.

-- Тату, що з тобою? - труснула Оксана за руку. - Що там?..

-- Хіба ти не бачиш? - прошелестів О. Z. пересохлими губами.

-- Він іде...

Травень - листопад 2001.
м. Івано-Франківськ.

Реконструкція тексту і публікація Євгена Барана.

Тренос за Антоном Морговським

назад

---

goutsoullac@rambler.ru