станнім часом всі намагання зробити більш або менш універсальний огляд українського літературного процесу наштовхувались на таку ж універсальну проблему практичної відсутности на вітчизняних теренах принципу маніфестації літератури саме як літератури, а не як "підручника життя" чи "носія національної ідеї". Принциповість такого штибу, як відомо людям досвідченим, потребує певного пофіґізму щодо стереотипів мислення більшости. Якщо вірити московському поціновувачеві наського літпродукту Андрієві Окарі, єдиним, поки що, місцем мешкання укрлітметафізики залишається "Повернення деміургів" (А. Окара Туга за алхімією. Література в пошуках метафізики.// "Кур'єр Кривбасу", серпень 2000, С. 118-120).
Читана-перечитана, бита-перебита, хвалена-перехвалена, ця книжка трирічної давности й досі у центрі літературних полемік, а також на сторінках кожної публікації, де блукає привид вітчизняного постмодерну.
Поки інтелектуали стають у чергу замовників другого видання, що очікується від видавництва "Лілея НВ", передбачливий Тарас Возняк вже розмістив "виправлену і доповнену" Малу Енциклопедію-2 на сайті часопису "Ї" (www. ji-magazine.lviv.ua).
Аналітик задається питанням: в чому ж криється невсихаюча актуальність цього напівжурнального кунштюку? Одною з відповідей може бути: у недосяжній на сьогодні для академічного українського літературознавства здатности авторів "Повернення..." розрізняти у барочно-первородному мареві наського літпроцесу змістові і формоутворюючі явища естетично-художнього плану і, відповідно, будувати цьому процесові координатну сітку.
Для створення такої сітки виявилось достатнім (о ця рутенська нескладність!) визначити дві кваліфікативні позиції, умовно означені "дискурсами" (тут можна посперечатись): тестаментарну рустикалію як топос занепаду і постмодернізм як топос напівзанепаду. Жодного оптимізму. Тотальна іронія.
Саме тому у романі "Патос" В.Єшкілєв спробував довести топосний патос МУЕАЛ до карикатури:
1) Про рустикалів (кумедних натуральних людей): "... Мова йде про "натуральну людину"... про людину ландшафтну, людину горизонтальну. Ландшафтник завжди мріє про особливий та особистий зв'язок із Космосом, із сакральним, містичним, поганським Космосом пращурів; тільки він, цей зв'язок, спроможний дати натуральній людині відчуття повноти і завершеності. Але, насправді, ландшафтній горизонтальній людині той зв'язок -- недосяжний... Бо на заваді тій особистій соборності завше стоїть бажання щось вкрасти і втекти на хутір, завжди стоїть якась битовуха. Тільки сталева воля великих обраних харизматів і великих митців спроможна повести натуральних людей до великої мети, до такої мети, котра є вищою за їхню жлобську справедливість, відірвати їх від гною і грунту, кинути на терен історії. На штурм неба! На смерть і перемогу. Тоді, нагло зірвані і кинуті у вир світового тану ландшафтники дивуються самі собі і проклинають той плеканий у селянських піснях Космос, з котрим їх зв'язала накинута і незламна чужа воля. Воля імперій, володарів, митців. А проклинають вони цю волю тому, що справедливість імперій інакша, аніж справедливість жлобів".
2) Монолог постмодерніста (сатаніста?): "Ми створили Бомбу як малу Машину вживання і вживлення, замаскували її літературою і голодною випустили на суржикові пасовиська держави-потвори. Література колись породила цю державу (оповідально-сентиментальну, наскрізь літературну, немов педагогічна рада в гуманітарному ліцеї), література її вб'є, відправить панахиду над її прорідженим хробаками фельєтонним трупом і поховає під купою театрального мотлоху.
Історичний час - тяглість розрізнення і розділення. Тому кожна історична мова ховає у своїх зморшках і отворах Чорну Троянду Антихристова Словника. Що є постсучасність, у якій ми живемо з тобою, юначе? Теплохладність і попущення від Учнів Володаря на розквіт Чорної Троянди!"
При цьому автор Глосарійного корпусу енциклопедії не обтяжує себе жодною орієнтацією на міф, який так ретельно вибудовувавсь навколо "української людини" останні півтора століття з літературно-історично-просвітянських комбінацій і броунівських переміщень мертв'яків у пантеонах. Та й спроби новітніх дослідників зшити з шароварного дрантя "самодостатню українську культурну цивілізацію" залишають його байдужим. Жодного сентименту також до укоханих загалом богемних бомжів і страждальців. Зрештою, нащо ж рахуватись з "фельєтонним трупом"? Набагато цікавіше препарувати його на предмет знайдення у шлунку віртуального жмурика різних "приколів". Наприклад - "київської школи поезії" або екзота Скиби.
Й не біда зовсім, що порозвішані координатною сіткою "приколи" врешти-решт нічого не ілюструють і не доводять. Їхнє призначення інше - вони РОЗРІЗНЮЮТЬ.
Пропоновані на сьогодні схеми уґунтування знань не потребують, як правило, спеціального внутрішнього упорядкування змісту свідомості. Вони мають за джерело постійне безупинне добудовування й прирощення образів, предметів і постійних зміщень у самих координатних сітках. Якщо ні мета, ні засоби, ні шляхи думки заздалегідь не визначені, її топологія перетворюється на географію казкової Країни Оз. І місце перебування там Ґудвіна Великого і Страхітливого визначається не архітектурою Смарагдового Міста, а лише черговою конвенцією чергових Летючих Мавп.
На тлі цього хаосу кожна спроба розрізнення виглядає не стільки подвигом, скільки інсталляцією Сліду. Хто перший встиг дати феноменові назву, той і залишає свій персональний Слід на стежках Країни Оз і може потім із чистим сумлінням показувати язика жабовдавленим сплюхам. Не виключаймо й такої перспективи, що, скажімо, років через сто називання залишиться єдиною пошанованою естетами наративною вправою. Культура рекламних брендів, що виникла у останні десятиліття, підтверджує реальність такої тенденції.
Безперечно, "Повернення деміургів" є не тільки Книгою Розрізнення, але й пародією на таку книгу. Особливо кумедно прослідкувати за виникненнями і щезаннями у нових редакціях Книги персонажів енциклопедії. Так, в Інтернет-виданні МУЕАЛ-2 випірнають Вінграновський, Мельничук, Морозов (?), але відходять у літнебуття Бриних, Кухарук і Розумний. Це також гра у розрізнення, якій потрібна динаміка дорослішання і жертви оної. Те, що автор МУЕАЛ обрав офірною чередою саме "дев'яностиків" теж підкреслює замислену карикатурність розрізнення. Адже ніхто з порядних літературознавців ніколи "по сєрйознаму" не відносив смолоскипівських клонів до літератури. Гра розрізнення аплікувалась, таким чином, на іншу гру і з "фельєтонного трупу" виповз, на радість навкололітературним пліткарям, черговий хроб... перепрошую - "прикол".
Цікавим й промовистим є також той факт, що жодна українська літературна аґенція не наважилась дати найрезонанснішій книзі 1999-2000 років премії, хоча за минуле триріччя які тільки троґлодитські збірочки не поповнили списки благовістів-гранословів. Контраст між цим літмовчанням і трьома(!) видавничими нагородами проекту "Плерома" є ще одною перемогою гри розрізнення над грою у злютований письменницькій колгосп.
...Пейзаж наського письменства нагадує занедбаний і порослий бур'янами будівельний майданчик, де кинуті напризволяще літератои більш-менш захоплено риють собі редакційні схрончики, крадуть один в одного биту наративну цеглу і безупинно сваряться за право називатись небіжем архітектора. Кожний енциклопедист тут нагадує лише бухгалтера-параноїка, що вперто веде облік неіснуючих будматеріалів, невиплачених зарплат та іншої "імперської справедливості". Скільки не кричи посеред цієї руїни про "постмодернізм" і "трансаванґард", у відповідь почуєш лише хрумкіт битого скла і побачиш всіяну цегляним пилом спину "натуральної людини". Жодна цитата не змусить запрацювати заїржавілий ескаватор і залишиться тільки розділити невдатливих будівничих на живих і мертвих, щоб майбутній прораб відновленої будови не закопав поряд з фельєтонним трупом заслуженого одержувача грантів.
Останнім часом всі намагання зробити більш або менш універсальний огляд українського літературного процесу наштовхувались на таку ж універсальну проблему практичної відсутности на вітчизняних теренах принципу маніфестації літератури саме як літератури, а не як "підручника життя" чи "носія національної ідеї". Принциповість такого штибу, як відомо людям досвідченим, потребує певного пофіґізму щодо стереотипів мислення більшости. Якщо вірити московському поціновувачеві наського літпродукту Андрієві Окарі, єдиним, поки що, місцем мешкання укрлітметафізики залишається "Повернення деміургів" (А. Окара Туга за алхімією. Література в пошуках метафізики.// "Кур'єр Кривбасу", серпень 2000, С. 118-120).
