а початку ХХ ст. серед європейських традиціоналістів отримав поширення ще один, поряд із Шамбалою, центральноазіатський переказ - про підземну країну Агарттха (Агарті). В 1911 р. послідовники щойно померлого французького традиціоналіста Александра Сент-Іва д'Альвейдра опублікували у Парижі його твір під назвою "Місія Індії в Європі" ("Mission de l'Inde en Europe"). Фактично це було друге видання книги, бо перше, 1886 року, автор власноручно знищив, залишивши лише один примірник.
У цьому творі Сент-Ів розповідає про таємничу країну в надрах Гімалаїв - Агарті (Agarttha). Країна ця має "СИНАРХІЧНУ" форму правління, і ї населення становить 20 млн. чоловік. Згідно з вченням Сент-Іва, існує два типи організації людських співтовариств: анархічний, пануючий на землі протягом останніх 5 тисяч років, і передуючий йому синархічний. Сутність синархічного ладу (від грецького "синархія" - "співвладдя"), що є одночасно теократичним і демократичним, складається з потрійної "соціальної" ієрархії влади: жрецтво, ініційовані миряни, глави сімейств (батьки і матері). Така система управління соціумом є втіленням вищого Божественного Промислу, умовою соціальної гармонії та справедливості, бо повністю відповідає троякій природі людини - інтелектуальній, моральній і фізичній.
Власне синархічною влада була створена 9 тисяч років тому легендарним Рамою (героєв давньоіндійської "Рамаяни") як гігантська УНІВЕРСАЛЬНА ІМПЕРІЯ ОВНА (Empire Universel du Belier). Саме звідси починається "САКРАЛЬНА ІСТОРІЯ" білої раси, яка прийшла на зміну "чорній расі". В цій імперії Агарттха виконувала роль одного з релігійних центрів - "університетів", де зберігався вищий гнозис та здійснювалися ініціальні обряди. Але приблизно за 3 тисячі років до н.е. , внаслідок розкольницької діяльності принца Іршу, який відкинув божественні Принципи, розпочався розпад премордіяльної Рамідської імперії. На землі поступово запанувала Анархія. Саме тому агартійці "пішли під землю". Іршу очолив повстання саме "царсько-кшатрійської" касти проти жрецтва. Символами повстання стали "Бик" ("Тілець"), "Місячний Серп", "Червона барва", "Червона голубка".
Характеризуючи "соціально облаштовану" - синархічну - державу Агарттху, сент-Ів всіляко прагнув підкреслити її відмінність від держав анархічного типу. Агарттха не знає насилля, їй невідомі такі збочення сучасного світу, як бідність, проституція, п'янство, антагонізм верхів та низів, поділ людей на касти тощо. Керована "вождями великої духовної сили", вона є "центр ініційованих", зберігаючий у своїх надрах "літописи людства за весь час еволюції на землі протягом 556 віків". Міста Агарттхи "розташовані найчастіше у підземних будовах" і тому невидимі людям. Там, у череві землі, заховані найбагатші бібліотеки агартійців - "повне зібрання всіх мистецтв і давніх наук". Там же у підземеллях "багаточисельний народ двіджасів" (двічінароджених) вивчає священні мови, а серед них - "універсальну" мову Ватан.
Начебто розповів про Агарттху Сент-Іву афганський принц Харджі Шаріф. З його благословіння Сент-Ів створив на Заході організацію з метою пропаганди принципів "соціальної держави" - Синархії.
Інтерпретатор поглядів Сент-Іва Серж Ютен вважає, що Агарттха - це явище т.зв. "паралельних світів", мешканці котрих потрапляють у наш світ за допомогою спеціальних "літальних" апаратів та впливають на події земного буття.
Німецькі інтерпретатори Сент-Іва вважають, що Агарттха, центр Гнозису, символізує "шлях правої руки" (правобічної свастики), а Шамбала, центр Могутності, - "шлях лівої руки" (лівобічної свастики). Начебто саме другим шляхом пішли після катастрофи в пустелі Гобі ті арійці, котрі стали предками германських племен.
В 1915 р. книга Сент-Іва була опублікована в Росії стараннями графині М. В. Келлер та її сина Олександра. Саме звідти більшовики запозичили поняття "Ради" (le Conseil), де воно означало державний інститут "Соціальної держави".
В радянські часи ідеї Сент-Іва пропагував традиціоналіст і літератор, співробітник Всесоюзного інституту експериментальної медицини А.В. Барченко, акцентуючи на універсальній науці агартців "Дюнхор", тобто нейроенергетиці. Про діяльність його розповідає книга спогадів сина: С.А. Барченко "Из мрака" (Москва, 1991).
Сент-Ів створив "Археометр" - містичну діаграму, являючу собою "ключ до всіх світових релігій і наук давнини, а також до універсальної релігії та універсальної науки". Археометр, або "археометрична планісфера" - це певний пристрій, що складається з рухомих концентричних окружностей, у котрі вписані різні "елементи відповідностей" - букви давніх алфавітів, ноти, барви, знаки планет та інші символи. Над створенням цього проекту Сент-Ів працював 15 років. майже до кінця 1890-х. Археометр появився на світ в результаті шести одкровень, отриманих метром окультизму у різний час. Так, індійський гуру Харджі Шаріф, що навчав Сент-Іва санскриту, відкрив йому алфавіт універсальної мови "ваттан", що походить з Агарттх. Іншим джерелом знань для містика слугувала душа померлої в 1895 році дружини, графині Марі-Віктуар Келлер. В 1897 р. в день Пасхи Сент-Ів "отримав" від свого "Ангела Світла", як він називав Марі-Віктуар, певну "Таблицю відповідностей", названу ним за рядком біблійного псалма "Coeli enarrant" ("Небеса проповідують..."). 26 вересня 1900 р. учень Сент-Іва, знаменитий французький окультист і глава ордену мартиністів Жерар Енкосс (Папюс) провів публічну демонстрацію Археометра на Міжнародному конгресі спірітів та спіритуалістів у Парижі. Папюс після смерті вчителя в 1909 р. видав трактат про Археометр (1911 - 1912). Дана книга складалася з трьох частин: широкого теоретичного вступу під заголовком "Істинна мудрість", детального опису Археометра і розділу, присвяченого його оперативного використання.
Прообразами Археометра Сент-Іва були "Ars combinatoria" Раймунда Луллія, астрологічні сфери Гійома де карпентра, "Прогнометр" Вронського та планіметрична сфера Адольфа Берте.
Александр Сент-Ів народився в католицькій сім'ї. Вихователем його був католик Фредерік де Метц. Після короткої служби на морському флоті у Бресті Сент-Ів поселився на одному з нормандських островів. Потім він вступив у товариство ілюмінатів, де був членом його наставник де Метц та академік Віктор Гюго. Тут і склалося його уявлення під впливом великого письменника про прадавній "соціальний заповіт". Тут він знайомиться з працями каббаліста Фабра д'Оліве, зокрема "Відновлена єврейська мова" (La langue hebraique restituee).
Після розгрому Паризької комуни в 1871 р. Сент-Ів поступив на службу в Міністерство внутрішніх справ, видав декілька збірок віршів. В 1877 р. в Лондоні взяв шлюб з 50-річною російською графинею Марією Вікторівною Келлер (уродженою Ризнич). Залишивши службу, Сент-Ів купив в Італії титул маркіза д'Альвейдра і зайнявся соціально-езотеричними пошуками та літературною творчістю. Близько 1880 р. він отримав від якихось індійських гуру (Ріші Бхагвандас-Раджі-Шріна і Харджі Шаріф) посвячення в таємне вчення.
Найбільш популярними працями Сент-Іва були: "Місія соверенів" (1882), "Місія робітників" (1883), "Місія євреїв" (1884), "Місія Індії в Європі" (1886) та "Місія французів" (1887). У цих працях Сент-Ів розкривав основи "іудео-християнського соціального закону" - Закону Синархії - та виклав синархічний погляд на історію людства. Начебто основи закону Синархії передавалися протягом 86 століть по ланцюгу наступності через посвячених адептів: від індусів до єгиптян, від єгиптян до євреїв, від євреїв до християн.
Сучасну науку Сент-Ів відносив до т.зв. "іонічної інволютивної Традиції", а "премордіальну науку" - до "дорійської інволютивної Традиції". Обидві Традиції за суттю є полярними: перша уособлює "лунарний", жіночий полюс, а друга - "солярний", чоловічий. В результаті катастрофи з крахом Імперії Овна два полюси Традиції стали непримиримо ворожими, аж доки вони знову не "змиряться" у великій Синархії.
назад
а початку ХХ ст. серед європейських традиціоналістів отримав поширення ще один, поряд із Шамбалою, центральноазіатський переказ - про підземну країну Агарттха (Агарті). В 1911 р. послідовники щойно померлого французького традиціоналіста Александра Сент-Іва д'Альвейдра опублікували у Парижі його твір під назвою "Місія Індії в Європі" ("Mission de l'Inde en Europe"). Фактично це було друге видання книги, бо перше, 1886 року, автор власноручно знищив, залишивши лише один примірник.
