Давньослов'янські держави та їхні сусіди

Олег Гуцуляк

ПОлег Гуцулякісля падіння Аварського каганату розпочався етап державотворення у слов'ян. На північному заході виникає могутня держава Валіняна, що охоплювала у різний час свого існування племена теперішнього польського Помор'я, Повісляння, українське та білоруське Полісся (деревляни, дреговичі), досягаючи Дніпра на сході у районі Києва. Правитель Валіняни носив титул "маджак" (за свідченнями арабських мандрівників) . Як свідчить Аль-Бакр, в 1068 р. Валіняна розпалася на окремі племінні королівства як під ударами внутрішніх чвар, так і під натиском західних німців та південніших поляків, що набирали могутності внаслідок значного сприяння з боку католицької Європи.

Племена подніпровських русів - полян, моравани, ляхи, чехи і дунайські слов'яни з У ст. усвідомлювали свою етнічну спільність як "склавени", Sklayenoi, як про це згадує Псевдо - Кесарій (кін.У - поч.УІ ст.). Спільно з таємничими "фісонітами" (жителями басейну Тиси) - дунайцями вони входили до єдиної держави ("язика"), що у руських літописах виступає під іменем "Славенеск", назва якої походить від ріки Слави у бабадагських горах Подунав'я . Український етнолог В. Щербаківський підмітив, що нащадків цих "славенесців" - українців, балкано - придунайських слов'ян, чехів, словаків та поляків - об'єдює присутність передньоазійської або динарської раси, якої у білорусів та росіян зовсім не засвідчено., і що "… раса динарська … була необхідна як субстрат, для утворення праслов'янської мови . Як зауважив Дм. Донцов, "… цей субстрат, ці динарці переважно сіяли пшеницю, просо й сочевицю та садили цибулю і часник. Греки … добре плаза цих рабів, бо були вони смирні і знали всі господарські праці … були добрими виконавцями. Це була раса … що перебувала всі навали і зберігалася через тисячі літ, аж до наших днів … Їх методою - була метода буденної праці без дальшої думки, метода китайців, "муравлиної праці"… Повставали й билися вони тільки в крайніх випадках" .

У кожному племені Словенеської держави, котрі, фактично, являли собою "графства" в Славенеському королівстві, було два правителі. Один - місцевий - племінний старшина, князь, аналог тацітового princepsa у германців із вірогідним титулом svent- , який варяги переклали як helgi (>Олег) . Як стверджує аль-Масуді, верховний субандж (жупан) слов'ян (ас-сакаліба), якого вони начебто звуть "володар володарів", іменується "Свййт м.л.к." (Святий - цар), а всі субанджі - його заступники

Другий правитель - королівський агент - намісник, "шериф", який збирав приналежну метрополії частину (третину ?) судових штрафів та голосував на судових зборах "графства" (інша треть йшла місцевому князю).

Думка Т. Левицького, що у розповіді Масуді про слов'ян замість ad-Dir слід читати (a)ld(a)jr і розуміти це як осетинське означення правителя (aeldar - "начальник", "князь") , наштовхує на здогад, що ім'я "Дір" є титулом у полян як слов'янізованих північних іранців - алан (споріднених "ясам" - осетинам), аналогічним англійському "шериф" (sheriff від scirgerefa: scir - "служба, опіка" + ze-refa "правитель"). Можливо, що титул "дір" у іраномовних алан міг перейти до них від індо-іранської мовної спільності, адже у дв.-інд. мові засвідчено слово dhir - "мудрий", а поляни літописцями постійно характеризуються "мудрими та вдатними", володар їх носив епітет Мудрий, а головним храмом був Собор Святої Софії (Мудрості) .

На початку ІХ ст. Славенескія загинула під ударами булгар, потрапивши у сферу інтересів булгарського хана-юбігі Омуртага. Булгари у 827 - 829 рр. вторглися у Паннонію, "… розорили вогнем і мечем слов'ян … і , вигнавши їх вождів, поставили над ними болгарських правителів". Болгарія стала безпосередньо межувати з Франкським королівством.

Але шлях болгарам на північний захід і схід перепинили волоськві племена та цигани. Останні (вони ж вищезгадани "фісоніти", тобто "жителі Фіси / Тиси") мешкали у Олтенії, Банаті та сусідній Трансильванії, а згодом заселили і Хацег. У цій зоні, за свідченням румунського етнолога Б.П. Хашдеу, населення складалося з "гетерогенних елементів" - романізованих арабів (переселенців з Єгипту, що й принесли з собою культ пророкування Тарот), персів, галлів тощо. Ця територія іменувалася, за Євтропієм, orbis Romanus, а її мешканці - "пастухами римлян" , ac pastores Romanorum , звідки й походить самоназва нащадків цього різноетнічного конгломерату - roma , відомих як "цигани" (угор. szegeny "сегень"), оскільки субстратом став (передавши й індоарійську мову) придунайський осколок колись могутніх кіммерійців - етнос сігінів: "… про одну тільки народність за Істром (Дунаєм, - О.Г.) я, - пише Геродот у своїй "Історії", - можу отримати свідчення: ця народність - сігіни. Одягаються вони у мідійський одяг. Межі землі сігінів (кочовиків, - О.Г.) простягнуться аж до енетів на Адріатичному морі (сучасні Словенія та Венеція, - О.Г.). Вони вважають себе (нащадками) мідійських переселенців. А як вони потрапили туди з Мідії, я не можу пояснити… Сіггінами, зрештою, лігії, які живуть на північ від Массалії, назавають дрібних торговців, а жителі Кіпра - списи" . Як на нас, етнонім сігіни (сігінни) одного кореня з дав.-сканд. ?egn , дв.-верх.-нім. degan "хлопець", дв.-англ. thegn > theyn, thane "слуга, васал, послідовник, посадова особа, вільний воїн" > "землевласник", "дворянин" (пор. з нім. Degan "шабля" > "воїн"), англ. thegn , ст.-грец. teknon "молодець" . Можливо, що в один семантичний ряд лягає і латинське sicco "висушувати", "доїти", "витискати" (> "той, хто ссе" > "хлопець"), що одразу ж напрошує на згадку про епітет кіммерійців як "доярів кобилиць".

Синонімом цьому індо-європейському кореневі є слов. * xol- ( *xolp "холоп", *xolstъjь "холостий"), так і герм. *skol- (гот. skalks, англ.-сакс. scealc , дв.-сакс., дв.-верх.-нім. scalc "слуга, раб"), де простежується еволюція семантики від вікової до соціальної недостатності, де вихідним значенням слов. *xol- та герм. skal- було значення молодості та неповноліття. Етимолог О.В. Назаренко пов'язав це з переданням про походження етноніму "сколоти" від імені наймолодшого родоначальника скіфів Колаксая .

Від романомовних пастухів - волохів (vlah) цигани, ці "пастухи римлян", відрізнялися ще одним іменем - "чорні латиняни / римляни" (Nigri Latini, Mayroblahoi, Morlachi, Morlacci, Murlachi) і ця назва протрималася до ХІХ ст. для характеристики населення біля підошви гори Велебіт.

Щодо т.зв. "справжніх", "білих" волохів, то формотворчим ядром їх були нащадки італійців - втікачів від франкських колонізаторів у УІ - початку УІІ ст. (гот. walhs, дв.-верх.-нім. walah, walh, сер.-верх.-нім. walch "чужинець; кельт; романець", від гаельск. folc "бадьорий, жвавий"), з яких Аварський каганат створив особливі військові поселення на Дунаї та Сереті, т.зв. "окольні" (ai periks) поселення. Аналогічно чинили й православні візантійці з розбитими в 872 р. єретиками - павликіанами: їх помістили на кордоні з Болгарією для несення прикордонної охорони. Як наслідок, з маніхео - маркіонітської доктрини павликіан виникло балканське богомільство поряд із суто маніхейською слов'яномовною Македонією зі столицею у Скоп'є (грец. "Верховина"). Говорити про пряму кровно-антропологічну спадкоємність волохів (сучасних румун) від даків - фракійців (гетів) взагалі не доводиться. Фракійські расові признаки у румун зумовлені лише тим, що північні італійці асимілювали свого часу (ще в часи розквіту античного Риму) фракійське племя енетів, що мешкало на землях північно-східної Італії, і мало центр біля Венеції. Наступне відокремлення волохів від італійців хорутанами (словенцями), хорватами, угорцями не призвела до появи такого феномену, який спричинили "окольні" русичі - козаки (українці). Поляки досі чітко визначають пряму спорідненість румун та італійців, визначаючи саме останніх "волохи", а Італію - "Влахія". Державу волохів лише у 1324 р. заснував великий воєвода (ерцгерцог) Басараб І. Ті ж волохи, які залишилися на місцях своїх давніх поселень, утворили й досі існуючі "своєрідності" (нації) - аромуни, мегленіти (в Греції), істроромуни (п-ів Істрія в Словенії) та вимерлих на ХІХ ст. далматинців.

У протистоянні між болгарами, волохами та франками у боротьбі за спадщину Славенеського королівства виграла нейтральна сила, яку руські літописи називають "білі угри" (під 837 - 839 рр.). Саме тоді ж набуває могутності осколок Славенескії Велика Моравія , Maroaroland (833 - 906 рр.). Назва її пов'язується з рікою Морава, але, можливо, що її слід співвідносити із слов'янською назвою шовковиці "морвою" або "тутовим" деревом, тобто деревом "тотів" (tot) як називають слов'ян, що живуть в Угорщині (від tout , спершу у значенні "(простий) народ"; пор.: дв.-ірланд. tuath "народ, племя, країна", кімвр. tud < *teuta "країна" . Саме Моравія славилася виготовленням шовку . Чи не звідси йде назва "червенські городи", тобто приналежні Моравії, країні Шовковиці (чи "шовкової косиці" - едельвейсу), від "червъ" - "тутовий шовкопряд"?

Відомо, що таємницю шовкопряду з Китаю принесли монахи в 555 р. , а гідронім Морава до-індоєвропейського походження. Отже, гідронім та дендронім "морва" міг означати спершу особливу смолу (глей), схожу на ту, яку пізніше у країнах середньовічної Європи називали "камедь" - "тутові сльози" (кальцієва сіль, очевидно, бурштинової кислоти). На цій основі етнонім "моравани", "тоти", "червени" семантично тотожні етнонімам балканських , польських та давньо-руських слов'ян "смоляни", "смоляки", "смоленці" тощо.

Вірогідно, що номінальну зверхність Моравії визнавав і полянський князь Аскольд, про що дають підстави говорити як літописи, так і свідчення мандрівних арабів. До прикладу, у літописах зазначається, що померлий у 894 р. "… Святоплуг, моравский кроль … в то время держал русские земли" , а також згадується, що "…Ростислав, бо и Святополк князь Моравскии и Туровский и всей России" . Арабський історик з Х ст. Беньямин Аль - Турделі вважав руською територію від чеської Ельби до північного Новгрода, а Ібн-Руст (Рушд) говорить, що до великоморавської держави Святополка І (Swntblk) належали міста Хорват (тобто Біла Хорватія) і Вантіт , яка на східних окраїнах (в'ятичі). Тому не дивно, що час постання Великої Моравії майже співпадає з 835 р. - початком відліку Троянових віків на Русі (сьомий вік Трояні датується 1068 р.), адже з трьох віків (поколінь), за архаїчними традиціями, складається століття. Отже, за сім віків Трояні минуло приблизно двісті тридцять років. Біля цієї дати - під 842 р. - літопис свідчить, що наша земля "стала називатися Руська". Щоправда, літописець здійснює прив'язку до дати військового походу Аскольда та Діра на Царгород., який був невдалим і руси зазнали рішучої поразки.Дане тлумачення досі видається дивним, однак, як на нашу думку, є "народноетимологічним" поясненням : в одній з давньогерманських мов (дв.-англ.) наявне слово reysen "здійснювати військовий похід, набіг, наліт" і з яким споріднене дв.-верх.-нім. reison "готуватися, споряджатися", reisa "військова експедиція" . Можливо, що в давньо-германському діалекті, на якому розмовляли Аскольд та Дір та їхні варяги, а отже , знане частині київських слов'ян, дане слово звучало як *rus-n-.

Ця умовна дата (чи то постання Моравії, чи то походу на Царгород) була прийнята як terminus post quem становлення ранньої державності русів - рицарського стану (див. аналогію з хорватами ). Як відомо, болгари донедавна вели лічбу часу від 660 р., часу заснування Болгарського царства.

Руський каганат здійснює нову спробу походу на Царгород 18-25 червня 860 р., в той час як у 856 р. Болгарія, основна суперниця Моравії та Візантії, впала під ноги ромеїв. Похід Русі відбувся у перший вік Трояні. Можливо, що "віки трояні" - це те літочислення, за яким, з наказу Аскольда, велося початкове літописання. І, щоб перекласти його на річне числення, пізніші літописці змушені були співставити події в Русі з подіями у Візантії та Болгарії. На питання, чи було літочислення "по трояні" притаманністю держави Аскольда і чи мало воно аналогії з сучасними йому культурами, наука відповість у майбутньому. Швидше за все, цього літочислення дотримувалися язичники - слов'яни, бо лічба часу за поколіннями (як от у Ірландії - за хвилями завоювання острова різними "племенами") "… дає людині інше відчуття індивідуальності, ніж система спорідненості. Вона створює спільність духа, в значній мірі сприяє збереженню соціального порядку і породжує впевненість у майбутньому - і в цьому житті, і за її межами. Вона відсторонює амбівалентність, що постає в процесі старіння, бо чітко визначає роль людини у відповідності з її соціальним віком, а соціальний вік кожного визначається періодичними суспільними церемоніями.При такій системі кожен відчуває себе приналежним до єдиного цілого, його корисною і активно діючою частинкою" .

Власне титул Аскольда "каган" чи "хакан", засвідчений у дипломатичному листуванні Людовіка Німецького з імператором Василієм (871 р.), повинен був продемонструвати спадкоємність Аскольда як організатора походу на Візантію від носія слов'янського титулу керівника військ - "хацон", який греки пояснювали як "екзарх". У інших творах (у "Чудесах святого Димитрія") слово "хацон" замінено на "хагн", іудейсько - хазарський титул, від дв.-євр. "хаган" - "оборона".

Як відомо, слов'янський союз племен на чолі з єдиним вождем Хацоном в 615 р. взяв у облогу Фессалоніки з наміром зробити місто столицею могутньої слов'янської держави. В цей союз входили драгувити (з басейну Вардари, пор. з етнонімом "дреговичі"), сагудати (біля Фессалонік), велегезити (Фессалія), вайюніти (Епір), берзити (між Скоп'є і Охрідом), смоляни (на ріці Месте), струмяни (на ріці Стримон) і ринхіни (біля Фессалонік).

"Хакон" Аскольд здійснює аналогічний похід "у греки" (в 874 р.), в якому гине його син, а сам князь від ірландських місіонерів з єпископського міста Нін у Хорватії приймає християнство з їхнім франко - аквілейським колом святих та франкськими іменами перших священників та приймає ім'я Миколай (на його могилі збудовано церкву святого Миколая) в пам'ять римського понтифіка Миколи І Великого (858 - 868), жорстокого суперника константинопольського патріарха Фотія (до 867 р. і після 878 р.), проти партії якого, можливо й закликали ("спонсорували") русів римофіли імператор Василій Македонець (868 - 886 рр.) та патріарх Ігнатій (25.9.867 - 23.11.877 рр.).

назад


goutsoullac@rambler.ru