країна знаходиться в географічному центрі Європи, маючи при цьому морські й річкові порти та найкращі в світі чорноземи — які набули геополітичного значення ще за часів давньогрецького “батька історії” Геродота. Народна пам’ять етнокультури України (за “Велесовою книгою”, а також В.М.Даниленком, Б.О.Рибаковим, А.Г.Кифішиним, Ю.О.Шиловим) сягає 20-тисячолітньої давнини і зберігає традиції найпершої держави Аратти, яка була ядром індоєвропейської спільноти народів й залишається стрижнем всесвітньої цивілізації. Виникнення Аратти близько 6200 р. до н. е. було зумовлено, передусім, Великою неолітичною революцією (за Г.Чайлдом): переходом від привласнюючого до відтворюючого господарства (від мисливства й збиральництва — до хліборобства й скотарства). Передисторія й взаємовідносини осілої хліборобської Аратти (трипільської та генетично пов’язаних з нею археологічних культур) з похідними від неї Шумером, а також Аріаном — її степовим оточенням племенами кочових скотарів — писемно зафіксовані в святилищах Кам’яної Могили біля сучасного міста Мелітополь. Це — найдавніше зібрання священих текстів, які шумери справедливо вважали найвищою святинею світу. Тут простежуються, зокрема, спільні витоки Бога-творця Енліля араттів, шумерів і вавілонян; Леля й Ліли слов’ян, аріїв та індусів; Елоя євреїв. А в аратто-арійських курганах Наддніпрянщини простежено зародження й первинне оформлення індоарійських Вед... Вказане вище примушує вважати територію й етнокультуру України корнем планетарної цивілізації — стан і майбуття якої від того корня залежне.
Будь-які процеси пульсують і спірально розкручуються. Держава Аратта, яка (за Кифішиним — Шиловим) заклала підвалини земної цивілізації (=державности), була общинною або “первісно-комуністичною”. Саме в цьому, в зберіганні цієї традиції, криється першопричина й “найпершого в сучасній Європі республіканського ладу Запорожської Січі” (за К.Марксом), й піддатливості Русі (українців і слов’ян загалом) соціальним ідеям як християнства (православія з його виразною дохристиянською основою), так і “наукового комунізму”. Ставши апофеозом додержавних общин, Аратта з початком ІІІ тис. до н. е. почала змінюватись державами класового (рабовласницького, згодом феодального й капіталістичного) типу. Відповідно, змінювались і засади цивілізації, культури загалом. Виникши з “періоду священної демократії”, Аратта очолювалась верствою не воїнів (які через наступний “період військової демократії” створять рабовласницьку, а згодом феодальну державність), а священослужителів — тогочасної інтелектуальної еліти. Сила якої була в самовіданному служінні суспільству, що оформилось у соціально-світоглядний інститут Спасительства (зняття протиріччя буття-небуття ще й тим, зокрема, що в певному віці й відповідних обставинах, календарно та ін. детермінованих, жерці-правителі приносили себе на пожертву народові). А в класових суспільствах цей інститут внутрішнього саморегулювання суспільства здебільше змінився зовнішнім адміністративним регулюванням. І якщо в орнаментиці, культових будовах, священих писаннях, фольклорних верствах тощо Аратти й Аріану простежуються (за Ф.Б.Я.Кейпером та Ю.О.Шиловим) архетипи зачаття, формування ембріону, народження, відродження (“тунелю безсмертя” Р.Моуді), знаття протиріччя буття-небуття (“небесної діжи” Рігведи) — то з переходом до тоталітарних формацій перші три архетипа починають атрофуватись в державній ідеології, а два останніх соціально гіпертрофуються; природній стан зберігається лише в “другорядній, поганській (тобто селянській) культурі”, яка підлягає нищенню як “язичницька”. Між тим державно-релігійна ідеологія є лише сурогатом “Божого Откровення”, бо й сама релігія — лише один з проявів поляризації общинного синкретичного світорозуміння, в якому культуротворчі елементи науки, філософії, релігії, мистецтва були взаємозлиті й гармонізовані. В Аратті виокремленої релігії (як і науки, філософії, мистецтва) ще не було — як немає її досі в брахманізмі, індуїзмі та навіть буддизмі сучасної Бхарати (Індії), однієї з найближчих спадкоємниць Аратти. На Русі така спадкоємність офіційно зберігалась до князівства Арти-Арсанії (за свідченнями ірансько-арабських мандрівників) ІХ-ХІ століть, а в православній традиції України та ін. зберігається й досі.
Між тим з часів Римської імперії стала поширюватись найперша світова релігія — біблійно-вєтхозаповітний юдаїзм з його ідеологією рабовласництва й нищення непокори не тільки сусідніх, але й власного єврейського народу. Через Христа-Спасителя з його більш індоєвропейською, ніж семітською належністю, Біблія доповнилась Новим Заповітом — і стала найкращим ідеологічним, “загальнолюдським” інструментом тоталітарної державности. До певного часу цей інструмент — поділений між юдаїстами та християнами й розвинутий ісламістами — був оптимальним в етнополітичних і загальнокультурних процесах євразійської й планетарної цивілізації, — але десь з кінця XIV ст. почали давати ознаки викривленість його архетипічних засад та занадта тоталітарність рабовласницького штибу. Виправляючи ці ідеологічні недоліки, виникло й розповсюдилось по Європі та Азії так зване Відродження (античної традиції від біблійного тиску). Надалі цивілізація зробили наступний крок свого пульсуючо-спірального повернення від поляризованого до синкретичного стану культури: настала епоха Реформації (церкви, яку суспільство примусило зректись привласненого було нею виключного посередництва між людиною-й-Богом). Утворену культурно-ідеологічну порожнечу було заповнено епохою Просвітництва (від застарілого біблійного світорозуміння). Культурологи, політологи й богослови небезпідставно вважають, що як не Реформація, то Просвітництво призвело до революцій, — але необхідно розуміти, що найголовнішою серед них були не економічні та соціальні, а Науково-технічна революція (НТР) ХІХ-ХХ століть, яка досі не завершилась. Головне, що сталось при цьому — це вихід на польову основу матер’яльного світу, яку наші пращури називали й вважали божественною. Цей вихід завершив 82-столітній виток розвитку планетарної цивілізації між революціями Великою неолітичною та Науково-технічною, на якому людство в достатній мірі (аж до розщеплення атомного ядра й можливості самознищення) опрацювало речовинні прояви матерії.
Зазначений вище виток спірального розвитку цивілізації завершується — але одночасно починається новий, що є діалектичним повторенням (але на більш високому рівні, в якісно іншій формі) початку цивілізації, тобто Аратти. Тому етнополітичні процеси в Україні — що зберігає пам’ятки й живі ще традиції Аратти й Аріану — стають протягом розгортання НТР та похідних від неї економічно-соціальних революцій все актуальнішими, набувають значення геополітичного центру.
З одного боку, українська етнокультура зазнає небувалого тиску з боку державного тоталітаризму — найбільшими проявами якого є окупації й голодомори ХХ ст. “Рука Москви” та Берліну — це лише формальні прояви тиску; за ними вочевидь проступає біблійно-вєтхозаповітна доктрина, спрямована в серце індо-європейської, а отже й світової цивілізації. Якщо ця доктрина буде перемагати й надалі (а така тенденція з часів царату й совєтів продовжується і в нинішній, незалежній вже Україні), то Україна може стати епіцентром самознищення людства, не виключаючи й євреїв — мільйони яких вже загинули на український землі протягом XVII-XX століть саме внаслідок дотримування ними Вєтхого Заповіту, “10 заповедей политработникам Красной Армии” тощо. Напевно відчуваючи це, найкращі представники єврейського народу плідно працювали й працюють на синтез культур, на подалання смертоносного тупіка цивілізації... Проте дійсному подаланню заважають державні доктрини — релігійні, політичні, наукові, культурні. Не тільки в Україні, а й у світі простежується намагання повернути з сьогоднішньої “зими” в торішню “осінь” панування церковної ідеології тощо. А треба “повертатись до нової весни” Неоязичництва з його природними архетипічними засадами цивілізації; іншого виходу-порятунку немає.
Слід зрозуміти, що НТР та Неоязичництво — це два взаємопов’язані, але протилежноспрямовані процеси закінчення колишнього й початку новітнього витка цивілізації. Неоязичництво почалось на рубежі ХІХ-ХХ століть з місій Вівекананди та Рерихів під гаслом Відродження індоєвропейської єдності, а по суті — корення загальнолюдської цивілізації. Вороги та невігласи цього закономірного процесу подальшого розвитку цивілізації намагаються довести його регресивність, рівнозначність неоязичництва й язичництва — яка, насправді, не більша, ніж між веснами минулою й прийдешньою. Суттєво спільні між ними: спирання цивілізації на природні архетипи, а не на релігійні, політичні, наукові чи інші ідеї; гармонійний синтез вказаних елементів культури; впорядкування її Богові (Інформаційному Полю, як розуміє сучасна наука) засобом Спасительства інтелектуальної еліти суспільства. Найсуттєвіша ж різниця полягатиме в опрацюванні неоязичництвом не речовинних проявів, а польових засад Всесвіту, — що об’єктивно зплететься з переродженням існуючого антропологічного типу Homo sapiens. Мутація останнього вже почалась і буде страшніше за “холодну війну” — якщо намагатись зупинити, а не досліджувати й оптимізувати цей природній процес.
Протягом минулого століття накопичились факти, що вже показують об’єктивне лідерство України в становлені Неоязичництва. І справа тут не в осяяннях Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Володимира Шаяна чи Лева Силенка; не таких, але подібних діячив знають й інші країни. Справа в тому, що Україна своїми пам’ятками й етнокультурою стоїть на перехресті зазначеного відродження індоєвропейської традиції основ планетарної цивілізації. Отже битви її консервативних та прогресивних тенденцій будуть розгортатись тут і надалі. І якщо Україна не накопичить достатні якість та кількість власної інтелектуальної еліти (зі слов’янських, єврейського, молдовського та ін. народів), спроможної адекватно розуміти й керувати окресленим вище процесом, — то керівництво над його розгортанням (а вірогідніше, нищенням) перейде до сил закордонних, зацікавлених зараз здебільше в природніх ресурсах країни. В будь якому разі відповідальність Української держави перед людством дуже висока, а шанси на самостійне вирішення окреслених проблем — дуже низькі. І все це упирається зараз в одне: оперативне формування належної інтелектуальної еліти, яка мусить досягти 5-10% від населення країни.
Завдання майже непідсильне... Але цим шансом слід скористуватися!
назад
країна знаходиться в географічному центрі Європи, маючи при цьому морські й річкові порти та найкращі в світі чорноземи — які набули геополітичного значення ще за часів давньогрецького “батька історії” Геродота. Народна пам’ять етнокультури України (за “Велесовою книгою”, а також В.М.Даниленком, Б.О.Рибаковим, А.Г.Кифішиним, Ю.О.Шиловим) сягає 20-тисячолітньої давнини і зберігає традиції найпершої держави Аратти, яка була ядром індоєвропейської спільноти народів й залишається стрижнем всесвітньої цивілізації. Виникнення Аратти близько 6200 р. до н. е. було зумовлено, передусім, Великою неолітичною революцією (за Г.Чайлдом): переходом від привласнюючого до відтворюючого господарства (від мисливства й збиральництва — до хліборобства й скотарства). Передисторія й взаємовідносини осілої хліборобської Аратти (трипільської та генетично пов’язаних з нею археологічних культур) з похідними від неї Шумером, а також Аріаном — її степовим оточенням племенами кочових скотарів — писемно зафіксовані в святилищах Кам’яної Могили біля сучасного міста Мелітополь. Це — найдавніше зібрання священих текстів, які шумери справедливо вважали найвищою святинею світу. Тут простежуються, зокрема, спільні витоки Бога-творця Енліля араттів, шумерів і вавілонян; Леля й Ліли слов’ян, аріїв та індусів; Елоя євреїв. А в аратто-арійських курганах Наддніпрянщини простежено зародження й первинне оформлення індоарійських Вед... Вказане вище примушує вважати територію й етнокультуру України корнем планетарної цивілізації — стан і майбуття якої від того корня залежне.
