сі ми мабуть задумуємося: яке ж нас чекає майбутнє? У ближчому чи принаймні дальшому часі? Знаємо, але й бачимо, що відстаємо від інших народів Східної Європи. Та й перспективи щось невизначені. На протязі останніх років відбулися великі зміни у самоусвідомленні наших людей. Та "туманність" не проходить. Лякає не так збайдужілість, апатія до внутрішньо-державних процесів, приречене очікування на якусь стабільність "реформування з "гори""(сучасної чи альтернативної влади), яке порушує спокій, а зростання інтелектуального невігластва, відсутність індивідуальної думки, розуміння політичних явищ чи їх пояснення.
Є два способи полагодженння розходжень. Перший полягає в тому, щоб пригнітити думку інакодумця, нав'язати йому свою. Таке рішення проблеми завжди зваблювало людей простотою, але воно - псевдорішення; життя раз-у-раз спростовує його. Другий спосіб полягає у синтезі різних думок. Віднайдення синтезу є творчий акт, і як такий він вимагає інтелектуальної напруги, щоб створити, власне, свою, нову думку, яка ввібрала б все розумне одної та іншої. Це вимагає культури, і, якщо завгодно, це і є культура, бо остання за своєю суттю є подолання зла творчістю. Звичайно, є думки, які не можна синтезувати, якщо одна з них є чиста деструкція, але таке трапляється відносно рідко, до того ж, збагачені досвідом трагічного ХХ століття, ми основні деструктивні ідеї вже непогано розуміємо.
Якщо ж виникають різні погляди щодо шляхів досягнення мети, то слід вивчати можливість логічного поєднання їх замість того, щоб будувати логічний перетин. Все це тривіально, але для втілення зазначених принципів в життя потрібна глибока культура. Чи не допоможе тут детальне вивчення нашої історії під зазначеним кутом зору, широке висвітлення її уроків на всіх рівнях, включаючи і засоби масової інформації ?
Розмірковуючи про національне питання теоретично, не вбачаєш у ньому якоїсь особливої складності. Але коли знайомишся з літературою, коли вдивляєшся у практику міжнаціональних відносин, голова починає йти обертом. Тут кожен - "фахівець", ніхто не знає сумнівів, масова свідомість тяжіє до надзвичайно "простих" рішень, поважні автори суперечать один одному. Як наслідок - страшенна плутанина понять, хаос думок, що виключають одна одну.
"Націй бути не може", - твердить вже немолодий робітник у тролейбусі. Трохи замислившись, додає: "Нації вигадали євреї". Нехай дарує читач за посилання на таке неавторитетне джерело. Але - це голос народу, хоч, дякувати Богові, не всього. До того ж подібне можна прочитати і в "солідних" виданнях. Наприклад, модний американський журналіст Лев Наврозов пише есе "Міф ХХ століття: "нації" та "раси"", де, перебираючи генотипи своїх численних знайомих і посилаючись на випадки змішаних шлюбів, "доводить" тезу, винесену у заголовок есе. Такий метод дослідження пояснює ту на перший погляд дивну обставину, що автор датує походження цього "міфу" саме ХХ століттям. Мабуть, Неврозов просто не пам'ятає предків ХVII чи XIX століть, а творів таких мислителів XVIII століття, як Йоган Готфрід Гердер, що вільно користувався поняттям нації, скорше всього взагалі не читав.
Однак і крім Гердера є "погані люди", які вірять у реальне існування націй. І не тільки вірять, але й вважають, що "нація - найвища з поки що досягнутих форм цілісності суспільного організму" (Н. Конрад. Избранние труды. М. 1974, с.313).
Деякі інші автори, не заперечуючи існування націй, розглядають їх як щось скороминуче, як спільноту, яка співвіснує поряд і нарівні з багатьма іншими, створюваними заради підвищення комфортності соціального буття людей. Ось, наприклад: "Етнічність функціонально є настанова на пошук такої референтної групи, ототожнення з якою не вимагало б зусиль і допомагало позбутися досвіду поразки "(Г.Гусейнов, Д.Драгунський "Вопросы философії" №6, 1989). Тут необхідно просто зрозуміти, що словосполучення "референтна група" та "досвід поразки" - це спеціальна термінологія, вживана в сучасних працях з національного питання. З цим треба миритися. Кожна наука починає із введення своєї термінології. Деякі на тому і закінчують.
По суті ж думка зазначених авторів полягає в тому, що етнос - це спільнота приблизно такого ж типу, як клуби філателістів, шахістів тощо.
Що ж таке нація, національне (поняття, котре почали вживати у Франції після революції 1789 року)? Насамперед нація - вищий ступінь організації людських спільнот, створена на матеріальному підгрунті понадматеріальна, духовна основа для згуртування людей у позачасовій ( з точки зору матеріальних відносин ) спільноті. В цьому різниться нація від "вільного гурту по інтересах".
Відомо, що на сьогодні в науці немає загальноприйнятого визначення поняття "нації", що є свідченням існування різноманітних і унікальних ознак більшості націй. Існуючі дефініції умовно можна поділити на п'ять основних груп: політичні, психологічні, культурологічні, етнологічні, історико-економічні. Кожна з них акцентує увагу на якусь одну або кілька сторін багатовіткового феномену нації.
Історично першою серед них була політична теорія нації, згідно з якою нація - це політична, етносоціальна спільнота, яка об'єднує всіх громадян держави, незалежно від їх етнічного походження. Вона є поширеною і нині у поліетнічних державах.
Засновники психологічної теорії нації (Е. Ренан, О.Бауер ) вважали, що в її основі лежить спільність національної психології і національного характеру. Автори культорологічної теорії (К.Реннер та ін. ) зводять сутність нації до спільності національної мови та культури.
В СРСР панувала історико-економічна теорія нації, засновником якої вважається К.Каутський. Головною ознакою нації, за К. Каутським, є спільна територія, мова, економіка, традиції.
Звертаючись до проблеми націоналізму, стикаємося із справжніми привидами, які оточують людину зусібіч, не даючи їй вільно поворухнути звивинами мозку. Один з найелементарніших привидів, викритий Ф.Беконом ще на світанку європейської науки, - це так званий привид Ринку, що виникає від неоднакового розуміння різними людьми вживаних слів, від невизначеності і нерозвинутості термінології. Але, звичайно, спекуляції навколо проблеми націоналізму, прав нації і прав особи підігріваються аж ніяк не теоретичним зацікавленням.
Другий механізм деформації поняття пов'язаний з переобтяженням цього слова емоційним вантажем, перетворення терміна, нашпигованого стороннім значенням, на якесь страхопудало. Те, що подібні речі - не жарт, доводить приклад неабиякого мислителя - М.Бердяєва, який, взявшись 1938 року написати статтю "Про сучасний націоналізм", породив натомість хаотичний набір погано пов'язаних один з одним висловів.
Довільність, з якою застосовується поняття "націоналізм", характерна для великої кількості авторів. Для В.Соловйова націоналізм тотожний "національному егоїзму", останній тлумачиться як "прагнення окремого народу до утвердження себе за рахунок інших народів і панування над ними". Як національний егоїзм ( правда без жахливого тлумачення Соловйова ) розуміє націоналізм, наприклад, Джон Мейджер: "Національні інстикти у англійців так глибоко вкорінені, що простою риторикою, гаслами, що закликають до єдності їх не витравити. Ніякі закони, що їх придумали політики не, не зможуть знищити національних інстинктів, які історично створювалися тисячоліттями ". Цей додаток дає підставу визнати ось що: всі країни Європи свято оберігають своє національне обличчя, культуру, ревно пильнують свої національні інтереси, входячи у Співтовариство тільки тому, що їм це вигідно. Вживання слова "націоналізм" керівними діячами цих держав підпорядковане прагматичним міркуванням і, як правило, не є чітко окресленим.
Це позначається і на публікаціях соціологів. Наприклад, італійський філософ і соціолог Вітторіо Страда пише: "Якщо відчуття тотожності організованої етнічної спільноти називати "національною самосвідомістю", то націоналізм - це загострення та екстремізація форм такої самосвідомості". Тут не говориться ані про причини такого загострення, ані про ступінь, після досягнення якої одне поняття переходить в інше. Залишається, мабуть, разом з Козьмою Прутковим розмірковувати над питанням: "Де початок того кінця, котрим закінчується початок ?"
Видатний український історик і політолог Іван Лисяк-Рудницький у статті "Націоналізм" використовує це слово в партійному значенні, а це щонайменше незручно, тим, більше, що фактично він ще далі звужує поняття націоналізму. На цьому шляху цей автор доходить до сумнівного висновку, що "український націоналізм підходить під поняття тоталітарного руху" і зрештою ототожнює його з фашизмом. Такий висновок, попри очевидний зв'язок ідеології Дмитра Донцова з ніцшеанством, все ж є наслідком термінологічної еквілібристики. Очевидно, що різновидів націоналізму як політичних, партійних напрямків може бути і є багато. Більше того, і як ідеологія націоналізм може бути до деякої міри різним в різних країнах і в різні часи.
Натомість протиставними до нього є ідеї "інтернаціоналізму" як теорії злиття націй, єдності "класової боротьби" і т. ін. матеріалізму-атеїзму-соціалізму, космополітизму як байдужості до рідної основи, анархізму як "абсолютної свободи" та інші схожі теорії, що втілюючись у практичне життя розкладають націю.
Утримаємось поки що від дальшого наведення прикладів суперечностей у поглядах різних авторів з національного питання; таких прикладів безліч, але вже сказаного досить, щоб уявити рівень і стан дискусій на цю тему.
Основна проблема, навколо якої ламають списи численні автори, полягає ось у чому. Що вище : інтереси нації чи інтереси окремої людини ? В такій одномірній постановці питання, у відриві від конкретних історичних, психологічних та інших обставин набуває суто схоластичного звучання. І настанова націоналіста проти ворогів нації ідентична настанові лицаря хрестових походів проти невірних сарацинів. Український націоналізм має бути лише демократичним, ліберальним і правовим. Але найсуттєвішим є принципово вищий стан політичної та державної культури в розвинених країнах. Між бюрократією Заходу і нашою є величезна різниця у вишколі. І, кожному, хто слухає чи дивиться засідання Верховної Ради, повинно бути очевидно, що ми еліти ще не маємо, виховати її - надзавдання нашого суспільства.
А ще є питання про кордони. Спроба відшукати деякі "природні" границі держав і, відповідно, розглядати державу, як "природний" елемент, призводить до принципу національної держави і до романтичних фікцій націоналізму, расизму та трибалізму.
Не можна стверджувати, що з деідеологізацією суспільства наука позбулася ідеологічних шор: зашорене бачення часом проявляється тепер через намагання устародавнити вітчизняну історію, віднайти на її теренах або колиску всього людства, або єдиний центр цивілізації, або ж головне вогнище християнства. Бо ж недаремно пишуть про колишнє існування на Волині святої землі - Укрії. До таких оригінальних концепцій схиляється й частина вчених, як от Юрій Шилов та Юрій Канигін, які намагаються довести, що справжні відкриття можна робити лише на стику науково перевіреної історичної правди і нестримної фантазії. Це уже національне вихваляння, навіть більше - претензії на виключність, месіанізм.
Інша з насущних зараз проблем полягає у правильній відповіді на питання: яку державу ми будуємо? Наявні розходження між різними течіями у націоналістичному русі обумовлені різними відповідями, які вони дають на це питання. Особливо дезорієнтує людей характерне для російської ментальності амбівалентне ставлення до держави, у якому поєднується анархічне уявлення про державу як небажаний апарат насильства і туга за "сильною рукою".
Так чи інакше, багато авторів завершують свою "спробу відповіді" на національне питання таким передбаченням: "З плином суспільного життя етнічність мусить втратити свою привабливість як надійна і достатня міра особистої ідентифікації". Очевидно Петро Полтава був би незгодний з наведеною позицією авторів, бо в своїй "Концепції самостійної України…" писав про роль нації в історії таке: "Ідея нації займає домінуюче становище серед усіх інших факторів, що впливають на хід історії. Вона є найбільша сила історичного процесу, в зударі з якою капітулюють усі інші сили спрямовані проти неї".
В масиві літератури, присвяченої дослідженню політико-культурних реалій, в яких відбувається розвиток українців, як нації можна виділити, наприклад, книгу Лариси Нагорної "Національна ідентичність в Україні", що недавно побачила світ (рецензована книга привертає увагу насамперед тому, що є першим масштабним дослідженням умов та суті процесу становлення такого складного феномена). Так от, авторка справедливо зазначає, що національна ідентичність залишається нормою сучасного світу. Відтак питання самоцінності національної ідентичності, її мобілізаційних можливостей залишатиметься серед домінуючих, перспективних для тих держав, які прагнутимуть зберегти свою конкурентноздатність на міжнародній арені, бути активними політичними акторами в умовах глобальних впливів. З таким твердженням не можна не погодитися, адже в сучасних умовах впливу чужоземних культур, формування міжконтинентальних інформаційно-культурних центрів, можливість виникнення сталої окремішності чи винятковості, все ж є не чим іншим, як ілюзією (наприклад, навіть "глобальні США" сьогодні вже втрачають свою здатність бути "плавильним котлом" для представників етносів та націй, котрі сьогодні емігрують на американський континент). Ідентичність при цьому виступає своєрідним "каркасом безпеки" для особистості. Знеосіблення ж породжує невпевненість і страх перед майбутнім.
Дехто з сучасних авторів вирішує пояснити суть справи не переобтяжуючи себе вимогою прозорості: "В слові "нація" поєднуються два поняття: "етнос" як, скоріше, расова, біологічна єдність" та "населення" як єдність, швидше, політична, громадянська". До речі можна було б поставити під сумнів свою "спробу", взявши до уваги таке зауваження М.Бердяєва, подане в книзі "Судьба России": "Ані раса, ані територія, ані мова, ані релігія не є ознаками, що визначають національність, хоч всі вони відіграють ту чи іншу роль у її визначенні".
Аналізуючи наукове осмислення феномена етнічного та національного зарубіжних соціологів, філософів, істориків Дж.Тернера, Г.Теджфела, Е.Еріксона, Е.Яна, Е. Гантінгтона, показує важливий момент, на котрий не можна не зважати: винятковість часто стає основою для конституювання груп інтересів, що прагнуть так чи інакше впливати на політичні процеси. Вже згадана Л.Нагорна вірно підмічає, що одномірні оціночні характеристики складних суспільних явищ та їх активна політизація здатні зумовлювати постання абсолютно різних ціннісних систем (наприклад, в одних з них націоналізм розглядається як ключ до демократії, а в інших - як перепона чи навіть загроза цій самій демократії).
Простежуючи безпосередній хід самоусвідомлення українства в найширшому історичному контексті(з епохи раннього середньовіччя і до сьогодні), можна зачіпати багато питань з розряду "дражливих", які зберігають і, вочевидь, ще довго зберігатимуть чималий конфліктний потенціал, і тим самим вступають в епіцентр "зони напруження", що існує не тільки в сфері ідеології, а до певної міри й у сфері вітчизняної науки. Тими, чия свідомість утримує суто радянські ідеологічні настанови, ніяк не сприйматимуться твердження про амбівалентність природи націоналізму. Намагаючись адекватно поцінувати природу і значення подвійної ідентичності не можна не закривати очі на "мінуси" - у політичному сенсі - її побутування, що було наслідком русифікаційної політики царського самодержавства. Вона вказує на її безумовно гальмівну роль у ході розгортання консолідаційних процесів в організмі української нації. Однак - прецікавий момент ! - однозначно негативні оцінки малоросійської самосвідомості як капітулянства, паралічу самостійної думки і волі… не тільки нівелюють вклад українців у творення російської культури ( що дає підставу російським науковцям і публіцистам для "привласнення" здобутків українського генія ), але й створюють викривлений образ українця як пристосуванця, "оборотня", втікача від свободи". Зрештою, такі підходи зумовили спотворення образу українського національного відродження - із сталою тенденцією відмовляти у праві вважатися учасниками цього процесу тим, хто не був прихильником до ідеї української державності. Така спроба показати випукло-негативний вплив, зокрема, російського націоналізму у процесах національного самовизначення "інородців"( в т. ч. й українців ) є цінною постільки, поскільки в сучасній російській історіографії ( не кажучи вже про російську радянську ) практично відсутні праці, в котрих росіяни-дослідники критично і самокритично підходили б до аналізу власне російського націоналізму.
Аналізуючи принади й вади ідеї відродження, культивованої на початку 90-х рр. в Україні, хід пошуку нової ідентичності можна відзначити як позитивний факт надання українського громадянства усім, хто на момент здобуття незалежності жив на території України. Адже завдяки цьому Україна щасливо уникла ускладнень, які супроводили становлення незалежності у багатьох країнах. Націоналізм в Україні хоч і зміцнів порівняно з останніми роками існування СРСР, але не набрав форм безкомпромісного протистояння іншим системам світобачення. Попри це далися взнаки слабкі сторони етнічно орієнтованої і оберненої в минуле доктрини "націєвідродження". Об'єктивний момент - відсутність досвіду - був стократ підсилений суто суб'єктивними чинниками, насамперед політичним інфантилізмом еліти, її комерційним прагматизмом, до чого, крім того, долучилася "тиха війна" між дисидентсько-патріотичним та дисидентсько-демократичними крилами ще донедавна єдиного опозиційного руху, наголошення переваги ідеї "розбудови держави" перед завданням утвердження демократії, неприпустимо мала увага еліти до питання створення економічного та політичного фундаменту незалежності.
Слід долучити голос до тих науковців, котрі наголошують на просто унікальній! нашій здатності не помічати й своєчасно не осмислювати проблеми, що насуваються на країну.
назад
сі ми мабуть задумуємося: яке ж нас чекає майбутнє? У ближчому чи принаймні дальшому часі? Знаємо, але й бачимо, що відстаємо від інших народів Східної Європи. Та й перспективи щось невизначені. На протязі останніх років відбулися великі зміни у самоусвідомленні наших людей. Та "туманність" не проходить. Лякає не так збайдужілість, апатія до внутрішньо-державних процесів, приречене очікування на якусь стабільність "реформування з "гори""(сучасної чи альтернативної влади), яке порушує спокій, а зростання інтелектуального невігластва, відсутність індивідуальної думки, розуміння політичних явищ чи їх пояснення.
