 |
НЕНАРОДЖЕНИЙ СТИЛЬ
Володимир Єшкілєв
|
"Мистецьке напруження, Влодко, дається взнаки, пхе, -- повчав мене нещодавно простуджений друг-письмак. - Як заглибишся, пхе, у ті всі мовні прибамбаси, як почнеш вживати, пхе-пхе, у текстах рідкісні слова на штиб "сягозможний", "незгурт", "продухвинка", "розвезькувати", так і перетворишся непомітно на Забужку, пхе-пхе". На сей пасаж я відповідав, що, мовляв, наша звужена манкуртами лексика аж пищить як прагне до розширення, і Оксана Стефанівна безперечно мали рацію, а перетворення - теж річ прикольна і деколи, навіть, просвітлююча. "Принаймні, -- казав я, -- була би якась-то ясність з питомо українським сексом. А то ніц не второпаю: чи вже є він самодостатнім націєтворчим феноменом, чи, все ж таки, залишається частиною ЄЕП (Єдиного еротично-коїтального простору)?" Друг кахикав, хитав головою і внутрішньо протистояв моїм розмишлізмам. Дістала, певно, старого та сягозможна продуховинка. Допекла.
А я, аби отримати таки верха у суперечці, сперся на іншого вісімдесятницького авторитета, зацитувавши незабутню буддійську поему Костя Москальця:
Але мова - -це тріщина,
це розбивання одного плавного подиху
на ряд фраґментів
Друг енерґійно кахикнув, махнув на мене рукою, прокричав: "ЄЕП, мать вашу, ЄЕП!" і побіг у жовтневі сутінки. Навіть "до побачення" не сказав. "Зрештою, -- подумав я, -- якщо мова - це тріщина, то якого, в біса, "до побачення" хтіти? До одного місця тоді всі оті наші "до побачення"!" Харі Крішна, Харі Рама! Я побажав другові одужання, і виникли в мене усякі питання та роздуми стосовно стилю.
А що, подумав я, як самостійний стиль є підставою кожної незалежності. І особистої, і родової? А може, державної також? Тоді вироблення ориґінального стилю є не просто забавою кількох рафінованих до рафінадовості інтелектуалів. Тоді воно є необхідним чинником того процесу, котрий вітчизняні бюрократи дуже нестильно називають "державотворенням". І допоки того ориґінального стилю не вироблено, усі спроби якісно сепарувати "наше" від "чужого" не варті коцнутої шкаралупи. І скількі б не надсаджувала горло відчизняна поп-зірка, виспівуючи "тебе кохаю", а все одно крізь її рулади зирить пугачовська "любовь пахожая на сон". І скільки б не плів прозового мережива поважний метр української літератури, вимальовуючи життя Манюні та принагідних "наших" персонажів, а крізь те плетиво зрадливо і безугавно проступають усі стильові вузликі російського підкладочного рядна: від Купріна до Шукшина, Войновича і Уліцької. І жодна Європа тут не врятує. Адже наслідування європейської стилістики здається кращим за русофільське епігонство лише за браком масового асоціативного впізнавання. Чим, зрештою, перекраяний рутенським робом Кундера кращий за малоросійське мавпування ісконна-русскага почвєннічєства? Питання риторичне.
Єдиним можливим місцем вироблення ориґінального культурного стилю є, як відомо деяким культурологам, міська молодіжна тусовка. Стилі шліфуються і відбувають "дарвінівський" відбір на стиках суспільно маніфестованих традицій і молодіжної моди. Українські тусовки дев'яностих - на превеликій жаль -- до свого стилю не спромоглися. Не дивно. Падіння "залізної завіси" відкрило забагато протолочених культурницьких стежок (зауважимо: добре і заклично протолочених), аби знетямлені світовим карнавалом провінціали сподобилися б на пошуки незайманого чужими черевиками поросту. А тут ще й додалася постмодерністська настанова про цінносну допустимість цитування, мавпування і коментування. Особливо за межами дії копірайтів. Отож була радість колгоспним підліткам, отож було свято! Чисто як у Подрев'янського: "Шо тіатр, шо гестапо - один х...!"
Тоді, здається, й було втрачено шанс здобутися на власний стиль культурного називання. Назви новим явищам й досьогодні продовжують давати за межами України. Ті культурно могутні "називачі" пильно слідкують за перекладами. Вони знають те, чого ніяк не второпають наші: стиль - це одне з облич Влади. Сучасний стиліст керує суспільством ефективніше за жандармську управу ХІХ століття. Певно тому, що вже володіє технологіями уведення слова типу "сягозможний" до суспільного обігу. Тільки вводить він зовсім інші слова... І, думаю, не зовсім правим був цитований вже Москалець, коли написав:
Назвати - отже, зробити власністю;
але людям і назвам не належить
нічого.
Щось належить. Щось подібне до пультів дистанційного керування стилем.
