Ми вітаємо Вас у нашій програмі "Літературні бесіди" і сьогодні нашим гостем є людина, яка змогла поєднати в собі мудреця (суфія ) і поета: професора кафедри світової літератури Прикарпатського університету Юрія Ібрагімовича Султанова.
Ярослав Ободянський: Юрію Ібрагімовичу, вітаємо Вас в нашій програмі.
Юрій Султанов: Доброго дня.
Я.О.: І перше запитання до Вас, яке вже стало традиційним для нашої програми, - як Ви все-таки прийшли до поезії, і, загалом, до творчості?
Ю.С.: Моє навчання в Азербайджанському інституті і та аура, яка там існувала, і те коло людей, з якими я вчився, а це: Ібрагім Беков, відомий кінорежисер та кіносценарист, може бачили його фільм "Біле сонце пустелі", і Алла Хундова, поетеса, і Ніжат Вірдізаде, і Юлій Гусман, з його братом я вчився на одному факультеті, і разом ми в КВК приймали участь; в ті часи, це були пізні "шістдесятники", я закінчував Азербайджанський інститут мов імені Мерзафа Теріхундова у 1970 році, - все разом було тими передумовами, щоб почати займатися творчістю серйозно. Але ще до цього, я закінчив школу у Коломиї, приймав активну участь у літературному житті цього чудового міста. І вже тоді були надруковані близько ста моїх речей: в обласній пресі, в міській пресі… Отак воно все розпочиналося.
Я.О.: П.Юрію, 60-70-ті роки початок Ваших творчих проб, цей період, це час закінчення руху "шістдесятництва". Нажаль, письменники 70-х, з відомих всім причин, емігрували у свій внутрішній світ, а якою була на той час ситуація в Азербайджані і настільки вона відрізнялася від української?
Ю.С.: Трохи інакше. Скажімо навіть у 1968 році, вже кінець "шістдесятництва", мені довелося зустрітися з Євгеном Євтушенком, він тоді повернувся з Англії після циклу лекцій про сучасну тоді радянську літературу, і був його творчий вечір. І на цьому творчому вечорі, після творчого вечора, вірніше, була зустріч з ним, цікава дуже зустріч, хоча б тому, що потрапили туди ми тільки о п"ятій годині ранку, до нього в готель. Потрапити було неможливо; міліція перекрила усі входи і, коли ми туди потрапили, він залишив одному з поетів тогочасних молодих Ніжату Вірдізаде такий напис: "Смотри дорогой Нижат, чтоб нашей милицией ты небыл зажат". Можете робити висновки, що там теж було все не просто, далеко не просто.
Я.О.: Загалом, поезія для Вас - це відпочинок, це спосіб вираження своїх думок, чи бунт, протест проти різного роду заангажованості?
Ю.С. : Взагалі мистецтво для мене - це гра. По великому рахунку мистецтво - не підручник життя, мистецтво не повинно бути заангажованим ні в політичному, ні в ідеологічному плані. Цю думку я відстоюю і в своїх наукових працях, і в методичних працях, тому так мене захоплює "Станіславський феномен". Ви знаєте, недавно була презентація "Станіслав+2". Цей міф, ця гра це є духовність і, я рахую, що вона не повинна мати ніяких ідеологічних підвалин під собою. Якщо ми тільки подивимось на мистецтво як на засіб чого б то небуло, то кожен захоче цей засіб використати: чи політики, чи ідеологи, чи хто б то не був, а мистецтво - самоцінне, воно саме по собі є іншобуттям дійсності, яку шукає кожна людина творча. Це самореалізація внутрішнього потенціалу людини, який не завжди в соціумі може розкритися.
Я.О.: Загалом, наскільки Ви вірите в те, що в ідеалі мистецтво може відійти від заангажованості?
Ю.С. : Я думаю, що мистецтво може відійти від будь-якої заангажованості при одній умові: коли суспільство, ви розумієте, цей лозунг "Поет в Росии больше чем поет", якщо ми тільки так поставимо це питання, значить, ми ніколи не позбавимся тоталітарної системи управління в державі. Тільки там де є тоталітарна система - поет більше, ніж поет. Уявіть собі таку ситуацію: стародавній поет, він був Ватес, він був Пророк, але вже в античні часи цю пророчу місію у нього забрали суфісти (мудреці). Що залишилося поетові (?) - його первісна сутність; що залишилось поезії взагалі, в цілому(?) - Гра. Але далі відбувалася така картина: мудрець (суфіст) виголошує якісь промови, про щось говорить, але він не може бути незалежним, він весь час знаходиться під ковпаком: чи то шаха, чи правителя - і в один прекрасний день викликає його правитель і каже: "Я тебе годую, я тебе утримую, а ти виступаєш і говориш, от який закон поганий я прийняв, або ти будеш говорити те, що потрібно мені, або я тебе буду карати". І тоді виходить мудрець і вимушений говорити те, що йому потрібно говорити, а не те, що він хоче сказати. Але сказати правду хочеться, і тоді він знову іде в літературу. Так з"являється "езопова мова". Як тільки з"явилася "езопова мова", тоді його знову викликають, а він каже: "Вибачте, але це я не про людей, це я про лиса, ведмедя…", але він має можливість сказати. Чернишевський сидить в Петропавловській фортеці і пише "Что делать". Якби в нього була трибуна, якби він міг проголошувати свої ідеї, він ніколи б не писав "Что делать". А він написав, а цензор прогледів, він свою ідеологію завуалював у літературну форму, подав - і воно пройшло. Але це свідчить тільки про те, що Росія ніколи не була демократичною державою, а в такій державі дійсно поет повинен бути більше ніж поетом. Але мені хочеться думати, що нова Україна, її державність тяжіє все ж таки до демократії. І рано чи пізно ми до неї прийдемо. Треба, щоб митець займався мистецтвом, політик - політикою, повинен бути професіоналізм.
Я.О.: На Вашу думку, сучасна українська література, зокрема, література останнього десятиліття: "Станіславський феномен", київські, львівські, дніпропетровські літугрупування, та, нова хвиля молодих письменників, наскільки вони позбавленні заагажованості?
Ю.С.: Я думаю, що більшість з них відійшла, принаймні, я можу говорити про "Станіславський феномен", він мені дуже симпатичний. Взагалі, зараз українська література з усіх літератур пострадянського простору - найбільш цікава. Якщо для російської літератури ХІХ століття стало злетом, "золотим віком", ренесансом цієї літератури, то в українській літературі цього не відбулося в 20-х роках, всі, хто готував, цей ренесанс, були знищені. Тому зараз, і про це є свідчення, наприклад, ця ж книжка "Станіслав+2" - це п"ять івано-франківських поетів і два поети з України східної. І вони були перекладені російською мовою, в Москві, і там дуже зацікавились цим. На сьогодні, Ю.Андруховича переклали дванадцятьома мовами, В.Єшкілєва, його роман "Адепт"- польською мовою, та й взагалі, якщо російська мова, скажімо так, досить жорствка, то українська мова - пластична, вона має можливості для художнього самовираження значно більше, ніж інша мова. На сьогоднішній день, я думаю, це і буде поштовхом, що ця лытература стане цікавою іншим країнам і іншим народам. Не на рівні усної народної поетичної творчості, а на рівні міської культури, бо все ж таки, згадайте, де виникла культура - в полісах грецьких, правильно, в античності, де виникла культура в епоху Відродження - в містах: Флоренція.
Я.О.: Але ж у нас ще недостатньо сформований клас міської інтелігенції, а тільки попит породжує пропозицію?
Ю.С.: Це все залежить від нас. Від викладачів, від журналістів, від всіх тих, хто має справу з літературою як з мистецтвом слова, як ми будемо готувати нашу молодь. Справа в тому, що я не погоджуюся з тим, що зараз молодь повністю цим не цікавиться. Проводили ми презентацію, зустріч, вірніше, Процюк був, я і Олег Гуцуляк, то зал був повний, сісти не було де, і ми проводили це в п"ятій годині вечора. І прийшли туди ті, хто хотів. Для мене, мене що гріє, що на подібного роду презентаціях сидять і старші люди, і сидить молодь, наші студенти, і вони зацікавлені. Я навіть такий випадок міг би розказати. Йде в мене лекція, тут у двері постукали і таких два бритоголових заходять хлопці, явно не студенти, і кажуть: "Це Ви Султанов?". Я кажу: "Я, в чому справа?", - "От ми Вашу книжку прочитали, хочемо купити.". Я страшно був здивований, питаю: "А Вас, що цікавить поезія?". Вони кажуть: "Так, ми прочитали Вашу книжку і після цього захотілось залізо тягати". І такий випадок був.
Я.О.: І все-таки, Юрію Ібрагімовичу, хочеться повернутися до "Станіславського феномену". Ми в своїх передачах досить часто говоримо про це, запрошували до розмови і його творця: Володимира Єшкілєва. Однак, зараз як і в нашому місті, так і в Україні говорять, що такого феномену не існує. Якщо київських чи львівських митців цікавить питання конкуренції, то в нас конфлікт більше у площині "батьки-діти". І все-таки, на Вашу думку, він є чи його не існує?
Ю.С.: Це міф, ви розумієте. Що таке "Станіславський феномен"? Це - гра, певна гра, яка залучає певну кількість людей, навкололітературні групи для того, щоб було якесь життя. А те, що він існує, в такому реальному виразі, то я можу назвати твори, які написали ці люди: була презентація "Візантійської фотографії" В.Єшкілєва, вийшли книжки Г. Петросаняк, про Андруховича я вже й не кажу, що тут говорити.
Я.О.: Якщо говорити про Ю.Андруховича. Він досить довгий час був за кордоном, тепер знову повернувся до Івано-Франківська. На Вашу думку, наскільки ця гра, цей феномен є самодостатнім без його постаті?
Ю.С. : Настільки, наскільки можливий міф взагалі. Міф народився, і він живе. Не буде Андруховича, не буде Єшкілєва, не буде нікого, міф вже є, він вже став сутністю культурної аури Івано-Франківщини. Взагалі Станіслава немає, є Івано-Франківськ, але є щось інакше. Мені здається, що справа тут дещо в іншому. Справа в тому, що ми називаємо міською культурою. Ви подивіться на наші міста, які зараз претендують на звання суто українських міс: Львів, Коломия, Івано-Франківськ і т.п. До 1939 року в цих містах українців проживало дуже мало, до 12 %. І вони були зовсім не українськими містами, Україна була на периферії, і міської культури не було. За радянських часів, з тих чи інших причин, і росіяни сюди приїхали, і українці стали домінувати тут, але українці із села. І ці люди несли з собою культуру сільську, культуру уснонароднопоетичну, вона дуже традиційна ця культура. І тільки тепер починається народжуватися те, що ми називаємо міською культурою, вона ще не сформована. Я не знаю ні одного міста на Україні, де є те, що ми називаємо міською культурою. Про це тільки починають говорити.
Я.О.: Колись М.Коцюбинський в своєму "Intermezzo" писав, що Він тікає від цього монстра, міста, може в українській свідомості не заклfдений той архетип міста?
Ю.С.: Якщо його нема, його треба створювати. По великому рахунку, усі великі справи в цьому відношенні, як би ми не говорили: темп, кількість людей, народжується в таких конгломератах великих, в містах. Село традиційно зберігає культуру, і це добре, і це потрібно, але місто рухає її - воно більш імпульсивне. Хоча сьогодні теж можна говорити і про роль маленьких міст, бо є комп"ютери, є Internet і т.п. Але ж ми знаємо, що в селі у нас, нажаль, ще комп"ютером не користуються в такій мірі. Можна сидіти десь на хуторі, мати комп"ютер, електрика є, і ти через Internet з усім світом можеш говорити. Повноправно говорити.
Я.О.: П.Юрію, якщо ми вже зачіпили цю тему, то у світі питання Internet, глобалізації стоїть настільки гостро, що з цим уже почали боротися. Як і настільки, на Вашу думку, цей процес вплине на українську культуру, літературу, загалом, думку?
Ю.С. : Я сподіваюсь на два фактори. По-перше, настільки українська культура витримала тиск з усіх сторін, я маю на увазі, народнопоетичну культуру, що її здолати вже неможливо. І це коріння глибоке, і воно є, воно існує, і тут буде все в порядку. Нам треба зараз більше думати про інше, щоб нас не сприймали як шароварників, як екзотику, як фольк тільки, як плем"я тумбо-юмбо, яке сприймає якийсь пересичений американець, сидить і дивиться: "Ага, це цікаво". А щоб ми могли принести світові щось таке, щоб для нього стало цінністю, скажемо, тією ж духовною цінністю. Хоча це дуже складна проблема, що таке духовна цінність в світовому масштабі.
А, по-друге, я знаю, переконаний в цьому, що локальність, замкнутість, вона ніколи не сприяла входженню у світове співтовариство. Так що, я не думаю, що щось загрожує. Загрожує інше, попса загрожує, повна безкультурність загрожує. Бо що таке постмодерн, постмодерн і Бузина, бо він - прояв постмодерну. Розумієте, мені смішно іноді, коли з цього роблять велику трагедію, з того, що він написав свої книжки епатажні. Я думаю, що ці книжки були написані для того, щоб той, хто дійсно цікавиться українською літературою, нарешті прочитав Шевченка. Ви розумієте, повісити портрет Шевченка, обкласти його рушниками і знати тільки "Заповіт" ("Як умру, то поховайте…") або "Садок вишневий коло хати…" - це ж нічого. Це просто створення фетишу, без глибинного знання того, хто такий Шевченко, а Шевченко, я переконаний в цьому, був модерною людиною для свого часу, він був тим, хто попереду, він був навіть епатажним, якщо хочете. Чому його зображувати весь час у кожусі і кучмі, це людина, яка дала поштовх українській літературі, нарешті. Тому треба читати Шевченка, а не йти бити морду Бузині.
Я.О.: Отож, Юрію Ібрагімовичу, ми Вам дякуємо за участь у нашій програмі і до нових зустрічей.
Ю.С. : Взаємно, до побачення.
назад
Ми вітаємо Вас у нашій програмі "Літературні бесіди" і сьогодні нашим гостем є людина, яка змогла поєднати в собі мудреця (суфія ) і поета: професора кафедри світової літератури Прикарпатського університету Юрія Ібрагімовича Султанова.
