Ліза Тетяна Малярчук

КОМПЛЕКС ШАХЕРЕЗАДИ
( ВСТУП)

Ліза живе у великому будинку над Бистрицею. Коли Бистриця розливається, підвал і нижні поверхи затоплюються водою. Тоді Ліза спускається до сніданку на каное.

Будинок називається "Пансіонат мадам Воке". Так його назвав старий дідище Бальзак, який заробляє на харчі тим, що п'є багато кави.

Кожного ранку Гарі і Григорій у столовій дають Бальзакові випити три літри цього міцного напою, після чого той лягає на канапу і швидко засинає. Гарі і Григорій спершу перевіряють, чи Бальзак справді спить, їхні лиця витягуються від глибокого здивування, вони ходять кругами навколо сплячого, бідкаються, що, можливо, доза кави замала, а можливо, дідуган каву не випиває, а притримує в закапелках рота, як хом'як?- потім сідають за круглий стіл, курять сиґару і розмовляють на злободенні теми.

Бальзак, прокинувшись, мусить розповідати присутнім свій сон - це одна з вихідних умов контракту. Гарі і Григорій уважно слухають, перебивають у найцікавіших місцях, просячи розповісти докладніше і не оминати деталей у запахах і кольорах, і відтак дають стомленому і виснаженому Бальзаку десять гривень, як за нормальний робочий день. Такий заробіток Бальзаку подобається більше, ніж всі попередні. Він часто повторює Лізі, що людина повинна робити те, до чого має вроджений хист.

- Робота на Гарі і Григорія, - каже Бальзак, - підняла мене з моральних і духовних колін, тепер я собі дозволяю одягати капелюха, а на шию пов'язувати білий шальок, тепер я себе почуваю корисним суспільству, і я буду спати стільки, за скільки мені будуть платити, - ви мені платите - я сплю - я сплю - ви мені платите - а як інакше? - зараз, люба іпохондричко, платять за все!

Відразу видно людину, яка себе поважає. Після сну Бальзак виходить з пансіонату з високо піднятою головою, а Гарі і Григорій заздрісно дивляться йому в слід.

- Завтра треба дати йому три з половиною літри, - задумано каже Григорій, - не може бути, щоб організм цього старого хитруна зовсім не реагував на кофеїн. Колись він все-таки не засне, я відчуваю, що цей час вже дихає нам в потилицю.

- Ти просто дурний, як учорашній пес, - Гарі по-філософському до всього ставиться з недовірою, - я ж тобі скільки разів казав, що ця паскудна тварюка симулює. Ну не спить він! Я деколи довго дивлюся на нього, і здається, що він от-от моргне, або деколи я чую, як він соромиться пердіти, а де ти бачив, щоб спляча людина соромилась пердіти! Симулянт він і жулік!

Гарі з Григорієм живуть у кімнаті з одним ліжком, просто навпроти Лізиної кімнати. Над їхнім одним ліжком висить чийсь портрет (коли мадам Воке приносить на вечір свіжих ґазет, Ліза просуває голову у їхні двері, щоб розгледіти, чий саме, але ніяк не може).

Коли Бистриця затоплює підвал і перші поверхи, Ліза підвозить Григорія і Гарі на каное. Деколи за каное чіпляється і Бальзак, але Григорій б'є його по руках, і той відстає. Григорій ненавидить Бальзака за те, що він будь-коли може заснути, - тільки кивнеш головою, аж гульк - Бальзак вже хропе, і навіть тоді, коли вип'є три літра кави - немає значення, - а от Григорій заснути ніяк не може. У дні, коли Ліза йому видається вродливою, він заводить з нею довгі душевні бесіди про людський сон і признається, що за все своє сорокарічне життя жодного разу не спав. Бувало так, що він примушував себе лежати у ліжку цілими тижнями, шарфом перев'язував очі, аж втрачав дар спілкування, але ні на хвилину не засинав.

- Мій батько казав, що людина не спить, коли закохана, отже, я закоханий сорок років підряд, і це кохання мені гірше смерті.

Тому у кімнаті Гарі і Григорія тільки одне ліжко. Гарі спить як нормальна людина. А Григорій цілу ніч читає все, що тільки можна прочитати. Під час прогулянки на каное він загадково посміхається Лізі, мовляв, коли захочеш, я можу прочитати і тебе, дорога іпохондричко, обіцяю акуратно перегортати сторінки і не слинити кінці. Але досі Ліза чемно відмовлялася.

- Отже, - продовжує Григорій, - я прожив удвічі більше за всіх вас і навіть більше за себе, бо, хоч мені сорок років, але насправді, за життєвим досвідом, за кількістю з'їденої їжі, за кількістю продуманого і пробаченого мені вісімдесять. Тому я сміло можу вважати себе ровесником мадам Воке і не уступати їй свою грудку цукру.

Коли Григорій вперше признався Лізі в тому, що ніколи не спав, то Ліза дуже схвилювалася, але згодом Григорієві признання стали впливати на Лізу все менше і менше, бо кожного разу він сповідався так, ніби вперше. Тепер Лізу цікавить тільки те, які саме слова обере Григорій для розповіді.

- Моя люба іпохондричко, я хочу померти, - Григорій це каже так, ніби вперше, - і тому я багато їм. Пристрасна любов до їжі означає бажання вмерти. А подумай сама, навіщо жити? В мене нема нічого цікавого: а все через те, що я не можу спати! Так-так, прошу не дивуватися, за сорок років я жодного разу не стуляв очей докупи на довше, ніж для того, щоб кліпнути. А все найцікавіше, як на мене, трапляється з людиною уві сні. Нема сну - нема цікавості. Я ж бачу, яким щоразу щасливим прокидається Бальзак. І бачу, як Гарі цього не бачить. Він не може побачити щастя там, де прокидається від сну людина, адже спить так солодко, як дитинча, уявляєш, ще й підкладає обидві руки собі під голову... Тому я багато їм. Бо хочу якнайшвидше померти.

- А я, - несміло пробує зав'язати діалог Ліза, - попри те, що теж хочу померти, навпаки не люблю багато їсти. Якщо по-чесному, то я боюся їсти. Боюся, що, коли в мене буде повний рот їжі, я раптом захочу пчихнути, а пчихання дуже підступне, бо його наближення завжди відчуваєш запізно, - і от, коли в мене буде повний рот їжі і я пчихну, я боюся, що біля мене сидітиме щонайменше п'ятеро людей. А кожної п'ятниці я не їм взагалі. Але я хочу померти. Значить мені слід відмовитись від п'ятниць?

- Якщо ти хочеш померти, тобі слід відмовитись від життя, Лізонько. До речі, що тебе сьогодні болить?

- А як Ви здогадались? Мене болить селезінка.

- О, я знаю на це лік! Тобі треба вбити селезня, закопати його на Вічевому майдані, а потім вбити ще двох людей, які наступлять по своїй глупоті на свіжу могилку. Далі закопати мерців на початку і в кінці вулиці Незалежності і вбити по двоє людей, які наступлять на кожну з могил. І так - поки все місто не стане цвинтарем. Тільки пам'ятай: по спражньому ти вилікуєшся лише тоді, коли матимеш мужність, наступивши на якусь з могил, вбити саму себе.

Григорій спекотними днями дуже любить проїжджатись з Лізою на каное. Але тоді, як правило, Бистриця не розливається. І Григорій відкриває у пансіонаті всі крани. Це кожного разу завдає мадам Воке страшних збитків, але найгірше не те, каже часто мадам, бо що таке гроші - лушпина, а те, що хатні тапки їй довелось замінити на гумові чоботи. До того ж, часто додає мадам, вже кілька разів вона знаходить на своїх литках кубла мокриць. Фе, - закінчує мадам і ламає Григорію ребра.

На каное Ліза найбільше любить запливати під торшер. Особливо, якщо це ранок і Бальзак вже заснув. Там вона сидить і щось їсть. Тепер вона їсть багато.

Під торшером до Лізи приходять ґеніальні ідеї. Це помітили всі мешканці пансіонату, і деколи вони спеціально прив'язують Лізу до торшера, щоб витягнути з неї істину, причому прив'язують по кілька разів на тиждень, кожного разу вимагаючи нової. Ліза ще ніколи не повторювалася з істинами. Так і тепер. Ліза каже:

- Мені здається, що Бальзаків сон не симульований - це було б надто ризиковано. Думаю, що Бальзак просто не спить вночі, і тому кожного ранку кава на нього вже не впливає. Він вас дурить, як циганів, це зрозуміло навіть мені. Тому ви хоч якось його використовуйте, наприклад, замовляйте тематику снів, героїв, їх національність, кількість смертей в кінці і обов'язково - імена. І я вас прошу, перекажіть Бальзакові, коли він проснеться, щоб у його сні я не так сильно була закохана в Геру. Нехай у його сні Гера мені доводиться хресною мамою.

( НАБІР ЦІННОСТЕЙ)

Ліза мовчить. Пробує, як то - не вміти говорити.

Мовчати важко, якщо, звичайно, ти не живеш у час після людей; жителі пансіонату, змовившись, оточують Лізу ласкою, яка не заслуговує на грубість з її боку, і запитаннями, на які треба доконечне відповідати, щоб не вийшло так, що відповідаєш грубістю, - якби всі кричали на неї, сварились, показували пальцем, били в груди, а то ні - дружня і щира ласка людей, які прокинулись недільного ранку, світить сонце, годинники перевели на зимовий час, повна банка натуральної кави, не треба виносити сміття і тріпати хідники, бо це вже зроблено вчора, включили опалення, американського маньяка, що різав дітей, вночі знайшли і знешкодили - тобто все, що вчора, під час тріпання хідників, здавалось таким безглуздим і безвихідним, сьогодні зранку видається зовсім не доконечним, - а тут набурмосена і мовчазлива Ліза. Всі обступають її і кажуть: бачиш, Лізо, як би не було зле, треба примусити себе дочекатись наступного ранку, якою б чорною не була ніч, рано чи пізно все одно зійде сонце.

Ліза мовчить. Всі трохи нервують.

Найдотепніший Бальзак радить примусити Лізу підняти трубку телефону - тоді вона буде змушена сказати "алло" або "я слухаю". Але Ліза не чує телефонних дзвінків, бо вчасно вдала з себе ще й глуху. Тоді всі починають закидувати Лізу запитаннями і дивитись їй просто в очі, щоб побачити в них хоч якусь реакцію - сором, злість, зневагу, обурення, меланхолію, впертість, страх перед вітражами, прирученість і приреченість тощо.

- Лізо, що тобі сталось, чому ти не спускаєшся до сніданку, адже Бистриця розлилась - якраз так, як ти любиш? Лізо, навіщо тобі кішка, якщо в пансіонаті немає мишей? Лізо, скільки років ще треба чекати на твою дефлорацію? Чи ти будеш нервувати, Лізонько, якщо ми всі втечемо закордон не залишивши координат, і, о боже, Лізо, чому ти завжди ховаєш від нас яблука?..

А Ліза ні-ні.

Найдотепніший Бальзак радить послати Лізу в магазин купити щось таке, що без доброго пояснення словами купити неможливо.

А Ліза дуже не любить магазини. Вона боїться, що одного разу, коли до неї нарешті дійде черга, продавець чомусь дуже неласкаво подивиться на неї і закричить: Що ти хочеш? Що тобі тут треба? Забирайся звідси!!!

Або інакше: він занадто ласкаво подивиться на Лізу і спитає: Вам що, юна панянко? - А Ліза не знайдеться, що відповісти, ніби це питання - найскладніше з усіх, коли-небудь їй заданих.

В місті відкрили нову крамницю з люстрами. Люстрами завішена вся стеля. Так багато люстр на одній стелі Лізі бачити не доводилось. Ліза ходила поміж люстрами, задерши голову, і не помітила, як наступила ящірці на хвіст. Звісно, хвіст відразу ж відпав. Продавці обступили Лізу і загаласували. Мовляв, як тепер вони продадуть безхвосту ящірку? Хто купить безхвосту ящірку? Ви б купили безхвосту ящірку? І тому Ліза мусить за неї заплатити.

Ліза так обурилась, що мало не впала в істерику. Ціна на ящірку неправдиво висока.

Продавці зачинили крамницю, щоб Ліза не втекла. Вони вже не кричали, але в їхньому голосі бриніла затаєна погроза. Ліза злякалась не на жарт.

- Ви мусите заплатити за ящірку. Це те саме, якби Ви ногою розбили глиняний горщик в квітковому магазині.

- Але ж я не бачила, - хотіла відповісти Ліза, - ящірка повзала по підлозі - а я дивилась на стелю. Тим паче, чому ящірка повзає по підлозі, а не сидить в трилітровій банці? І чому в люстровій крамниці продають ящірок?

Ліза плакала, щоб не зрадити обіцянці мовчання, але вона хотіла закричати:

- Хвіст ящірки відразу має відростати, а в цієї навіть не думає! Ви обманюєте мене!!!!!!!!!

Продавці спокійно сиділи півколом біля виходу, а Ліза стояла біля вікна. Продавців не зворушила вроджена Лізина німота і хворобливе жестикулювання. Лізі страшенно захотілось додому.

Коли вона платила гроші, продавці запрошували заходити ще. Ящірку дали так, а хвіст завили окремо.

Тут двері пансіонату відкриваються і заходить Гера. Вона знає, що заходить у храм любові. Всі у пансіонаті закохані в неї до нестями і будуть її кохати, поки дихають.

Гера навідує пансіонат дуже рідко, лише тоді, коли комусь з мешканців приходить лист. Гера працює поштаркою і носить яскраво-червоний берет.

Листи бувають справжні і фіктивні. Справжнім називається лист, надісланий мешканцеві пансіонату реально існуючим адресантом. Такий вид листа дуже рідкісний. Фіктивним називається лист, надісланий мешканцем пансіонату самому собі. Мета: щоб прийшла Гера і вручила його йому.

Право написати собі лист переходить по черзі до кожного пансіонатера. Мадам Воке пильно наглядає за тим, щоб черга не порушувалась і для цього веде обліковий журнал. Лист дозволяється писати раз на тиждень, щоб не викликати у Гери ніякої підозри. Форма і зміст фіктивного листа не мають значення, але, як правило, той, хто пише листа, після Гериного відходу вголос зачитує його за столом, і всі присутні оцінюють майстерність автора за десятибальною шкалою. Найкращі зразки перев'язуються червоною стрічкою і ховаються у "Золоту скриньку листів, які принесла Гера".

У фіктивному листі найважливішим є правдоподібність оформлення конверта: хто написав, звідки написав і наскільки вдало приховано власний почерк.

За останні кілька десятиліть у квартирантів мадам Воке з'являлось повнокровне особисте життя, вони обростали родичами і знайомими, коханими і коханками, чоловіками коханих і дітьми коханок, лотерейними виграшами і прикрими повідомленнями про чиїсь випадкові смерті на бурдюрах; в них несподівано народжувалися племінники, через рік вони одружувались, через два - покінчували життя самогубством через те, що не хотіли примиритися з власною старістю.

Дуже часто квартиранти настільки правдиво писали листи, що, читаючи їх вголос, заливались гіркими сльозами, і Гера червоною хустинкою витирала їхні сльози зі свого плеча.

Цього разу Гера принесла Лізі невеликий пакунок. Всі роздратовано переглянулись, бо Лізина черга мала настати аж через місяць. Ліза стояла щаслива і розгублена водночас, адже не надсилала собі ніякого пакунка, пакунок прийшов або помилково, або помилково - інакшого Ліза припустити не могла.

- Це твоє життя, Лізо, - тільки Гера може так лагідно називати Лізу Лізою, - обережно розкривай пакунок.

Життя легке. Воно повисло б в повітрі, якби Ліза його підкинула.

- Як вам вдається скільки років витримувати кохати Геру без взаємності, - часто питала Ліза Бальзака, мадам Воке, Гарі і Григорія, коли ті таємно збиралися ввечері їсти Лізині яблука.

- Як ви витримуєте її погляд, коли вона заходить, щоб через кілька хвилин вийти? Як ви витримуєте не плазувати перед нею і не канючити крихітку уваги? Як звикаєтесь з думкою, що належите тільки собі і ніхто крім вас не буде мити вам голову і плечі? Як ви можете говорити не шкодуючи слів, коли знаєте, що вона цього не чує? Як ви можете усвідомлювати такі страшні речі??

Першим відповідав Григорій.

- Лізо, - казав він, - ти знаєш, що я ніколи не спав, тому мені кохання до Гери має бути вдвічі нестерпішим. І так воно є. Я вдвічі довше чекаю на неї, ніж всі ви. І тому вдвічі більше страждаю. Але моє кохання непретензійне: найбільше, про що я мрію - це діждатися повені на Бистриці, щоб треба було рятувати малих дітей, щоб на березі стояли всі мешканці міста, і щоб серед них стояла вона. Моє кохання має форму уявного малюнка. Я взагалі люблю малюнки.

- Лізо, - казав Гарі, - ти знаєш, що я ні в що по-справжньому не вірю. Так і тут. Цілий тиждень я не вірю, що так нестямно її кохаю, я спокійно їм твої яблука, відкриваю ночами очі, щоб насолодитися тим, що Григорій не може спати, а я можу, висліджую Бальзака в тому, що він - симулянт, краду з комірчини додаткову грудочку цукру і т.д. А коли приходить Гера, я переконуюсь в тому, що кохаю її більше за думку, і не вірю, що протягом тижня міг думати інакше. Я не вірю, що вона приходить і що йде, не вірю, що вона ніколи не читала наших листів, не вірю, що її червоний берет - це не продовження її голови і т.д. Коли любов складається з суцільних невір'їв, тоді легко можна проскочити у шпаринку і залишитись неушкодженим.

- Лізо, - казав Бальзак, - ти знаєш, що я більшість свого свідомого життя проспав. Моє єдине виправдання - що проспав не задурно, а за гроші. І я не приховую, що буду так жити, доки Гарі і Григорій не передумають бути такими щедрими. Однак вони впевнені, що все це я роблю заради них і заради грошей, але в дійсності - я це роблю заради рівноваги. Моя любов до Гери називається - втеча до і від неї. Життя - це до неї, сон - від неї. У кожному житті я кохаю її, а вона мене ні. У кожному сні навпаки: Гера кохає мене і нікого з вас, але я чомусь її не кохаю. Завжди все по-інакшому, але одне незмінне - я її не кохаю. І так я перебиваюсь від сну до життя, а від життя до сну, балансуючи між двома проваллями невзаємності; і добре мені лише тоді, коли я отримую свої десять гривень і йду в шинок пити горілку.

- Лізо, - казала мадам Воке, - ти знаєш, що кожного року мій пансіонат виростає на один поверх. Ніхто цього не помічає, аж поки всі не констатують, що поверхів стало більше. Так виростає моє горе. Ще маленькою дівчинкою я приїхала в це місто, побачила Геру, відчула, що далі мені світ зав'язаний і відкрила пансіонат. Хто б що не казав, але, коли приходить кохання, шлях обривається. Тоді доводиться рухатись не вперед або назад, а догори. Прийде час, і мій пансіонат виросте дуже високим. Аж тоді я перескочу з нього на небо.

- Лізо, - казала Ліза, - жити з невзаємним коханням - це і озаначає повірити в Бога.

В попередньому житті Ліза була хаосом. Тоді в неї росло волосся на долонях і не було тіла, вона вміла не дихаючи курити тютюн, ніколи не злостилась дивлячись в дзеркало і до неї ніколи не долинав пронизливий вереск зсередини. Ліза не вміла говорити, оскільки при пологах лікар надто міцно ухопився за її тім'я (лікар любив в напрузі тримати м'язи рук, тому завжди за все міцно хапався, і останньою, за що він так ухопився, була його шия); в Лізи не було статі і вона була відразу всіма, попри те, що всі завжди залишались собою; коли Ліза сміялась, всі думали, що вона помирає, коли вона брехала, всі думали, що це візії майбутнього, а коли їла - це означало, що сьогодні будь-який день, тільки не п'ятниця. В п'ятницю Лізі не можна було їсти і думати.

Ліза ходила в скверик дивитися на жінок з дитячими візками, які знайшли своє щастя у народженні власному і у тому, щоб народжувати. Вона їм розповідала про нового маньяка в Америці, про те, що звідти тепер треба вивозити всіх дітей, про айвове повидло, про острів, де помістяться всі перелякані американські діти, про пальму, на якій сидить мавпа, про радість від того, що хтось з кимсь ніколи не зустрінеться, про тишу і легкість, про чудовисько, яке з моря випливає до мавпи поговорити на морально-етичні теми, про цвірчання цвіркуна, абсолютно ні про що, покладене на музику... - і Ліза замовкала лише тоді, коли відчувала, що її кладуть на музику і кудись відвозять.

В минулому житті Ліза не мала дитинства і страху проминання, а складалася з кругообігу крові, амінокислот, комарів, шаликів, асоціацій, слів, розтертої туші на віях і болю в поясниці. Жодну думку вона не доводила до логічного завершення, бо повинна була бути вічно.

Тому, коли під час важкого припадку сміху вона раптом померла, то ніхто не здивувався, що однієї п'ятниці вона народилась знову.

(СВІТОБУДОВА )

Цього року пансіонат має підвал, тринадцять поверхів і дах. Кожної ночі в пансіонаті (чи з пансіонатом) відбувається щось незрозуміле. Мадам Воке каже, що так він росте.

На практиці ріст пансіонату виглядає так: на якому поверсі Ліза не спала б, все-одно зверху десятилітня дівчинка грає на фортепіано, збоку просверлюють стіну, а за вікном - цвіркоче цвіркун, тобто, чи зараз літо, чи зима, чи Ліза спить на першому поверсі, чи на тринадцятому - немає значення, ситуація завжди складається однаково - фортепіяно, дрелька і цвіркун. Але найбільше Лізу дивує те, що закон тривимірного галасу діє і на даху. Це означає, що пансіонат не має абсолютного початку і абсолютного кінця.

Стіну просверлюють, як правило, до тієї кімнати, в якій спить Ліза. Ранками Ліза оглядає її, але не знаходить анінайменшої тріщини чи обсипаної штукатурки. Деколи просверлюють ту стіну, яка має вікно.

Шестилітня дівчинка згори завжди грає ніби на зриві, програє кілька нот і раптово зупиняється, щоб істерично заплакати, потім згадує, що вже велика, так само раптово перестає плакати (а може хтось б'є її по спині?), витирає очі і програє кілька наступних нот. Кожного разу удари в спину все сильніші, і Ліза чекає, що дівчинка от-от не підніметься з підлоги. Перерви між нотами стають все довшими і напруженішими, але приходить час, коли гра починається спочатку.

Мадам Воке каже Лізі, що не треба дивуватись перверзіям нічного пансіонату: на першому поверсі йде годинник, на третьому - йде ремонт, на п'ятому - йде дощ, на сьомому - йде телевізор, на дев'ятому - йде війна... І Ліза не дивувалася б, якби не одна незначна деталь: деколи Лізі здається, що всі звуки нічного пансіонату долиниють до неї з її ж власного горла.

- Слухайте сон, - прокинувшись каже Бальзак, - він дуже цікавий. Вихідні умови такі, що і завжди: Гера нікого з вас не кохає, тільки мене, але я чомусь до неї байдужий. А далі так - Ліза стоїть на даху пансіонату і дивиться в двір. У смітярці порпається баба Оришка. Вона голову догори не піднімає і Лізу помітити не може.

- Яка вона, ця баба Оришка, - думає собі Ліза, - ніколи не бачила її в лице, а тільки згори.

Баба Оришка витягає з ящика велику білу скатертину з кривавою плямою посередині.

- Мабуть, кров шестилітньої дівчинки. - думає собі Ліза. - Мадам Воке пильно стежить за чистотою в номерах.

Ліза спускається поверхом нижче, щоб краще роздивитись Оришку. Жебрачка як є. Ховає скатертину у візочок, бо переконана, що відпере кров.

Ліза спускається ще нижче. Жебрачка ані писне. Порпається у смітярці, ніби одна на світі. Можливо, щось підспівує. Або молиться. Або кляне шестилітню дівчинку за кров на скатертині.

Ще нижче - Оришка на перший погляд досить акуратна, манжети і комірці вибілені і вигладжені. Зразу видно, що не кохає Геру. Трохи товстувата, вип'ячені губи, зрощені брови, жидівські бакенбарди - не кохає Геру та й годі.

Нижче. Ліза вже може заглянути Оришці в очі. (Лізо, обережно! Оришка така, що і плюнути може! Надто близько не підходь. Очі в неї подібні до очей інших людей, такі ж корисні. Потрібні для того, щоб в них застрягали мухи, комарі, пилюка і вії. Колись один чоловік проковтнув носом квасолину, і вона вилізла через око. Кожна дірка в людському тілі рано чи пізно може стати людині корисною. Очі як очі. Стій, Лізо! Не підходь!)

Лицем баба Оришка когось Лізі нагадує. ( Лізо, ти комплексуєш через свій вік?)

Фіранка моргає. Можливо, за нею причаїлася Гера. Чекає на мене. Смішна. Хіба можна такій жінці принижуватись невзаємним почуттям? Коли я був малим, то шкоринку від мандарини любив більше, ніж саму мандарину.

Нехай Ліза знає, що любить інтриґи, бо, всупереч волі автора, спускається все нижче. (А що, якби ти покалічилась? А якби тебе зґвалтували?)

Баба Оришка все не йде. Порпається в смітярці, ніби останній раз. Далі за власний ґлузд Ліза спуститись не може. Стає нарівно з бабою. Дивиться в очі жебрачці. (Ну як, Лізо, хіба не такі, як в тебе?)

Кілька хвилин мовчать одна навпроти одної, і Ліза нарешті впізнає в бабі Оришці себе.

На прохання мешканців пансіонату, сусідів пансіонату і ворогів міста в пансіонат приїхав цирк ліліпутів.

Ліза сидить в 16-му ряді, на 22-му стільці. Виступає клоун Льолик з какаду і пуделем.

Ліза ніколи не бачила живого какаду, ще й такого ідеально білосніжного. А головне - какаду має очі, які Ліза виразно бачить зі свого 16-го ряду. Очі все-таки найважливіше.

Лізі здається, що папуга серед скількох випадкових облич публіки дивиться тільки на неї. Ліза вивчала малюнок його райдужних оболонок, коли какаду раптом здійнявся з Льоликового плеча і важко полетів у зал. Ліза заціпеніла, вона налякалась, що папуга летить у зал без будь-якої конкретної цілі, зворушений незрозумілим тропічним інстинктом.

Але все гаразд - над Лізою какаду призупинився і через мить елеґантно сів їй на руку.

- Мадам Воке, ми всі тут зібрались, щоб дізнатись нарешті у Вас правду! Нам обридло відчувати себе телепнями! Ми повинні знати, де і з ким живемо!

- Що ви, голубчики? Яка правда?

- Мадам Воке, не прикидайтесь, ми хочемо знати, хто живе у 47-ій кімнаті!

- Як хто? Навіщо таке безглузде запитання? Ви ж, Бальзаче, і живете! 47-ма кімната належить Вам, отчику, в мене є доказ! Я принесу обліковий журнал!

- Ми згодні: за обліковим журналом в ній живу я, але в ній також живе ще хтось. Мадам Воке, тільки не прикидайтесь! - Ну, добре, в ній живе дівчинка-піаністка Анаб

ель, сухоребра крихітна дівчинка, яку навіть годувати не треба! Вона ж нікому не заважає, і до того - дозволяє бити себе по спині! Хіба погано жити з такою в одній кімнаті?

- Мадам Воке, дівчинка-піаністка живе у кімнаті полковника Гульма і його двох шотландських тер'єрів! Ви знову нас дурите! Але цього разу ми не дозволимо Вам прикидатись. Не прикидайтесь, Вок! Кажіть правду!

- Розкусили ви мене, голубчики. Нехай буде: в 47-ій живе полковник Гульм зі своїми двома шотландськими тер'єрами. Але він мене просив під молебний бік, казав, що це питання життя і смерті! Виявилось, що дівчинка-піаністка - німфетка!

- Досить водити нас навколо пальця! Вок! Гульм до наступної повені позичив у Лізи каное і влаштувався в ньому на сходовій клітці другого поверху!

- Але ви і міцні горішки, голуб'ята! Я! Я ненадовго зайняла 47-му кімнату! Мені стала конче вона потрібна! Не забувайте, що пансіонат поки що моя власність! Де хочу, там і ночую - захочу в 47-ій, тоді в ній, захочу в 26-ій - в ній, захочу спалити пансіонат - то спалю і у вас не стану просити пробачення! Жоден з вас мені не до указу! Захочу - вижену на мороз! Ви цього добиваєтесь? Цікаві які, гусенята! Не нервуйте свою сердечну господиню і йдіть спати! Не переймайтесь дурницями, у ваших кімнатах ніхто крім вас не живе.

Ліза гуляє з Герою пансіонатом. Падає один з перших снігів, а Ліза без капелюшка. В неї є смішний темно-синій капелюшок, який Гера ненавидить, бо він темно-синій, тому Ліза радіє, що його не вдягнула і мокне з приємністю. Їй здається, що сьогодні вона виглядає дуже привабливою, і Гера мусить це помітити. Пацьорки води стікають по обличчю.

Ліза досі не здогадувалась, що вища від Гери зростом. А тепер вона це бачить і відчуває себе затишно. Було по-різному: Ліза сидить - Гера стоїть, і навпаки; Ліза стоїть, прихилившись до стіни - Гера проходить повз стіну, щоб зникнути у дверях, якими стіна закінчувалась, і навпаки; Ліза навпочіпки стрибає від калюжі до калюжі - Гера спить в себе вдома, бо то вже третя година ночі, і навпаки, - було по-різному, але ще ніколи досі вони не гуляли разом.

Ліза розповідає Гері казку, і навпаки. Гера іноді киває головою, і навпаки. Виявилось, що гуляти можна дуже довго, і що у їхньому пансіонаті вулиць більше, ніж кожен думає.

Сніг цього року випав надто рано, а до Різдва ще чекати два місяці.

Гера іноді штурхається об Лізу, і Ліза швидко відступає вбік, щоб цього більше не ставалось, але тільки з ввічливості. Якби на те була її воля, вона б приступила до Гери ближче.

Кожної миті Гера може сказати, що вже пізно. Ліза впевнена, що Гера не дозволяє собі керуватись бажаннями.

Ходіння з Герою, - Ліза це визнає, - попри всі свої переваги у порівнянням з сидінням з Герою має кілька недоліків. Ліза бачить тільки Герин профіль і ніколи анфас. Звичайно, Ліза може вибігати кілька кроків наперед, а потім ступати кілька кроків Гері назустріч, і таким чином зустрічатись з нею поглядом, але це виглядало б смішно, і Ліза вчасно стримується. Ліза могла б витримати Герин сміх з будь-чого, тільки не з себе.

Ліза хоче наважитись доторкнутися до Гериної руки, адже ще ніколи їхні руки не були так близько, але це означало б остаточне Лізине поганьблення. Ліза мучиться, і коли про це згадує, то запинається, перериваючи казку напівслові.

Перевага тільки одна: якби зараз Ліза і Гера перебували одна навпроти одної, то Ліза боялася б вимовляти слова, щоб часом не випустити з рота, можливо, захований там сморід.

Коли дуже вечоріє, вони починають рухатись у напрямку до своїх кімнат. Їхні кімнати десь зовсім близько, але Ліза не знає, як саме. Ліза стає все неспокійнішою. Вона вже не може говорити, а мовчки вичікує, коли Гера попрощається й увійде в одну з кімнат. Гера прощається і все-таки заходить. Ліза швиденько заходить за нею, бо це і її кімната.

Того вечора Ліза на загальне здивування з усіма дуже люб'язна.

Ліза розуміє більше, ніж може зрозуміти її мозок. Особливо в кінці дня. Отже, Ліза - це більше, ніж просто мозок. Ліза - це різниця між тим, що вона розуміє, і тим, що вона може зрозуміти.

Ввечері Ліза розуміє те, заради чого. І потім вмирає, бо коли приходить розуміння того, то продовжувати не помирати стає безглуздо.

Так і зараз - до Лізи знову приходить розуміння, і тільки треба вибрати собі на нині якусь ориґінальну смерть. Звичайно, смерть кожного разу однакова, але для Лізи завжди залишається приємність поваріювати з її формою.

Зранку Ліза воскресає - ніби ще не досить! - і шлях до того ж самого розуміння починається знов. Все в світі і не марне, і не знак, і не проходить, а все в світі - цикл. Кому це краще знати, як не жінці.

Розуміння про те, як і смерть, завжди однакове, бо те не може бути не тим, а іншим. Але наранок розуміння чомусь забувається, тобто єдиним Лізиним нещастям є пам'ять. Через її нетривкість Ліза змушена проживати день знову. Недбало, нехотячи, навмисно, страждаючи банальними переживаннями, віддаючись банальним почуттям, банально рухаючись, банально вимовляючи банальні слова, і взагалі - проживаючи день так, ніби це зовсім не виглядає банальністю.

Щоденне перероджування обтяжує Лізу ще й тим, що зранку Ліза, як Афродіта, народжується цнотливою. Незалежно від того, чи вчора вона мала з кимсь справжнє кохання, чи сиділа склавши руки. Тому, коли Лізі протягом дня трапляється нагода втратити цноту, вона не завжди її використовує, бо пам'ятає, що біль дефлорації (а Ліза ненавидить фізичний біль, вона надає превагу болю метафізичному) все одно повториться, а якщо так, то чи варто зараз цю біль терпіти? До всього, що не повторюється, Ліза ставиться легковажно, бо воно від неї не залежить, воно приходить, як грім на голову, і ти не маєш часу серйозно злякатись, а циклічні події важливі для Лізи тим, що наганяють на неї тривалий страх своїм обов'язковим приходом, страх розростається, розмножується вегетативно і всіляко, викликає нудоту, головокружіння, думки про суїцид і той же фізичний біль, якого Ліза не переносить. І таємна Лізина мета - розірвати цикл, втекти від нього, всіма способами і чинами уникнути його, щоб перестати себе знати, собою володіти і собою керувати. Щоб ходити, говорити, сміятись, сперечатись і т.д. з наївною байдужістю того, від кого нічого не залежить.

- Цикл - вищий за нас, ширший за нас, глибший за нас, він в нас, навколо нас, поза нами і поза всіма поза. Цикл - це вперта поза вічності. Кожного разу, коли циклічна подія стається, я починаю чекати її наступного втілення - і починаю боятись. Коли зараз я йду до своєї кімнати, коли відкриваю двері і не вмикаю світло, щоб не побачити особи, яка живе разом зі мною у моїй кімнаті, коли я починаю говорити гарні слова, вдаючи, ніби не здогадуюсь про існування особи (вона саме сидить у фотелі) і ці гарні слова нібито кажу не для неї, а тому, що говорити їх - для мене нормальна справа, адже я взагалі дуже цікава і неординарна, кохати - це найменше, що може зробити зі свого боку особа, яка живе у моїй кімнаті - то тоді я починаю боятись, що цього разу, саме цього і ніякого іншого цикл підвів сам себе, надсміявся сам над собою, дав сам собі ногою під зад і розірвався, розтріснувся, як мильна бульбашка, втратив свою послідовність і обов'язковість, ніби набрид сам собі, і цього вечора ніякої особи в кімнаті не буде! Як би я не викручувалась! При цьому всі інші цикли залишуться неушкодженими: я помру і народжуся, бігатиму по пансіонату, не розуміючи, де я є, і вдаватиму, що незнайомі люди, які окликають мене на ім'я Ліза, поводячись так, ніби знають мене змалку, - насправді дуже знайомі, заглядатиму у двері кімнати Гарі і Григорія, щоб впізнати портрет, який висить на стіні і який я вчора, можливо впізнала, мене болітиме той зуб, який я вчора, можливо, вирвала і який вирву сьогодні, я розбиватиму вікно, щоб втекти, не знаючи, що вчора я його вже розбила і втекла, ненавидітиму своє тіло, не знаючи, що вчора я відчувала до нього те саме, і тіло образилось. Всі цикли на місці. Тільки один, той, що пов'язаний з особою у кімнаті, чомусь перестав бути відповідальним сам перед собою.

- Таке цілком може бути, Геро, я увійду у кімнату, а ти не сидиш у фотелі; я цього не побачу і все одно нібито для себе говоритиму гарні слова, ляжу на ліжко і скажу: сьогодні я хочу померти в Гериних обіймах, я довго страждала, довго йшла до розуміння того, заради чого; довго не була нікому потрібною, аж цілий день, і зараз заслуговую померти у твоїх обімах, Геро, щоб все останнє було віддане тобі (адже я ще не знаю, що завтра буде таким самим, як сьогодні, бо все в світі - цикл). Так скажу, а тебе у фотелі нема, хоча завжди досі ти там була, бо живеш разом з нами у пансіонаті і також, як ми всі - без взаємності кохаєш Геру. А одного разу цикл страху, що тебе в кімнаті нема, розірветься, і я перестану боятись, що тебе нема, і буде інший цикл - страх, що ти просто забула прийти в мою кімнату і сісти у фотель. Адже ти не знаєш, що я зараз помираю. Якби знала, то прилетіла б. Адже ти не знаєш, що завтра я все одно воскресну. А так, Геро, я воскресну і про тебе абсолютно не пам'ятатиму - якого дива річ - наша пам'ять! - але ти так поводитимешся, ніби я тебе кохаю, і я знову безнадійно закохаюсь в тебе (ми закохуємось в тих, хто поводиться так, ніби ми їх кохаємо). Потім і цей цикл розірветься. Щоб я відчула, який хисткий ґрунт у мене під ногами. Що все може повторитися, і рівно так само - ні. Що циклів насправді нема. Але все все одно залежить від мене. Я можу сьогодні померти, а можу - ні. Можу сказати: досить себе розпещувати, Лізо, - і не вмерти. Але що, коли ти сьогодні сидиш у фотелі, а завтра забудеш туди сісти, і завтра в мене вже не буде нагоди померти в твоїх обіймах? Що ж я буду тоді робити? Адже доведеться знову вмирати, щоб забути про це.

- Світає, Геро.

Треба поводитись так тихо, як тільки можна, щоб все-таки рухатись. Ліза мусить так поводитись, ходячи пансіонатом, щоб ніхто на неї не накричав і не вдарив у спину, як б'ють Анабель, коли вона грає на фортепіано. Це дуже важко, бо деколи хочеться стрибнути вище носа, прошепотіти якусь цитату, яка, як завжди, зовсім не підходить до того, що сталося, хочеться хруснути кістками, штурхнути торшер з п'єдисталу, помішати ложечкою чай, гучно дзенькаючи нею об стінки горнятка. Такими є звичайні бажання звичайної людини.

Але Ліза звикла жити безшумно, щоб не подразнювати жодного іншого органу чуття оточуючих, крім зору. Деколи Ліза соромиться свого тіла, адже воно таке велике у порівнянні з дрібними речами, що не завжди можна встежити за кожною його частиною. Тоді вона стулюється, звужується, зменшується, стискується і стає такою нечутною, що мало хто навіть може її побачити. Якби тоді Ліза подивилась в дзеркало, то навряд би зрозуміла, що туди подивилась.

Кажуть, що наслідком такого стулювання і звужування в собі є сексуальний зв'язок з родичами.

Ліза боїться, що тіло може помститись їй за наругу. Наприклад, без її згоди і відома захропіти уві сні. Таке цілком може статись, і тому Ліза почала остерігатись свого тіла і не завжди догоджає йому з того боку, з якого воно хоче.

Ліза не хоче наперед бентежити людей своєю присутністю. Адже може виявитись, що її і нема. А збентежені люди, які, до того ж, збентежені без потреби, можуть бути дуже злими, можуть кричати, а то й бити в спину, кажучи: нащо було нас марно турбувати? нащо була ця ілюзія людського шарудіння?

Удар в спину здатний зробити Лізу калікою. А якщо виявиться, що Ліза все-таки є, то доведеться їй продовжувати бути калікою.

І ще одне - треба бути тихо, щоб мадам Воке не почула, як Ліза спускається нічним пансіонатом до комірчини, краде там грудочку цукру і переховує яблука.

- Геро, чому ти у сні Бальзака кохаєш його?

Ліза відповіді однаково не чує, бо заховала голову під подушку, як страус - у пісок.

- Геро, якби ти тільки знала, як я люблю всіх пансіонатерів! Скільки іноді в мені ніжності до них! Скільки теплих почуттів! Хоча я мала б ненавидіти їх, чи принаймні остерігатися. Адже кожен з пансіонатерів може таємно від мене і від всіх налагоджувати з тобою стосунки, якось більше схиляти тебе на свою сторону, не маючи сили миритися з любовною тугою. І я мала б завжди підозрювати їх всіх в чомусь, підстережувати їхні затишені зітхання і думки, вислідковувати, чи справді вони йдуть до вбиральні і чи справді у них нема надії настільки, наскільки вони про це запевняють. Але ж ні - я не відчуваю в них суперників, я турбуюсь, чи добре вони спали, чи добре поїли, чи тепло одягнулись, спеціально для їхнього задоволення запитую, скільки їм ще залишилось жити в пансіонаті, втішаю, що не так багато, як могло б бути, хоча куди вже більше, а бувають часи, коли вони не відкидають від себе тінь і бояться озирнутися навколо, щоб бува не помітити цього, - тоді я нечутно ходжу за ними, як їхня тінь, і на моїх очах їхні серця починають битися спокійніше і ритмічніше. Я все роблю для пансіонатерів: перу за ними одяг, витираю з підлоги сліди від мокрих черевиків, під торшером кажу ті істини, які вони хочуть почути, усміхаюсь, коли вони хочуть бачити мене усміхненою, і усміхаюсь, коли хочуть бачити заплаканою, я усміхаюсь навіть тоді, коли вони взагалі не хочуть мене бачити, мовляв, я не ображаюсь на вас за це; я ніколи не можу на них образитись, як би краще вони не писали фіктивного листа, як би краще вони не висловлювали на вечірніх посиденьках своє до тебе кохання. Я все ніби бачу, як ти йдеш дорогою, а ми всі крадемось за тобою, і я знаю, що ми знаємо, що ти не обернешся до нас і ні на кого не звернеш погляду, і в той момент, коли ми всі починаєм плакати, мені більше шкода їх, ніж себе.

- Геро, я хочу написати роман. Але я така несмілива і боягузлива! Я панічно боюся це робити - суди сама. Роман має складатися з дев'яти романів. Спочатку так здається, ніби все нормально, живе собі якась героїня, у пансіонаті чи деінде, щось думає, кудись ходить, минають роки, хтось помирає, знову минають роки, героїня не сміється, бо на старість сміх приносить все менше радості і все більше зморщок, і от, коли життя героїні стає нудним, закриваються лапки, і виявляється, що цей роман писала якась жінка (назвемо її NN1). Ця жінка встає з-за столу, підходить до вікна, дивиться на метушливе місто, щось думає (наприклад, про свою героїню), кудись йде, минають роки, хтось у її житті помирає, знову минають роки, NN1 не сміється, нудно - і от - знову закриваються лапки, і виявляється, що все попередньо написане - це роман жінки NN2. Ця жінка йде пити каву, курить, щось думає, дзвінок в двері - і т.д. В кінці восьмої романної історії я чесно зізнаюся читачам, що автором цієї нісенітниці є я і ніхто інший. Я поставлю велику крапку, витру з чола піт, щось подумаю чи ні - не важливо, не важливо чи я кудись піду, чи хтось помре і чи мине трохи часу, - все це не важливо. Я боюсь іншого: а що, коли знову закриються лапки, і хтось зізнається, що насправді це все було написане не мною?

- Навіщо я тобі, Геро? З мене нічого не візьмеш, окрім сумнівів. Я це знаю, і тому дуже себе соромлюся, не витримую чужих поглядів, ніколи не заходжу перша в автобус і ліфт, не купую спідниці, яких в місті ніхто не ще не носить, а коли можна будо б помріяти, я примушую себе читати книжку. Твоя увага ж мене розгубила. Чому ти вибрала саме мою кімнату? На те, щоб після цього розшукати кожен орган і скласти себе докупи - мені знадобиться реабілітаційний курс. Фітотерапія і кілька століть самотності.

- Але є одна приємність: мені здається, що ти знаєш, навіщо я тобі здалась. Ти так поводишся, ніби знаєш все, навіть те, що і з якої причини не знаєш. І мені стає дуже затишно, я немовби передаю себе в твої надійні руки і тішуся думкою, що ти знаєш не тільки те, навіщо я тобі здалась, а й те, навіщо я кажу людям "добрий день" в запитальній формі, навіщо кожного дня згадую день попередній, чому зима, чому не можна зустрічатись кожен день, чому не можна вголос запитувати: як тобі так легко вдається без мене жити, Геро? - і ще багато дечого.

- Геро, всьому довкола і всьому, що я хочу тобі сказати не вистачає мого обличчя.

(ВІЙНА)

- Мені вперше приснився полковник Гульм, - каже Бальзак, прокинувшись. - І повірте, історія дуже інтриґуюча. Я мало не плакав, доки додивився до кінця.

Вихідні умови ті ж самі: Гера переслідує мене всюди, куди б я не пішов. Одного разу я навіть шарпнув її за руку і крикнув: не ходи за мною, дай мені спокій! Але де там! Очі заплакані, руки трясуться, як в лихоманці, волосся розкуйовджене, сама немовби навіжена, аж страшно.

А далі так: Гульм іде на війну. Каже, що не може так більше жити. Ми всі, звичайно плачемо, а найбільше Ліза - аж руки заломлює, так вмовляє. Мадам Воке радіє, що менше використовуватиметься цукру. Вже на порозі Гульм востаннє з надією дивиться на Геру, мовляв, Геро, тільки одне твоє слово... Але Гера невблаганна. Гульм іде на війну.

Минає кілька років - Гульм навчився користуватися зброєю, вбив дві сотні ворожих солдатів, зірвав два десятка ворожих танків і збив два ворожі літаки. Гульм сумує за нами всіма і за Герою, хлепче квасолеву зупу, грає на скрипці і запам'ятовує анекдоти. Війна продовжується. І от на кордоні з Чорногорією в окопі Гульм знайомиться з рядовим Християном Ожеховичем, високим щиросердним юнаком з відданими голубими очима. У Львові на Християна чекає молода дружина з двома дітьми. Війна продовжується.

Гульм і Християн товаришують, разом вбивають ворожих солдатів, разом хлепчуть квасолеву зупу, разом грають на скрипці і запам'ятовують анекдоти. Окопи стають для Гульма і Християна рідною домівкою. Світ поза окопами видається їм ворожим. Війна продовжується.

Гульм і Християн закохуються один в одного попри те, що Гульм кохав Геру, а Християн кохав свою дружину. Вони розуміють, що їхнє кохання буде тривати стільки, скільки триває війна. Після війни вони змушені будуть розлучитися. Гульм розповідав Християнові, як сильно і як безнадійно він кохає Геру, Християн розповідав Гульму, як неймовірно він скучив за дружиною, як вона тихо сопе вночі і якими словами будить його вранці, - а потім Гульм і Християн віддаються пестощам, як ніколи досі. Гомосексуальна війна продовжується.

Минає деякий час, і між солдатами починає ширитись чутка, що незабаром в світі запанує мир. Ніхто з солдатів по-справжньому не радіє. Кожному з них війна принесла кохання, за яке не треба боротись.

Коли Гульм довідується про небавне перемир'я, то страшенно починає тужити. Його гра на скрипці стає дедалі печальнішою, а анекдоти - чорнішими. Християн заспокоює Гульма, але йому самому теж не по собі. І ось тоді Гульм каже Богові те, що мене найбільше вразило:

- Боже, зроби так, щоб ця війна йшла вічно!

І так сталося.

Від Лізи нічого в пансіонаті не залежить. Як би вона не боролась за свої права і свободи. Гульм все одно вдарить Анабель по спині, Анабель все одно підведеться, щоб знову грати на фортепіано, Гарі все одно прив'яже Лізу до торшера, Григорій все одно не засне, а Бальзак все одно засне, мадам Воке все одно не дасть до чаю цукор, баба Оришка все одно не знайде нічого путнього в смітярці, Гульмові шотландські тер'єри все одно випорожняться на кольоровий Лізин хідничок під порогом, - і Ліза нічого не вдіє всупереч цьому. Вона безпомічна. Їй не допоможе ніхто.

- Що тебе сьогодні болить, люба іпохондричко? - питає Григорій задоволено.

- А як ви дізнались? Мене болить те, що від мене нічого не залежить.

Ліза автоматично підводить руку, ніби хоче торкнутись того, що її болить, і вона торкнулась би, якби знала, де в її тілі знаходиться те, що від неї не залежить.

- На це є добрий лік, - каже задоволено Григорій, - треба пити зелений чай.

- Дитино, мадам Воке знає краще, послухай мадам Воке: від тебе нічого не залежить тому, що тобі ще нічого не належить. Тобі треба народити дитину, і вона буде цілком від тебе залежати. Григорій тобі допоможе. Дозволь, щоб він тебе прочитав.

- Я не можу, - наївно занепокоєно відповідає Ліза мадам Воке, - бо я не знаю, чи там є що читати. А якщо є, то я сама ще цього не прочитала.

- Ви з Григорієм можете читати одночасно.

- Ні, я не можу читати під музику.

- Фрейд обов'язково дав би цьому якусь назву.

- Ви знаєте Фрейда?

- Так, він жив тут деякий час. Це він навчив Анабель грати на фортепіано.

- Лізо, - нарешті каже Гера, - ти можеш втішатися. Як би ти не ховалась - від тебе все одно залежить все. Гульм б'є Анабель по спині, бо ти цього хочеш; Анабель встає і грає, бо ти цього хочеш; Гарі прив'язує тебе до торшеру, бо ти цього хочеш; Григорій не спить, а Бальзак навпаки - бо так захотіла ти і т.д. Не ховайся від себе. Ти маєш те, що захотіла. І я тебе не кохаю рівно з тієї ж причини.

- О боже, - і Ліза закриває обличчя руками.

- Геро, якщо не хочеш мене любити як Лізу, то принаймні люби як каву. Мене можна пити дрібними ковтками і залпом, можна по кілька разів охолоджувати і по кілька разів кип'ятити, цукрувати, розливати на стіл і на підлогу, можна гріти мною змерзлі пальці на руках і ногах, на моїй гущі можна гадати, а потім - зливати в туалет, як непотріб, мене можна хвалити за міцність і ґанити за гіркоту - я тільки трохи смерджу сигаретним димом - от і всі незручності.

- Інакше я покінчу життя самогубством, чуєш, я цілком серйозно щось з собою зроблю, перетисну собі жилки на висках, - ти будеш думати, що в мене просто паморочиться в голові, а через мить я пляцком впаду тобі до ніг, - отак піду не попрощавшись, ніби в магазин, і ти хоч уявляєш, як це страшно більше ніколи мене не побачити?

- Сьогодні ми викладаємо карти на стіл, - виголошує за столом Бальзак. - Почнемо з того, що Гарі приховує від світу своє справжнє ім'я, що він ніякий не Гарі, а Герасим.

- А Бальзак, - кричить з протилежного краю Гарі, - завжди симулює свій вранішній сон. Жулік він і дурить нас як циганів. Свої сни він вигадує під час симуляції або у шинку за чаркою горілки.

- А Григорій, якщо вже на те пішло, все-таки спить, і спить так само нормально, як всі люди.

- Хто спить? Я сплю? Я не сплю! Від народження жодного разу не заснув! Мене залишіть в спокою - я не втручаюсь у ваші брудні ігри! Он мадам Воке ночами відшуровує кров Анабель з килимів і скатертин, а те, що відшурувати вже не можна, викидає на смітник для баби Оришки.

Мадам Воке аж спаленіла:

- Нема такого, що я не можу відшурувати від крові Анабель! Але її кров всюди! Я ненавиджу її кров, бо вона не з рота і не з носа.

- І ще мадам Воке приховує від нас тих, хто живе разом з нами в наших кімнатах.

- Та не приховую я нічого! Ви ж і живете разом з собою! Хто ще крім вас самих може з вами вжитися? Просто різні ваші гримаси, настрої, маски, або навіть різні справжні обличчя, в яких ви деколи не можете впізнати самих себе. Але то все ви! От з Гульмом у каное зараз живе Християн Ожехович.

Християн мало не підскочив на стільці:

- Та ви що, мадам Воке! Я не живу з Гульмом, в мене у Львові жінка і діти!

- Анабель, признайся, звідки в тебе тече кров, коли Гульм б'є тебе по спині?

- Я не б'ю її, - запевняє Гульм, - вона просто ревнує мене до Християна.

- То ти, Гульме, признаєш, що з тобою зараз живе Християн Ожехович?

- Ні, зараз він живе у кімнаті Гарі і Григорія.

- А ти з ким живеш?

- З Оришкою.

Карт роздано більше, ніж є гравців.

- Лізо, - питає Лізу той, хто роздає карти, - що ти можеш сказати у своє виправдання?

- Ще трохи, - виправдовується Ліза, - і я перестану виправдовуватись.

(КОЛЯДА)

Говорити що-небудь - означає виправдовуватись. Ще трохи - і Ліза примусить себе більше ніколи не говорити.

Вона буде тільки наївно кліпати очима, мовляв, подивіться на мене - хіба я можу когось вбити? хіба по мені не видно, що я задовільняюсь тільки тим, що бачу схід сонця? хіба ви не розумієте, що я просто не хочу нікому нічого наказувати?

- Лізо, - виправдовується Ліза, - принаймні ти сама належиш собі, отже, ти сама і залежиш від себе. Ще трохи - і ти примусиш себе надовго замовкнути. Адже подумай, слова завжди виставляють тебе ідіоткою, бо вимагають, щоб ти їх дотримувала. І тримати їх треба до самої смерті і до смерті відчувати на плечах їхній незміренний тягар. Слова - це зайві свідки твоєї немічності і безпомічності, Лізо. Словами ти навіть не можеш по-людськи висловити те, що мала на увазі, бо вони такі обмежені в своєму значенні, ніби хтось їх зумисне пообрізав з усіх боків. Подумай, адже коли хтось каже "Ліза", то вийде так, що він мав на увазі тільки тебе, але ж він мав на увазі ще й все довкола! Годі терпіти таке, Лізо! Адже той, хто каже "Ліза" - впевнений, що мав на увазі тільки тебе!

Але є одна небезпека, Лізо. Коли ти станеш німою, ти ризикуєш ще й своїм слухом. Німота і глухота дуже часто любуються в парі. Це, може, і правильно, бо якщо ти не хочеш вимовляти слова, то, отже, не хочеш їх чути. Навіщо це тобі, Лізо? Позбувшись слів, ти, не глуха, ходитимеш світом, як живий докір іншим людям, які ще залишились рабами їхньої обмеженості. А глуха, ти будеш думати, що від слів звільнилась не тільки ти, а й все людство.

Є ще одна можливість втечі, Лізо. Ти можеш продовжувати говорити, як всі в цьому пансіоаті, або навіть ще більше, так, ніби тобі ніколи не закривається рот, і говорити повну нісенітницю, ніби рот тобі не закривається, бо ти дуже дурна, - але при цьому комунікативному борделі бути абсолютно глухою. Ти не чутимеш себе, Лізо, і, отже, не здогадуватимешся, що ти тільки глуха, але не німа. А якщо ти не знаєш про свій недолік, то ти залишаєшся ідеальною.

Гера спить в коридорі, обпершись на велику дерев'яну скриню з картоплею.

- Чому ти мене не впустила в кімнату, Лізо, я гримала в двері майже півгодини?

- Я думала, що то колядники.

Гера зручно вмостилась у фотелі і чекає, щоб Ліза дорозказала їй вчорашній сон Бальзака про полковника Гульма.

- О боже, Лізо, невже справді я так принижувалась перед Бальзаком і була такою жорстокою з полковником?

- Так, Геро, але якщо це тобі дуже неприємно, то я можу дещо змінити.

- Зміни, Лізо, хоча б те, що в мене тряслися руки. Я ненавиджу, коли в мене трясуться руки... Ну розказуй, що було далі з Гульмом і Християном?

- Власне, це вже був майже кінець. Між окопами все більше ширилась чутка, що скоро настане Великий Мир. Але, як і більшість солдатів, Гульм з Християном раділи новині мало. Вони воліли, щоб війна тривала вічно. Кожного ранку вони з острахом прокидались і з острахом визирали з наметів, щоб переконатись, чи ніхто не підкидає в повітря капелюхи, квіти, різнокольорові кульки і прапорці. Кожного вечора вони лягали з острахом, що вранці прокинуться, визирнуть з намету - а всьому вже кінець. Чекання миру принесло в їхнє спокійне і щасливе життя тривогу.

І от одного разу всіма радіо по одну і другу лінію фронту оголосили, що війні, яка принесла так багато жертв, нарешті прийшов кінець. Вояки по одну і другу лінію фронту до дванадцятої години повинні були скласти зброю і потиснути одні одним руки. Але хлопці, яким війна стала насолодою, відмовились коритись радіо і начальству. Вони заявили, що будуть продовжувати вбивати один одного, доки їм схочеться. Вони заявили, що війна повинна закінчуватись не тоді, коли про це домовляться правителі, які жодного дня не провели в окопах, а тоді, коли про це домовляться вони, солдати, і що їм, солдатам, краще знати, скільки часу ще повинна проливатись їхня кров. Правителі по радіо оголосили всіх солдат-бунтарів поза законом, і відтепер кожен з мирного населення, не несучи жодної відповідальності, міг їх застрелити чи проколоти вилами. Гульм і Християн ще з кількома товаришами збудували посеред поля барикаду, рішивши оборонятись до смерті. Так вони перебули до весни. Аж поки в травні в те поле не вийшли селяни сіяти кукурудзу. Між колишніми героями і селянами почалась сутичка: не за жінку, як в античності, не за Христа, як в середньовіччі, не за гроші та ідеологію, як завжди, а за кукурудзу і Християна. Гульм шаленів. Він не міг зрозуміти, чому людям не дозволяють вести війну стільки часу, на стільки вистачає у них любові. Він благав селян дати їм спокій, навіть пробував від них відкупитися, але кукурудза селянам коштувала рівно так само, скільки коштував Гульмові Християн. Так багато Гульм заплатити не міг. Облога барикади тривала кілька тижнів. Нарешті товариші Гульма і Християна не витримала морального тиску і повернулись до своїх родин. Селянам неможливо пояснити, що в світі існує щось вагоміше, ніж родина. Гульм і Християн залишились вдвох. Їхня облога тривала ще кілька тижнів. Нарешті під стіни барикади приїхала зі Львова Ожеховичева дружина і його двійко малих дітей. Жінка заливалась гіркими сльозами і просила Християна отямитись. Християнові мало не розірвалося серце. Бачачи страждання коханого, Гульм вирішив пожертвувати собою і другого дня зник з барикади у невідомому напрямку. Дехто з селян висловлював думку, що напрямок, у якому зник полковник Гульм, настільки невідомий, що його іноді інакше називають смертю. Після цієї сумної події Християн з дружиною повернулись до Львова, де прожили у мирі і злагоді ще сорок років і вмерли одного дня в ніч з Різдва на Великдень.

- То я вже піду, Лізо?

- Зачекай, до світанку ще є час. Я розповім тобі завтрашній сон Бальзака, якщо пообіцяєш нікому з пансіонатерів, особливо Гарі і Григорію, раніше його не розказувати.

- Я обіцяю.

- Вихідні умови: Гера доводится мені хресною мамою і безтямно кохає Бальзака. А далі так: Бальзак зовсім не звертає на Геру уваги, а іноді навіть шарпає її за рукав, щоб його не переслідували. Він поводиться дуже нахабно - це бачать всі. Але Гера мовчки терпить наругу над собою, і лиш іноді помічає, як несамовито трясуться у неї руки.

Кожної неділі Бальзак ходить на церковний хор. Партія тенора. Керує хором сестра Алефтина, для якої поза цим світу не існує. Хор готується до виступу перед папським послом, який має справи у Львові і дав слово навідатись у наше містечко. Алефтина хоче виступити якнайкраще, але є одна проблема: Бальзаків голос дуже гучний і його чути найбільше. Алефтина вже просила Бальзака стримуватись, але той сприйняв зауваження як особисту образу, більше того - почав співати навіть гучніше. Він вирішив, що Алефтина розуміє силу його співочого дару і боїться, що папський посол помітить тільки його, а не її, Алефтину. Всі бачили, як нахабно поводиться Бальзак і як гірко страждає Алефтина.

Тими ж днями стається ще одна неприємна подія: раптово стало відомо, що саме Бальзак вночі включає дрельку і просверлює стіни на різних поверхах пансіонату. Однієї ночі його за руку зловив Григорій, якому давно докучило читати книги під пронизливе сверління. Між ними відбулась неприємна розмова, після якої Бальзак два дні не сходив до сніданку. Коли Бальзака спитали, чого він просверлює вночі стіни, відповіді ніхто не почув, але сверління вночі не припинилось. Тепер всім стало зрозуміло, як Бальзак може засинати зранку, випивши два літра міцної кави. Вночі він не спить. Страшенно розлютився Гарі, який справедливо почував себе обдуреним.

Побачивши, що Бальзакові вже нічого не допоможе і серйозніше не зашкодить, мадам Воке заявила, що саме Бальзак систематично протягом року крав з комірчини цукор. Коли вона це заявляла, її очі горіли лютим вогнем.

До справи також долучився Християн Ожехович, який звинуватив Бальзака у тому, що той кинув на нього підозру гомосексуалізму, а одного разу навіть привселюдно заявив, що Християн живе не у Львові з жінкою і дітьми, а у пансіонаті з полковником Гульмом. Розмова між Християном і Бальзаком закінчилась великою сваркою. Це все пізніше буде ретельно занотоване до протоколу у справі вбивства Бальзака. Ось як воно сталось: одного ранку, як завжди, Бальзак спустився до сніданку; за столом його вже чекали пансіонаери; я сказала, що Бальзак сьогодні гарно виглядає і шальок йому дуже до лиця; Гарі потакнув, але очі його були спущені додолу; мадам Воке на хвилинку вийшла, щоб принести графин з гарячою водою Бальзакові на каву; Григорій спитав Бальзака, чи той має нині настрій побачити гарний сон; потім Григорій додав, що Ліза просила у сьогоднішньому сні не називатись Лізою і щоб Гера доводилась їй хресною мамою; Бальзак сів на канапу і став чекати на каву; хтось також почув, як Гарі пропонував Григорію дати Бальзакові на півлітра кави більше, і може тоді дідько не засне; нарешті мадам Воке зробила каву і подала її майбутній жертві отруєння; Бальзак випив, ліг на канапу і в моменті заснув; Гарі крикнув, щоб хтось вщипнув жуліка, бо той симулює, щоб ви Гарі не казали; минуло дві години - Бальзак не прокидався; мене прив'язали до торшеру, щоб якось убити час, але в мене почали трястись руки; цього, слава богу, ніхто не помітив; минуло ще дві години - Бальзак, як правило, так довго не спав ніколи; дехто почав виявляти занепокоєння; ще через дві години мадам Воке торкнулась Бальзакової руки і заявила, що вона холодна, як лід; незабаром прибув доктор і зафіксував Бальзакову смерть; приблизна причина смерті - передозування кавою; ніхто не мав нічого проти...

Світає, Геро, тобі пора йти геть.

- Але хто вбив Бальзака?

- Прийдеш завтра, я дорозкажу.

- Ти хитруєш, Лізо!

- Вибач, але інакше ти ж не прийдеш?

(СМЕРТЬ БАЛЬЗАКА)

Вранці, як завжди, Бальзак спустився до сніданку. За столом його вже чекали пансіонатери. Ліза сказала:

- Гарно виглядаєте, Бальзаче, і шальок Вам дуже до лиця.

Гарі потакнув, але його очі були спущені додолу. Мадам Воке на хвилинку вийшла, щоб принести графин з гарячою водою Бальзакові на каву.

Григорій спитав:

- Бальзаче, Ви сьогодні маєте настрій бачити гарний сон?

- А, і от ще що, Ліза просила Вам передати, щоб у сьогоднішньому Вашому сні вона не називалась Лізою і щоб Гера в ньому їй доводилась хресною мамою.

Бальзак сів на канапу і став чекати на каву. Ліза почула, як Гарі запропонував Григорію дати Бальзакові на півлітра кави більше, і може тоді дідько не засне. Ліза усміхнулась, мовляв, Бальзак засне, аби не знати що.

Нарешті мадам Воке зробила каву і подала її майбутній жертві отруєння. Бальзак випив, ліг на канапу і в момент заснув. Гарі крикнув:

- Вщипніть хтось клятого жуліка, бо він симулює, щоб ви мені не казали!!!!

Минуло дві години. Лізу прив'язали до торшера, щоб убити час, але в неї дуже тряслись руки. Слава богу, цього ніхто не помітив. Минуло ще дві години.

Нарешті Бальзак прокинувся і почав розповідати всім свій сон:

- Вихідні умови: Гера доводиться Лізі хресною мамо і безтямно в мене закохана. А далі так: я зовсім не звертаю на Геру уваги, а іноді навіть шарпаю її за рукав, щоб вона не переслідувала мене. Я поводжусь дуже нахабно - це бачать всі. Але Гера мовчки терпить наругу над собою, і лиш деколи помічає, як несамовито трясуться в неї руки.

Кожної неділі я ходжу на церковний хор. Партія тенора. Керує хором сестра Алефтина, для якої поза цековним хором світу не існує. Ми готуємся до виступу перед папським послом, який має справи у Львові і дав слово навідатись у наше містечко. Алефтина хоче виступити якнайкраще, але є одна пробема: мій голос дуже гучний і його чути найбільше. Алефтина вже просила мене стримуватись, але я сприйняв зауваження як особисту образу, більше того - почав співати навіть гучніше. Я вирішив, що Алефтина розуміє силу мого співочого дару і боїться, що папський посол, помітить тільки мене, а не її, Алефтину. Всі бачили, як нахабно я поводжуся, і як гірко страждає Алефтина.

Тими ж днями стається ще одна неприємна подія: раптово стало відомо, що саме я вночі включаю дрельку і просверлюю стіни на різних поверхах пансіонату. Однієї ночі мене зловив за рукав Григорій, якому давно надокучило читати книги під пронизливе сверління. Між нами відбулась неприємна розмова, після якої я два дні не сходив до сніданку. Коли мене спитали, чого я просверлюю стіни, відповіді ніхто не почув, але сверління вночі не припинилось. Тепер всім стало зрозуміло, як я можу засинати зранку, випивши два літра міцної кави. Я не сплю вночі. Страшенно розлютився Гарі, який справедливо чув себе обдуреним.

Побачивши, що мені вже нічого не допоможе і серйозніше не зашкодить, мадам Воке заявила, що саме я систематично протягом року крав з комірчини цукор. Коли вона це заявляла, її очі горіли лютим вогнем.

До справи також долучився Християн Ожехович, який звинуватив мене в тому, що я кинув на нього підозру гомосексуалізму, а одного разу навіть привселюдно сказав, що Християн живе не у Львові з жінкою і дітьми, а у пансіонаті з полковником Гульмом. Розмова між мною і Християном закінчилась великою сваркою.

Це все пізніше буде ретельно занотоване до протоколу у справі мого вбивства.

- Ну і хто тебе вбив, Бальзаче? - всім за столом було дуже цікаво, але Бальзак не встигає відповісти, бо обличчя його раптом стає багряне, а шия неймовірно роздувається; Бальзак хапається за неї, з його горла чуються невиразні хрипи і уривки звинувачення, аж поки все не стихає і Бальзак не падає на підлогу мертвий.

Ніхто нічого не мав проти...

(ЛЕҐЕНДА ПРО СМЕРТЬ БАЛЬЗАКА)

Бальзак жив в пансіонаті мадам Воке над річкою Бистрицею. Дехто казав, що мадам Воке хотіла одружитись з Бальзаком, але сумнівно, щоб то була правда, бо і Бальзак, і мадам Воке все життя кохали Геру.

Був такий час, коли Бальзак мав багато грошей, але на старість він залишився без нічого, і тому часто заробляв на прожиття найганебнішими способами.

Останнє, що він робив - це розважав мешканців пансіонату, а особливо - Гарі і Григорія, тим, що вранці випивав два літра міцної кави, відразу після цього засинав, а після пробудження розповідав всім присутнім побачений уві сні сон. За це Бальзак отримував від Гарі і Григорія десять гривень і йшов у шинок пити горілку.

Мало хто розумів, навіщо Гарі і Григорію платити Бальзакові гроші за таку дрібницю. Але виникала підозра, що Гарі і Григорій також цього не розуміли.

Багато років опісля пансіонатом і містечком ходили різні теорії, якими наступна ґенерація намагалась пояснити цей парадокс, але дуже часто теорії заперечували одна одну, а їхні власники часто переконували тих, хто їм не йняв віри, брутальною лайкою і рукоприкладством.

Наприклад, дехто казав, що Григорій ненавидів Бальзака і робив все для того, щоб той йому надокучав якомога менше, тим більше - сонного, Григорій міг Бальзака навіть вдарити, підстригти налисо, корчити йому гримаси, глузувати з нього тощо; а Гарі ненавидів Григорія, тому завжди шкуляв йому тим, що, мовляв, дивись, ти не можеш заснути, а Бальзаку тільки кивни - і він вже хропе.

Інші казали, що навпаки - Григорій любив Бальзака, і тільки сонним Бальзаком він міг намилуватись і дозволити собі щось більше, ніж спілкування; кохання до Гери ця теорія трактувала як маску.

Ще інші казали, що Гарі любив Григорія і намагався йому довести, що не тільки він не може заснути, а всі інші люди, тому весь його експеримент зводився до того, щоб одного разу Бальзакові, який випив два літра кави, заснути не вдалось.

Пізніше всі ці теорії були спростовані, оскільки стало відомо, що насправді Григорій спокійнісінько спав вночі, а Бальзак навпаки не спав. Почали з'являтись поглиблені теорії, які стверджували існування таємної внутріпансіонатної змови, жервою якої, в одних випадках, був Бальзак, в інших - Гарі, Григорій, мадам Воке, баба Оришка, полковник Гульм і Християн Ожехович, навіть Анабель і шотландські тер'єри. Дехто висловлював думку, що змовниками були тільки Бальзак і Григорій, які прикривали брехню один одного: Григорій вдавав, що йому нестерпно бачити, як легко засинає Бальзак, бо він, Григорій, не засинає ніколи, хоча насправді - засинає; Бальзак вдавав, що він спить і вночі, і вранці після пиття кави, хоча насправді - спав тільки ввечері, коли повертався п'яний із шинка - вночі ж не спав, бо сверлив стіни, а вранці симулював, бо після того, як вип'єш два літра кави, заснути неможливо.

Ця теорія довгий час залишалась найпривабливішою, але ніхто не міг її пояснити, тобто дати відповідь на запитання - навіщо була вся ця брехня? Агностики втішали себе, що людськи вчинки неможливо пояснити і що Бальзак і Григорій брехали пансіонатерів заради самої брехні. Але з часом з'явились нові дані про те, що Бальзакове сверління стін вночі дуже надокучало не тільки Лізі, а й Григорію (з'явились свідки того, що Григорій навіть бив Бальзака), бо він в той час якраз читав книги, а не спав.

Прихильники давніх теорій заверещали, що - а-а-ааа, ми ж казали, що Григорій все-таки не міг заснути! від народження жодного разу не спав! такий дивний чоловік! серед нас другого такого не буде! він був людиною п'ятої ґенерації, а ми не впізнали його через власну пиху і заздрість!

Згадка про п'яту ґенерацію Григорієвих недругів наштовхнула на думку, що Григорій мав чого брехати пансіонатерам, що він ніколи не спав: таким дешевим способом він хотів всіх переконати, що він - людина п'ятої ґенерації!!!!!

Відразу з'явились противники. Постало запитання: якою метою керувався Григорій, тобто навіщо йому треба було переконати всіх в цій брехні, яка йому з того користь?

Недруги: щоб стати мером містечка!

Навіщо?

Щоб мати владу над його жителями!

Навіщо?

Щоб силоміць примусити Геру жити з ним!/ Щоб мати багато грошей! (так твердили люди, переконані, що найпершою причиною всіх людських дій є бажання бути багатим, а не бажання займатись сексом)

Питати, навіщо Григорію хотілося бути багатим чи примусити Геру жити з ним, ніхто не став, бо відповісти на це питання однаково неможливо.

Протягом тривалого дослідження справи, маючи свідчення очевидців, відпечатки пальців, рентґенівські знимки, описи інтер'єрів і ландшафтів, прихильники неоруссоїзму і концепції "сучасної людини природньої" висловили здогад, що відгадку інтриґи навколо Бальзака треба шукати не у брехні, каві і засинанні, а у звичайній людській цікавості. Бальзаку платили гроші не за те, щоб він заснув чи не заснув, чи вдав, що заснув чи не заснув, а за те, щоб потім він розказував мешканцям пансіонату свій дуже цікавий сон. Ця теорія виглядала настільки природньою і нормальною, була такою життєствердною і гуманістичною, що спочатку ніхто не смів підривати її основи. Але згодом якась зла душа кинула в натовп:

- Якщо все так просто, то чому тоді Бальзакові платили гроші тільки Гарі і Григорій, а не всі мешканці пансіонату, які також слухали сон?..

Таємниця Бальзака і досі залишається нерозплутаною. Таке різноманіття пліток і чуток навколо цієї загадкової людини можна пояснити тим, що Бальзака обожнювали одні і ненавиділи другі; одні називали його провидцем і професором, інші - харпаком, жуліком, симулянтом, пияком, старим сифілітиком і ще багато як.

Бальзакові сни ходили містечком як все далі і далі реальніші події. Одні переповідали їх як сни Бальзака, інші - як історію, яка трапилась з рідним дядьком того року, коли він їздив до Львова на виступ папського посла. В жодній історії, яка коли-небудь кому-небудь розповідалась, не можна було бути певним, бо а раптом - це сон Бальзака. Жителі містечка, сумніваючись у ориґінальності кожної своєї історії, почали сумніватись у інших людях, у правдивості реліґії, у збереженні традицій, у прогресі цивілізації, у завтрашньому дні, у собі, у всьому і навіть у тому, що Бальзак взагалі колись існував. Вони ставали все сумнішими і сумнішими, як то є з метеликом-одноденкою, який раптом засумнівався в тому, що він завтра прокинеться.

До сьогодні залишилась невідомою роль, яку відігравала у цій темній і заплутаній справі Ліза. Можливо, вона зовсім не була знайомою з Бальзаком, бо вони жили на різних поверхах пансіонату, а таке буває, що люди живуть на різних поверхах одного будинку і ніколи не зустрічаються. Але в це мало хто вірив. Знайшлися свідки, які запевняли, що бачили, як вечорами Бальзак заходив у Лізину кімнату, хоча мадам Воке це заперечувала, і казала, що Ліза кожного дня змінювала кімнату, залишаючи в попередній все, крім барвистого килима біля порогу. Бальзак не міг знати, в якій кімнаті сьогодні ночує Ліза. Дехто кричав:

- А-а-ааа, не прикидайтесь простачками, хіба ви не розумієте, що вони були коханцями! Ліза так чи інакше причинилась до Бальзакової смерті!

Найбільшою інтриґою навколо Бальзака була все-таки його смерть. Бо день, коли він впав на підлогу, тримаючись за горло, не виглядав на день, який чимсь відрізняється від решти Бальзаком прожитих. Винними у Бальзаковій смерті могли бути всі мешканці пансіонату плюс сестра Алефтина. Кожен окремо або всі разом.

Бальзакова смерть підтвердила ідею тотальної людської самотності, бо чи існувала якась змова, чи ні, чи кохав він Геру, чи вона його не кохала - але вмирати все одно доведеться на одинці з собою. І що б людина не казала за життя, які б не розказувала сни, все одно доведеться вмерти мовчки і безпафосно, і зовсім не так, як міг би.

Бальзак завжди казав, що свій останній день найкраще прокурити.

Казав, що за хвилину до смерті він хотів би випростатись, високо задерти голову і продекламувати: "Кохання - це я. І я йду."

Останню леґенду про Бальзака, - а можливо, це один зі снів, який Бальзакові не встиг приснитися, - ще й досі можна де-не-де почути по закутках пансіонату і містечка. Вона така.

Насправді Бальзака не вбито. Кілька місяців перед смертю його тілом заволодів рак горла. Бальзак нікому нічого не казав, мучився мовчки і покірно, тому часто дорога його заводила у шинок за чарку горілки. Ночами хвороба дошкуляла йому настільки, що, щоб хоч якось її потамувати, приглушити, забути про неї, він просверлював у пансіонаті стіни, і тому неодноразово був битий Григорієм. І от настав день, коли Бальзак мав вмерти. Свій останній день найкраще прокурити. Бальзак так і зробив. Під вечір він зійшов у вітальню, де мовчки сиділи всі пансіонатери (Гери не було), виліз на стілець (Гери не було), випростався, ніби на барикаді (де Гера?), високо задер голову (Геро, я кохаю тебе!) і продекламував: "Кохання - це я. І я йду".

Впав на підлогу. І вмер. Багато хто заплакав. Інші відвернулись, відвернулись навіть переконані, що рушієш всього на світі є не секс, а гроші.

З Бальзакового горла на килим потекла прозора рідина, потім рот покійника трохи привідкрився, і з нього виповз невеликий чорний звір з клешнями. Звичайно, то був рак.

(ЗОЛОТА СКРИНЬКА ЛИСТІВ, ЯКІ ПРИНЕСЛА ГЕРА)

Час від часу всі пансіонатери відчувають муки творчості. Коли приходить їхня черга писати фіктивний лист. До того вони живуть щасливо і радісно.

Всі знають, що Гера - нечесний листоноша, і що перед тим, як принести листа адресатові, вона обов'язково читає його. Тому фіктивний лист має бути вишуканий настільки, щоб бути максимально наближеним до правди, або навіть привабливішим за правду. Щоб Гера його прочитала з приємним захопленням, сказала про себе: "О боже, яка правда коїться на світі!", дещо навіть занотувала в свій записник, пречудово провела решту дня, і щоб за це все треба було дякувати авторові фіктивного листа.

З часом для кожного пансіонатера найбільшим здобутком фіктивного листування, його найвищою метою стало те, що Ліза називає "інтересом Гери". Справа в тому, що Гера не всі листи дочитує до кінця. Деякі вона читає лише наполовину, в деяких - читає лише P.S., в деяких - іменники та дієслова. Невдаху, лист якого Гера не прочитує, пансіонатери обкидують гнилими овочами, а в рідких випадках навіть нацьковують шотландськими тер'єрами полковника Гульма. Але проводиться ця процедура якось мляво, бо ніхто не може бути певний, що завтра він не опиниться на місці сьогоднішнього нещасника.

З огляду на все, процес написання фіктивного листа супроводжується у пансіонатерів виснажливими творчими муками. Вони бояться.

Якось Ліза висловила думку, що успіх листа залежить від методу написання і довжини.

Жителі пансіонату спочатку пробували вигадувати листи з голови, потім писали щиру правду, замінюючи справжні імена фіктивними, потім почали перевершувати правду своєю правдивістю - писали такі листи, що ніхто ніколи не повірив би, що такого на світі не було. Щодо довжини, то пансіонатери найчастіше не писали довгих листів, бо боялися цим налякати Геру, але одного разу стало відомо, що лист Анабель на шістдесят дві сторінки був прочитаний Герою до кінця, а лист Гарі на три рядки друкованого тексту навіть не був відкритий.

Тоді Ліза висловила думку, що довжина і метод написання листа повинні тісно взаємозалежати, тобто нудний лист не повинен бути довший за думку про те, що він нудний, і навпаки - цікавий лист не повинен бути коротшим за думку про те, що він цікавий.

Але протягом деякого експериментального терміну всім стало зрозуміло, що суттєво ніхто не може передбачити ступінь Гериної цікавості. Іноді чийсь дуже цікавий лист може пройти повз Герину увагу непоміченим, і навпаки.

Тоді Ліза висловила думку, що ніхто і ніщо не може вплинути на Герину цікавість, бо їй цікаве щось тоді, коли вона цього хоче. А її хотіння залежить від її настрою, від кількості і якості з'їденої їжі, від задоволеності собою, від переліку згаданих за день книжок і фільмів, і ще від стількох дрібніших речей, що передбачити їх простому смертному майже неможливо. Пансіонатери можуть хіба покладатись на ласку Божу.

Ласка ж Божа рідко коли приходить тоді, коли її найбільше потребуєш, тому пансіонатери вирішили краще покладатись на Лізину сумлінність. Кожен з них таємно просив Лізу написати листа замість нього, деколи задаючи його тон, вигадуючи імена чи якусь подію, але найчастіше Ліза мала повну свободу творення.

Такий лист ставав подвійно фіктивним. Нашарування фіктивності і брехні дуже пригнічувало Лізу, але всі її намагання покінчити з цим додавали брехні ще більше.

Як правило, тоді приходив покійний Бальзак і казав:

- Лізо, якщо це тобі не подобається, то ти будь-коли можеш нас покинути. Але Геру ти з собою не візьмеш, бо вона, не належачи тобі, не залежить від тебе. Вона навіть не помітить твого зникнення. Тому або бреши, або не люби її.

Вже біля дверей Бальзак додавав приниженій і розбитій Лізі:

- Ага, і не забудь, що ти ще не вигадала мій завтрашній сон. Час підпирає. Ти маєш на це дві години.

Листи і сни нічим не відрізняються, бо і те, і друге вигадує Ліза.

Сьогодні Гера принесла листа Григорію, але той сидів принишклий, як заєць під кущем. Гера вручила йому листа (всі помітили, що Герині руки вже не трясуться), назвала його брехуном і вийшла, гримнувши дверима. Григорій мало не заплакав. Хтось хотів кинути в нього гнилою капустою, але Григорій крикнув, що Гера прочитала його лист до кінця, якщо назвала брехуном.

- Чого тільки не зробиш, в якій підлості не признаєшся, і все заради того, щоб Гері було цікаво прочитати мій лист до кінця.

Зараз людей не цікавить, що ти зробив доброго, скількох врятував від наглої смерті, скільком дітям дав життя, скільком ідеям дав притулок у власному серці, люди зараз люблять чужу ницість, чужі гріхи і злочини, і ще більше люблять, коли винуватці самі ж і признаються в них. Який огидний час людської відвертості! А все - з підсвідомого бажання бути враженим. Власна підлість нікого не вражає.

Листи, що їх приносить Гера, завжди читає мадам Воке, а Анабель в той час акомпонує їй на фортепіано.

"І ти, Григорію, виявився брехуном, - почала мадам. - Я не розумію, звідки в людини виникає потяг до брехні, навіщо вона намагається обдурити себе, людей і Бога? Адже казати чи робити неправду - це означає воювати з таким правдивим світом, який навколо нас. Я можу вибачити людям, які обманюють себе, кажучи, що в них все гаразд, хоча насправді - не все, людям, які обманюють інших людей, кажучи, що в них все гаразд, хоча насправді - не все, людям, які обманюють Бога, в молитві не згадуючи, що в них - не все гаразд, - такій брехні я можу знайти виправдання, бо ця брехня по суті не є нею, адже в людей, хочуть вони цього чи ні, завжди все гаразд. А твоєї брехні я не розумію, Григорію. Брехні заради брехні. Ти мені нагадуєш зайця, який дурить лисицю, що він не заєць, і лисицю, яка дурить зайця, що вона не лисиця, але заєць принаймні сподівається, що, може, лисиця його не з'їсть, а лисиця сподівається, що, може, з'їсть, а ти, Григорію, ти ж - людина! Навіщо ти брешиш, що вмієш і любиш читати книжки??

До того, як в пансіонат на прохання мадам Воке приїхала бібліотека, твоя брехня вдавалась тобі чудово. Ти ніколи не читав вдень - щоб ніхто не помітив, як швидко ти гортаєш сторінки, ти вигадав, що читаєш книги вночі, бо вночі дуже нудьгуєш, оскільки від народження не здатен до спання. Як ницо! З усього містечка люди приносили тобі книги, адже вони співчутливі до тих, хто не має що читати, не один, може, навіть плакав над твоєю гіркою долею марнуватись тут, в цьому великому провінціальному селищі, і ніколи не бути в Києві, де тебе, можливо, чекав успіх і визнання. Люди приносили тобі різні книги, іноді недоречні, майже дитячі або соціалістичного змісту, але зараз, усвідомлюючи, як тяжко ти їх дурив, я плачу над їхньою щирою недоладністю. Пригадую, в одного старого дідуся була всього-на-всього одна книга - посібник для гри в шахи - але, коли в місті вивісили оголошення про те, що один мудрий чоловік вмирає від нудьги і німоти (так-так, не дивуйся і не здвигуй плечима - оголошення звучало саме так, цікаво, хто складав його текст, бо, підозрюю, що ти і писати не вмієш!), то, прочитавши оголошення, той старенький дідусь, який вже і ходити гаразд не міг, приніс тобі шаховий посібник з таким трепетом, ніби він от-от врятував людину. Я ніколи тобі не пробачу поглумлення над цим дідусем!

А поглумлення над Бальзаком! Як підло ти грав перед ним свою трагедію невміння спати! Бальзак не раз у шинку розповідав, як йому тебе шкода і, що, якби в тебе більше не стачило грошей платити йому за вранішній сон, - він однаково робив би це для тебе задурно: таким великим було його співчуття. А все для того, щоб приховати від людей своє невміння читати.

Нині я думаю, що поруч нас є немало людей, які не вміють читати і про це ніхто не здогадується. Якби ти собі просто жив і не викручувався, то, сумніваюсь, що хтось колись викрив би твою таємницю. Тим більше - це не так вже й ганебно, як ти собі думаєш, повір, що краще не вміти читати, ніж хворіти на енурез. Але ні, Григорію, ти мало, що приховував від всіх правду, так ти ще й вигадав навколо неї цілу епатацію брехні, яка текла твоїми жилами так само природно, як кров.

Тільки коли приїхала бібліотека - ти запанікував. Бібліотека була така велика, що не помістилась на першому поверсі, і мадам Воке довелось підвал переобладнати під книгосховище, а комірчину з цукром - під відділ періодики. Тепер я задумуюсь, чому мадам Воке так потурала і так опікувалась тобою. Дуже можливо, що ти чимось привабив її як мужчина, і якщо це правда, то тебе варто назвати навіть аморальним суб'єктом - бо від твоєї, здавалось би, невинної брехні реально постраждало стільки осіб!

У місті і в пансіонаті всі надзвичайно зраділи, що, мовляв, нарешті скінчаться Григорієві поневіряння, нарешті мудра людина зможе стати мудрою настільки, наскільки вона про це мріяла. Книжок у бібліотеці було щось із десять тисяч. Це більше, ніж ти коли-небудь бачив птахів. І все тобі одному. Звичайно, інколи Анабель могла брати читати Фрейда, Бальзак - Бальзака, полковник Гульм - "Пригоди бравого вояка Швейка" і щось з гомосексуалізмом, мадам Воке - щось для прання і нові найпростіші технології виготовлення цукру, Ліза - "Мадам Боварі", бо вона завжди читає тільки цю книжку, - але це все - незначні втрати для бібліотеки, вона майже повністю віддавалась у твоє користування.

Разом з бібліотекою приїхало три бібліотекарки, високі стрункі жінки середньої повноти, з довгими розпущеними косами, в черевичках на низьких підборах, з тонкими зціпленими губами інтелектуалок і в окулярах. Дві блондинки - Гризетта і Катерина - і одна брюнетка - Боболіна.

По них відразу було видно, що брехню так легко не проковтнуть. Ніхто не сумнівався, що бібліотекарки прочитали або знали приблизний зміст всіх своїх книжок, і тепер читали лише періодичні видання зі свіжими текстами і перекладами.

Перше, про що вони тебе запитали - це відносну швидкість читання за годину і кількість мов, на яких ти хотів би читати книги. Ти швиденько попередив панянок, що читаєш тільки вночі, аби вбити нудьгу від природного неспання. Бібліотекарки тебе заспокоїли, сказавши, що ті книги, які видаються на абонемент, ти зможеш читати тоді, коли матимеш до них охоту, а рідкісні видання, ті видання, які містяться лише в одному примірнику і періодику читатимеш в читальному залі бодай вночі - це для них не проблема, треба тільки змінити графік роботи.

Я уявляю, яку кількість холодного поту ти витиснув зі свого тіла. Бо тепер було навіть пізно зізнатись у брехні, тобі залишалось грати, доки можливо, а далі - тікати з пансіонату світ за очі, геть від сорому і глузувань. Мадам Воке сяяла від задоволення, що зробила тобі такий корисний подарунок, і не здогадувалась, як нишком ти посилав на її голову всі прокляття і напасті світу.

Бібліотекарки наглядали за тобою церберами. Можливо, вони підозрювали, що спочатку ти мав намір втекти з пансіонату, а може, здогадувались про щось більше, не знаю, але вони пильнували тебе в обидва ока, слідкували за твоїм харчуванням, туалетом, іміджем, престижем, авторитетом серед народу, радили, що читати найближчим часом і як себе поводити за столом, вчили правильно вимовляти різні звуки і не вірити в забобони, навіть перевіряли, чи ти робиш на очі примочки з ромашки! Тепер я розумію, як ці добросердечні молоді жертовниці хотіли зробити з тебе справжнього інтеліґента і якою дрижачою комахою ти був насправді.

Дурити бібліотекарок спочатку було неважко. Ніхто з них не міг знати, чи ти читаєш книги, які вони тобі дають, чи ні. Аж поки Боболіна не вирішила перевіряти твоє знання змісту прочитаних книжок. Вона сказала:

- Людина не може читати книгу і не обговорювати її з друзями, інакше так не довго і луснути!

- Ви зрозуміли книжку так, - додавала Катерина, - а всі зрозуміли її інакше. Хіба Вам нецікаво, як саме інакше її зрозуміли інші?

От тоді ти налякався не на жарт. До того ж Гризетта подарувала тобі читацький щоденник, сказавши, що людина мусить рано чи пізно записувати туди книжки, які вона прочитала, їхній короткий зміст і деякі цитати.

І от тоді ти придумав свій жахливий план. Ти вирішив якось відволікти бібліотекарок від наглядання за прочитаними тобою книжками. Звичайно, це можна було зробити тільки одним шляхом - закохавши їх в когось. І ти не міг придумати нічого кращого, як тільки закохати їх в мене!

Хіба ти не знав, що я не люблю жінок? Хіба ти ніколи не здогадувався, що все моє життя я присвятив коханню до тебе, а Гера була тільки прикриттям? У цьому пансіонаті всі любили Геру, і я мусів якось підлаштовуватись. Але, підозрюю, що так робили й інші: або не любили її взагалі, або любили її недосяжно і знаходили собі щось набагато ближче і легше, так би мовити - про будень, як Гульм. Гера для нас всіх була сонцем, до якого неможливо дійти чи торкнутись і ми ходимо під його промінням, ніколи не задумуючись, чи можливе було б наше існування без нього.

Григорію, так було, а ти не здогадався, а потім ще й підло зі мною пожартував. Хоча зараз я сумніваюсь, що кохав би тебе, знаючи, що ти не вмієш читати.

Одного разу ти натякнув Гризетті, що я в неї безтямно закоханий. Потім так само - Катерині і Боболіні. Я про це нічого не знав. Жінки, які ніколи не знали кохання, а тільки книжки, дуже легко піддаються навіюванню. В пансіонаті всі з подивом почали помічати, як бібліотекарки перероджуються, як поволі вищають їхні підбори і меншають окуляри, як їхній одяг і губи набувають все яскравіших барв, як недбало вони почали переглядати нову періодику і т.д. Я завжди знав, що там, де народжується кохання - вмирає потяг до наукових знань і до науки взагалі, що наука - це прерогатива імпотенції. Бібліотекарки почали часто з'являтись за столом у нашій вітальні, розливали замість мадам Воке чай і мені завжди більше діставалось цукру, ніж іншим. Кожного разу мій чай ставав все солодший, аж поки пити його було неможливо. І я далі ні про що не здогадувався.

Час минав, ти собі спокійно не читав книжки і навіть засинав вночі на кілька годин, обережність твоя спала до того рівня, на якому вона була перед приїздом бібліотеки. Ти благоденствував і зловтішався.

А бібліотекарки почали ревнувати одна одну, змагатись між собою, і ти собі не уявляєш, на які безглуздя можуть зважитись освічені жінки. Вони були всюди, де б я не був, іноді я навіть знаходив їх у своїй ванній, у своїй шафі і своєму ліжку! Боболіна пофарбувала волосся набіло, а Гризетта і Катерина - начорно. На своїй білизні і носовичках, які бібліотекарки зголосились мені прати, я почав знаходити вишиті золотими нитками свої ініціали і цитати з віршів Ахматової, Лесі Українки і Ліни Костенко.

Я вже починав подумувати про те, щоб втекти з пансіонату, коли сталося непоправне - всі три бібліотекарки одночасно завагітніли, при чому кожна з них думала, що тільки її дитина від мене. Я пробував відрадити дівчат народжувати дітей, але марно.

Книги у бібліотеці припали пилом, комірчину знову переобладнали під цукор, а періодику винесли на стрих, у підвалі з'явились щури і часто, п'ючи у вітальній чай, ми чули, як вони теребили томи Української Радянської Енциклопедії. У пансіонаті завитав дух тлінності і занехаяності, мадам Воке замість туалетного паперу порадила користуватись м'якими сторінками журналів і газет, але тільки Бальзак настільки не має сорому.

Я казав Боболіні: "Що ж ви зробили зі своєю бібліотекою? Хіба можна заради мене пожертвувати Платоном? ", а вона відповідала: "Платон мені дорогий, але ти дорожчий."

Я почав страждати. Осунувся і поблід.

Гульм пішов на війну. Може, зробити те саме? От піду на війну, і нехай мене там вб'ють.

Але ти, Григорію, хіба тебе не гризе сумління? Хоча тепер твоє зізнання моїй справі не зарадить. Тепер мене цікавить тільки одне: невже справді фантазія і уява дана людині тільки для того, щоб брехати? Ти ж отак вибріхуєш собі ціле життя! Схаменися, чоловіче, бо ще трохи, і я засумніваюсь, чи я Гарі, чи твоя брехня.

Твій Гарі"

- О господи, Григорію, але ж ти і брехун!

- Як можна не вміти читати?

- Ти не читав Фрейда?

- Ти жодного дня не вмів читати?

- Але ж ти ночами все одно не спав, а мусів гортати ті кляті книги! Мовчав би собі і жив спокійно, адже ніхто в пансіонаті не влаштовував іспити з читання! Навіщо ти прирік себе на таке мученицьке існування без сну?

Григорій обійняв голову руками і стогнав. Всі пансіонатери кинулись до нього з запитаннями, але якось мляво, бо багато хто боявся завтра опинитись на його місці.

- Одступіться від мене! Ви нічого не розумієте! Книги - це зозулі. Вони не здатні що-небудь народити самі, тому мусять шукати чужі душі і залишати в них свої яйця. Так мені часто казав батько і тому не навчив мене читати. Він сказав також, що людям закоханим і тим, які вміють читати, важко заснути вночі, а сон, за батьком, - єдине, що справді потрібне людині. Ні секс так не потрібен, ні гроші, як сон. Батько думав, що зробив мене щасливим. І зробив би, якби якийсь лихий демон не вкинув у мене шалену любов до малюнків. Я гортаю ночами книжки задля орнаменту букв і малюнків! Не тільки кохання і читання заважають спати! Ще й малюнки.

Гарі сидів на стільці, ніби кам'яний. Потім він раптом почав тихо говорити:

- А я ні про що не здогадувався. Думав, ти так швидко гортаєш сторінки, бо швидко читаєш! Бувало, прокинусь серед ночі, чую, а ти перегортаєш сторінку. Все хотів у тебе спитатись, як це - ніколи не спати? Але тепер треба питати інше - як це - ніколи не читати? Відчуваєш себе царем, який не знає, що він дурень, чи дурнем, який не знає, що він - цар?

- Але, Григорію, я думав, якщо ти і не кохаєш мене, то принаймні поважаєш як друга! Як ти міг так мною злегковажити і нацькувати на мене бібліотекарок? Боже, яка підлість! Який сором! А тепер подвійний сором - дізнатись про це через треті руки! Відтепер ми не можем жити в одній кімнаті - я йду на війну!

- Григорію, - майже плачучи проказував Гарі, - це якийсь дикий обман! Навіть якби я знав про всю твою підлість, я б ніколи не написав такого листа! Тут змова! На мене наговорюють! Я не міг! Адже я кохаю тебе!

Гарі кинувся Григорію в ноги, але Григорій повівся з ним холодно і невмолимо.

Мадам Воке цікавило інше.

- Шановні жильці, я вимагаю, щоб ви негайно признались, хто ще не вміє читати.

- Григорчику, - плакав Гарі, - я не винен! Це наклеп! Я не писав листа!

Мадам Воке цікавило інше. Вона у всій величі виснаженого кліторною мастурбацією жіночого покоління різко обернулась до зблідлих бібліотекарок і сказала:

- Дівчата, ви не маєте сорому! Забирайтеся геть з пансіонату разом зі своєю бібліотекою і байстрюками. У моєму домі не буде дошлюбного статевого життя! Ніякого мені дошлюбного життя! Геть!

- Я теж не писав листа, адже я не вмію писати, - сказав Григорій. - Це все Ліза. Де вона?

(ЗМАРНІЛА ЖІНКА)

Книги - це зозулі. Вони не здатні що-небудь народити самі, тому мусять шукати чужі душі і залишати в них свої яйця. Коли яйця лускають, зігріті нашою довірливістю і меланхолійним настроєм, з них виповзають кволі кістляві істоти, які Ліза умовно назвала головними героями. Вони залишаються в наших душах як їхні повноправні співвласники. Коли ми вирішуємо сказати або зробити щось радикальніше, ніж нічого, то з жахом усвідомлюємо, що це так вирішили не ми, а хтось з головних героїв, і тоді ми заспокоюємося, бо відповідальність за наслідки лежить також на них.

- Тому, Лізо, ти помиляєшся, адже і ти собі повністю не належиш.

Батько Григорія - мудрий чоловік. І знає, що каже. Він з тих рідкісних мужчин, які прочитали майже всю бібліотеку, і в його душі живе стільки головних героїв, що годі перелічити. Кожної миті він інший, і головне - різниця настільки очевидна, що аж вражає Лізу. Одної миті він - старенький сліпий дідусь з костуром, в домі якого єдина книга - посібник для гри в шахи, - наступної - він вже головнокомандуючий військового підрозділу, в якому служить Гульм і Християн Ожехович, і саме зараз він оголошує по радіо, що війна скінчилась.

Ліза навіть не насмілюється спитати в Григорієвого батька його ім'я, бо підозрює, що воно не є константною величиною.

- В пансіонаті я - санітар, Лізо; я прибираю вигляд тих героїв, яким ти дала або не дала імені, і не дала лиця. Тому мене звати всіляко і одночасно ніяк. Наприклад, зараз я - три бібліотекарки, які з плачем збирають в скрині свою бібліотеку і виїжджають з пансіонату.

- А потім ким Ви будете?

- Шинкаркою, яка розливає Бальзакові горілку.

- Я про неї ніколи не писала.

- Так, але, коли ти пишеш, що Бальзак йде в шинок пити горілку, то логічно, що той шинок мусить комусь належати, що хтось має розливати горілку і заробляти на цьому гроші. Ти просто пишеш надто скупо.

- А далі ким Ви будете?

- Тебе це не повинно цікавити. Слідкуй тільки, щоб мені не довелось ставати тобою.

Ліза сидить на порозі.

- Ти виглядаєш все гірше і гірше, Лізо, - каже Гера, хоча сама виглядає не краще.

- Це для мене комплімент, я хочу бути дуже худою, змарнілою і носити білі сорочки з довгими рукавами.

Ніч тільки починається, і Гера зручно вмощується в фотелі, чекаючи, що скаже Ліза.

- Отже, - каже Ліза, - Григорій виявився брехуном. Він не вміє читати. Він підло всіх надурив, занапастив бібліотекарок і Гарі, а все через те, що він любить розглядати малюнки в книжках. Всі повірили Григорію, адже в його випадку далі казати неправду було б нечемно, навіть банально. Але Григорій дотримується тієї думки, що правда - це брехня брехні, тому кожне його слово оббріхує слово попереднє, а разом вони складають правду Григорія.

Нас цікавить ось яке питання.

Чому Григорій не спить вночі, а він все-таки не спить, бо в їхній з Гарі кімнаті тільки одне ліжко? Не тому, що він любить в книжках розглядати малюнки, а вдень він цього робити не може, бо всі дізнаються, що книжки Григорію потрібні не для читання. Я стою на такій думці: Григорій може спати, але не може бачити сни. Григорій народився з цією вадою. Коли він був маленьким, то не знав, що не бачить снів. Він думав, що кожного вечора вмирає, а на ранок народжується знову. Якби Григорію щось снилось, він би знав, що вночі людина не вмирає, а дивиться кіно, яке не втигла подивитися вдень.

Григорій переконався, що його уявлення про спання було хибним, у шість років. Він, як завжди досі, прокинувся серед ночі піти в туалет (змалку він був навчений матір'ю не мочитися уві сні), з заплющеними очима вийшов з кімнати, почув, як скриплять пружини на батьківському ліжку в спальні (це мама встає допомогти йому засвітити в туалеті світло), зайшов в туалет і, якраз коли почав пісяти, раптом усвідомив себе Григорієм, який вночі встав попісяти і робить так ось уже шість років, тобто вночі він аж ніяк не вмирає, а нормально собі живе, якщо хоче в туалет так само, як і вдень. Григорій почав щипати себе, навіть вибіг на кухню помацати край кольорової скатертини, яка завжди чомусь привертала його увагу, - і все виявилось дуже реальним.

В десять років Григорій поїхав погостювати до своєї тіточки, і в неї він зрозумів, що вночі всі люди бачать в голові кіно, а він з якоїсь незрозумілої причини - ні. Тіточка Григорія мала звичку кожного ранку запитувати, що кому снилось.

Відтоді Григорій почав боятися спати, бо знав, що зранку може знайтися людина, яка спитає, що йому снилось. Він соромився свого недоліку, тому обмежував кількість проспаних ночей до мінімуму, а потім і взагалі придумав, що від народженні позбавлений дару засинати. Соромно не бачити снів, але зовсім не спати навіть якось ориґінально. З часом він почав боятись ще й іншого і зовсім покинув спати: боявся, що якось Бог з ним підло пожартує, все-таки однієї ночі піславши сон, і не дасть до кінця залишитись нещасним. "Боже, прости, що я так багато страждаю!", - часто казав він.

У пансіонаті Григорій знайшов собі Бальзака, який би розповідав йому його сни. Він так постановив для себе, що сни, які розповідає зранку Бальзак, належать йому, тому що, по-перше, у Бальзака є свої, по-друге, він Бальзакові за них платить. Смерть дідища не пішла Григорію на користь, тепер він знову впаде в меланхолію.

Але, Геро, і ця моя розповідь не дає остаточної і незаперечної відповіді на Григорієву загадку. А все тому, що кожної ночі Григорій не спить з іншої причини, так само, як ти кожної ночі приходиш до моєї кімнати, щоб послухати якусь іншу історію.

Наприклад, зараз, Григорій не спить, бо сидить за дверима моєї кімнати і слухає, що я тобі розповідаю, йому смертельно потрібно почути якусь історію, і зараз він картає себе, що не спить, бо йому бракує власних історій, так само, як бракує уяви і фантазії. Перед ранком він повернеться до своєї кімнати, бурмочучи: "Боже, прости, що в мене нема уяви настільки, що я навіть не можу уявити Тебе!".

Геро, чим довше я підшукую для Григорія причини його нічного неспання, тим більше розумію, що причини змінюються, але Григорій все одно продовжує не спати, і він буде так жити далі, бо йому це подобається. Геро, я зрозуміла також, що в пансіонаті людей, які не сплять ночами, набагато більше, ніж ми думаємо. Поглянь, адже ми теж не спимо. І не спить Гарі, бо відчуває потребу розділювати з Григорієм його муки. І не спить мадам Воке, бо ходить на нічний базар купувати цукор за нижчими цінами, ніж потім продає нам. І не спить Анабель, бо мусить грати на фортепіано, щоб хтось її вдарив у спину. І не сплять Гульм і Християн Ожехович, бо закохані не можуть спати.

Тобто, нічний час відведений людині для того, щоб вона використовувала його, як сама хоче. Це час, коли за людиною ніхто не наглядає, в тому числі - і вона сама.

- Ще є час, Лізо, розкажи, чому ти сидиш на порозі.

- Геро, ти ненаситна. Я сиджу на порозі, бо з нього найближче до дверей і до того ж, я не вірю в різкий перехід кольорів: при переході з одного кольору на інший обов'язково мусить бути місток. Сидячи на порозі, я відчуваю, що я місток між моєю кімнатою і коридором, і не тільки.

Я краще розповім тобі як і чому Ліза покинула пансіонат.

Анабель відзначала свій день народження. А мадам Воке ніколи не пропускала нагоди подарувати своїм мешканцям якусь приємну пам'ятну дрібничку. Спочатку Вок хотіла подарувати повне зібрання Фрейдових праць, але, подумавши, все-таки подарувала Анабель залізничний вокзал.

Анабель завжди хотіла мати свій вокзал. Вона часто казала, що від'їжджати так само гарно, як приїжджати, що тільки на вокзалі вона справді відчуває, що її життя в її руках. Я пам'ятаю чорне, як дьоготь, закручене волосся, смагляву шкіру, яку завжди хотіла мати сама, рожеву сукенку з кружавами і перламутровими бантиками, пам'ятаю, як Анабель радісно розвела худими руками, щоб обійняти свій вокзал, коли він нарешті приїхав.

Він мав чотири рейсових дороги, два новеньких дизельних поїзда і один поїзд далекого прямування зі сполученням "пансіонат мадам Воке - реальність". Його Анабель по-дитячому назвала Горбачем (Анабель була ще зовсім дитиною).

Анабель думала, що тепер, коли в пансіонаті є справжній вокзал, збільшується ймовірність того, що Фрейд колись повернеться. Вона сама натирала до блиску рейси і деревя'ні лавки дизель-поїздів, пекла пиріжки з лівером, капустою і маком, щоб потім мати що продавати пасажирам на пероні, а перед вечором засвічувала на пероні великі ліхтарні.

Анабель зажила вокзальним життям, вона вся перетворилась на чекання. Коли прибував Горбач, вона святково одягалась і старанно зачісувала неслухняні кучері в колосок. Мадам Воке кричала з 47-ї кімнати:

- Поспішай, Анабель, поїзд вже на горизонті. Я відчуваю, що Він повертається до тебе.

Але Анабель марно нишпорила натовпами прибулих і зустрічаючих і блукала пероном, поки він не порожнів. Мадам Воке їй кричала:

- Не сумуй, Анабель, завтра поїзд неодмінно Його привезе.

На це Анабель закривала вуха долонями, мовляв, я не хочу це слухати, Ви брешете, Ви підступні, Вок, марною надією Ви хочете втримати мене в пансіонаті!

Наступала ніч, Анабель скажено гупала клавішами фортепіано, поки хтось з пансіонатерів не бив її по спині. Вона падала на підлогу і забризкувала своєю кров'ю білу скатертину на столі. Але на ранок серце її знову сповнювала надія. Головне, щоб до сніданку не подавали яйця, бо Анабель не любила розбитих яєць і розбитих сердець.

Горбачем в пансіонат приїжджав цирк ліліпутів з великим білим папугою. Ліліпути зі злості мало не підпалили пансіонат, бо Ліза вкрала їхню пташку. Спочатку ліліпути благали саму Лізу віддати її, плакали, що тільки завдяки їй вони ще не повмирали з голоду. Хто в світі зараз опікується ліліпутами? Але Ліза не віддала ліліпутам їхнє. Тоді, розгнівані, вони підкупили мадам Воке, щоб та якось вплинула на свою мешканку. Вок справді навела на себе грізний вигляд, заклала руки на грудях і в одному з коридорів притиснула Лізу до стіни.

- Мадам, повірте мені, - не на жарт налякалась Ліза, - то не папуга! Ліліпути всіх надурили. То звичайнісінька сова!

Мадам зніяковіла і тільки знизила плечима.

- Розумієте, - продовжувала Ліза, - в мене ніколи не було аксесуарів, і я вже почала було думати, що взагалі не подібна на жінку. А тепер, люба Вок, моїм аксесуаром буде сова.

Воке погодилась, а ліліпути, відїжджаючи, зі злості мало не спалили пансіонат. Пансіонатери деякий час сторонились від Лізи, як від злодійки, але згодом побачили, що з совою вона дійсно стала подібна на жінку.

Горбачем в пансіонат приїжджала бібліотека з трьома Бібліотекарками. Вагітні і зневажені, через кілька місяців дівчата тим же Горбачем відбули геть.

Дизель-поїздом їздив на війну полковник Гульм. Відразу після його повернення в пансіонат таємно приїхав Християн Ожехович. Нещасна багатодітна дружина розшукувала Християна по всіх усюдах, заїжджала навіть в пансіонат, але всі як один (і сам Християн) клялись і божились, що її чоловіка тут не було зроду-віку.

А ще до того, як про смерть Бальзака в народі з'явилась леґенда, подейкували, що він просто нишком зібрав свої речі і Горбачем добровільно втік з пансіонату.

Тобто, бачиш, Геро, вокзал приніс пансіонату і його мешканцям багато чого несподіваного і серйозного. Він наповнив пансіонат гудками і стуком коліс. Він посіяв у душах пансіонатерів зерно сумніву у боротьбі з собою, бо тепер кожен з них щодня міг вибирати між коханням і втечею, спокоєм і поневіряннями, зеленим чаєм і зеленим чаєм. Вокзал наполягав на своєму. Жити на вокзалі і нікуди не їхати означало жити на цвинтарі, ніколи не вмираючи. І хмари. Над пансіонатом почали пропливати і зникати на обрії великі купчасті хмари.

Лізині історії висякають. Це так само, як рано чи пізно не буде чим сякатись в хустинку. Про всіх у пансіонаті Ліза розказала стільки брехні, що казати що-небудь далі - це починати казати правду, отже, просто мовчати. А ти, Геро, тієї ж миті, коли Ліза замовкне, забудеш про неї. Твоя любов не виходить за межі інтересу.

Того вечора Лізу знову прив'язали до торшеру. На ній була біла сорочка з довгими рукавами, а на плечі сиділа сова. Ліза виглядала дуже худою і змарнілою. Вона сказала:

- Всім нам треба якомога більше сидіти на порозі. З порога близько до дверей, і можна втекти відразу, як тільки в цьому виникне потреба. Як тільки почуєш якусь незручність - щодуху тікай у двері, за дверима інший простір, там можна вільніше дихнути, покурити, придумати, що говорити далі.

За дверима має лежати барвистий килимок - це символ того, що тікати завжди краще, ніж залишатись і терпіти. Навіть якщо терпиш кохання. Треба навчитись тікати тоді, коли тікати не хочеш і терпіти приємно. Ми - не мазохісти. І це не істина. Це я сказала.

Вночі Ліза поїхала геть. Тільки вночі люди роблять те, що хочуть.

Я більше не маю що сказати, Геро. У коханні до тебе я приречена, але у ненависті до тебе я вільна.

Коли Гера переступала через Лізу, щоб вийти, то почула, як Григорій бурмотів на коридорі: "Боже, прости, що я не маю уяви настільки, що навіть не можу уявити Тебе!"

назад

---

goutsoullac@rambler.ru