Що ти знаєш про моє лице? Хіба ти коли-небудь бачиш його зблизька? Хіба ти коли-небудь тримаєш його в руках, все сильніше стискаючи, щоб воно переставало битись? Хіба ти знаєш, як це - коли лице перестає битись і завмирає, ніби ти от-от маєш його поцілувати? Його губи трохи розкриваються, очі примружуються, щоки блідішають - все так, як я люблю, - але ти його, стискаючи в руках, не цілуєш, а просто стискаєш в руках. Здається, що ти навіть трохи повертаєш моє лице проти годинникової стрілки, в тебе пальці холодні, я завжди знала, що твої пальці саме такої ніжності, - і звичайно, від натиску в протилежний бік моє лице, як личить будь-якому порядному годиннику, нарешті перестає дихати: ані дихає, ані шепче, ані кричить, тільки чекає, що, можливо, ти ще змінеш свої переконання і все-таки поцілуєш його.
Але що ти про це знаєш? Ти думаєш, що моє лице надто бліде, щоб чогось дуже хотіти, невиразне, в деякі моменти смішне, ти можеш назвати його курйозним, бо воно часто смішніше, ніж насправді.
От дзеркала знають про моє лице все. І це не я в них заглядаю, а вони в мене. Мені шкода їх - вони заглядають в моє лице, щоб побачити там себе, але бачать те, що хочу побачити я. А я хочу бачити тільки своє лице, яке ти стискаєш своїми долонями. Я еґоїстка. Я люблю екзотику і курйози.
Люблю кислі яблука, мамині креми від зморщок, залицятися до водіїв автобусів, які їдуть на Косів, витирати своїй малій сусідці сльози і гадати з нею на китайській "Книзі перемін", люблю одночасно пам'ятати всі свої теорії про педагогів, про новелу, злих жінок і Домонтовича, який одружився на вдові Зерова Софії тощо, люблю слухати чужі розповіді про спроби самогубства і курити при цьому, люблю просто курити, люблю казати собі, що без тебе дуже легко можна обійтись, люблю їздити у вечірніх тролейбусах і уявляти, як мені щемітиме всередині, якщо справді доведеться без тебе обходитись, як ми будемо зустрічатись раз на два роки у випадковій кав'ярні, щоб констатувати обопільне старіння і змарноване життя, і тоді я люблю плакати від глибокого жалю до себе... Я б ніколи це все не писала, якби в крані була тепла вода. Якби вона там була, я б довго лежала у ванній, а потім лягла б у ліжко, - і цього не писала б.
Мені нудно.
Ще я люблю чужі кухні. Люблю вивчати їхню квадратуру, форму стільців і стола, кольористику скатертини, кількість дрібничок і непотрібних речей, чайник, попільничку, наклейки на холодильнику, вигляд з вікна, люблю вгадувати, чим була колись ганчірка, люблю запихати ноги в хутро вівчарки, яка сидить під столом, люблю слухати, як Ксеня розповідає про невдалі спроби суїциду, а я курю сигаретку, і ноги запхані у вівчарку, яка найбільше в світі боїться вівчарок. Я люблю, коли в чужих кухнях мені дозволяють курити і не відкривають кватирку. Місце, де їдять люди - найсвятіше для мене. Туалет, як правило, міститься біля кухонь, але я люблю далекі туалети, коли треба навшпиньках прокрадатися вітальнею, спальнею, комірками, балконами, різними коридорами, в яких на стінах висять опудала оленів, ведмедів і птахів.
Я не була в кухні, де їш ти. Але хіба ти розумієш, як то - не бути в такій кухні? Я так само не була в кімнаті, де ти приймаєш гостей, де ти спиш, де жила твоя дитина. Я взагалі ніде не була, де є ти. Тобі або вдалося зникнути, або вдалося ще не прийти; тобі було сумно або весело, або дуже весело, на тобі було коричневе пальто, чорний берет і дорогі черевики, яких я ще не бачила, в тебе по-інакшому був зав'язаний шарф, - і це бачили всі, якісь зовсім чужі люди, які тебе не люблять і часто спокійно днюють, не побачивши тебе, зайди і плебеї, з якими ми обоє не знайомі і які потім біжать мені назустріч, щоб розказати, як їм довелось тебе зустріти, а мені - ні.
От і Ксеня тебе сьогодні бачила. І її вівчарка. І всі її родичі, колишні однокласники, все місто тебе сьогодні бачило, бо ти як сонце, а я? Де була тоді я?
Гарячої води все нема. А я хочу купатись. Бо, можливо, у нашому місті вода не одноразового використання, і сьогодні я митимусь тією водою, якою завтра митимешся ти. Або хоча б твої сусіди. Мені не принципово.
Я люблю читати ту книжку, що й ти, особливо - щоб і в тому самому місці. Але завжди так виходить, що збігається тільки тотожність міста.
Те, що ми так сильно не знайомі, іноді мене навіть лякає.
Я люблю через розетку підслуховувати чужу розмову в іншій кімнаті.
Мені часто сниться, що ти мене не знаєш, але я про це не здогадуюсь - так живу, ніби все добре. І тоді я також не здогадуюсь ще про багато речей: коли народилась, де мешкаю, скільки маю років, як називаюсь. Мене носять на руках, як королеву, одягають у хітони з довгими рукавами, які можна зав'язувати на ґудз, годують холодним бульйоном, і часто чути, як брязкають ключі в коридорах. Коли я прокидаюсь, то шкодую про це. Бо, прокинувшись, згадую, що я не божевільна, а нормальна молода особа, яка вміє тамувати свої почуття і не показувати їх на людях. Божевільній, мені можна було б прийти до тебе і сказати, що я прийшла назавжди.
- Я жодного разу не займалась коханням і три рази займалась суїцидом, - каже Ксеня, а я курю сигатерку, - як на мене, ці два процеси мають багато спільного. Вони взаємозамінні. Але знаєш, я не хочу помирати. Коли я приїжджаю в дім моїх батьків, вилізаю на горище і засуваю голову у петлю - я не пам'ятаю себе. Тоді я якась навіжена. Останнього разу мені вдалося навіть трохи повисіти, в голові починало не на жарт паморочитись, зринали давні спогади, уривки пісень і дитячих лічилок, очі звірів в щілинах, але мотузка не витримала - я впала і боляче забилась об бабиний куфер. На шиї був видний слід від петлі, і я знаю, що мама зрозуміла, чому він з'явився, але змовчала. Суїцид для мене - це вид розваги, це гра у гарне слово. Минає час і я починаю нудьгувати без нього.
- Послухай, - я на це, - Віктор Домонтович - шостий у ґроні українських письменників-неокласиків, був близьким товаришем Миколи Зерова і все життя любив його дружину Софію. У 37-му році Зерова розстріляли. У 41-му почалась війна, і Домонтович в умовах окупації в Харкові працює німецьким аґентом і радянським шпигуном. У 44-му році він виїжджає разом з німцями до Мюнхена. Здавалось, на цьому історія закінчується, бо у Мюнхені всі українські інтеліґенти-еміґранти стають щасливими і віддаються романтичній ностальгії. Але ж ні - у 49-му Домонтович несподівано і таємничо зникає з Мюнхена, і більше його ніхто ніколи за кордоном не бачив. Друзі і знайомі щиро жалкують, навіть пробують Домонтовича розшукати, проклинають радянську владу і її таємні служби, на вулицях підозріло ставляться до всіх, в кого гострий ніс і круглі окуляри, - і нарешті втрачають надію: Домонтовича якщо не вбито, то силоміць вивезено в Росію. Але от - У 56-му році в радянській археологічній енциклопедії згадується ім'я нашого барабашки. Виявилось, що він живе спочатку в Москві, потім у Києві. Науковець, але не письменник. І зовсім несуттєвий факт - Домонтович одружується з Софією Зеровою. Припустімо, що він все життя любив Софію. У випадку з Домонтовичем це можливо. Тому виїзд до Мюнхена для нього був не таким вже і щасливим. П'ять років він никає мюнхенськими вуличками, коротає вечори у пивбарах, пише щороку тридцять сторінок художнього тексту, щоб приглушити у собі тугу покинутої любови. Одного дня він нашвидкоруч пакує свої речі у валізу, сідає в потяг і їде у напрямку на схід. Ніякої політики і ніякого тоталітаризму - у всьому винне кохання. Бувають випадки, до яких радянська влада не прикладалась. Бувають випадки, коли навіть тюрма людині стає милою і приємною. Повернувшись у Росію, Домонтович себе прирік на вічний страх за життя, на обов'язкове цитування класиків комунізму у розвідках, присвячених скіфам, на мовчання і замовчування, на неможливість повторної втечі, - і все через вдову Зерова. Відкинемо любов до батьківщини. Бувають випадки, коли нею неможиво пояснити поведінку людини. Але Софія примхлива, вона кокетка і вертихвістка. Софія - рокова жінка. За що два українські письменники любили її? Чи не тому, що вони найперше любили одне одного, а Софія була між ними моральним містком?
Ксеня заснула. Нарешті дали гарячу воду, і я купаюсь. Я займаюсь ванною. Це те саме, що займатись коханням і суїцидом. Три взаємозамінні і найнеобхідніші для людини речі. Але ванна значно триваліша в часі, купатися можна годинами, а кохання і вбивання - тільки мить, а далі порожнеча.
Коли я купаюсь - моє лице прикрасне, якби тобі тільки довелось побачити, яке воно, коли я купаюсь. Жоден годинник так не кращає від води, як моє лице. Іноді на ньому виступає іржа, але я зішкрібую її пилочкою для нігтів.
У сні, в якому ти про мене не знаєш, а я живу, ніби все нормально, моє лице мовчить і не рухається. Просто тоді нема сенсу у його русі. Жодне почуття не минає ним, жодна прикра думка його не турбує, йому байдуже, що було і що буде, як мине хвилина, а якби вона не минула, воно навіть не здивувалося б. На підвіконниках цвітуть геранії і мушкательки, після обіду на годину в передпокої включають телевізор, і головне - не вкусити санітарку за руку, коли вона з ложечки годує мене гороховим супом.
Годинник виконує функцію нагадування: скільки часу не минуло б - ти все одно ніколи не бачитимеш, як я купаюсь у ванній, а Ксеня спить, і їй сниться Домонтович; скільки часу не минуло б - я все одно ніколи до тебе не підійду, бо може виявитись, що ти справді мене не знаєш, і мені тільки здавалось, що ти киваєш головою, коли я через дорогу безвірно кричу "привіт". Годинник цокає - і минає час, який я провела без тебе з надією, що він мине дуже швидко, і я нарешті стану бути з тобою.
На моєму лиці завжди написане все, що написане на цих листках, я пригладжую і зволожую лице кремом, пильно замасковую його пудрою, а потім корчу у дзеркалах гримаси і залишаю їх там. Коли ти мене невипадково зустрічаєш, моє лице вже бліде і погідне. Таке, воно засвідчує дорослість власниці і її вміння погамовувати непотрібні почуття.
На відміну від Ксені, я ніколи не пробувала вбивати себе, я найбільше люблю вбивати годинники. Тримати їхні беззахисні тіла в руках і повільно крутити стрілковий гвіздок у протилежний бік. Годинники спочатку ніяк не реагують, ніби їм на мене наплювати, потім вони починають втрачати такт, хрипіти і битись у передсмертних конвульсіях, ще трохи - і вони здихають, забираючи з собою нікому не потрібну пам'ять.
Але, щоб вбити годинник, все одно потрібен час. А потім потрібен час, щоб вмерли всі його відлуння - ці живучі годинникові тіні, щоб вухо звикло до тиші, а тиша щоб звикла ніколи не порушуватись.
Але хіба Ксеня знає, як це - ніколи не пробувати вбивати себе, а зганяти всю злість на годинниках? В Ксениному домі всюди чути їхнє настирливе цокання, а коли воно їй обридне, вона скрутить в'язи відразу найголовнішому годиннику - собі.
А я - ні. Я - боягузка. Гарячу воду знову виключили, і треба виходити з ванни. Я борюся з нудьгою інакше. Я лягаю спати, щоб побачити уві сні, як ти мене не знаєш, а я про це не здогадуюсь і живу, ніби все нормально. Мене виводять на прогулянку лікарняними алеями, через високу огорожу не перелітає жодна хвиля з минулого і жодне обличчя, навіть моє власне, мене нервує лише рипіння залізного ліжка і сліпуче блищання підлог на поверхах, божевільний музикант деколи грає мені на фортепіано, яке кожної ночі намагається розтрощити табуретом, і горобці - звичайно, горобці і голуби, і нічого. Іноді я жаліюся санітарці на біль шийних м'язів, ніби хтось повертав мою голову в інший бік, щоб моя голова нарешті перестала битись, а перед тим міцно стискав її руками, ніби хотів поцілувати байдуже куди: чи в чоло, чи в губи, - а санітарка натомість додає до моєї порції ще один полонник горохового супу, бо вона любить, коли всі пацієнти наїджені і спокійні. В тому сні я наїджена і спокійна і страшенно хочу жити. Майже завжди відпочиваю, ніжуся, роблю масаж очей, згадую давні дитячі лічилки. І тільки деколи я чую, як в коридорах ти просиш лікарів по-людськи зі мною поводитись. І все нормально.
назад
Бачиш, сказав диявол.