Тарас Шевченко -
постмодерніст

Чорна Рада зреалізувала інший міф – Малоросії, а Центральна Рада – України.

Який нам тепер зреалізує міф Верховна Рада ?

* * *

Свого часу Італійська Фашистська Рада прийняла до керівництва слова Дуче: «Міф – віра, пристрасть. Він не обов'язково мусить бути реальністю. Наш міф – нація, наш міф – велич нації !»

Український неоромантик Микола Хвильовий в 1926 році не побоявся задекларувати : «Фашистська мужня цільність мусить бути ближчою нам від рідної розляпаної психіки… Темперамент фашизму не може не викликати симпатію» (Хвильовий М., «Україна чи Малоросія», журн. «Слово і час», 1990, ч. 1, с. 17, 26). Через десять років ці ж слова повторив Олег Ольжич… Та й ніде правди діти, фашизм спокусив навіть таких європейських інтелектуалів як Рене Генон, Луї-Фердінан Селін, Мірча Еліаде, Еміліу Чоран, Мартін Гайдеггер, Ернст Юнгер… Останньому належать слова: «Міф – це те, що розповідає батько, який повернувся з війни». Саме цим шляхом творення своєї «міфологічної реальності» йдуть західно-балканські країни. Зрештою, бійнею у Чечні й Росія обрала цей тракт.

Але є ще й інша можливість: «Пробудити міф здатне мистецтво» (Хамитов Н., “Освобождение от обыденности», К., 1995, с. 92). Аналогічне пророкує В”ячеслав Медвідь: “Не знаю, яким буде український національний міф, але вважаю, що витворить його література. Так як це сталося в Латинській Америці, коли з”явилися такі письменники, як Маркес” (Медвідь В., “Постмодернізм – це страх перед життям”, газ. “Українське Слово”, 1999, ч. 25, с. 15). Щоправда, поряд із Маркесом стоїть і команданте Маркос.

Але якщо слова “націоналізм”, “фашизм” у постіндустріальну, інформаційну та суцільно креолізаторську епоху викликають неоднозначні асоціації, пов”язуються з провінціалізмом та вторинністю, то чи не варто звернути увагу на якийсь інший проект ?

Свого часу у Філадельфії “отці-засновники” зреалізували свій власний міфічний проект під назвою “США”. Чи не до нього звертав свої думки поет-“міфотворець”: “І братолюбіє (грец. “філадельфія”) пошли !..” ?

Думається, що саме “Філадельфійський проект” зможе бути адекватною відповіддю на виклик “Україні ніколи не стати Америкою” (Витренко Н., “Почему социализм – будущее Украины”, газ. “Всеукраинские ведомости”, 1993, 4 нояб.). Проте слід застерегти, що ми мову ведемо не про антропософський проект "філадельфія", запропонований Рудольфом Штайнером як проект нової спіритуальної культури на всій Землі (див. т.з. Сьому лекцію в циклі “Дванадцяти Нюрнберзьких лекцій про Апокаліпсис Іоанна”, прочитаних у 1908 році).

Туга Тараса Шевченка за “братолюбієм” (“філадельфією”), за “Вашингтоном з новим і праведним законом” аналогічна тому, як руси-християни часів княгині Ольги молили про осяяння світлом Христового вчення всієї Русі, яку благословив сам Апостол Андрій, спорудивши на Київських горах хрест (по-старогрецьки слово “ставрос” означає і “хрест”, і “кий” !). Хіба не знаменно, що Україну (Скіфію – Сарматію) в її етнічних межах, зі сходу на захід, благословив один із майбутніх американських “отців-пілігримів” Джон Сміт (1580 – 1631), який заснував у Новій Англії першу англійську колонію – Віргінію. Загальновідома історія його кохання до дочки вождя індіанців чарівної Покахонтас. В 1602 – 1606 роках він, втікаючи з турецького полону, мандрує через Дон (де є якесь таємниче місто Екополіс), Новгород-Сіверський, Кременець, Дубно, Острог, Заслав, Луцьк, Галич і Коломию до Германштадта (теперішнє румунське Сібіу у Трансильванії). (див.: журн. “Всесвіт”, 1997, ч. 7, с. 178 – 186).

Так, своє прочитання “Філадельфійського проекту” для України пропонує УНА-УНСО: “Відмінність західних країн у тому, що їхні гайдамаки взяли владу. Американського Гонту звали Джордж Вашингтон, а Залізняка – Томас Джефферсон” ( Корчинський Дм. Та його друзі, “Війна в натовпі”, К., 1999, с. 380). Ба, більше того: коли Шевченко писав своїх “Гайдамаків”, на американському континенті, в Аргентині, “міфопоет” Домінго Ф. Сарм'єнто (1845) пише “Факундо”, епос про “злих гаучо”, які перемогли і взяли владу. Як Шевченко спасіння вбачав у “пришесті” Вашингтона і Франкліна, так і його аргентинський побратим по перу стверджував, що від “доморощеного варварства” зможе порятувати тільки цивілізація Вашингтона, Франкліна та Вест-Поінта.

Як констатував російський поет (ще з “Срібного віку”) Сергій Городецький (див. його книгу “Жизнь неукротима”, М., 1984, с. 230), український геній Шевченка зрів під впливом щонайперше Рилєєва, який, у свою чергу, вчився “безстрашності у побудові драматичного конфлікту” у директора Кадетського корпусу, попечителя Дерптського університету та вихователя російського престолонаслідника Фрідріха М. Клінгера, автора драми “Штюрм унд Дранг” (“Буря і натиск”), німецького варіанту “Ромео та Джульєти”. За іменем цієї п”єси Клінгера постала ціла епоха європейського етосу і пафосу – штюрмерство (Гердер, Гаман, юний Гете, Шіллер), в основі якої – синтез трьох тенденцій: 1) культ особистості, 2) культ почуття і 3) культ природи. І тільки Тарас Шевченко зміг знову в умовах миколаївської Росії підняти знамено “бурі та натиску”, самим стати його хоругвою (пор.: шиїтський титул “аятолла” означає “хоругва”, “знамення Боже”). Апофеоз – поема “Гайдамаки” як оригінальне продовження “штюрмерства” “Розбійників” Шіллера, що належать до “народницького” (Volkstumliche) його варіанту. Український письменник та культуролог Віктор Бер-Петров-Домонтович називає останній “шевченкінізмом” і відзначає, що у ньому характерно сполучилися Біблія, фольклор, історизм, революційний пафос та творчі фантасмагорії поета (Петров В., “Естетична доктрина Шевченка”, журн. “Хроніка-2000”, ч. 39-40, с. 89). Як визначає поет Іван Драч, його

… дух не вичах,
цей лютий шал не заника.
Шуга огнем мені в обличчя
З сонетів Кравціва лисичих
І з вовчих строф Маланюка…

Тут вважаємо за доцільне зауважити, що наше визначення Шевченка як “українського штюрмера” є явищем цілісного пізнання сенсу (за Полем Рікером), а не явищем пізнання сенсу знаків, що ними є визначення Шевченка як “пророка” (С. Єфремов), “міфотворця” (Дж. Грабовічь), “відьмака” (Р. Семків), “упиря, заложного мерця” (О. Забужко), “вурдалака” (О. Бузина).

В ситуації сьогоднішнього тотального зубожіння, провінціалізму та кітчу, навмисно культивованого владним істеблішментом, коли не до “злетів духу” в умовах щоденної турботи про виживання, коли – “безперервний депресняк небогорівного Патрокла” (Степан Процюк), слідом за Шевченком

… і голову схопивши в руки,
дивуєшся, чому не йде
Апостол правди і науки.

Ним є ніхто інший як сучасник Кобзаря – американський поет та засновник філософії традиціоналізму Ралф Уолдо Емерсон. Він же залишається актуальним в епоху постмодернізму: “ Щодо мене, - пише Іхаб Хассан, - зараз я більш схильний звернутися у пошуках відповіді до Емерсона,… до Ніцше…, тобто звернутися скоріше до інтегративної – хоч і діалогічної – здатності, такої як Уява, у якій співіснують злагода і розбрат” (Хассан І., “Культура постмодернізму”, журн. “Вікно в світ”, 1999, ч. 5, с. 110). Постмодернізм відкидає “Модерну” Європу так, як Шевченко відкинув “миколаївсько-академічну” Росію, так, як “Філадельфійський проект” відкинув “стару і виснажену Європу” : “…це неначе племінне вбивство жертовного короля, чи – популярніше – символічна жертва батька, коли плем”я хоче відкупитися від зла через воз”єднання з королем, як доростаюча людина хоче вийти з-під впливів батьків, щоб стати самостійною” (Тарнавський О., “Міф Америки”, журн. “Хроніка-2000”, ч. 39-40, с. 165).

“Постмодерніст”, отже, і Тарас Шевченко. Він шаман (“кобзар”): в архаїчних традиціях розповідається , що під час ініціації герой – “трікстер” довідується про те, що в дійсності ініціюючий його шаман є насправді його вітчимом та вбивцею справжнього батька (який з'являється героєві у видінні в образі істоти, що потім стає тотемом героя). Як наслідок, герой карає негідника та весь його рід, іноді навіть належну до нього свою власну сім'ю – дружину, дітей, матір (т.з. “комплекс Ореста”).

Без сумніву, що цим “ініціюючим шаманом-вітчимом” для Шевченка виступає Росія та її академічна культура. Але тут ідеться не про звичайну “русофобію” (“антирашизм”). Шевченко даний “архетипний комплекс” реалізує у своїй поезії шляхом т.з. методу “Активної Уяви”: “… це діалог, котрий ви ведете з різними частинами вашого “я”, які живуть у безсвідомому. Певною мірою це схоже на сон (! – О.Г.), а тією лише різницею, що, зазнаючи це відчуття, ви не спите і повністю усвідомлююєте те, що відбувається… Йому здавалося, що він щось вигадує, а насправді він вихлюпував таємний зміст своєї внутрішньої сутності… Всі інтриги, невинні жертви, трагедії та пригоди були мимовільними відображеннями жахливих конфліктів, що здіймали бурі у його душі… Він відчув символи, що піднялися з його безсвідомого. Зрештою, його Активна Уява примусила його поглянути прямо в очі своєму внутрішньому “я”…” (Джонсон Р., “Сновидения и фантазии”, М., К., 1996, с. 167, 187).

Тим самим Шевченко занурив всю націю у стихію Активної Уяви, став її шаманом – “терапевтом” (пор. із практикою іудейських єретиків – “терапевтів” та з настороженістю щодо образу Кобзаря з боку ортодоксальних ченців Києво-Печерської Лаври, що вони висловили в 1912 році).

Наразі у героя – “шамана” наступна можливість: знайти ув'язнену старим шаманом (у слов'янській традиції – Кощієм чи Змієм Гориничем) дівчину-красуню (королівну), одружитися з нею та з її допомогою “винести з потойбіччя” певні культурні набутки. Тобто герой з “трікстера” стає “культуртрегером”, відкриваючи для етносу можливість “вільного польоту” не в політиці (як це пропонував стародавній грек Алківіад, учень Перікла та Сократа), а в єдиному, не знаючому часових та територіальних кордонів “четвертому вимірі культури”.

Реалізатором цієї Шевченкової ідеї стає тип людини, означений нами як “костомарівська людина”. Частину представників цього типу можна сплутати з т.з. “драгоманівською ( толочкіанською) людиною”, яка виступає провідником космополітизму, “світового громадянства”, заперечуючи націоналізм, за її переконаннями, ознаку старомодності та відсталості. Так, спалах “малоросійства” в незалежній Україні, на нашу думку, зумовлений тим, що в частині суспільства “застрягає” у безсвідомому оцінка негідності щодо вчинку стосовно “батька” – СРСР (Росії, єдиної Русі), а звідси постає почуття вини та каяття за здійснений “великий злочин”, надання ореолу святості (“табу”) усьому радянському (“”общєрусскому”, східнослов”янському, слов'яноарійському), а причетність до російської мови розглядається як виконання “ритуалу вірності” (“некрофільності”) стосовно до “тотема”.

Але згадаймо, бодай, такі імена іншомовних письменників як Саят Нова, Чингіз Айтматов, латиномовні українські та україномовні польські поети, Салман Рушді, Еміліу Чоран, Гійом Аполлінер, Василь Биков, Володимир Набоков… Останній не випадково обрав собі за псевдонім ім'я міфічного співочого птаха Сірина – “Сирійця” (“Птиця глаголемая сиринес человекообразна, суща близ святого рая…”), і символізує “новий спосіб висловлення в культурі”. Цю традицію, як на нас, заклав саме митрополит Іларіон у “Слові про Закон і Благодать” (поч. ХІ ст.), де на зміну “ветхому” приходить “все нове”.

ЗДАЙ САЛО ДЛЯ ТАРАСА!
(Проект пам'ятника Т. Шевченку в м. Івано-Франківську)

Подаючи на розгляд широкої громадськості проект пам'ятника Т. Шевченку, необхідність гідного вшанування якого в нашому місті є назрілою потребою, творча група "XX" виходила з міркувань щодо необхідності створення радикально нового середовища для нових людей. Ознайомившись з роботами, представленими на огляд у виставковому залі НСХУ, ми відзначили слабкий ідейно-художній рівень чи не всіх поданих проектів. Тому вважаємо доцільним запропонувати власний творчий проект, що своєю свіжістю(!) та нетрадиційним підходом надасть додаткового стимулу для творчості митцям - авторам вищезгаданих робіт, а пересічним громадянам доброї поживи(!) до філософських роздумів.

Формально та концептуально пам'ятник представлятиме собою новий етап в розвитку монументальних скульптурних форм певно не тільки Івано-Франківська а й цілої України загалом. Ззовні пам'ятник буде мати вигляд велетенського кавалка сала кубічної форми з проектними параметрами 3375 м3. Каркасом йому буде слугувати внутрішня легка алюмінієва конструкція. Справжня оригінальність ідеї полягає в тому, що конструктивними модулями даної форми будуть реальні шматки не менш реального топленого сала. Звісно, використання для цієї потреби підшкірних відкладень свиней є не найкращим варіантом з огляду на слабку ідейно-інформаційну навантаженість даного матеріалу, ба навіть більше - на негативну історичну навантаженість. Тому ми пропонуємо в якості матеріалу для цього пам'ятника використати "відкачане" сало наших владноможних "салоносців". В даному випадку ми отримаємо подвійний позитивний ефект - нову здорову національно-свідому владу та чималі запаси цінної стратегічної сировини. Отже, нагальною стає потреба в організації спеціальних мобільних бригад на добровільних засадах, які б змогли нести патрулювання поблизу як місцевого "білого будинку" так і біля приміщень периферійних владних споруд. Дана загально-громадська акція потребуватиме широкого розголосу в засобах масової інформації і проходитиме під гаслом "Здай сало для Тараса!". Проведена в часі паралельно з травневими виступами опозиції вона надасть їм характерного місцевого колориту.

Конструктивно зовнішньо монолітна скульптура зпроектована так, що всередині куба існуватиме порожнина, розміри якої ергономічно прораховані для комфортного перебування в об'єкті однієї (1) людини. Необхідність цієї конструктивної особливості пояснюється тим, що даний монумент виконуватиме не тільки естетичну функцію але й утилітарну та культову. Реалії нашого соціального середовища такі, що влада, фактично узурпувавши важелі управління державним механізмом, не є дійсним провідником та реалізатором національних колективних підсвідомих бажань. Народ, не маючи можливостей для публічного вияву своїх прагнень та устремлінь, наражається на формування стійких неврозів. Наша мета - психічно здорова нація та "стерильна" влада позбавлена особистих інтересів - реалізована в будові даного реабілітаційного куба. Перебуваючи всередині куба будь-яка людина під впливом потужного запаху сала натертого часником входитиме в тривалий містичний транс. Знаходячись в стані зміненої свідомості візіонер втрачатиме свої вузькоособистісні інтереси, підпорядковуючись "голосу" колективного підсвідомого. Використання такої унікальної властивості магічного куба можливе не тільки під час офіційних мітингів, віче та т. ін. можновладцями різних рангів але й звичайними громадянами міста за буденних обставин. Спеціальна система замаскованих гучномовців надасть змогу сприймати повідомлення з глибин мегалітичного сала всім оточуючим в режимі on-line. У майбутньому можливе доукомплектування моделі й комп'ютером з прямим виходом в інтернет та потужними світловими пристроями, які створюватимуть незайвий візуальний ефект під-час нічних масових гулянь.

Проблема старіння матеріалу вирішена нами таким чином. У зв'язку з недовговічністю такого специфічного матеріалу як сало, пропонується проводити щорічне 100% оновлення пам'ятника. Раціональність даного рішення аргументуємо ще й необхідністю щороку навесні здійснювати "відкачку" накопиченого за довгу люту зиму зайвого сала у нашої влади, яке своїми негативними властивостями згубно впливає як на хід їхніх державницьких думок зокрема, так і на розвиток України взагалі. Сподіваємось, що "веснування" сала відбуватиметься на Шевченківські дні щороку і стане гідною формою вшанування прогресивними франківчанами нашого Пророка.

Творча група "XX".
З конструктивними пропозиціями
та для отримання додаткової інформації
звертайтесь за адресою zdaj-salo-dlia-tarasa@xx.org.ua

назад

goutsoullac@rambler.ru