ЗІ СТАРОГРЕЦЬКОЇ ПОЕЗІЇ ЛІКОСТОМОНОВІ ОДИ

Ім'я цього давньогрецького поета - Тімн Лікостомон - відоме, як правило, історикам античної літератури. Він належав до кола афінських послідовників> римських поетів - неотериків. Його твори не входили в радянські часи до хрестоматійних видань з тієї причини, що важкий шлях служіння музі поезії вивів Лікостомона в кінці буремного життя на дорогу в християнський скит. Звісно, як кожен неофіт, він прийняв Об'явлення з усім максималізмом новонаверненого і тому облишив писати оди, що мов дзеркало, відбили намагання пошуку Істини. Вважається, що древність - то засушені квіти, яким годі повернути колишні барви й духмяність. Та все ж кожне покоління осмислює досвід попередників.

ДО ДРУГА Сніг на узгір'ї ясний лагідно землю накрив. Втішся, прочанине, тут шляху для тебе нема. Кригою вкрито струмки, холод торкається віч, Спить хижий звір у норі - доля така на землі. Але шукає мудрець шляху уперто у вись, Сповідь несе він богам свого життя на душі. Тішаться з того жерці, - все їм відомо про те, Тут ось цей, сивий, знайде білу від спокою смерть. Жрець знає справу свою - жертву приймає до кварти, Теплу ще бичачу кров п'є і п'яніє весь час. Хто той йому вперекір радість цю виб'є із рук? Що це за старець такий? Вільновідпущеник? Раб?! Може, погляньте, за ним слідом втечуть на вершини Мужні й хоробрі сини племені роду Атрея, Смуток і горе вони вчинком своїм покладуть В серце батьків і дружин, табір зоставивши свій? Долю бо їхню не їм в руки дано, і богів - Також завважити слід - не омине їх вона. Киньте надії всі ті в яму гадюкам і лиш Кредом хай буде всім вам: "В безвісті прірву лечу!" ДО ЕКЗЕГЕТА Не шукай повноти, там де суть приховали безсмертні. Екзегете, її - не довідатись нам, тож нехай Понадіятись волі богів - то найвища на світі утіха, Те, що суджено всім, те і кожному небо пішле, Хай в єгипетських снах наші душі мандрують пісками, Глянь на бідність свою, мов з верхівки німих пірамід: Скільки золота було заховано в них - та нарешті Не рятують того і закляття жерців страхітливі. ДО ЛАРІСИ Хто ти, струнка і нагідна, що зваблюєш Душу мою поцілунком в уста запашним? Звідки ти родом, і хто Вчив тебе пестощів цих? Спів твій п'янить! О боги, подаруйте наснаги Щиро її покохати, пестити тіло вогке. Наче лілея вона, в сутінках чистих Доня смутних нереїд, Тих, що оплакали сон обраних тиші Силени, Вічних у спокої, щастя не знаючі того. - Начебто я вже теж сплю, ти - Горе моє. коханням богів оповите У пелюстки найніжніших родоських троянд. Хлопчик - пустун Купідон так сміється зі смертних й богів, Всі лиш міркують як лука зламати йому. Хай би лиш чайки ловив! ДО СИЦИЛІЇ Сициліє, тебе вітаю я, Красуне в барвах літа вікопомна! На луках тут знайшли притулок юні І тішаться: у снах, а інші - у коханні. Ти острів мій! Нехай Еол жене подалі хвилі злі до островів без пальм; ти ж юна все. Хоча й старіша від царя Гефеста. В грудях твоїх жагу він запалить зумів і з них створив прикраси, А ти цьому і рада, і кораблі купців про тебе славу ген розносять у світи. З БОЛГАРСЬКОЇ ПОЕЗІЇ СТАНКА ПЄНЧЄВА 1. Дано тобі маленьке поле. Якщо хочеш - зостав його диким та вільним або довби його землю, тверду, наче камінь, ори її ралом чи просто руками, її засівай, ніжністю або ненавистю засліплений, а потім пшеницю залізом жни загартованим. І мені дано маленьке поле... Падаю в його борозду, задихаючись з болю, і знову встаю, щоб кидати безсонно жмені зерна долонею своєю обпаленою, встаю - адже закінчується день і ніч, насувається темінь. А поле моє - воно, як земля, величезне ... 2. Все слід робити вчасно - залишити палаючу ватру, доки вогонь не перетворився на попіл; і вчасно піти з-за столу, щоб не ділити залишені крихти; і відвести очі, доки очі інші не охололи. Я не люблю сухих квітів, порожніх бокалів. Ти ніколи мене не торкайся без кохання. З ЯКУТСЬКОЇ ПОЕЗІЇ САРГІЛАНА ГОЛЬДЕРОВА * * * Я завжди була. І буду у часи далеких тюрків І моїх прапредків хунну бачили мене скрізь люди, Чули голос чистий мій. Я пагінчиком зростала У священнім гаю сили і роками міцнів пагін і пробив віків могили одержимістю, котра лиш є для мене притаманна. Був тривалим шлях, марудним: в золотій піщаній бурі сонячних степів безмежних кочувала я верблюдом до тих меж, до гір наснаги, що так вабили в спокусах, в думах, хтивих, бунтівничих. В часі розладу та жаху і обурення природи, наче юна я шаманка з посохом і зичним бубном, із калаталом, у шатах, що сягають до колін аж, я здіймалась над вогнями, зір долонями торкалась, і олені завмирали від очей моїх шаманських. А зимою, в холоднечу я тулилась в тісній юрті, до камельки притулялась, нитки мила і сушила, шкіру мнула, і співала, і розчісувала коси, все про юнака гадала, чорноокого, зухвальця... Я - поет, Тому я Яро, і скажено, аж до болі хочу бути споконвічно - і сьогодні, і в минулім, і в майбутнім - доки сонце в небі гріє, зорі сяють, вітер виє, щоб хлопчиськові, дитині, немовляті ще синочку ймення дати, щоб ім'я це - це якутське ймення добре - заблищало словом іщим на віки усі наступні. З ХАНТСЬКОЇ ПОЕЗІЇ РОМАН РУГІН * * * Минулого в хантів меншають долі. Прадавнє ти слово почуєш не в школі. Мов вітер північний, освітній прогрес в молитви і міфи відбив інтерес. Хоч в книги записано казку і пісню, що створені автором древнім, безвісним, та став телевізор для нас дзвонарем. Все рідше ті книги ми в руки берем. Були ж бо у хантів колись молитви на сон і на лови, на щастя верстви. Молитви про довгу у тундрі ходьбу. Молитви про щедру у прі новодьбу. Молитви про дощ, молитви про вітер, молитви про соболя, птаху і літо. Молитви до матері - нені землі, молитви до сонця у вишнім теплі. Молитви про мир, молитви про море, молитви чиновницьким діям нескорених, про татя нічного і злобу щоденну, і навіть молитви про жінку смиренну. То ж нумо останнії крихти роздам з торбинки епохи минулої вам, щоб ви пам'ятали молитви слова, і знали, які в дідусів божества. * * * Три старі, вже забуті молитви. Просив бо мій не ушкуйницький предок у грізного бога не гніву для битви, на Півночі ж війни не були кредом. Просив про успіх мисливський для себе і захист для рідних від зла та калічень. Частіше, ніж зараз, дивився у небо, такий був у хантів прадавній звичай. З АЗЕРБАЙДЖАНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ ЮРІЙ СУЛТАНОВ ІМПЕРАТИВ НАТХНЕННЯ Білі коні часу Винесуть нас на окраїну "Духовної імперії", гривами небо розкроюючи. Вершники нескінченності Послаблять вудила вічності, Ідоли нашого часу, - Стренги скіфського стремена. Безсмертні їхні душі грішні. Морди опустять коні У швидкі, мутні води, Вип'ють місяць і зірки, Порушивши канони оди. Чорна ніч - паполома Приховає їхні могутні спини... Змішає художник фарби Для геніальної картини... * * * У дикому полі кінь гуляє Без сідла і без вузди, Круп атласний прикрашає Знак таємничої зірки. Вітер гриву розвіває, Б'є копитами гнідий, Поруч вершник умирає, Збитий ординською стрілою. У небі ворон вимірює Чорний шлях - він у два кінці. Смерть ординцю передвіщує За козацького гінця... У полі дикому кінь гуляє... Чий той кінь ? І чиє клеймо ? Тільки в небі Місяць знає Де кувалося те тавро. МАРКОВІ ТЕПЛИНСКОМУ Ми - вовки Замкнуті В часі Простором, Нас гнітить тягар Язичеських пристрастей, Степова кобилиця, Вітер мандрівок Вигодували нас - Непрошених гостей. Ну що ж, ми тут І значить є Якийсь сенс - Резон у полюванні - Він у нашій плоті, І у вашому поті. Так бути ! полюванню ! Але в цій гонці По кола крайці Один результат: Нам із кров'ю предків Передано код - На винищення... І здибивши холки Степові вовки, Ощиривши пащі На сніжному насті Лежать рядами І сніг підтанув Під їхніми тілами Від теплої крові... Адже в цьому світі Ми усі - ізгої, І дивимося у вічність Очима Гойї * * * Так млосно танув сніг На початку лютого, Під музику капелі Сумували тополі, І старі качелі Скрипіли на вітрі, І двірники бурчали У під'їздах зранку На чортячу погоду На початку лютого... По суті - нудний місяць У стовпчику календарному. * * * Тишею, як павутинкою, Сад закутався порожній, У голих гілках ностальгія, Понизу туман густий, Щось шепотить приречено І охололою рукою Сад пестить, заручений Із запізнілою зимою. І в тональності мінорній, На крутому зламі дня Дух томління тлетворний Зустріне снігом снігура. ВОЛОДИМИРОВІ ЧЕРНЯВСКОМУ В очах, що в дзеркалах венеціан глибоких, як полудневий Схід, раптом відблиск з'явиться слов'ян, пронизуючих Візантії потік. І золочених куполів сяйво, колон червлених та імперський гнів, на полотнині народжується шедевр як символ переказів давніх. Мить натхнення благословенна, і кисть вільно падає на полотно, і сутність епохи таємну виявляє Знак - остгот між явою та сном. Шукає він зв'язок часів, прозір шліфує майстерність, відточує зір, ще одна, тільки одна мить- покладено останній мазок, широкий, як таємничий Схід. ЕКСТАЗ Тремтіння хвилею прокотилося тілом... Ніч чорною пантерою вигнула спину, завмерла хтива, готуючись до стрибка, зіницями впіймавши місяць - лососину. Жриця Ізіди на ложі в храмі лимонні часточки, краплі нектару на блюді срібному перебирає, тіло її в обіймах пожежі. Тінь з оголених плечей сповзає... Форму змінює нічне світило... мить, і бусинки поту на верхній губі алмазами блищать, курить кадило... Жриця в екстазі - з'явилася Ізіда. * * * Одягнена ти немов птах одягами крил політ твій над пеклом - виклик земної юдолі у якій я приречений копошитися у лабіринтах твоєї душі споконвічна таємниця прихована скарбів незліченних у колекції пер павиних не мерхне твій лик ідеальний у кожнім русі тіла у глибинах його сакральних самітності томного млість і видихнув і подих і дражлива зваба свідчення не земного - небесного перебування... Одягнена ти немов птах одягами крил - прекрасна і ... нереальна * * * Як вгадати напередвизначальне У картині цілісній створіння? Бог у нашому розумі чи у серці? У чому зміст споконвічного руху? * * * О, якщо б кожний знав відповідь, Навіщо з'явився він на світ, Нудне б, напевно, життя було. Ніч - Таємниця, Істина - світанок. * * * Усе наше життя - Небуття каприз! Земна мудрість - легкий у морі бриз. Не зваблюйся знаньем буття, Бо за порогом чекає сюрприз. * * * Якщо наше життя - мов згорять сірники, Чи так варто змінювати свої звички? Обманювати себе, друзів і Бога? Підсумок один - дві дати і лапки. * * * Не метушися! Адже суєта, як мак - Учора палав, сьогодні вже наг. У вічності є логіка своя: Вчений у тупику - приходить Маг. * * * Коли міліє Західний потік, Ми звертаємо погляди на Схід. Не раз бувало і навпаки. Кругообіг- ось мудрості плід. * * * Поет - творець інших світів. Він і Ширин, і цар Хосров. І пекло, і рай його зваблюють. На ньому божественний покров. * * * Блукати в лабіринтах Пам'яті між сном і реальністю, вдихаючи аромати спальні на м'ятою постелі у головах божевільної жінки с фігурою, начебто викроєної по лекалах, спрацьованим італійським скрипковим майстром, наприклад, Аматі... І почувати, як поступово містика зникає крізь нещільно зашторені вікна, і настає твереза цілісність, яка остаточно убиває мишачим кольором світанку хитку Пам'ять ...

Поетичні переклади