ароджуючись, ми приходимо на землю, яка вже комусь належить (два-три метри археологічного культурного шару, себто сміття). Нас вчать мовам, які започатковані, розвинуті, збагачені префіксами-суфіксами та остаточно унормовані невідомими жлобами темних століть задля невідомих цілей. Нам втовкмачують у голови істини про добро й зло, від котрих нє по дєцкі ковбасило ще Шопенґавера. Гуманітарні невдахи проводять нас шкільним пеклом до сумнівних й непотрібних нам знань, і - зробивши з нас пацаватих зомбі - благословляють на чин вільного існування.
Ми дебютуємо розпачливим "ме-е-е" й самотужки починаємо пошуки найтовстіших партизанів (чєм дальшє в лєс...), спроможних навчити нас відрізняти світло від темряви, а The Lively Ones від Океану Ельзи. І тут чуємо, що десь існує щось СПРАВЖНЄ. Себто, існує щось, що може належати нам. Щось не загиджене культурним шаром.
Нам говорять про це мандрівні філософи і поети з алкоголічними набряками під очима. Нам шепочуть про це кохані жінки на рипливих розсувних диванах місцевого виробництва. Нам співають про це фанерна Руслана і гугнявий Грєбєнщіков, віщі пташидла Zombie Birdhouse. Ми так прагнемо їм усім повірити і так боїмося чергового облому. Ми питаємо поради у найкращого приятеля. А той, мружачись, забиваючи до рури ганджу, підтверджує: так, старенькі, не разводняк це, ВОНО існує...
Найкращий приятель вмикає нам телевізор. На тлі декрацій Б.Краснова стрибає-співає черговий КВК.
"Бачите, -- каже приятель і підпалює руру, -- це "білий КВК". Для вухатих лохів, котрі дивляться телевізію. А після того, як оголосять бали-місця і всі підуть бухати з Масляковим до ресторації, там команди покажуть найкрутіші домашні розробки, що не пропустила цензура. І це буде "чорний КВК" -- справжній, матюґальний і гострий. Так само у житті. Більшість бо споживає "білий" ресурс оголошеного. Усяку там політику... Питання у тому, яким чином долучитися до "чорної" справжности..."
"Як?" -- зачудовано питаємо ми.
"Потрапити за бутафорні лаштунки на закритий фуршет Вічної Гри".
"А де ж він відбувається?"
"На вокзалі", -- таємничо посміхається приятель якраз перед глибоким закумаренням.
Ми йдемо на вокзал. Позолочені серафіми посміхаються до нас з вітрилків касової зали. Третьою платформою совається куций потяг "до Шепетівки". Польські туристи з парафіновими від втоми обличчями куняють на кольорових баулах.
Ми шукаємо ознаки закритого фуршету.
Ми знаходимо горизонталі.
Горизонталі залізничних рейок. Горизонталі черг перед касами. Горизонталі написів на розкладах руху. Нарешті ми здогадуємось, що, певне, дарма шукаємо вавилонсько-фуршетної вежі. Вертикалі нашого дня похилилися, утворюючи шість вечірніх пташок графічного інтерфейсу - WWW. Шість перевернутих веж. Шість трикутників, гострих, немов зуби Чужого (зрозуміло, не транзитного пакистанця, а монстра, закатрупленого відважною Ріплі у кабіні зорельота "Ностромо").
Ми вже збираємося йти геть, коли повз вокзал прноситься вервиця чорних цистерн. Від них тхне нафтою і шляховими пригодами заліза. В них відчувається посланництво і приналежність до чорної справжности влади. Вони вертикальніші за вокзальний купол і містичніші за музичку Doors. Вони закорінені у цей світ вагою, вантажем, реґулярністю руху. На відміну від нас, лякливих мешканців ментальних бомбосховищ. Вони везуть до невідомих скупчень потрібности нафту - соус закритих фуршетів. І ми відчуваємо "чорне", немов шматочок консервованого огірка у живому літньому салаті, немов крик відчаю посеред концерту Поплавського, немов усміхнену свинячу приймочку на вівтарі. Нам здається (тільки здається, панове), що ми щось зрозуміли. І ми залишаємо вокзал веселими, кмітливими людьми Смугастого Клубу. Дарма, що не справжніми...
назад
