перші півтора роки нового тисячоліття офіційні політологи досить неочікувано вивели формулу: "Росія - європейська країна з християнськими цінностями, а православ'я - базова частина нашої християнської ідентичності" (1).
Деякими православними публіцистами, у свою чергу, поставлено питання: "Чи може правонаступність правителів Третього Риму, які прийняли на себе сакральне служіння "Утримуючого світове зло", бути відновлене в образі теперішньої російської влади, а конкретніше - в особі Президента РФ В. В. Путіна ?" (2)
Вчення про "Утримуючого" складає важливу частину християнської есхатології. Воно походить від Послання Св.Ап. Павла до Фессалонян, зокрема, про признаки останніх часів буття земного світу і про день другого пришестя Христа. " День цей, - пише Апостол, - не прийде, доки не прийде відступ і не відкриється людина гріха, син погибелі, що противиться і возноситься вище всього, що називається Богом або святинею, так що у храмі Божому сяде він, як Бог, видаючи себе за Бога... І тепер ви знаєте, що не допускає відкритися йому у свій час. Бо таїна беззаконня вже в дії, тільки не здійсниться до тих пір, доки не буде взятий із середовища утримуючий тепер. І тоді відкриється беззаконник ..." (2 Фесс. 2, 1 - 8).
Отці Церкви, зокрема Свв. Іриней Ліонський, Іоанн Золотоуст, Вікторін Петавійський, Ієронім Стрідонський та ін. пов'язували тлумачення слів Апостола Павла з образом останнього всесвітнього царства у пророцтві Даниїла (Дан. 2, 31 - 45; 7, 2 - 27), розуміли під "утримуючим" Римську імперію з її строгою законністю та правопорядком, маючим у швидкому часі стати християнським царством.
Пізніше багато західних та східних, в тому числі й руських духовних письменників владу "Утримуючого" стали уявляти вже не як конкретну владу Римської імперії, а як наступний принцип всесвітньої християнської держави, на роль котрого ставилися одними Папство, іншими - Священна Римська імперія, ще іншими - Московське царство - Третій Рим. Останній "Утримуючий", за дещо поширеному й тепер уявленню, - це цар - страстотерпець Микола ІІ. Йдучи за логікою даного погляду, слід визнати, що крах в 1917 - 18 рр. трьох великих християнських монархій Європи - православної Російської, католицької Австро-Угорської та протестантської Німецької - і особливо, вбивство св. царя - страстотерпця Миколи ІІ - й було взяття "Утримуючого із середовища".
Але ось політологи "Нової Росії" пропонують новітню концепцію "Утримуючого": "Держава, що зробила центральною функцію збройного захисника добра та справедливості, функцію "утримуючого" світове зло від занурення в пучину анархії ... приймає на себе служіння, робляче її цілі вже не поцейбічними, а межовими ... у сьогоднішньому світі, що вступив у еру великого терору, коли зло матеріалізувалося і саме взяло в руки зброю, ця реанімація ще нещодавно названих застарілими цінностей державної політики виявляється цілком можливою... В цьому випадку концепція військового союзу Церкви та держави може бути реанімована, виникає спільність фундаменту для союзу в ім'я єдиних межових цілей", - пише політолог Є.С. Холмогоров. "При цьому держава повинна явити жорстку та послідовну церковну політику, головним завданням котрої повинна бути реанімація Церкви як політичного суб'єкта з теперішнього напівлетаргічного стану" (3).
Отже, місія "Утримуючого" в цьому новому контексті межово політизується, крім того Церкві, хоча б вона й бачилась як союзник "держави, що серйозно романізувалася" відводиться, проте, службова функція. Візьмемо до уваги ще й те, що на думку ведучого офіційного політолога Г. Павловського, християнська ідентичність російського суспільства повинна слугувати виключно інтеграції Росії у "Світове співтовариство". "Православ'я є те, що пов'язує нас із Європою". - прямо заявляє він (4). Цілком логічно випливає, що головним "Утримуючим" світове зло є все ж таки не російська влада, а та структура, у котрій вона прагне інтегруватися, використовуючи, в числі інших, і "християнську ідентичність" - "Світове співтовариство" на чолі зі своїм лідером - президентом США. Такий, як видається, і є природний наслідок розвитку державно-політичної, "римської" концепції вчення про "Утримуючого".
Проте, ще зі святоотцівських часів існує інше трактування цього вчення. Перш за все, слід відзначити, що синодальний переклад вірша 6-го глави 2-ї Другого Послання Ап. павла до Фессалонян не зовсім точний. У ньому зазначається "и ныне вы знаете, что не допускает" (відкритися йому, антихристу).
Ці слова правильно буде перекласти: "вы знаете то, что удерживает".
Деякі тлумачі думають, що Ап. Павло не без підстав у вірші 6 написав "утримуюче" (середній рід), а у вірші 8 застосував той же дієприкметник у чоловічому роді "утримуючий". Таким чином, за тлумаченням преп. Єфрема Сіріна та блаж. Феодорита Кірського, тут розуміється не одна, а дві сили. Професор МДА А.Д. Бєляєв у своїй капітальній праці "Про безбожжя та антихриста" з цього приводу висловив наступну думку: "Царство зла і царство диявола протилежні Царству добра і Царству Божому ... Володар Царства добра і Царства Божого на землі і на небі - Боголюдина Ісус Христос - і є "Утримуючий", протистоячий дияволу, обмежуючий його зусилля .... віддаляючий час антихриста... Якщо "Утримуючий" є Ісус Христос, то під тією силою, котра "не допускає відкритися", слід розуміти Духа Святого. На грецькій мові слово "дух" середнього роду. Тому і "утримуюче" поставлено у середньому роді" (5).
У зв'язку з цим тлумаченням природно виникає питання: "чи можливо, щоб Христос - Утримуючий був взятий із середовища ?" "Це неможливо, - пише А.Д. Бєляєв. - якщо під середовищем розуміти Церкву, бо в Церкві Ісус Христос обіцяв перебувати до закінчення віку. Але це цілком можливо, якщо під середовищем розуміти поприще світу" (6). Підтверджують це і слова Спасителя про Його друге пришестя: Син Людський, прийшовши, чи знайде віру на землі ?" (Лк. 18, 8). Про відхід Церкви Христової із середовища світу говорить і Апокаліпсис Св. Іоанна Богослова - жона зодягнена у сонце і маюча під ногами своїми місяць і на чолі вінець з 12 зірок втікає у пустелю, "де приготовано було для неї місце від Бога" (Откр. 12, 1 - 6).
Отже, поки беззаконня у всій своїй повноті не запанувало у світі і "син погибелі" не явився у всій своїй силі, Утримуючий Христос і "те, що утримує" - благодать Св. Духа - перебуває в істинній Церкві, воюючої у світі цьому.
Таким чином зведення будь-якої політичної влади у ранг "утримуючого світове зло" виявляється як богословськи необгрунтованим, так і політично несостоятельним. Ні у сучасну Європу, шлях у котру пов'язують з нашою християнською, православною ідентичністю, ні "світове співтовариство", як тепер у нас в народі прийнято говорити, співтовариствами християнськими визнати не можна. Як вірно відзначив політолог К.А. Крилов, №сучасна західна держава постійно відхрещується від будь-якого присмаку "сакральних мотивацій" у своїй діяльності і віддає перевагу говорінню, що його єдина ціль - стояти на сторожі майна та громадянських свобод своїх громадян ..." Сакральне "витіснене в галузь передання, "культурного спадку" та інших пережитків минулого ... "Трансцендентне" розуміється як "чуже в собі", як дикість та безглуздя, котрими одержимі "закриті суспільства" та примітивні культури... Такі держави зовсім не бояться "богів та долі", але дуже остерігаються віруючих, у що б вони не вірили" (7). Таким чином, під оболонкою удаваного "Утримуючого" у образі сучасної держави або "Світового співтовариства" "романізованого" типу виявляються ПОРОЖНЕЧА, тобто повна відсутність того, що насправді утримує, не допускає відкритися антихристу - віра і життя в Христі Ісусі... не по плоті, а по духу" (Рим. 8,1).
В "Основах соціальної концепції Російської Православної Церкви", прийнятих на архієрейському соборі 2000 р., справедливо відзначено: "зміна владної форми на більш релігійну, УКОРІНЕНУ (виділення наше, - перекл.) без одухотворення самого суспільства, неминуче виродиться у брехню та лицемірсство, обезсилить цю форму та обезцінить її в очах людей... Церква повинна уділяти головну увагу не системі організації держави, а стану сердець своїх членів" (8).
1. Цит. за: Тяхта А. Политическое позициониование Церкви при Путине // Отечественные записки. - 2001. - № 1. - С. 163.
2. Тростников В.Н. Путин и православие // Радонеж. - 2002. - № 2. - С.5. На ту ж тему, але з вкрай критичних позицій - Душенов К.Ю. Президент Путин как символ последних времен // Русь Православная. - 2002. - № 1 - 2. - С. 1 - 2.
3. Холмогоров Е.С. В поисках политического символа // Отечественные записки. - 2001. - № 1. - С. 89 - 90.
4. Беляев А.Д. О безбожии и антихристе. - Сергиев Посад, 1993. - Т.2. - С. 1000.
5. Там же. - С. 1000 - 1003.
6. Там же. - С. 1000 - 1003.
7. Крылов К.А. "Государственная религия" будущего // Отечественные записки. - 2001. - № 1. - С. 73.
8. Основы социальной концепции Русской Православной Церкви. Юбилейный Архиерейский Собор 13 - 16 августа 2000 г. (Москва). - III, 7.
("Посев", - Москва, 2003, № 2, с. 29 - 30).
Переклад з російської Оксани - Марії Головерси.
назад
перші півтора роки нового тисячоліття офіційні політологи досить неочікувано вивели формулу: "Росія - європейська країна з християнськими цінностями, а православ'я - базова частина нашої християнської ідентичності" (1).
