 |
Купаюся у ріках Вавілонських
Іван Лучук
|
...У
наших класиків є цілі вавілонські струмені. Один лише Іван Франко переспівав по-українськи 45 вавілонських гімнів і молитов, а теж фрагментарно інтерпретував поему "Енума еліш" ("Коли вгорі"). А ще ж у нього є поема "Істар" - переклад, доповнений авторськими вставками і реконструкціями. В Лесі Українки вавілонські мотиви можна шукати десь поміж її староєгипетськими та давньоіндійськими зацікавленнями. В Агатангела Кримського в "Пальмовому гіллі" є чудовий вірш з поміткою "на старовавілонську тему"... "Вавілон був і Ассірія, і пройшли як сон, як дим", - писав якось Євген Маланюк. Вавілонські струмені в поезії можуть бути і явними, і прихованими. Їх може і зовсім не бути. Але хто задумується над тим - яка ж то поезія (з відомих нам) є найдавнфішою, то так чи інак його затягне в Межиріччя. Гільгамеш і далі блукає по світу, він може перевтілюватися чи то в Агасфера, чи то в Марка Проклятого, чи в кого захоче. А може і ставати Санчом Пансою (або ж Лепореллом чи Ламмою Гудзаком). Нас можуть зачаровувати давні дивні вавілонські імена, нас може гіпнотизувати клинопис, нас може заполонити не вавілонське царство, а лише вавілонська поезія. Дуже приємно усвідомлювати, що поезія завжди глобально є та сила, що вона постійна і всеохопна. По суті, ми тепер маємо ту саму поезію, що була і в давній Вавілонії. Людство тому-то й може поміщатися в одному слові, бо його цьому слові тримає саме поезія, незалежно від часів і просторів. Через те і є поезія смислом планетарного існування.
(Лучук І. Трохи поезієзнавства: П'ять етюдів. - Львів: Астрон, 1997. - С. 22 - 23)
назад
