риятель іноді заходить до мене дивитися "Таємниці другої світової". Кожного разу з пляшкою. Як колишній військовий, він має специфічний нахил до колективного перегляду телепрограм. Того вечора він прийшов раніше. Ще тривало телешоу, присвячене, як пам'ятається, екстремальним танцям і східним синтезам мордобітія з духовністю. В екрані час від часу виникали погони, ордени та шеврони козацького атамана. Він був красивим і харизматичним. І погони були небуденні. Восьмикінцеві зірки на них за розмірами могли скласти конкуренцію не тільки тим золотим лотосам, що на петлицях єгипетських фельдмаршалів, але й діамантовим слоникам з мундиру покійного самодержця Центральноафриканської Імперії Бокасси Першого.
Приятель, як виявилося, прибув не порожнім. Пляшка "комбату" наснажувала до мілітарної тематики. Ми згадали радянські "ВС". "Тоді дотримувалися, -- визначив приятель. -- У генерала армії зірки на погонах були по проміню 27 міліметрів, у маршала і головного маршала роду військ - 29, а у Маршала Союзу - 31. Як у гамбурзькій аптеці". Ми випили за ієрархію й за всі сімнадцять способів її дотримання. "А у Генералісімуса?" -- спитав я. "Тридцять сім!" -- блиснув ерудицією приятель. "А в нашого військового міністра?" "Не міряв. На око, -- тут приятель примружився, -- тридцять два або й тридцять п'ять... А ти думав! Генерал армії!" -- зробив павзу і додав: "Української...". І ми випили за історичну правду. Оковита робила своє і підсмажений Вуйко Джо посміхався нам з пекельної безодні тридцятисемиміліметровою посмішкою.
"Але це ще нічого, -- продовжив тему офіцер запасу. - Був я років зо п'ять тому на конференції у Київі. Нам там розповідали щось про досвід альтернативної військової служби у країнах НАТО. От де вже я надивився на золоті погони! Були там гетьмани і атамани лівобережних козацтв. В них на погонах і соняхи таки величезні і шаблі і зірки і тризуби і ще якесь таке дивне плетиво..." "Може то були гілочки калини?" -- припустив я і ми випили за дивовижні здобутки січевого дизайну.
Тут якраз почалися "Таємниці..." і підкинули нам нові візії для розвитку й розгалуження петлично-погонної теми. Ми з приятелем відразу й одностайно засудили демократичний несмак американських та англійських мілітарних строїв часів Другої Світової і насолодилися екзотикою відзнак японських імператорських офіцерів. "Схід! -- не вгавав приятель, допиваючи оковиту. - Джапана-мама усіх взуває своїм дизайном! Не обмежує себе... Якщо там зірка, то це отакенна Зірка! Стопроменева! А якщо вже сонечко якесь, то отакенне... - він розводив руки, демонструючи розміри геральдичного "сонечка". - Як дупа в чемпіона з боротьби сумо!!!"
...Ніч була важка, мені снилися суцвіття калинової сакури, борці сумо в кантушах та жупанах, маршальські перначі з православними хрестами й правлячий нащадок богині Аматерасу у мундирі радянського дємбєля. Ранок приніс різні потреби, пиво і узагальнення. Спершу подумалося про Привид Української Імперії, містичний й невідбутий астрал якого кочує сторінками романів Василя Кожелянка, шевронами-погонами козацьких провідників і медальним несмаком вітчизняних рейтингових систем. Чомусь цей Привид (в тодішніх мареннях автора цих рядків він мав гайдамацькі вуса a la Corchinski, плямистий стрій ісламського бойовика з обкладинки Time, шаблюку донецького виробництва, скіфську пекторальку на шапці і десять доларів у кишені) так любить зірчані символи. Ні поставстрійську естетику петлиць січових стрільців та УПА, ні шнурівки-хрести німецьких мундирів, ні американських орлів, а саме Зірку.
"Схід!" - відповів би мій приятель. "Знак Невситимої Експансії!" -- сказав би знавець окультної семіотики. "Совок!" - позіхнув би цинічний фабрикатор піару.
А може Імперія тут ні до чого. А все це лише гра у мистецтво бути поміченим і пошанованим. Зокрема, шляхом безугавного узірковування. Як казала мольєрівська графиня д'Ескарбаньяс: "Ох, Жюлі, як набридла мені ця провінція. Ці невігласи приводять мене у відчай - так неуважні вони до мого звання!"
І є тільки один спосіб занести промінь ієрархічного чуття в душі цих безповажних сплюхів: поставити між собою й ними зірчаний блиск. Чи то згадку про Різдвяну Зірку, чи то пророцтво Прикінцевої Зірки Полин.
Приятель іноді заходить до мене дивитися "Таємниці другої світової". Кожного разу з пляшкою. Як колишній військовий, він має специфічний нахил до колективного перегляду телепрограм. Того вечора він прийшов раніше. Ще тривало телешоу, присвячене, як пам'ятається, екстремальним танцям і східним синтезам мордобітія з духовністю. В екрані час від часу виникали погони, ордени та шеврони козацького атамана. Він був красивим і харизматичним. І погони були небуденні. Восьмикінцеві зірки на них за розмірами могли скласти конкуренцію не тільки тим золотим лотосам, що на петлицях єгипетських фельдмаршалів, але й діамантовим слоникам з мундиру покійного самодержця Центральноафриканської Імперії Бокасси Першого.
