Влада Місця

Володимир Єшкілєв

Володимир Єшкілєв У своїх листах вітчизняні трударі, питомо стурбовані нерегулярним державотворенням, епідемією СНІДу, подорожчанням квартир та занепадом тваринництва на Житомирщині, часто запитують: "Що ж нам тепер робити?"

Відповідаю різноманітно. Деяким раджу перештудіювати підпільні та партизанські розділи життєписів Че Гевари, Кім Ір Сена, Лімонова, іншим - помедитувати над "Рєпкою" Леся Подервянського, а більшості - повіситися. Адже настали нарешті такі часи, коли сумлінна й наполеглива (навіть дуже сумлінна й дуже наполеглива) суспільно-корисна праця не дає панування над оточуючими речами. Навіть панування над смішною зарплатою у триста євро. Навіть владної присутності затаєних з горбачовських часів рештках особистої гідності. Натомість придибує пасажир з метафізичним неспокоєм у вибляклих степових оченятах й каже: "Приватна територія тута, пацан... Давай, нє мьорзні, атвалівай!"

Настає епоха всюдисутньої влади місця. Цю епоху мудро передчули народні маси, коли на початку дев'яностих зникли з механізованого (і роботизованого в окремих місцях) виробництва і майже відразу виникли на присадибних ділянках у старосвітських рачкуватих позиціях. Їм, наївним, тоді здавалося, що двадцять мішків бульби у пивниці врятують від трудової міграції. Але виявилося, що грядка --невелике місце, і влада його, відповідно, є мізерною, нетривкою... Великі ж Осіди Панування розподілили поміж своїми тридцять тисяч родин нових господарів українського підсоння.

Хтось тепер називає дев'яності "втраченими роками" і потрапляє пальцем в небо. Ні, панове, це була прекрасна й беручка доба завоювання місць-для-влади. Її смак - смак бананів, кольорових лікерів і муштарди - не сплутати ні з ковбасно-оселедечним пізнім "совком", ні з теперішнім круасаново-канапковим занепадом завойовницьких практик. Тепер вже всі при своєму. В когось - місце-банк (завод, кавярня, газова труба, парохія, гербова печатка), в когось - місце-рейтинг, в когось - торгова марка-місце і позолочена форуна, в когось - шість соток перемішаного з камінням грунту.

Владна містика місця історично притаманна феодалізмові. У буремні часи середньовіччя лише намісництво-сінекура давала стабільну владу над буттям і часом. Королі і понтифіки дарували своїм васалам землі і посадові ланці, що цінувалися дорожче за мінливе і зрадливе золото. Здається, феодалізм повертається. Щоправда, не ленною системою землекористування, але корпоративним розподілом кожного клаптя життєвого простору, де невдахам і запізнюхам пропонується вважати себе лише найманими робітниками. Містика для останніх виникає здебільшого в астральному просторі між директорським кабінетом й бухгалтерією. Ця містика завжди від'ємна і, за свідченням саморобних екстрасенсів, харчується не стільки життєвими енергіями, скільки шматками тарифної ставки...

Владна містика місця передбачає міфологічне - і, навіть, казкове - перетворення дійсності. Адже тільки у казці місце-для-влади вмирає разом із тим, хто його займає. У казкового Змія, котрого вбиває казковий Герой, ні триголового сина, ні трихвостого небіжа не передбачено "по жизні". А в реальності навпаки - намісника нагло зносить життєва повінь, а місце-для-влади живісіньке і - ось де западло! - готове бавити нових мешканців, навіть не родичів і навіть не вуйків з рідного села. Для того, щоб забути можливість такого несусвітнього жаху, треба попрацювати, насамперед - знищити контркультуру. Адже тільки вона з глибин недовичерпаного андеграунду нагадує новітнім феодалам про те, що проста тяглість часу розміщує під кожним владним місцем бомбу.

Тому в нас й культивується така собі позитивна культурка (під гаслом "духовності"): подивилися лазнево-стрибкову рекламу "Рогань", послухали про "яровоє по голубєющєй вадє", поспівчували бухому Дідові Морозу, який "нє даньос" і погодилися з Андрієм Данилком: "І знизу ми красиві, і зверху нічого". Таке стрьомно-нарцисичне "місце" вже напевне повиздихає раніше за своїх володарів. Останнім культуркою пропонується відчути себе невмирущими. Вони вдячні, пускають сльозу, платять гроші і лише питають розгублено:"А де ж національна ідея? Де ж вона, де?" Автори позитивної культурки, рахуючи гроші, відповідають: "Як то "де"? В асортименті".

З владою місця, як не дивно, можна боротися. Наприклад, принциповою втечею від осілості. Адже впіймати кожного з нас у владну пастку можна лише на певному місці, "на мєдлякє" життєвого шансону. Це зрозумів колись мій приятель і тепер з гордістю гортає трудову книжку,де кількість записів про зміну місця роботи досягає сімдесяти. Але найважливішим є, все ж таки, не побутове, а культурницьке кочування. І тільки такий бумбараш, котрий за три роки зможе продрейфувати від хард-панка до групи "Тату", виживе і вціліє. Всі ж, хто застрягає в липких тенетах рокопопса, підуть на харч місцям-для-влади. "Справжня революція передбачає зміну позиції", - сказала колись четверта дружина Мао Цзе-дуна.

Кажуть, що деяким вдається майже неможливе: перетворити місце-для-влади у Дім (філософ написав би "у домен"). Я особисто таких просвітлених не зустрічав, але друзі моїх друзів бачили когось, хто знав подібного бодхисатву. Здебільшого замість Дому будується хутір і виправдовується така заміна елементарно: тисячолітніми традиціями, започаткованими, зрозумілож, в добу Трипілля. Щоправда, зазвичай такий хутір з місця-для-влади хутко перетворюється на таке собі місце-для-капітуляції і вивішування чергового білого прапора обов'язково супроводжується плачем про "збідованість й зболеність нашої стражденної землі". А чого в ній стражденного? Звичайне собі місце-для-влади. Питаємось тільки: чия влада цього місця?

назад


goutsoullac@rambler.ru