кісь добрі люди пасуть своїх марженок попри автовокзал галіційської столиці. Худобина наминає траву разом із високими октановими числами за метр від траси, котрою за годину проїзджає дві-три тисячі бусів та карів. Добрі люди не будуть пити молоко з числами. Вони запакують його у дволітровий пластиковий слоїк, підібраний на смітнику, додадуть - аби й за три дні не прокисло від липневої спеки - трошки (ну зовсім трошки) пожовтілого тетрацикліну, віднесуть на ринок і продадуть нам. Інші добрі люди напхають до ковбасного фаршу старого смердючого сала та хрящів, приравлять це все конячими дозами часнику і продадуть нам. Ще одна група добрих людей розлиє олію у пляшки з технічної пластмаси і теж продасть нам. Ми зап'ємо ці чудеса харчового трейдінґу коньчним напоєм "Десна" з присмаком кавового ароматизатору й увімкнемо телевізор. А там державницьки налаштований добродій буде бідкатися. Він розкаже нам, як український споживчий ринок потерпає від іноземної трансгенної продукції.
Як важливо підтримати свого ріднесенького виробника підвищенним митом на імпорт і припинити навалу шкідливих закордонних мутантів. Тут телевізор згорить від некондиційного струму і ми почвалаємо купляти новий.
А в магазині ввічливий продавець-консультант у червоній футболці порадить нам купувати телевізор фірми N, позаяк тільки телевізори цієї фірми змонтовані у Малайзії, а усіх інших - в Україні. І коли ми його спитаємо, чому жовта малайзійська збірка є кращою за синьо-жовту, він посміхнеться (його вже задовбали такими наївними питаннячками) і скаже, що, на його думку, на заводах у Куала-Лумпурі відповідальніше ставляться до технологічних норм монтування електронних приладів. А ми згадаємо знамениту колись репризу Жванецького - ще радянських часів -- про іноземні ліки, які мікробів знищують і про ліки вітчизняні, які з тими таки мікробами колаборують. Та реприза закінчувалася, як пам'ятається, сакраментально: "Так вимийте, врешті-решт, руки тому заскорузлому хлопцеві, що тримає колбу!"
Не вимили. Розвалити Імперію виявилося легше, аніж навчити мільони совків реґулярно користуватися умивальниками і не вважати норми ґіґієни частиною репресивного законодавства. А тепер нам ще й пропонують захистити їх від сумліннішого і краще контрольованого іноземного виробника. Себто, захистити їхню злочинну безвідповідальність від глобального ринкового механізму захисту більш відповідальних. Краще, мовляв, труїтися українським, аніж радіти закордонному. Така от сталінська логіка для поля чудес, де виробник підробної горілки отримує гарантовані надприбутки, а виробник ориґінальних карикатур - судовий позов.
...У 80-их роках на Заході було модним акцентувати увагу на екскрементальному підсумку народного господарства споживацького типу. Ліво-соціалістичні критики ліберальної моделі економіки часто-густо нагадували своїм опонентам, що ultima tule всього макропроцесу виробництва-продажу-споживання -- унітаз, до якого відправляється відома кінцева субстанція. Розвиваючи цю небезпідставну думку, можемо констатувати, що економіка Країни Захищених Виробників є двічі екскрементальною. Адже у ній щось близьке до згаданої субстанції є не тільки кінцевою формою суспільного продукту, але й проміжною. Тою, котру виробляють для нашого з вами споживання наші ж добрі люди.
І тут мені згадується ще одна історія.
Моя бабця часто згадувала, як її, мешканку Київа, вразив у 1944 році ринок у Станіславі. Вразив навіть не широким добором продуктів чи порівняно низькими цінами, а незвичайною для мешканки підрадянської частини України сумлінністю селян-продавців. Сметана продавалася нерозведеною, у маслі не було сиру, покупка зважувалася до граму. Сусідка, що пережила німецьку окупацію, прояснила джерело цього феномену. "За німців, -- розповіла вона, -- якщо поліцаї знаходили у маслі творіг, то відрубували продавцеві пальці, а за поганий самогон вибивали зуби". Інерція німецького зондерконтролю, згадувала бабця, протрималася на базарі до весни 46-го. Коли ринкові люди остаточно розкумекали, що нові господарі Галичини рубають пальці переважно за ухили від керівної лінії партії, сметана знов втратила жирність, а вагові пристрої захворіли нестерпною легкістю буття. Така ось історія проблеми.
Тобто, я - за захист збідованого вітчизняного споживача. Але лише після того, як німецький поліцай (pardon, євронаглядач!) пройде українським базаром.
Якісь добрі люди пасуть своїх марженок попри автовокзал галіційської столиці. Худобина наминає траву разом із високими октановими числами за метр від траси, котрою за годину проїзджає дві-три тисячі бусів та карів. Добрі люди не будуть пити молоко з числами. Вони запакують його у дволітровий пластиковий слоїк, підібраний на смітнику, додадуть - аби й за три дні не прокисло від липневої спеки - трошки (ну зовсім трошки) пожовтілого тетрацикліну, віднесуть на ринок і продадуть нам. Інші добрі люди напхають до ковбасного фаршу старого смердючого сала та хрящів, приравлять це все конячими дозами часнику і продадуть нам. Ще одна група добрих людей розлиє олію у пляшки з технічної пластмаси і теж продасть нам. Ми зап'ємо ці чудеса харчового трейдінґу коньчним напоєм "Десна" з присмаком кавового ароматизатору й увімкнемо телевізор. А там державницьки налаштований добродій буде бідкатися. Він розкаже нам, як український споживчий ринок потерпає від іноземної трансгенної продукції.
