ершим методом повернення до реальності у такій ситуації було швидке поплескування. Просто в той момент, коли залишком свідомості констатуєш: "Все, малий, я зникаю!"- поплескуєш рукою по власній нозі, по обличчю, по сумці, чи, власне, по будь-якому предмету, що знаходиться поряд. Руки зникають пізніше, ніж голова. Насправді воно так: ти вже перетнув межу сну, розчинився, ти, власне, уже спиш, але у тілі все ще міститься останній імпульс, відісланий здоровим глуздом (нині покійним), імпульс паніки, тривоги і боротьби.
Отож, засинаєш ти все глибше, у криницю-яму немов Аліса провалюєшся, і тут - серія коротких дотиків власної руки брутально повертає тебе назад. Ніби сам себе будиш. От.
Та найгіршим було те, що такий метод діяв недовго, бо, як уявляв собі Антон, тіло навчилося не реагувати на зраду однієї із своїх частин, виробило, словом, імунітет, плескання виявилося вже неефективним, про нього доводилося забути. І відбувалося це підступно і непомітно - Антон раз у раз прокидався у найнесподіванішому становищі та найневдалішому місці за абсолютно, причому, неприпустимих обставин.
Ризик, судіть самі, немалий, та взагалі-то справи й так не перфектним рухаються чином.
І от, коли настав той день, що вже, здавалось би, надії немає, ліків на це не знайти, а всі поплескуваня, постукування, пощипування, вмонтовані алярматори, ігловколювання та замовляння, вода чумака та речовини амфетамінової групи вичерпали свої можливості остаточно, Антона почала переслідувати нав"язлива думка про те, що ось вже, мовляв, і слід використати ту єдину кулю для себе. Та кінець кінцем, жодна боротьба не має змісту через оцю кляту напасть. Це життя немає, життя немає. В будь-якому випадку, ритуальне самогубство видавалося чи не найбільш пристойним виходом із такого гіркого і пропащого становища, isnt it ?
Саме тоді Антон почав раз на два дні змащувати револьвер, принюхуватись і клацати спусковим механізмом; він увесь цей час вів жорстоку внутрішню дискусію, зважував усі безперервні "за" і "проти". Погладжував впевнений метал револьвера і відзначав, що в люфі не залишилось запаху пострілів. Це погано, - думав Антон, - бо куля лише одна, і помилитись нема права. Опинитися у реанімації із вогнепальною раною в голові або, не приведи Господи, конати 2-3 дні, повзаючи по конспіративній квартирі, і заливати килимки смердячою юшкою, яка плеще от зараз у його дурній голові замість мізків. Або ще гірше - пістолет виявиться несправним, уяви - він просто не вистрелить взагалі. Клац - і осічка, як у кіно, а на другу спробу (я знаю) може не вистачити часу, не вистачити можливості, сміливості, бо хто, як не я знає зрадливу руку, нездатну навіть пробудити господаря, не те що вистрелити у себе ж.
Або дістанеться до мене хтось із 4-го. Чи, може, вони так випробовують мене?
Та найгірше - це не вистрелити, не встигнути, не знайти ради і заснути остаточно (а воно все тяжіє прямо туди, чітка-пречітка тенденція) і більше не вилізти, зникнути у безперервному кошмарі, від якого немає кіношного пробудження у холодному і липкому поту, коли ти зриваєшся і сідаєш на ліжку, із простирадлом на шиї, із очима, як у скаженого пса, виряченими із очниць. З криком, висолопленим із роззявленого писка, наповненого карієсом, стоматитом і смаком окисленої міді.
Ще можна спробувати випити царської водки, у якій бабця колись розчинила родинне золото. Стрибати я ніколи не стану. Вішатися я не стану. Топи...
Приблизно у таку мить і з"явилась несподівана Надія. Задзвонив телефон, і його єдиний друг Левко, більш відомий як агент Лосєв, повідомив щось таке, від чого груди Антона відчинилися, ніби вікно, впускаючи усі протяги, а вміст його спаплюженого мозку ураз перемішався, ніби там увімкнули якийсь невідомий науці церебральний міксер.
- Маю радість для тебе, Антоша, - мовив голос Левка і продовжив, незважаючи на Антонове сичання, викликане називанням його справжнього імені по телефону (неприпустима необережність?),- маю для тебе, Антоша, піґулки Фріберга...
Потребував часу рівно стільки, щоб одягтись і схопити портфель. До місця зустрічі треба було дістатись максимум за хвилин 30-35, якщо ні - він ризикував не встигнути зайняти своє місце у епізоді, як наслідок - провалити доручення, а епізод повинен бути цікавим, у неї цікаве досьє, у мене ж завжди краще виходило працювати із жінками, чорт забирай, а вона особлива, якщо б не оця хвороба-спання... Звичайно, піґулки у Левка можна було б забрати і потім, але в отакій скрутній ситуації будь-яке з отих "потім" рівнозначне повному краху, крихітко.
Перший мікроавтобус №20 був переповнений деформованими пасажирами. Лаючись, Антон згаяв іще 2 хвилини і дивом упхався у наступний 69-й. Його затиснуло поміж якоюсь студенткою і тіткою, що, здається, поливалася щойно солодкими парфумами прямо із пляшки. У тітки були вищипані брови, а на голому місці чорним олівцем намальовані натомість дві здивовані дужки. Праве її ікло на верхній щелепі було металеве.
Студентка завмерла, іще не прокинувшись. Брутально відчувала близькість чоловічого тіла, готова до самопожертви. Йому подобались такі /мазохістки?/, а холод револьвера від інертного тепла її спини відмежовувало лише кілька шарів тканини. Мікроавтобус зупинився, і його захитало, немов корабель.
Якимось дивом він усвідомив, що знаходиться на сидінні біля вікна, автобус повертає з вулиці Чорновола на Січових Стрільців, помічаєш, як он він знову здіймається, ніби розсуває хвилі немов розтинає хвилі на вулицю Новгородську, і людей в салоні все менше стає зимно і от він готовий крізь землю провалитися від встиду бо здається ця здивовано-обурена маска то обличчя чоловіка, що сидить біля нього, порядного, схожого на бізнесмена-початківця обличчя свідчить про те, що ти поплескуєш по його нозі і пощипуєш його ногу дурню не випускаючи з рук сумку котимось і котимось все ближче ? от вже і універмаг прикарпаття це галицька Боже година я забув про годину про олену про алфавіт про епізод про вони будуть на твоїй долоні...
- Шофер, тут чоловік втратив свідомість...
- Швидку...
- Дивіться, що він у руці в кишені тримає!
- Та він же просто спить, ге-хм, алкаш!
- Дивіться, люди, та він помочився!..
Пауза така довга, потім сміється хтось. Нарешті, скрушний баритон шофера:
- Ну і шо мені тепер, блядь, з ним робити ?!
назад
ершим методом повернення до реальності у такій ситуації було швидке поплескування. Просто в той момент, коли залишком свідомості констатуєш: "Все, малий, я зникаю!"- поплескуєш рукою по власній нозі, по обличчю, по сумці, чи, власне, по будь-якому предмету, що знаходиться поряд. Руки зникають пізніше, ніж голова. Насправді воно так: ти вже перетнув межу сну, розчинився, ти, власне, уже спиш, але у тілі все ще міститься останній імпульс, відісланий здоровим глуздом (нині покійним), імпульс паніки, тривоги і боротьби.
