Олег Ольжич - Кандиба

 

Націоналістична культура

 

Духовно-історичний здвиг української нації, що виявляється у формі націоналістичного руху, творить всесторонньо нову дійсність народу у всіх ділянках життя. Творить він теж свою відмінну культуру.

Тому можемо говорити про українську націоналістичну культуру.

Треба ясно окреслити, що вкладається в це поняття. Національність є невід'ємною прикметою кожної культури, навіть коли окремі елементи її є чужого (знову ж таки національного) походження. Може бути тільки більше або менше чужих елементів, що підлягають змінам під впливом тиснення національної природи нового їх підмету.

Твердимо при тому, що тільки національна культура забезпечує повний органічний вислів творчих сил одиниці й народу. Вона спирається на духовній природі народу та скарбі історичної традиції, принесеному з глибини віків.

Націоналістична культурає повноцінна, цебто позбавлена негативних складників народної психіки й традиції, героїчно визначенанаціональна культура. Іншими словами - національна культура націоналістичної доби.

Героїчна духовністьукраїнського націоналізму значить натугу змагання одиниці й цілого народу до суспільно-морального ідеалу. Це духовність героя, в якій почуття й змагання одиниці й загалу лучаться у вищу єдність, відмінну від свідомости індивідуалізму й колективізму. Це - філософія не протиставлення й не підпорядкування одиниці масі, а філософія нестримного росту особистости в ім'я спільноти.

Ця духовність є повно суверенна й самовизначальна в своїх джерелах і змісті, та може бути хіба тільки порівнювана, але ніколи не утотожнювана з духовністю та доктринами інших націоналістичних народів. Їх натура в своїх вершках і в масі значно вища, ніж у інших націй.

Зокрема це документується глибокою плідністю її в области творчости, отже, поруч прямого героїчного чину, - культурною функцієюукраїнського націоналізму. Витворюючи свій стиль життя й побуту цілого нроду, націоналізм творить так само героїчний стиль його мистецтва.

Провідною ідеєю українського народу від світанку віків є Ідея Слави - тобто беззглядна цінність героїчного наповнення призначення людини. Це "іскати собі чти, а князю слави" - "Слово о Полку Ігоревім", це "Князем слава і дружині, амінь!". Це "як слави зажити", "слави добувати", "слава не вмре, не поляже" - "преславного Війська Запорозького" і "Сланих Гетьманів". Це, нарешті, коронна ідея Шевченкового духа й цілої новітньої української літератури - "Слава України". Не дивно , що вже від 1917 року стала вона гаслом націоналістичного руху.

Спільнота нації в українській духовності історично усвідомлюється не природничо, а духовно-містично в ІдеїРоду. З цього родиться вся потуга Української Держави та відродження. "Дажбожі внуки" чи "діти з коліна Яфетового" - це тільки дві, поганська й християнська, форми одної думки - божеського благословення народу. Вся козацька експансія росла з міту й величі "славних і величних Русов", що "за Олекга роского монархи ... Царгород штурмовали", і "того же древа єсте вітви і храбрих воїнов синове". І ХІХ століття черпає всю свою силу з найближчої до нього козацької легенди: "І наллє живої козацької тієї крови..." Не випадково повоєнна українська творчість відкрила нам княжу добу - першоджерело національної потуги. Це було тільки повне відслонення Міту.

Чудо чинення української крови або духовного призначення до українського роду - таке часте явище в сторії останніх віків України. Є це суто націоналістичне , українське, а не расове, романське чи інше, державне схоплення національної спільноти. Поняття роду є дуже вимовним для зрозуміння історичного росту Української Нації тому, що в ньому сильніше, ніж, напр., в найближчому до нього понятті походження чи понятті крови звучить ідеалістичний момент заповіту, традиції, покликання.

Своє покликання українська нація спірає (базує, - прим.ред.), проте, на безпосередньому відчутті благословенства, яке спочиває на українській національній індивідуальности та заложеної в ній динаміки.

(вперше опубліковано в газеті "Наступ", Прага, 1940, №25, від 22 червня).