*MESOGAIA*
Imperium Internum
(РОССИЯ - УКРАИНА - БОЛГАРИЯ)


Роман Процак
ВЕЛИКІ КИЇВСЬКІ КНЯЗІ
Частина 5



14. Володимир Всеволодович.

Хрестильне ім’я Володимира - Василій (правитель) - дане було йому не з проста, - тому судився путь Володимира Великого , і наш герой справився зі своєю місією сповна. І навіть більше - чиммало заслуг Володимира Мономаха в історичній традиції були перенесені на світле тло образу Володимира Святого, і залишились там як заслуга його діянь.

Характерно, що із життям Володимира Всеволодовича пов’язана ціла епоха Ярославового (пом. 1054) періоду. Знаменно також , що народився і помер наш герой у точно хронологічні рамки одного історичного періоду (1053-1125) . Навіть із цього факту можна зробити висновок , що це була неабияка , ’’рокова’’ у повному значенні цього слова , людина.

Факт народження Володимира знайшов місце у літописній згадці 1053 року : ’’у Всеволода родився син Володимир од цесариці грецької ’’ (с.98) . Через те , що ’’цесариця грецька’’ доводилась дочкою візантійському імператору Констянтину Мономаху , до Володимира пристало прізвисько , з яким він більше відомий в історіографії - Мономах.

Життєпис Володимира висвітлений у літературі в найменших деталях від малих років аж до старості , - і в цьому Володимиру пощастило більше аніж іншим князям. Його діяльність знайшла відображення як у повному списку літопису , так і у т. зв.’’Повчанні Володимира Мономаха дітям’’. Розглянемо життєпис нашого героя через зріз обох цих джерел.

Активна діяльність Володимира розпочалася досить рано: мати його померла ще молодою (у 1067 р. - за Татіщевим). Коли йому сповнилось 14 роів , Володимир став допомагати батьові. Сам Володимир у ’’Поученію дітям’’ розповідав ’’про труд свій , тому що струдився я походи діючи і лови з тринадцяти літ’’ (с.458). З того ж ’’Поученія...’’ відомими стали основні віхи його життя : восени 1068 р. -’’спершу я до Ростова пішов княжити крізь Вятичі , а сам пішов до Курська’’. Пізніше читаємо :’’І знову, удруге, пішов няжити до Смоленська з воєводою Славком Гордятичем ’’. Із тим же воєводою Володимир згодом набирався досвіду у Бересті, де воював із Ізеславом Ярославичем. Потім у 1073 р. Вирушив княжити до Володимира-Волинського. Такими ж звичними були службові будні молодого князя за доби правління Святослава та Всеволода. Не позбавлений довір’я , він отримував найвідповідальніші завдання - його посилали на ’’головні’’, тобто в авнгард війни проти Ляхів , які пустошили тоді західні рубежі Русі. Розгромив іх тут , і як пише літопис :’’то і тут оберіг я город (Берестя) тихий’’, тобто неушкодженим.

Але минув час дуумвірату Ярославичів , і весною 1074 р.Володимир повернувся до Переславля , де княжив його батько. Причини повернення літопис приховує - але більш ніж очевидно , що сталося це через загострення відносин Святослава зі Всеволодом. Однак, обійтися довго без Володимира ’’єдиновластець’’ Святослав уже не міг , тому після Великодня (20 квітня) 1074 р. Мономах відправився з новою місією до м. Володимира. Де у цей час повною мірою точилася війна з Ляхами , у якій знову гідним чином відзначився Володимир. Влітку 1074 р. У м. Сутейську було укладено новий мир з Ляхами. Не слід забувати , що звитяжцю було на той час 19 років , що у нього гідні помічники та дорадники , як на його вік - це неабияий успіх.

1076 року Святослав вислав юного героя знову ’’в Ляхи’’ (треба читати ’’в Чехи’’). Сам володимир згадував , що ’’ходив за Глогов до Чеського лісу , де пробував у землі Чеській 4-ри місяці’’. Цей факт літопис конкретизовує так : ’’Ходив Володимир , син Всеволодів і Олег , син Святославів , Ляхам у поміч на Чехі’’ (с. 121). Того ж 1076 р. поправ ’’єдиновласний’’ Святослав права соратників і від того доля Володимира знову змінилася : з ’’Ляхів’’ він знову повернувся до Турова , а навесні - до Переяславля. Очевидно у цей час в обов’язи Володимира входило контролювати дві волості - Туровську та Переяславську. Незабаром до них долучилася ще одна - Смоленська.

Зауважимо , що у Києві на той час княжив стрий Ізяслав Ярославич, а становище Володимира залишається все таим же стабільним - він і надалі на посту першорядного полководця. Зимою та навесні 1077 р. Володимир ходив на м. Новгород щоби допомогти Глібу Святославичу. Там тоді тривала війна зі Всеволодом Полоцьким , яка між тим вимагала неабиякого напруження сил : влітку Волдимир з батьком Всеволодом були під Полоцьком. Всеслав продовжував залишатися настійливим у своїх домаганнях , через те зимою 1078 р. Володимир зі Святополком Ізяславичемзнову ходили до м. Полоцька. Околиці міста були страшно спустошені , Ізяслав син Святополка зрештою вокняжився там , а потім вигнав іншого неприятеля Гліба Святославича із Новгорода. За тау люб’язну підтримку Ізяслав передав Володимирові Чернігів , навмисне перевівши його сюди зі Смоленська щоби протиставити впливовому Олегу Святославичу.

На Великдень 8 квітня 1078 р. Володимир з батьком вчинили званий обід на Красному дворі у Чернігові. На нього було запрошено і Олега Святославича. На тому обіді Володимир ’’дарував батькові 300 гривень золота’’, однак Олегові не дарував нічого. Ображений Олег прекрасно розумів своє становище і будучи переконаним , що висидіти разом зі Всеволодом на ’’отньому столі’’ йому не вдається , тому 10 квітня 1078 року ’’утік Олег Святославич до Тмутараканя’’.

Незабаром Олег знову появився на Русі , однак на цей раз у супроводі Половців. На ріці Сожиці союзники перемогли Всеволода , розбивши дружини трьох знатних воєвод. Сталося це 25 серпня 1078 року , а вже в кінці місяця Володимр , що прибув зі Смоленська , виправив ситуацію і ’’пройшовши крізь шоловецькі війська , б’ючись до Переяславля’’, де знаходить вітця , який вернувся з походу , ледь оправившись від поразки (с. 459). У жовтні 1078 р. Володимир з батьком ’’ходили’’ до Чернігова , однак так і не змогли його взяти , бо неприхильні їм чернігівці не допустили їх ’’до города’’. Володимир і тут зумів досягнути успіху - узяв східні ворота міста од ріки Стрижені (с. 122), після чого спалив весь ’’окольний’’ город. Взяти ’’внутрішній город він, однак, не зумів.

Третього жовтня 1078 р. сталася неабиякого значення битва на Нежатиній Ниві, у якій загинув 9-й ВКК Ізяслав. Згідно звіту ЛР про те як вона проходила, можна зробити висновок, що Володимир перебував явно не на перших ролях. Зате він очолював погоню за Половцями, у якій гнав їх аж до міст Переяславля і Оброва.

Коли ж після Ізяслава у Києві вокняжився Всеволод, Чернігів як друге за значенням місто на Русі, перейшло під управління Володимира. До честі нашого героя слід віднести факт, що він доволі швидко нейтралізував опір Половців та Святославичів. У серпні 1079 р. він таким чином ’’замирив’’ Половців, що вони чомусь залишили на полі раті свого провідника Романа Красного (’’І єсть кості його, і до нині вони там лежать’’ - с. 125). І в той же час тмутараканські ’’Хазари’’, схопивши, чомусь вислали ’’за море’’ Олега Святославича.

Восени 1078 року Володимир із ’’чернігівцями’’ (чернігівською дружиною) вирушив проти Всеслава Полоцького, який захопив та спалив Смоленськ. Далекосяжний похід був ретельно спланований - на кожного воїна споряджено по двоє коней (верхового та провідного), та хоча рухались вони прискореним маршем, однак застати Всеслава у Смоленську не вдалося. У відплату Володимир із чернігівцями взялися ’’палити’’ землю Полоцьку, спустошивши її від Лукомля до Логожська, ’’воюючи’’ (тобто не зумівши захопити) Друцьк, звідки він повернувся до Чернігова.

Зимою того ж року Володимир розбив Половців, які пустошили довкола Стародуба Чернігівсьої землі силами інших половецьких куренів та чернігівських полків. По тому як уміло Володимир перебрав частину Половців на свою сторону видно немалі здібності Мономаха як стратега та дипломата. Потім у ’’Поученію’’ Володимир згадував, як на Десні він захопив двох половецьких ’’князів’’ Асадука та Саука, а’’дружину перебив’’. На другий день за м. Новгородом-Сіверським (’’Новим городом у землі Сіверсьій’’) розігнав він ще більше війсьо хана Балатчина, а ’’сеймичів (жителів Посейм’я) та здобич свою одібрав’’ (с. 459).

З вокняжінням Всеволода Ярославича, 12-го ВКК (1078-1093) становище Володимира як першого полководця ще більше укріпилося. До вдалих акцій цього періоду слід віднести нейтралізацію бунтівливих Святославичів : 2 серпня 1079 р. після того як Володимр ’’замирив’’ з Половцями і вони при нагоді убили свого провідника Романа Красного, літопис якось мимоходом згадує як міцно Всеволод ’’став’’ коло Переяславля, хоча з ходу успішного завершення операції, видно тверду руку Володимира.

Того ж 1079 р. ’’Хозари ... вислали за море’’ Олега з Тмутаракані, де раніше Всеволод посадив свого воєводу Ратибора, у 1080 р. ’’піднялися на рать торки переяславські’’ (с. 459). Володимир придушив це повстання, але на стільки грунтовно, що більше на Лівобережжі коло Переяславля Торки не згадувалися, а перебували тільки на Правобережжі коло Корсуня.

Встановленням ’’порядку’’ на Русі на весь період свого княжіння Всеволод мав би в значній мірі завдячувати синові Володимру. Однак подіях навколо Тмутаракані 1091-93 років Володимир не приймав участі. Питається: де ж він був? Познайомимося в такому випадку трохи ближче зі світською хронікою княжого життя. Володимр сам згадував, що тоді він ’’труждався, лови діючи’’ у Чернігові. Труди, здавалось би, невеликі, одна вимагаючі неабиякої мобілізації енергії : ’’по сто звірів загонив і брав без усякого зусилля, - запевняв сам Володимир у своєму ”Поученію дітям”, - це ”окрім іншого лову, крім турів, - тому, що з отцем ловив я всякого звіра”. А ще образ Володимира - князя як мисливця може доповнити наступна цитата із ”Поученія”: ”а се я в Чернігові робив : коней диких своїми руками в’язав у пущах і десять і двадцять живих коней диких. Два тури на рогах підкидали мене з коней, олень мене один бив і два лосі - один ногами топтав, а другий рогами бив. Вепр мені на бедрі меча одірвав, ведмідь мені біля коліна пітник укусив, лютий звір скочив до мене набедра і коня зо мною кинув, та Бог мене уцілілим зберіг. І з коня багато я падав, голову собі розбив двічі, і руки іноги собі покалічив, у юності своєї покалічив, не бережучи живоття свого, ні щадячи голови своєї”.

З воєнних виправ цього періоду варто згадати два походи на ”Ходоту і на сина його”. Питання: що то був за Ходота? - до цього часу тривожать уми багатьох дослідників. Зрозуміло тільки, що так само як і Мал древлянський з Ольжичих часів, Ходота був одним із місцевих князьів, не Рюриковичів, що княжив у Вятичах. Щоби побороти Ходоту Володимиру довелося взяти Кордьну (мабуть його столицю), яка і була розорена у першу ж воєнну зиму. Не відмовити Володимиру у почутті воєнної кмітливості - розуміючи, що у гущавині зеленого лісу місцевим вятичам воювати легше, війна провадилась ним ”дві зими підряд”. Тактика розумного підходу до ведення партизанської війни налице - зимою, як відомо, ліс стає голим, отож Володимиру не складало значних зусиль взяти їх ”голими руками”.

У 1084 р. назрів конфлікт на західних рубежах Русі із Ростиславичами, які вигнали Ярополка Ізяславича із Володимира-Волинського. Всеволод змушений був відізвати Володимира з ”Вятичів”, щоби відправити їх проти Ростиславичів. Мономах справився із завданням, вигнав їх аж до м. Микулина на р. Сіроті, але чомусь ”не настиг їх”. Коло м. Бродів він зустрів Ярополка і ”посадив у Володимирі, придавши Туров” (с. 124).

Влітку 1084 р. Володимир прогнав за р. Хорол Половців, які взяли Горошин, а восени того ж року виступив із чернігівцями, половцями та ”Читійовичами” проти Всеслава Полоцького до Старого Мінська (Менська). Город захопили зненацька ”і не оставили в ньому ні челядина, ні скотини”. Ось така хроніка ”діянь” нашого князя протягом тільки одного року. Тою ж ”зимою” Володимир знову ходив ”зустрічатися” з Ярополком Ізяславичем під Броди, де вони ”велику дружбу зав’язали” (с. 459), маючи на увазі спрямувати її вістря проти галицьких Ростиславичів. Чим потім відплатився Ярополк за цю ”дружбу” (війною проти Всеволода) нам уже відомо.

Весною 1085 р. Володимир уже сидів у Переяславі, де ”попереду братів” ходив за ріку Супій проти Половців. Під Прилуками ”братам” зустрілося 8-тисячне військо половецьких ханів. До серйозної сутичи з ними, однак, не дійшло, бо ”брати” відправили зброю в обозах разом з авангардами, які перебували уже в Прилуах. У легкому бойовиську втратили русичі, правда, ”сеймича” та ”смердів” деілька, а Половців ”більше побили і захопили”. Може це й натяжка, однак Володимир свідчить, що ”Половці боялися навіть коня піймати в руки, і втекти за Сулу тої ж ночі”. Наступного дня Володимир із супутниками вийшли до Білої Вежі, де відбулася вирішальна битва. Для Русичів вона виявилася вдалою - із маси супротивників ”побили 900 Половців і двох князів захопили, Багубарсових братів - Осіня і Саюзи, а два мужі утекли” (с. 459).

Завчасно слід сказати як звичайно поводився Володимир із полоненими половцями. Наприкінці свого життя у ”Поученію...” Мономах згадував: ”І пустив я князів половецьих ліпших із оов стільки: Шаруканових братів двох, Багубарсових - трьох, Осінєвих -братів чотирьох, а всіх ліпших князів - сто”. І в цьому вчинку також проступають риси благородного образу нашого героя.

Період 1086-87 років у житті Володимира пов’язаний із боротьбою проти Половців - за цей час йому довелося ”гонити” Половців від Святославця, від Торчеська, Юр’єва, по правій стороні Дніпра аж до города Красна, де вдалося ”побідити”. Пізніше разом зі братом Ростиславом вдалося взяти половецькі ”вежі” коло города Варина.

З вокняжінням Святопола період блискучих перемог над Половцями призупинився - принаймі так запевняє літопис. Володимир також добровільно уступив ”стіл” Святополкові після смерті Всеволода - виявляється ”Володимир не хотів війни вчинити”. Про битву на р. Стругні, про смерть брата Ростислаа, про взяття Торчеська та Юр’єва, так само як і про половецький погром Києва цього часу відомо більш ніж достаиньо. На виправдання Володимира слід сказати, що у цей час він мало володів ініціативою.

Ще один штрих до портрету героя - уміння співпереживати. 26 травня 1093 р. на р. Стугні коли ”став утопати Ростислав перед очима Володимировими, хотів він підхватити брата свого і мало не втонув сам”, - пише літопис. Уже на другому боці, перебрівши річку з невеликою дружиною, ”плакав він за братом своїм і за дружиною своєю”, а опісля ”пішов він до Чернігова печален вельми”.

Кращі сили війська були страчені на Стругні. І якщо Володимир допомагав Святополку ”мир учинити з Тугорканом і з іншими князями половецькими”, то йому уже не допоміг ніхто у пору, коли у 1094 р. Олег із Половцями підійшов до Чернігова і став пустошити ”навколо міста”. Більш повно цей епізод відтворено пізніше у ”Поученію В.М. дітям”: ”А потім Олег до мене прийшов із Половеькою землею до Чернігова, і дружина моя билася з ним вісім дні через малий рів, не даючи їм увійти в острог. Пожалівши християнсьі душі, і села, що горіли, і монастирі, я сказав: ”Не хвалитися поганим !” і оддав я брату отця свого місце, а сам пішов на місце отця свого - до Переяславля”. Шлях переходу із одної княжої столиці до другої виглядав так: ”І вийшли ми в день святого Бориса (24 липня 1094 р.) із Чернігова, і їхали крізьполки половецькі з дружиною близько ста (чоловік), і з дітьми, і з жонами. І облизувалися вони на нас, як вовки, стоячи і од перевозу, і з гір. Бог і святий Борис не дали їм мене в користь і без утрат дійшли ми до Переяславля”.

Про сидіння у Переяславлі Володимир пізніше згадував так: ”І сидів я в Переяславлі три літа і три зими з дружиною своєю, і багато біди зазнали ми од раті і од голоду. І пішли ми на військо їх за Римов, і Бог нам поміг і наші побили їх, а другий захопили” (с. 460). Відносно походу Володимира на город Римов - в літописі нема жодної згадки - подібно, це була локальна битва цьго періоду. Зате наступного 109*5 р. читаємо в літописі повідомлення такого змісту: ”Пішли Половці на Греків з Довгоновичем, і воювали вони проти Греків. А цесар (грецьий Комнен) охопив Довгоневича і осліпив” (с. 137). Це була неабияка пораза у зовнішньо-стратегічних цілях Володимира Мономаха, бо Леон Довгоневич (вірніше Лев Діогенович - нешлюбний син візантійського імператора Романа Діогена) доводився йому зятем і саме на нього Володимир покладав великі надії на поширення свого впливу в районі дунайських земель. Прикро, що на той час Володимир не міг істотно впливати на перебіг подій навіть для того, щоби хоч трохи їх підправити.

Принижене становище Володимира відбиває такий факт: ”У сей же рік (1095), - пише літопис, - прийшли Половці Ітлар і Китан до Володимира вимагати плати ”за мир”. І прибув Ітлар у город Переяславль, а Китан став межи двома валами з воями”.Зі змісту літопису стає відомо, що Володимир змушений був віддати свого сина Святослава в заложники Китаню, а Ітлар у цей час перебував у городі із ”ліпшою дружиною”. Коли ж Володимирова дружина вирішила відбити Святослава і порадила своєму князю перебити Половців, то Володимир на це не погодився: ”Як можу я се вчинити, давши їм клятву” . Зрештою Мономаха вдалося переконати ось такими аргументами: ”Княже ! Нема тобі в тім гріха. Привів тобі їх Бог у руки твої. Чому вони тобі завше клянучись, гублять землю Руську і кров християнську проливають безперестанку ? ” .Ось такими були витоки взаємної ненависті Русичів проти Половців.

Акцію винищення нещасних вдалося провести 24 лютого 1096 року о першій годині дня. А навесні 1096р. Мономах зі Святополком ходили на Половців ірозбили їх хза городом Голтвом (с. 138): ”І знову Ітларевих людей перебили, і вежі їх взяли, пішовши зо Голтвом”(с. 460). Влітку Володимир ходив зі Святополком на Олега Святославича, бо ”оба гнівалися” за те, що ”не пішов із ними на поганих. Олег не послухав, і постала межи ними ненависть”. Це було, як відомо, ще у 1095 році. А у 1096 р. Святополк з Володимиром хотіли ”урядитися” з Олегом. Вірний лицарській присязі, дпній Половцям, Олег знову відмовився. Тоді 3 травня 1096 року вони виступилипроти нього на Чернігів. Олег ”вибіг” з міста, однак ”заперся” у Стародубі, який довелося облягати аж 33 дні : ”І до Стародуба пішли ми на Олега, тому що поєднався він був з Половцями”, - згадував пізніше В.Мономах у своєму ”Поученію дітям”. Тільки під стінами Стародуба вдалося укласти тривалий мир.

У червні 1096 р., - писав Мономах, - ”на ріку Бог (Буг) пішли ми зі Святополком на Боняка за Рось”. Половцітоді поспішили на підмогу Олегові. Місяць червень 1096 р. пройшов у жорстоких баталіях з ордами половецьких ханів Курі, Боняка та Тугоркана. Дуумвірат обох князів Святополка та Володимира набирав все чіткіше окреслених форм. Вдало проведені кампанії цього періоду - у великій мірі заслуга Володимира, бо вищеперечислені хани теж були неабиякими воєначальниками та сильними особистостями. Восени 1096 р. вдалося замиритися з іншим, більш спокійним Святославичем - Давидом, братом Олега, який ”сидів” у Смоленську. Усобиці між князями поволі стихали і ”порядок на Русі входив у своє зичне русло.

Успіхи давалися задармо. Тож на які сили опирався Володимир? Немало сприяли йому Тори та інші ”ручні” племена, які оселялися на Пороссі. Починаючи від Володимира, їхня організація на рід Мономаховичів, набирала стійких рис.

І понині в історичній літературі існує усталений стереотип, начебто Володимир Мономах був затятим ворогом Половців. Звертає, зокрема, на себе уривок з ЛР. Як нащадок (правнук) його Роман Мстислаич ”наслідував предка свого Мономаха, що погубив поганих Ізмаїльтян, тобто Половців” (с. 368). Та це тільки стереотип - не більше, - добре відомо, - наприклад, що були ”із Половців - Читійовичі” (с. 460) - рід із половецьої орди чи чамбулів - вірних в усьму Володимиру та Мономаховичам.

Війна із спорідненими по крові русьими князями Святославичами також нелегко давалася Володимиру. Згідно певних причин, він старався не приймати в них ативної учисті. Так, зокрема Олега Святославича (кампанія на північно-східній Русі 1096 р.) заспооювали його сини мстислав із новгородцями та Вячеслав із переяславльцями. Переонаний прихильни ”порядку” на Русі, Володимир всяко противився порушенню тих порядків.

1097 рік. Мономах - учасник і співорганізатор сейму князів.”Володимиру - Всеволодову волость” - гласив вердикт з’їзду. Більшого він не хотів - принаймі так запевняє нас літопис. Яким же було його здивування, коли він дізнався, що Святополк - великий київський князь, є одним із винуватців осліплення ”малого” теребовельського князя Василька. ”Володимир же, почувши, що схоплено Василька і осліплено, вжахнувся, і заплакав вельми, і сказав: ”Сього ж не було зла в землі Руській...” (с. 150). До того ж Василька звинувачували у непевних зв’язках з Мономахом - і небезпідставно: ” Володимир уже поєднався з Васильком проти Святополка і проти тебе”. Давид же, пойнявши віри брехливим словам, став говорити на Василька, мовлячи так: ”Хто вже убив брата твойого Ярополка? А нині він замишляє на тебе і на мене, і поєднався уже з Володимиром. Тож подумай ти про свою голову”. І Святополк стривожився, кажучи: ”А чи се правда буде, чи брехня? ” (с. 146). ”Володимир же розплакався і сказав: ”Воістину отці наші і діди наші оберегли Руську землю, а ми її хочемо погубити ”. Отож, якщо літописець дещо погрішив у точності викладу тексту, то зовсім не поступився в об’єктивності - картинно Володимирові риси збережено точно, як на іконі: ”І схилився (він) на мольбу княжу, бо поважав її як матір із-за отця свойого” (с.150) Всеволода, за життя і по смерті... не слухався...ані в чому” (т. же). ”Митрополита він так само поважав і сан святительський і не ослухався в мольбі його”. До простих людей Володимир: ”Тих, хто приходив нього - нагодує і напоїть, як мати дітей своїх”. Про приязнь Володимира: ”Якщо кого він бачив чи галасливим (знедоленим - авт.),чи в якій ганьбі - то не осуджував, а все до приязні прихиляв і піддержував” (с. 150). ”Бо такийє сповнений любові Володимир”, - робить висновок літопис.

Характеристика літописця близька до фактів, про які оповідає сам Володимир Мономах у своїм ”Поученію дітям...”. Читаємо: ”А з Чернігова до Києва зо сто разів їздив я до отця - за день переїзжав я (сю путь). І за день цей путь долав від ранку, поспішаючи, щоб успіти до вечерні” (с. 461). Фундаторська діяльність та церковне будівництво Володимира вкладалося в такі рамки: 1098 року ”Володимир заклав кам’яну церкву святої Богродиці в Переяславі на княжому дворі” (с. 154). Того ж року - ”Заложив город на Острі” (т. ж.). 1101 року - ”заложив у Смоленську кам’яну церкву святої Богродиці, і заснував при ній єпископію” (с.156).

30 серпня 1100 року Володимир був учасником княжого збору в Уветичах, де вирішувалася доля Давида Ігоровича - князя, в провину якому інкрімінувалася співучасть в осліпленні нещасного Василька (читач уже знає про це - авт.). Авторитет Мономаха на той час був уже настільки великим, що коли Давид спитався : ”Кому на мене є обида? ”, Володимир відповідав: ”Ти єси прислав до нас, кажучи: ”Хочу я, брати, прийти до вас і пожалітися на свою обиду”. І ось ось ти прийшов єси, і сидиш зі своїми братами на одному коврі. То чому не жалієшся ? До кого тобі обида ? ”. Аргументів у Давида не знайшлося, ”І не одповів йому Давид нічого”.

Виявляється у Мономаха на даний час виявилася не тільки всебічна ініціатива, але й чи не набільша дружина. Навіть виходити зі списку княжих представників ( ”мужів своїх” ), то вислали від полків до Давида: ”Святополк - Путяту, Володимир - Орогостя і Ратибора, а Давид і Олег (Святославичі - лише ) Торчина” (с.155).

У 1101 році союз основних князів вирушили упохід на Половців до ріки Золотчі. Битви, однак, не сталося, узгодилися лише на переговори у місті Сапові, де було укладено мир і виміняно заложників (15 вересня 1101 року).

У 1103 році відбулося зібрання на Долобськом озері, де воєводи обох дружин - Святополкові та Володимирові - зібралися в одному шатрі для вирішення єдиного питання: бути чи не бути походу на Половців.Мотиви цієї вікопомної зустрічі наводилися уже раніше. ”І почала говорити дружина Святополкова: ”Не час на весні воювати. Погубимо ми смердів іріллю їх”. І сказав Володимир: ”Дивно мені, дружино, що коня дехто шанує, яким оре хтось інший. А сього чому не доглянете, що стане смерд орати, а половчин, приїхавши, ударить смерда стрілою, а кобилу його забере... То коня його ти жалієш ?... А в оселю його в’їхавши, забере (половчин) жону його, і дітей, і все майно його візьме. То коня ти жалієш...” і т. д.

Так зорганізувався знаменитий похід 1103 року. Зібравши, окрім своєї та Святополкової, іще п’ять држин, Русичі виступили в Поле. Вирішальна битва сталася аж за порогами на річці Сутені. Русичам вдалося перемогти об’єднані сили Половців і повністю розбити їх - у бою було страчено 20 половецьких князів, ”а Белдузя схопили”.

Як поступили з останнім ? Літопис пише (с.159) : ”І привели Белдузя до Святополка. І став Белдузь давати за себе золото, срібло, коні і скот. Святополк же послав його до Володимира. І коли той прийшов, запитав його Володимир: ”Се, знай, схопила вас клятва! Бо багато разів, давши клятву, розоряли ви Руську землю! То чому ти не учив синів своїх і рід свій не переступати клятви, а ви проливаєте кров християнську ? Нехай тепер буде кров твоя на голові твоїй !” І повелів він убити його, і тоді розсікти його на куски”. У цьому вчинку також видно характер Володимира: безкомпромісність до ворога, безпощадність до нього у випадку, навіть коли той хоче підкоритися.

Взагалі діапазон воєн Володимира з Половцями надзвичайно об’ємний. Усі наступні роки пов’язано виключно боротьбою з ними. Зокрема це і похід 1107 року до міста Лубен, про який мова нище і який охарактеризований у ”Поученію...” так: ”До Переяславля прийшовши на літо, зібрав я братів. А Боняк прийшов до города Снятиня. Ми пішли за ними з Переяславля за Сулу, і Бог нам поміг, і війська їхні ми побідили, і князі захопили ліпших” (с.461).

На 2108 р. намітилося замирення межи ними: ”І вчинили вони мир. І взяв Володимир за Юрія Аепину дочку, Осіннєву онуку, а Олег взяв за сина Аепину дочку, Гірканеву онуку, місяця січня у 12 день” (с.162). У ”Поученію...” цей епізод продовжено: ”А після різдва ми вчинили мир з Аепою, і взяли у нього дочку, і пішли до Смоленська. А потім пішов я до Ростова”(с.461).

Слід сказати, що на цьому мирне співіснування закінчилося. Замирившись з обома Аепами, Володимир під тиском Святополка продовжив війну з іншими половецькими ”князями”. ”Прийшовши з Ростова, знову пішов я зі Святополком на Урубу”. У тих же роках воювали вони і з Боняком. Усі ці баталії завершилися перемогою Русичів. У ”Повчанню...” усі вони оцінені одинаковою формулою: ”... і Бог нам поміг”. Літопис же якось не зауважує ці баталії, тільки уточнює, що ” той же рік (1109) місяця грудня у другий день, Дмитро Ігорович захопив вежі половецькі біля Дону. Тисячу веж він узяв, посланий Володимиром-князем.”

Наступного 1110 р. протистояння продовжилося: ”Рушили весною весною на Половців Святополк, Володимир, і Давид, і дійшовши до Воїня, вернулися” (с.164). З ”Поучення...” відомо, що ”ходили ми до Воїня з Святополком” (с.461), але не більше. Сам же Володимир признав нерадісні результати того воювання, бо мобільні половецькі загони і надалі грабували Русь. ”Того ж року (1110), пришовши, Половці пустошили довкола Переяславля по селах”. ”Того ж року взяли Половці полон коло Чучина” (с.461).

Ставало очевиднішим, що з напасниками слід вести інтенсивнішу політику. У 1111 р. Володимир ініціював новий похід на Половців. Як переказує літопис: ”вложив Бог Володимиру у серце і став він говорити братові своєму Святополку, спонукаючи його на поганих весною”. Правда, формула наводиться та ж сама, що у повідомлення 1103 р., мовляв: ”Не час нині відривати смердів від ріллі”. Нагадаємо: саме ця причина стала приводом зустрічі князів на Долобському озері. Така ж ініціатива спонукала виступити на Половців весною 1111 року. Що цей похід відбувся доводить і ”Повчання...”: ”А потім ще на Дон пішли ми зі Святополком, і з Давидом, і Бог нам поміг” (с.461). Всьго ж у поході було задіяно дев’ять князів. Успішне завершення кампаніїповністю приписується Мономаху: ”То хіба се є не ангели, послані Богом помагати християнам ? Се ж ангел вложив у серце Володимиру Мономаху напоумити братів своїх, руських князів, на іноплемінників...” і т. д. (с.167). Отож, ще за життя попереднього ВКК Святополка престиж нашого героя неабияк зріс. Тому не дивно, що коли 16 квітня 1113 року помер 13-й ВКК Святополк, то ”уже на завтра в 17 день кияни вчинили раду і вислали до Володимира, говорячи за братом. Кияни тим часом розграбували двір Путятисяцького, і пішли на Жидів, і розграбували їх” (с.171).

”І послали знову кияни до Володимира, говорячи: ”Піди, княже до Києва. Бо якщо ти не підеш, то багато зла підніметься, і тоді не Путятин двір, ані соцьких, але й Жидів грабуватимуть, а далі підуть на ятрівку твою, і на бояр, і на монастирі. І будеш ти отвіт мати, княже, якщо ото монастирі розграбують”. Отож це почувши, Володимир пішов у Київ” (с.172).

Володимир увійшов до Києва в неділю 20 квітня 1113 року. Вокняжіння його літопис виділяє таким рядком: ”Початок княжіння Володимира, сина Всеволодового”. І тільки, наче все само собою зрозуміло. Тривало це княжіння всього 12 літ (1113-1125). Серед першорядних заходів слід відзначити наступні кадрові зрушення. Повсюдно по ключових княжих містах було посаджено Вололдимирових синів: Мстислава у Новгороді, Святослава у Переяславі, Вячеслава у Смоленську, Юрія у Ростов-Суздальській землі. Таким чином становище Маномаховичів стало трактуватися виключно міцним на Русі. В інших місцевостях, де вплив Володимира виявився дещо затрудненим (наприклад: у Полоцьку, Галичі, Волині, Чернігівщині), вдноини вдалося нормалізувати наступним чином. На Галичині Володимир женив свого сина Романа на дочці Володаря, з Олегом Святославичем Чернігівським Володимир хрестив дітей, Ярослава Святополковича Волинського Володимир женив четвертим шлюбом на своїй онуці, дочці Мстислава. З полоцькими князями відносини нормалізувалися найважче, - вони одверто не визнавали верховенства Мономаха. Зрештою все завершилося війною, але про це пізніше.

Традиційно важким залишалося половецьке питання. За звичай з вокняжінням кожного ВКК, Половці, як по хліб насушний, насамперед оружно приходили вияснити з ним відносини: про данину, про перспективи подальшої співдружності тощо. ”Половці ж, почувши про смерть Святополкову, - пише літопис, - зібравшись, прийшли до Вира (міста в Чернігівській землі - авт.). Володимир тоді, зібравши синів своїх і синівців, пішов до Виру і з’єднався з Олегом. А Половці втекли ” (с.172). Очевидно, вирішальну роль зіграла та обставина, що поручником за верховенство Мономаха став давній суперник, а відтоді кум Олег Святославич. У ”Поученню...” нас інформовано більше: ”А до Вира прийшли були Аепа і Боняк, хотіли взяти його. До Ромна пішов я з Олегом і з дітьми на них, і вони, дізнавшись, втекли” (с.461).

Власне період княжіння Володимира бідний повідомленнями якогось гороїчного характеру. Як на таку людину, героїчну і звитяжну, то годилося б писати б писати більше . Аж ні , що й не дивно - бо на час княжіння Володимиру було уже 60 років , до кончини усього 72 роки - ідеальний з погляду історії смерті та нумерології період . Справжній князь-діяч , - в принципі він він таким і був . Все логічно у княжінні його не проглядається жодних суперактивних діянь , все носить мирний і світський характер .

Однак, який розмах . ” У рік 1115 , індикта 8 зібралися брати руські князі, Володимир ... і Давид, і Олег ... і надумали вони перенести мощі Бориса і Гліба. Бо вони спорудили були їм обом у Вишгороді церкву кам’яну... і щоб положили їх тут” (с.174). Св’яті страснотерпці Борис і Гліб, як знаємо, перезахоронені були ще у 1072 р. За Ізяслава Ярославича - 9-го ВКК. Чернігівські Гориславичі - русофіли тоді були не занадто запопадливими прихильниками цих принципів правовірних св’ятих. Щоби замиритися зчернігівцями і залучити їх в лоно єдиної православної церкви і було покладено оце лицемірне дійство. Повторне перезахоронення тлінних останків св’ятих - страснотерпців допомогло перерубати корені що лучили православну і правовірну церкви на Русі. ”І повелів Володимир, - пише літопис, - ріжучи наволоки, і орниці (мережива), і біль (хотро) розкидати народу, а також срібняки кидати людям, щоби сильно налягли і аби легко внесли раку (з мощами ) в церкву. І поставили домовину посеред церкви” (с. 174). Що й стало предметом наукового спору. Все це нагадує часи не тільки давні - згадайте, як Володимир роздавав хліби бідниим під час розрухи (див.:6ий ВКК), але й нинішні - дже вже подібно на сучасні псевдо диспоти на будь-яку тематику. Втім читаємо літопис далі.

”Тим часом сталася суперечка меже Володимиром і Давидом та Олегом, бо Володимир хотів їх(гроби) поставити посередині церкви і терем срібний спорудити над ними обома, а Давид і Оле хотіли поставити їх у дві закомари (ніші в стінах - авт.)... І сказав метрополит і єпископи : ”Киньте жереб. Хай де зволять мученики тут їх і поставимо”. І на те була згода. І поклав Володимир свій жереб... і вийнявся жереб Давидів і Олегів. І поставили їх у дві закомари по правій стороні (там де ”назначили” Гориславичі - авт.), де вони нині обидва лежать. Перенесені були святі мученики 2 травня 1115 року із дерев’яної церкви у кам’яну у Вишгороді” (с.175). ”Тогож року (1115) Володимир спорудив міст через Дніпр,- пише літопис (с.175).

Наступного року (1116) ”Приходив Володимир на Гліба (Всеславича), бо Гліб пустошив був (землі) Дреговичів і (город) Слуцьк спалив. І не каявся він на це, і не покорився, а ще проти Володимира говорив, осуджуючи його. Володимир тоді... пішов до Мінсьа із синами своїми... і з Ольговичами” (с.175). І ще до воєнних талантів Володимира слід віднести такий факт. ”І заперся Гліб у городі, а Володимир почав ставити хижу проти табору свого, навпроти города. Коли ж побачив се Гліб, ужаснувся він серцем. І став благати Володимира, шлючи відсебе послів. Володимир тим часом пожалував за тим, що проливається кров у дні великого пост, і дав їм мир. Гліб же, вийшовши з города з дітьми із дружиною, поклонився Володимир. І мовили вони речі про мир, і обіцявся Гліб у всьом послухатися Володимира. Володимир тоді, усмиривши Гліба і провчивши його за все, дав йому Мінськ, а сам вернвся до Києва ”(с.176). Але вже через два роки у 1119р. ”Володимир забрав Мінськ у Гліба... , а його самого привів до Києва... Утім же році переставився у Києві Гліб Всеславич”, тобто ”місяця вересняу тринадцятий день” (с.178). З ортодоксально-язичницьким ”полоцьким” толком у християнстві на Русі було покінчено. У 1130р. найбільшвпливових Половецьких князів разом ”із жонами і дітьми” син Володимира Мономаха Мстислав вислав ”у Греки”,- треба думати ”на перевиховання”.

Від так почалася розправа з прихильниками правовірно-католицького віроучення, вірніше з гілкою волинських князів. Пише літопис : у1117р. ”пішов Володимир на Ярослава Святополковича до городва Володимира, а зним і Давид Святославич (чернігівськи), і Володар та Василько (Ростиславичі галицькі) і обступили його в городі Володимирі, і стояли шістдесять днів. І вчинив Володимир мир з Ярославом, бо Ярослав покорився і вдарив чолом перед стриєм своїм Володимиром. І провчивши його за все (за Тітащевим, Ярослав Святополкович збирався вигнати свою третю жону, внуку Мономаха, - але на здоровий глузд це мало відповдає істині), Володими повелів йому до себе приходити: ”Коли я тебе позову”. І тоді в мирі розійшлися вони кожен до себе” (С.178). Ждати довелося не довго - у тому ж 1117 р. ”Володимир послав сина свого Романа у город Володимир княжити”. Природньо, що у 1118 р. ”вибіг Ярослав Святополкович із Володимира в Угри, і бояри його відступилися від нього ”(т.ж.). Однак опозиція виявилася живучою, - же 6 січня 1119р. ”преставився” Роман Володимирович, ”і послав Володимир другого сина Андрія Володимир княжити”. Тодіж послав Володимир Андрія з поганими на ляхи, і пстошили вони їх”. ”У тім же році (1119) преставився Ростислав, син Давида (Ігоревича), і бло покінчено ще з одним родом Ростиславичів. ”У тім же році престивився у Києві Гліб Всеславич (полоцьи)”. Карально-репресивна машина Мономаха працювала на повну потужність. Але вже у 1121р. ”приходив Ярослав Святополкович із Ляхами до города Червена при посадникові Фомі Ратиборовичу, і вернулися вони назад, не досягнувши нічого”(с.178).Так ”знамення в сонці і місяці”, - минався час, змінювалися люди і ”Волдаря Ростиславича (перемишльського)схопили підстпно Ляхи, Василькового брата” у 1222р. Як тільки ситуація змінилася на краще у 1223р.”прийшов Ярослав Святополкович з Уграми, з Ляхами, з Чехамиі з Володарем і Васильком Ростиславичами до города Володимира. І безліч воїв була з ним, і обступили вони город... Андрій Володимирович перебвав тоді у ньому, а Володимир Мономах не поспів із Києва з Мстиславом, сином своїм”. Далі з літопису дізнаємося, що Ярослав, як і брат його Мстислав, а ще більше старий Ярополк, (що підозріло),бв підступно убитий двома Ляхами, (яким також аж занадто часто чіпляють ярлик кіллерів ) ніч на 21травня 1123 року.

Зі строками, вказаними літописом, теж слід погодитися . Увесь недільний день 20 травня ярослав сперечався з обложеними, переконуючи їх здатися,- і це природньо -у неділю заборонено битися. Але чому найманці підстерегли нещасного зі списами аж у ночі, самого, ”в узвозі”, - це тільки Богу вістимо. Зі свідками, як і з презумцією, також не можна погодитись : ”І так умер Ярослав один серед таої сили вої, через велику гордість його, тому що не мав він надії на Бога, а надіявся на безліч воїв ”. ”Угри ж, і Ляхи, і Володар,і Василько розійшлися кожен до себе, а до Володимира з благаннями і дарами послали послів, аби простив він їм, щовони осмілилися на нього піти”(с.180).

1124р. - ”преставилася жона Ярослава Святополковича”(с.180). Того ж 1124 року підозріло ”вчасно” помер Василько Ростиславич(28 лютого), а післянього(19 березня) ”преставився Володар, брат його старший”(с.180). Попутньо зрозправою над правовірно-католицьким та язичницько-полоцьким толками у релігії християнства, Володимир боровся і з православно-ортодоксальним віроученням у Візантії, що також джедивно. Уже з 1116р. ”пішов цесаревич грецький Леон Діогенович, зять Володимирів, на кир Олексія Комнина, Цесаря грецького. І здалося йому кілька городів дунайських, але Дерестрі-городі підступно вбили його два сарацини, послані цесарем”(с.176). Греки добре знали туж саму ”науку”, що й Володимир.

Надужиття на цьом не припинилися. ”У се й же рік князь великий Володимир послав воєводу Івана Войшатича і посаджав посадників по Дунаї. Для чого? ”У тім же році ходив Вячеслав Володимирович на Дунай з посадником Фомою Ратиборовичем. Та, прийшовши до города Дерестра і не досягнувши нічого вони вернулися”. У 1118р. з несподіваної причини помер ”кир Олексій Космнін цесар грецький, і взяв цесар ство його син Іоан” (с.178).Володимиру нічого з того не дісталося. Більше відомостей із дунайського фронту боротьби з Візантією не надходило.

Каральні ж акції всере6дені на Русі не припинялися. Так 1121 року ”прогнав Володимир берендичів із Русі. А Торки самі втекли” (с.178). Це при тому, що діватися їм було рішуче нікуди. Ще 1116 р. ”билися Половці з Торками і з Печенігами коло Дону. І рубалися вони два дні і дві ночі, і прийшли на Русь до Володимира Торки і Печеніги” (с. 176). Кампанія відблася на фоні того, що у 1116 р. ”послав Володимр сина свого Ярополка... на Доні (треба думати на Сіверський Донець - авт.),де вони разом з чернігівським олегою ”взяли три городи - Сгров, Шарукань, Балин” (с.176). Репресії проти Половців не припинялися і поза межами країни. 1117 р. ”прийшли Половці до Болгар (дунайських). І вислав їм князь болгарський пити з отрутою, і пивши з отрутою Аепа (сват Мономаха) та інші князі половецькі всі померли ” (с.178). Жертвами інтриг часто падали і люди із ”п’ятої колони” , які чимось допомагали Володимиру. Так читаємо в літописі, що 1117р. ”прийшли біловежці (жителі м. Саркела на Волзі) в Русь”. І що думаєте з ними сталося все того ж 1121 рок? Чи щось краще я з Торками та Печенігами?

Ще одним показником неблагополчності тих часів була часта ротація - природня і неприродня (Зміщення, призначення, смерть) - вищих дховних сановників на Русі, яка особливо ”розквіла” саме за Володимира. Читаємо в літописі: 1114 в рік вокняжіння Мономаха ”поставили Даниїла єпископом в Юр’єв (нині в Білу Церкву), а в Білгород - Микиту” (с.172). Зрозуміло, Володимир висував довірених людей. Але ось, 1117 р. - ”преставився Лазар, єпископ переяславський”, і дуже скоро 1123 р. ”преставився Сильвестр, єпископ переяславський ” (сс. 178,179). Далі почалося більше. 1121р. ”преставився митрополит Никифор у Києві !”, однак тоді ж ”митрополит Микита прийшов з Греків”, - розол з візантійською ортодоксією, як за Ярослава Мудрого вдалося уникнути. А далі, як з ”рогу достатку ”: 1122р. новопризначений Даниїл, єпископ юр’євський, помер... Амфілохій, єпископ володимирський, помер... і Феоктист, єпископ чернігівський, помер”(сс.178,179). Повірте, що на фоні того, які події творилися на політичній арені Русі, такі ”випадкові” ротації дуже значимі. Особливо помітні вони саме за Володимира Мономаха.

Не можна стверджвати, що винуваті в тому тільки ”небеса” та ”знамення ”, як за 13-го ВКК Святополка. В літописі тільки згадки, що ”потрусилася земля трохи” (с.179) або ”булознамення в сонці і місяці”(с.178) - не більше. То хто ж тоді робив ”погоду” на Русі ? Безумовно люди, як верхи, та низи. Народ протестував, тому й пише літопис: ”Тоді ж погоріло Подолля все, напередодні святого рождення Іоана Хрестителя і Предтечі. А на други день (23-24 червня) погоріла Гора і Монастирі всі, що бли на Горі в городі, і Жиди” (с.180), що, напевно, найзначущіще. Ми говорили за слабинки 13-го ВКК Святополка і назвали подібні процеси ”народним вибухом”. То чому ж не можна називати своїми іменами речі, які відбулися за Володимира Мономаха ?

Можна здогадатися, що кульмінація правління нашого героя уже минулася, і наближалася роз’язка. У 11225 р. ”преставився благовірний князь, христолюбивий великий князь всеї Русі Володимир Мономах, що просвітив Руськую землю, наче сонце, промені пускаючи, і слава його розійшлася по всіх землях. А найбільше страшним він був для поганих , (і нетільки для них - авт.), цей братолюбець і нищелюбиць і добрий дбайливець за Руську землю” (с.181). Доречну харатеристику читаємо в ”Галицькому літописі”, (с.368), де пишеться що Володимир ”погубив поганих Ізмаїльтян, тобто Половців, і вигнав хана їхнього Отрока в Обези (тобто в Абхазію-авт.) За Залізні ворота (Дербент), а Хан Сирчан зостався коло Дону, рибою живлячись. Літопис підкреслює, що ”тоді Володимир Мономах пив золотим шоломом із Дону забравши землю їх усю і загнавши окаянних Огарян.

”Преставився він місяця травня у 19 день і опрятавши тіло його, положили його святій Софії, коло отця Всеволода, співаючи належні співи. Священнослужителі ж, жалкуючи, тужили по святому і добром князеві, а весь народ і всі люди за ним плакали, як ото діти за отцем або за матір’ю...”

У Лаврентіївському списку літопису, де подано ширшу характеристику Володимира Мономаха, сказано : ”і посидів він у Києві на отчім столі 13 літ, а в рік 6633 от початку світу, травня місяця 19 день живши от народження всього 73 роки. Приставився він на ріці Альті, коло любленої церкви, що її він спорудив великими засобами на честь Бориса і Гліба. Сини ж його і бояри однесли його до Києва, і поладений він був у святій Софії біля отця свого”.

У Татіщева харатеристика Володимира Мономаха набагато яскравіша. До того, що ”найбільше страшним він був для поганих”, додано : ”...і любили його всі навколишні і підвладні йому. Він не був гордим, не возносився у своїх добрих ділах, а славу і честь за всі побіди воздавав насамперед Богові, на нього одного надія вся, і за те Бог йому престол помимо інших дарував і багатьох супротивників покорив. (Тобто безкритично повторено все те , що відомо з літопису за 1123 рік - авт.). До всіх він був милостивим і щедрим на пожертви, у правосудді додержував законів, і хоча винних карав, але більше зменшуючи їх вину і прощаючи (хіба що у ранні період, поки не був ”єдиновласниом” - авт.). З лиця був гарним, очі великі, волосся рудувате і кучеряве, чоло високе, борода широка, на зріст не вельми високий, але міцний тілом і сильний. У ратях вельми хоробрий і вмілий виладнувати війська. Він багатьох своїх ворогів переміг і покорив, сам не один раз коло Тернополя був переможений, про що ніколи згадувати не міг, почасти від жалю за братом Ростиславом, який тоді втопився і якого він вельми любив, а почасти від сорому, що нелад Святополків його до того спонукав. Володів Руссю 13, а всього жив 73 роки (ЛР, с.181).

Літопис продовжує: ”Плакали по ньому всі люди і сини його Мстислав, Ярополк, В’ячеслав, Юрій, Андрій і внуки його... І тоді розійшлися всі люди з жалобою великою. І так само й сини його розійшлися кожен у свою волость із тугою великою, туди де ото він кожному з них роздав був волость” (с.181)


15.Мстислав Володимирович.

Хрестильне ім’я Мстислава - Феодор, отже за громадянським паспортом це Федір Васильович. Однак в його цивільному паспорті було ще одне ім’я - Гаральд, зовсім не характерне як для руських князів, однак оригінальне для англосаксонських коренів його матері Гіди - дочки останнього короля Гаральда, що загинув під Гастінгсом.

В історичній традиції за Мстиславом міцно закріпилося прізвисько Великий - чи за розміри чи за звершення - не зрозуміло. Народився він у 1076р. (с.121), мало того В.Татіщев подав точну дату його народження - 1 червня. У своєму ”Поученню...” Мономах підкреслює, що у нього ”дитя родилось старше, новгородське”. Чому саме ця ознака виділяється найбільше - трохи пізніше.

У 1088р. віці 12 літ Мстислав був відправлений ”княжити” в Новгород . Перша згадка про нього в літописі відноситься однак до 1096 року, коли Мстиславу було уже 20 років (с.138). Відома загалом за обставин ненадто приємних - іде т. зв. ”Олегова війна”. Олег Гориславич підступає до города Мурома і вимагає від діючого в місті князя Ізяслава Мономашича ”іти в волость отця свойого”, ”бо він був прав у сьому”. Не надто досвідчений Ізяслав не послухався - і 6 вересня 1096р. був убитий. У ”Грамотці до Олега Святославича” Мономах зауважує : ”Коли ж убили дитя твоє і моє перед тобою, то було тобі... вникнути в помисли душі своєї”, тобто покаятися, бо вбивав ближнього свого.

Олег тоді взяв Муром, Суздаль, Ростов,” перебрав всю землшю Муромську і Ростовську”, і здавалось уже ніщо не могло його зупинити(с.462). Однак підступив із новгородцями Мстислав Володимирович і став вимагати від Олега: ”Іди назад до Мурома, а в чужій волості не сиди. І я з дружиною своєю пошлю до отця мойого просити, і помирю тебе з ним. Хоча і брата мойого ти убив єси, се не дивно є, бо в ратях і цесарі, і мужі погибають”. Мстислав уже тоді промовляв як розумна, надзвичайно досвід­чена людина, з неабияким розумінням княжих честі, совісті, обов’язку. Олег же не послухався, ще й ”посаджав посадників по городах, і данини став брати”. Тоді Мстислав вирушив на Волгу, звільнив попутньо всі міста по ній, захопив сторожу, і замкнувши Олега в Муромі, висунув нові вимоги: ”Я менший є од тебе. Пошли ти до отця мойого, а дружину верни, яку ти захопив єси. А я тебе в усьому послухаюсь”(с.145).

У ”Грамотці...” Мономах записав: ”А се я написав тому, що спонукав мене син мій, котрого ти хрестив єси і який сидить поблизу тебе. Прислав він до мене мужа свого і грамоту, кажучи: ”Поладьмося і замирімся, а братцю моєму суд (Божлй) прийшов. Та ми оба не будемо за нього месниками, а покладемося на Бога,- адже стануть вони перед Богом,- а Руської землі не погубим ! ” Якими вони виглядали романтиками - Мстислав та його батько,- однак якби тільки були, а не при­писували собі чужі слова.

Олег Гориславич: краще знав ціну подібним обіцянкам і ”обманом хотячи миру, вислав до нього посла, від чого Мстислав ”пойнявши віри обману, розпустив дружину по селах”. 3aтe на самі свої іменини, а саме в суботу (т.зв.Феодорову) 21 лютого 1092 р. по обіді дочекався Мстислав доброго подарунка від хресного. Захопивши чужий табір, Олег без сторожі зупинився на Клязьмі, гадаючи що Мстислав втече. Але на щастя останнього, ”в той день і другий” до нього ”зібралася дружина... новгородці, і ростовці, і білозерці”. Протистояння під Суздалем тривало 4 дні, поки не надійшла вість, що батько вислав на поміч брата Вячеслава з Половцями. Олег змушений був прийняти битву... і не впізнати старого героя: ”Мстислав дав стяг Володимирів хану Куману і Олег повірив, що прийшов Мономах... і вдступив. ”Пізніше на ріці Кунакші сталася ще одна ”битва сильна”. І знову тут ”убоявшись, побіг Олег”. Отож молодість перемогла досвід і ”одолів Мстислав”(с.145).

Відступаючи Олег ”зачинив” брата Ярослава в Муром, а сам пішов до Рязані. Взявши як один город, так і другий, Мстислав ”учинивив мир” з їх жителями, однак тне з князями, які ”вибігли”. Потім Мстислав ”забрав” людей своїх раніше полонених і вислав услід Олегу: ”Не тікай же ти нікуди, а пошли до братів своїх із благанням, щоби не позбавили вони тебе Руської землі. А я пошлю до отця просити за тебе”(с.146). Мстислав виконав свою обіцянку, про що пізніше Мономах занотував у ”Грамотці...”: ”і побачив я смирення сина свойого, пожалкував і Бога устра­шившись, сказав: ”Він в юності своїй і в нерозумі так смиряється, на Бога все покладає, а я - чоловік грішний є, паче всіх людей”(с.462).

Однак саме такого ”смиренного” Мстислава чомусь найбільше любили новгородці. Повідомляє літопис: на порі 1101 рік. Київський ВКК Святополк повсвди по волостях ”саджав” саме своїх родичів. 20 жовтня 1101 р. ”прийшов до Києва Мстислав Володимирович із новгородцями, бо Святополк з Володимиром мав раніше угоду, що Новгород має бути Святополковим” і в ньому має ”сісти” син його Ярослав, а у Володимирі-Волинському ”сина свого має посадити Вододимир” (с.І56). ”І прийшов Мстислав до Києва, і сіли вони у гридниці. Але сказали новгородаці Святополку: ”оце ми, княже, прислали до тебе. І сказали нам так: ”Не хочемо ми Святополка, ані його сина. Хіба що дві голови має твій cин, то пошли його. Сього нам дав Всеволод, і ми виростили єсмо собі князя. А ти пішов єси од нас. Святополк же багато спорив з ними, та вони не схотіли, і взявши Мстислава, пішли до Новгорода” (с.157).

У 1112 р. після походу на Ятвягів Ярослав Святополкович - волинський князь, одружився на дочці Мстислава Володимировича ”місяця травня у 12 день”(с.170). Літопис подає на диво точну дату - отже хто-небудь із них готувався стати великим київським князем, - через те родичаються.. У 111З р. в Києві вокняжився Валодимир Мономах і тоді ж Мстислав - заклав кам'яну церкву святого Миколая зимного (6 грудня) на княжому дворі коло торговища в Новгороді” (С.172). У 1114 р. ”Мстислав заклав Новгород, більший від попереднього. Того ж року ”при князі Мстиславі закла­дена була Ладога із каменю на насипу Павлом-посадником”. Що це була за Ладога, - докладніше розповідав літопис на сс.112-113.

У 1116 р. Мстислав із новгородцями і псковичами ходив на Чудь (в Естонію - авт.), де взяв город їх, що зветься Медвежа Голова (нині м.Отепя). Там вони ”погостів узяли без числа, і вернулися до себе з великою здобиччю” (с.176). Успіхи були зупинені в розквіті, бо 1117 р. ”привів Володимир мстислава з Новгорода” і дав йому отець Білгород, а в Новгороді посадив найстаршого Мстиславового сина Всеволода” (с.177).

Зв’язки Мстислава із північною столицею на тому не припинилися, бо у 1122 р. йому ”привели” з Новгорода жону, другу за рахунком, Любаву Дмитрівну Завидівну, посадницьку онуку. Новгородці не покидали Мстислава своїми турботами навіть у далекій білгородській околиці. Саме від Мстислава лояльність новгородців до усіх Мономаховичів стає безапеляційною. Слід додати, що саме у той час, 18 січня 1122 р. померла Мстиславова вірна жона Христина, дочка шведського короля Інга Стенкільсона. Загалом наш герой був добрим сім’янином, принірним сином, правою рукою свого батька, - 4саме тому він виявився в Білго­роді.

У 1123 p. Мстислав разом з батьком побороли зятя Ярослава Святополковича - найпершого конкурента на роль ВКК, якого вдалося усунути. І ось 20 травня 1125 р. прийшла довгожданна пора ”початок княжіння Мстиславового в Києві”(с.182). Як звичайно бувало на початку кожного княжіння ВКК, Половці виступили в похід ”за мир”. Треба було або платити, що ганебно,або битися, що набагато пристижніше. Мстиславу не девелося ні до чого докладати особливих зусиль, бо брат Ярополк блискче відбив нападників і без допомогиМстислава.

Влітку 1127р. Мстиславів зять Всеволод Ольгович вигнав свого стрия Ярослава Святославича з Чернігова, що було неабияким порушенням династичних правил, оскільки сновець не став дочікуватися черги на бажаний стіл. Мало того, він вислав послів до Половців і став готувати новий погром на Русі. Цьому рішуче спротитвився той же Ярополк Володимирович, який захопив половецьких послів до Всеволода і заставив напасників знову відступитися. Всеволод залишився ні з чим, а скривджений Ярослав, що сидів у Муромі, просив но совісті розсудити його з нахабним синівцем. Обов'язком великого князя було покарати ослушника, однак Мстислав виявився не на висоті і не покарав зятя. Щоби прикрити бездіяльність ВКК літопис вигадує, що начебто: ”Не дав Григорій (настоятель Святоандріївської церкви у Києві, якого чомусь ”любив” Мономах, поважали Мстислав і всі люди - авт.) стати раттю за Ярослава, кажчи: ”То для тобе менший гріх єстъ, ящо переступивши хресне цілуван­ня, ти на рать не встанеш, аніж пролити кров християнську” (с.183). Так за благопристойною личиною прикрився гріх, що начебто краще переступити ”хресне цілування” (що є зневагою хреста), аніж ”пролити кров” (хоча цього можна було же допустити). Наслідками содіяного потім ”журився усі дні живоття свого” сам Мстислав. Зневажений же Ярослав повернувся до Мурома.

Така ж зневага ”хреста” та надмірна любов до ”крові” заставили Мстислава у 1127 р. вирушили на ”Кривичів чотирма путями”, тобто почати повне завоювання нещасних Полочан. У похід тоді виступили чотири ”брати”, а саме Вячеслав з Турова, Андрій з Володимира, Всеволодко з Городка та ще один Вячеслав зі Клечеська, які мали виступити до міста Ізяславля на Полоччині. Всеволод Ольгович із чернігівцями мав виступити ”на Стрежев” до Борисова, Воєвода Іван Войтишин і з Торками та син Ізяслав Мстиславич з курянами - на Логожськ, а інший син Ростислав Мстиславич зі смольнянами до Друцька. Стратегія походу: ”В один час усім зробити напад, місяця серпня в 11 день” 1127 року (с.184). Мотив виступу: допомогти ще одному заздрісному зятю Брячиславу Давидовичу - полоцькому княжичу, якому також здавалися обтяжливими всякі черги в династичних порядках. Загалом же Полочани віддавна автономно вирішували усі спори стриїв зі синівцями, однак Брячислав чомусь вирішив пожалітися на існуючий стан речей Мстиславу Київському, чим і привів до збройного втручання у полоцькі справи. Полочан ждав розгром: Ізяслав Мстиславич захопив Логожськ, Вячеслав з Андрєм - Ізяславль, Всеволод Мсти­славич - город Неклоч. Поки зрештою ”розгнівавшись, Полочани вигнали Давида Всеславича з синами (і Брячиславом - винуватцем походу, також). Узявшя Ригволода Мстиславича собі за князя, вони пішли до Мстислава, і вчинив волю їх Мстислав. Узявши Рогволода, вони повели його до Полоцька”(с.184).

Але ненадовго. У 1129 р. ”преставився князь полоцький Борис-Рогволод Всеславич”. А вже наступного 1130 року ”заслав Мстислав полоцьких князів із жонами та дітьми в Греки, бо вони переступили хресне цілуванн”. Ціну переступу ”хресного цілування” за доби правління Мстислава Великого ми уже знаємо. Невідомо тільки, що ж все-таки ”переступили” полоцькі князі, що за це їм така велика кара. Виявляється ”тому, що не сповняли вони його волі і не слухали його, коли він кликав їх у Руську землю на поміч, а ще говорили Бонякові Шолудивому: ”На здоров’я !”. I за це розгнівався на них Мсти­слав”(с.191).

Але це тільки намір утаїти справжню причину. Просто Mстиславу уже віддавна потрібно було покінчити з майже неза­лежеим Полоцьким князівством, через те він і вислав усіх Всеславичів із родинами до Царгорода. Причина для того була по­важна: у одного з них - Святослава - жона Софія походила з імператорського роду Комненів. Це, звичайно, не покращувало клімату візантійсько-руських взаємин, бо ”Посадив він їх у три човни і заслав до Цесарограда за непослух, а мужів своїх по­саджав по городах їхніх”(с. 191). І тільки згодом двоє із них - Василь та Іоан Рогволодовичі - повернулися додому, - було це аж у 1139 р.

Мстислав і надалі продовжував розвивати yспіхи у Прибалтиці. У 1131 р. він ”послав синів своїх Всеволода, Ізяслава, Ростислава на Чудь (Естонію). І взяли вони їх, і наклали на них данину ”(с.185). Роком пізніше у 1132 р. ”ходили на Литву Мстислав зі синами своїми, і з Ольговичами, і зі Всеволодом Давидовичем городенським, і попалили вони їх. Та самі вони (Литва) поховалися, а Киян тоді багато побили, бо не встигли вони за князем, а потому йшли за ним окремо”(с.186). У Татіщева цей похід доповнений рідкісними як для літопису побутовими відомостями, які викладено у 2 та 4 томах його творів.

Читаємо: ”Ходив Мстислав зі синами своїми та чернігівськими князями вдруге на Литву. Але вони не сміючи проти нього висту­пити, зібравшись і напаливши свої доми, пішли в ліс зі скотом. Мстислав же, спустошивши поля, побравши полонених і розпустиш військо по хатах, пішов додому. Воєводи ж, не маючи од Литви ніякого побоювання, ішли безпечно. А Литва, побачивши, що війська йдуть нарізно, вийшли з лісу, багатьох необережних побили і декілька обозів відняли” (див.ЛР, прим.І. стор.І86). ”Прийшовши до Києва, - продовжує оповідь про особисте життя ­великого князя Татіщев, - Мстислав дбав про порядок у державі. Як ось увечері він бесідував з дружиною своєю і веселився. Тоді один з євнухів його приступив до нього і сказав тихо: ”Княже ! Ти ось, ходячи, чужі землі воюєш і неприятелів усюди перемагаєш. Коли ти не вдома, то або в суді буваєш, або над справами землі трудишся, а іноді проводиш час зі приятелями веселячись, а того невідаєш, що у княгині твоєї діється (тобто у другої жони Любави Завидівни - авт.). Прохорбо Васи­льович часто наодинці з княгинею буває. Якщо нині ти підеш, то можеш сам побачити, що я правду тобі кажу”. Мстислав же вислухавши, усміхнувся і сказав: ”Рабе ! А чи не пам’ятаєш, як княгиня Христина (перша жона - авт.) вельми мене любила і ми жили в цілковитій злагоді ? І хоч тоді я, як молода людина, не скупо чужих жінок навідував, але вона, знаючи про це, зовсім не ображалася і так жінок приязно приймала, пока­зуючи їм, ніби нічого не знала, і через те найбілше мене до своєї любові і шани зобов'язувала. Нині ж я зістарівся, а багато трудів і клопотів про землю вже мені думати про це не доз­воляють. А княгиня, як людина молода, хоче веселитися і може при цьому вчинити щось і непристойне. Мені ж, устерегти це немає змоги, але досить того, коли про це ніхто не знає і не говорить. Тому й тобі краще мовчати, якщо не хочеш неро­зумним бути, і надалі про це нікому не говори, щоб княгиня не довідалася і тебе не погубила”.

І хоча Мстислав тоді нічого супротивного не виказав і обернув у безумство євнухове зухвальство, але через деякий час звелів судити тіуна Прохора за те, що ніби він у судах не по закону діяв і людей грабував. За це заслали його в Полоцьк, де він незабаром у порубі помер” (див. ЛР, прим.І, с.186).

Найбільше Мстислав, як не дивно, прославився у війнах проти Половців.”Сей бо Мстислав Великий пішов по путі отця свого Володимира Мономаха Великого. Володимир сам особисто постояв на Дону, багато поту витерши за землю Руськую, а Мстислав мужів своїх заславши, загнав Половців на Дон, і за Волгу, і за Яїк (нині ріка Урал - авт.). І так ізбавив Бог Руськую землю од поганих” (с. 191). Якщо Мстислав княжив біля семи років (1125-1132), то можна дивуватися коли ж він встигав ”вибавляти” від поганих Руськую землю, особливо коли літопис цього часу не надто ряснить згадками про походи на Половців.

До позитивних діянь князя Мстислава Мономашича слід від­нести ще: а) замирення з галицькими князями на ріці Щирці, б) закладення кам’яної церкви в монастирі святого Федора-Тірона (1128), у якій він зрештою і був захоронений, в) закладення кам'яної церкви Пресвятої Богородиці, званої Пирогощею (1132-1136), і яка оспівана в ”Слові о полку Ігоревім”. ”Преставився благовірний князь Мстислав” у великодну п’ягницю 15 квітня 1132 року і ”покладений був у церкві святого Федора-Тірона, що її сам був спорудив”. Може через те що похований він був на Великдень, і прозвали його Великим, бо нічим іншим такого пишного титулу він не удостоївся. У літописі також не поміщено жодної його посмертної характеристики. У Татіщева вона також лаконічна і без всяких портретних рис: ”Він був великий правосудець, у ратях хоробрий і вмів тут наводити лад, усім сусідам своїм був страшний, до підлеглих милосливий і уважний. За його час всі князі руські жили в цілковитій тиші і не сміли один одного скривдити. Через те його всі іменували Мстислав Великий. Податі при ньому були хоч великі, але всім урівняні, через те всі переносили їх без тяготи”(ЛР,с.187).16. Ярополк Володимирович.

Хрестильне ім’я Ярополка нам невідоме, оскільки він був п’ятим сином Володимира Мономаха, отож ”не планувався” на ве­лике княжіння. Немає жодної можливості ”вивести” його якимось іншим шляхом, оскіли в різних княжих ”домах” ім’я-титул Ярополк малі різні хрестильні ”показники”. Окрім усього іншого в силу різних несприятливих обставин рід Ярополка швидко ”вигас”, хоча за всіма характеристиками це була світла, яскра­ва особисті сть - “ранній рід” або ”народ”, як і було призначе­но йому на долю.

Дати його народження літопис не вказує, хоча В.Татіщев допомагає і цього разу - вказує 1082 piк. У цього ж автора читаємо, що у 1101 та 1107 роках Ярополк княжив у Смоленську, причому в останньому випадку спільно з братом Вячесла­вом. Початок княжих діянь Ярополка розпочався ще за Святополка - ВКК. Вперше наш герой згаданий у літописі 1103 р., коли приймав участь у березневому поході на Половців до o.Xoртиці. Тоді цей похід семи руських князі в завершився, великим, розгромом Половців, коли було вбито 20 ”князів” і полонено князя Белдузя.

У лютому 1105 р. Святополк вирядив війська на Полоцьке князівство. Там тоді точилася війна межи братами Глібом та Давидом Всеславичами. Гліб захопив Мінськ і вигнав звідти Давида, а останній вирушив до Києва, де й пожалівся на брата. Від Києва тоді вирушив великокняжий полк воєводи Путяти Вишатича, Мономах ”Володимир вислав сина свого Ярополка”, а Олег Святославич ”сам пішов, узявши Давида Всеславча”. Похід ви­явився невдалим, бо ”недосягнувши нічого, вони вернулися назад” (с.160). У 1107р. відбувся похід Боняка і Шарукана Старого з Ордами на Русь. До Лубен тоді вирядилося чисельне руське воїнство, в рядах яких серед інших князів згаданий іЯрополк. Битва відбулася 12 серпня 1107 р., в літописі описана надзвичайно детально, з означенням годин початку та закінчення, однак один недолік - у ній невидно подвигів Яропол­ка. Причин цьому декілька: а) битва мала упереджено-показовий характер, б) Ярополк по молодості своїй знаходився ще на другорядних ролях, хоча обманюватися тут нама чим - це добрий вояка, принаймні ліпший за інших синів Мономаха.

У 1111 р. Ярополк знову згаданий серед учасників походу на Половців (с.166), подвигів знову не згадується, - битва пюказна. Зате у 1113 р. - у Києві вокняжився батько Мономах і ”того ж року посадив сина свого Ярополка у Переяславлі” (с.172); де 6 березня 1113 р. помер його брат Святослав Володимирович.

З Переяславля намічалася пряма дорога до великокняжого правління у Києві , але не це основна причина вивищення нашого героя - Ярополк неабиякий та досвідчений майстер воен з Половцями, принаймні знав методи успішної боротьби з ними.

У 1116 р. Володимир з синами ходив у каральний похід на Гліба Всеславича Полоцького. На цей раз Ярополк відзначився - разом зі стриєм Давидом Гориславичем ”узяв на добичу Друцьк”, однак відзначмо і його хитру тактику ладнання з людьми. У великодній піст 1116 р. усмирений ”Гліб просить миру у Володимира”. І тоді ж ”усмирений” Гліб просить миру у Володимира. І тоді ж ”Ярополк поставив город Желні дручанам, яких забрав був у полон” (с.І76).

Влітку 1116 р. ”послав Володимир сина свого Ярополка, а Давид (чернігівський) сина свого Всеволода на Дон (вірніше Сіверський Донець - авт.), де взяли вони три городи: Сугров. Шарукань, Балин”. Однак із цього походу Ярополк привіз більше, аніж воєнну славу: ”Тоді ж Ярополк привіз собі жону, красиву вельми, якогось князя дечку, взявши в полон” (с.176). Але не слід обманюватися: за красивою жоною Ярополк не зміг отримати належної дипломатичної підтримки, впливу сильного тестя чи хоча будь-якої вірної якоїсь (осетинської) гвардії, які б стали йому у пригоді потім. Повторимося: нашому герою тоді було не до того, на порі тільки 24 роки життя, а до сану ВКК він ще не готувався.

Так за батьківською опікою минався дорогоцінний час, однак у 1125 р. помер батько Володимир Мономах. Княжити поставли брата Мстислава і, як зазвичай у таких випадках, Половці взя­лися випробовувати нового князя на міцність. Отож першим кроком кожного ВКК було намагання ”відперти”, а відтак ”замирити” їх, хоча тією складною задачею 15-му ВКК не довелося марати собі руки. Бо зайнявся тим Ярополк. Отож, як тільки 20 травня 1125 р. Половці розпочали наступ і оголосили основну мету: ”Візьмемо Торків їхніх”, а потім і ”приступилися” до міст Боруча та Бронь-княжа, то тактичну оборону очолив Ярополк, який повелів усім підданим великого князя ховатися у ”городах”. ”Так Бог звів на ніщо їхній намір, бо довідавшись, що Ярополк у Переяславлі, вони вернулися на Посулля пустошити. Князь Ярополк тим часом укріпившись, пішов за ними... і не ждучи підмоги... з самими тільки переяславльцями догнав їх коло Полкстіня. Половці побачивши що їх мало, вернулися... до бою...і коли зіткнулися обидва полки, переможені були поганії... Частину їх побили, а частина потопилася в ріках. І поміг йому Бог і отця його молитва, і прославили Бога всі люди за такий дар і поміч”. Саме за це Ярополк вперше був названий ”благовірного князя корінь і благородний пагін”(с.182).

Талант Ярополка розквів у повну силу. Спливали роки, а спо­діваного миру і порядку на Русі як не було, так і не стало. ВКК Мстислав ”потворствував” своїм зятям, що не всім подобалось на святій Русі. Так влітку 1128 року зять ”Ольгович Всеволод схопив стрия свого Ярослава в Чернігові, а дружину його посік і розграбував”. Ярослав запросив допомоги у великого князя, того ж вимагали усі інші князі, але Мстислав відмовчувався. Далі Всеволод і зовсім розперезався,- послав до Половців, готуючи нові погроми на Русі. На його нещастя до справи втрутився Ярополк. Справа в тому, що перебуваючи в Переяславлю, він утримував свої гарнізони з посадниками по всьому Посейм’ю, а через те ”замкнув” всякі зносини з Половецьким Степом. Одного разу в його руки на ріках Вирі та Локні потрапили половецькі посли до Всеволода. Сім тисяч ратників на чолі з ха­ном Ясолуком отримали облизня - вибухнув скандал, в разультаті якого нове нашестя на Русь було зірвано, а невдаха Все­волод змушений був просити прощення у Мстислава.

Прощення він дістав, але й династичні відносини на Рyсі затріщали по всім швам. Саме з цього часу погіршилися стосунки між ВКК Мстиславом та Ярополком, бо ніколи більше в жодних походах Мстислава він не згадується. Зате південна границя з Половцями відтоді надійно була на ”замку”: жодного нападу з 1128 по 1132 роки в літописі не згадувався.

Але ось у великодню п’ятницю 15 квітня 1132 року ”преставився благовірний князь Мстислав...зоставивши княжіння своєму братові Ярополкові”. Отже, Ярополк вступив на престол за правом наступництва по династичній драбині, прихильником якого він був, а не наслідництва, як того домагалися молоді князі. ”Йому ж на руки він оддав і дітей своїх”, отож відтепр їх долю, як і порядок на Рycі мав визначати ВКК Ярополк. Що він в міру свого розуміння і робив. Слід пояснити, що сам Ярополк був прихильником династичної традиції. Княжіння дісталося йому за наступництвом, бо старші його брати померли відповідно: Ізяслав - 6 вересня 1096 р., Святослав - 6 бе­резня 1114 р., а Роман - 15 січня 1119 р., ще задовго до смерті Мономаха.

Ярополк вокняжився в Києві на Великдень, у неділю 17 квіт­ня 1132 року. У тому ж році він ”привів Всеволода Мстиславича з Новгорода і дав йому Переяславль... вивів Юрія з Переяславля і послав по Ізяслава Мстиславича в Полоцьк і привів його з клятвою” (с.186). Як бачимо, всі перестановки стосувалися ви­ключно Переяславля - нічим не примітного княжого ”гнізда”, у якому він сам недавно перебував. Віддавна в нашій вітчизняній історіографії утвердилася думка про існування трьох ”центрів Русі” - Київ, Чернігів, Переяславль. Це правда - з цієї триєдиної ”колиски” і вийшла Русь, але легенда, що Переяславль - це висхідна ступінь до Києва, утвердилася тільки за Ярополка. До цього часу наступники великого київського столу могли ”си­діти в Турові, Білгороді, навіть у Вишгороді, але не обов’язково у Переяславлі. (В.Мономах - це тільки виняток, у нього були міцні зв’язки всій Русі - авт.). Справа в тому, що Переяславль був ”ключем” до Половецького Степу, тут вирішувалося буде чи не буде іноземної інтервенції, а значить небажа­ного втручання у справи Русі.

Ярополк в останні роки не надто приязно жив з братом Мстиславом, отже не обов'язково мав би дотримуватися всіх настанов та резолюції покійного 15-го ВКК щодо ”наступництва” та ”наслідництва”. У випадку, якщо б він залишив по праву наслідництва в Переяславлі свого сина (наприклад Василька-Володимира), а придав йому у помім хороших возвод-наставників, при­кривши таким чином надійно половецько-руську границею, він не наломав би скільки ”дров”, як це сталося у зв’язку з міжкнязівськими ротаціями-переводами; укладеними можливо і по волі попереднього ВКК. Існуючий статус-кво влаштовував усі ж, адже це була саме та рівновага, якої не слід було порушувати, бо розхитаний ”човен” згодом накрив усіх.

Отож, ”Ярополк привів Всеволода з Новгорода і дав йому Переяславля, а цього не слід було робити нехай би Мстиславичі вили собі гніздо на Півночі ”на прю” зі всесильним згодом Юрієм Долгоруким. ”Та зранку він сів у ньому, - продовжує літопис, - а до обіду вигнав його Юрій, стрий його, і сидів у ньому вісім днів, бо вивів Юрія брат його Ярополк згідно з хресним цілуванням” (це була друга помилка, бо Переяславль він віддав своєму єдинокровному - Юрій був від другої матері - слабоволь­ному Вячеславу, старшому від Юрія). І послав Ярополк по друго­го Мстиславича Ізяслава в Полоцьк, і привів його з клятвою” (хоча це також було великою помилкою, бо в окупованому Поло­цьку незабаром укріпилися князі з місцевої династії Всеславичів, а Ізяслав найкраще міг пригодитися саме там - авт.).

Скоро вся ця штучно створювана структура розвалилася, бо ”тої ж зими Вячеслав Володимирович залишив Переяславль і пішов назад до Турова, не послухавши брата свого Ярополка”(с.І87). Чому так сталося ? Виявляється, ”Юрій випросив у брата свого Ярополка Переяславль, а Ярополку дав Суздаль, і Ростов, та інш волості свої, але не всі. А через те й підняли війну Ольговичі з Володимировичами” (с.188).

Першу війну розпочав сам Ярополк, коли у листопаді 1134 р. ”із братами своїми, Юрієм і Андрієм, пішов на Всеволода Ольговича...І забрали вони села навколо города Чернігова. Але Все­волод не вийшов супроти них битися, бо іще не прийшли до нього Половці. Ярополк же постояв кілька днів коло Чернігова, і вер­нувся в Київ, а з Всеволодом ніяк не владнавшись, ні миру з ним не вчинивши” (с.188). Все це виявило лише бездарність Яро­полка.Відповідь не забарилася, і вже того ж року, ”коли при­були Половці...То Всеволод зі своїми братами, і з Ізяславом та Святополком Мстиславичами пішли, розоряючи села і городи Пере­яславльської волості, а людей рубаючи. Навіть і до Києва вони прийшли, і Городець Пісочний запалили в день святого Андрея Першозваного (30 листопада 1134). Вони їздили по тій стороні Дніпра, одних людей хватаючи, а других рубаючи, які не встиг­ли перевезтися, - бо не можна було перевезтися: ішли криги, - і зайняли тоді і скоту незчисленну силу, оскільки Ярополку не можна було перевезтися із-за криги з воями своїми, і вони, постоявши три дні за городцем у бору, пішли до Чернігова”(с.188).

Лише тоді ”звідти” і звідси, ішлючи послів між собою, князі вчинили мир, і знову Ольговичі стали просити в Ярополка: ”Що наш отець держав при вашому отці, того самого і ми хочемо. А як не дасте, то не жалкуйте, що вдієтъся. То ви винуваті, і нехай на вас буде кров”. Повторимо, ”усе те вчинилося тому, що вигнав Юрій Мономахович Всеволода Мстиолавича з Переяславля, а потім Ізяслава Мстиславича вигнав Вячеслав Мономашич, а згодом Ізяслава таки вигнав той же Вячеслав з Турова, тому перейшли вони до Ольговичів. І була через те межи ними супе­речка велика і злоба. Ольговичі виступили, вказуючи причину: ”Ви почали єсте спершу нас губити” (с.188).

Нічого не можна додати на виправдання Ярополка. Це була його вина, що за спорами з ”наслідуваністю” та ”наступністю” украй ускладнилася ситуація в Київській державі. Князі, як молодші, так і старші, як досвідчені, так і нездари, вимагали в уділ ”волостей”, хоча і до цього часу займали певну ”нішу”. Наприклад, той же Ізяслав Мстиславич вкрай потрібним був у Полоцьку, бо дуже скоро звідти вигнали його бездарного брата Святополка, якого замістив Василько Святославич із місцевого роду Всеславичів. Полоцьке князівство знову було втрачене для Київської держави, хоча енергія Мстиславичів мала застосуватися саме там. Вячеслава Мономашича зовсім не треба було ”випихати” з Турова, бо ніде більше він не міг зачепитися. Андрій Мономашич потрібним був у Володимирі-Волинському, а Юрій Мономашич, якщо він сам того хотів, мав би залишитися у Переяславлі , і звідти допомагати братам. Вина Ярополка саме в тому, що він ”сколотив воду” і настроїв проти себе всіх братів. Читаємо в літописі як це виглядало: ”Тої ж зими зібрав Ярополк воїв київських, а Юрій - переяславльців. І стояли вони вісім днів (у різних списках лтопису різночитання: у Іпатіївському - 50 днів, у Хлєбніковському - 20 днів, у Погодіна - 30 днв, що найкраще підказує якої сили було протистояння) коло Києва, і замирився Ярополк зі Всеволодом Ольговичем, і дали Мономаховичі Переяславль братові своєму Андрієві, а город Володимир - Ізяславу Мстиславичу” (с.188). Юрія Мономашича знову скривдили, і це не забарилося відбитися в майбутньому.

Чергового (1136) року читаємо: ”прийшов Всеволод Ольгович з усіма батами до Переяславля. І стояв він під городом три дні, і билися вони коло єпископських воріт і коло княжиж во­ріт. Однак скоро почули, що йде Ярополк, і пішли до верхів’я ріки Супою, і тут приготувавшись, діждалися їх. А Ярополк відразу з дружиною своєю і з братами кинувся до бою, ні воїв своїх не діждавшись, ні приготувавшись як треба, вважаючи, що ”не встояти Ольговичам проти нашої сили”.

Друга війна Ярополка зі Всеволодом, увійде певно в аннали військового мистецтва, тому варто навести її повністю. ”І коли зступилися обидва війська, то билися вони кріпко. Але незабаром побігли Половців від Ольговичів, і погналаса вслід за ними ліпша дружина (уважно - авт.) Володимировичів, а князі їх Володимировичі билися з Ольговичами. Тоді ж Васи­лько Леонович, цесаревич візантійський, був убитий, і була битва люта, і багато падало з обох сторін. Коли ж побачили усі брати - Ярополк, Вячеслав, Андрій і Юрїй, що полки їхані розладнані, то од’їхали до себе. А тисяцький київський Давид Ярославич з боярами їх, що погналися вслід за Половцями, побили їх і вернулися назад на поле бою. Та не знайшли вони князів своїх і попали Ольговичам у руки. І так похватали їх Ольговичі, держачи стяг Ярополків...” І в цьому найвища риса військового мистецтва, рівнозначного хитрості: орієнтуючись на піднесений княжий стяг, до нього підтягалися воїни і...гинули, бо попадали в западню. Жертви були вражаючими: ”і взяли бояр багато: Давида Яруновича тисяцького, і Станіслава Тудковича доброго, й інших мужів. І внук Володимирів Василько Маричич (Леонович) убитий тут був, і багато бояр київських були вони захопили. Ярополк же з братами своїми прийшов до Києва”. А сталося це 8 серпня 1135 р.(с.І89).

Війна на тому не закінчилася , бо ”Андрій вернувся в Переяславль, а Всеволод, перейшовши Десну, став навпроти Вишгорода з воями. Ярополк тим часом став збирати військо на нього, і постояв Всеволод сїм днів (у Хлєбіковському - всього чотири) і пішов до Чернігова, і слали вони межи собою послів, і не могли владнатися. Потім же Ольговичі з Половцями перейшли Дніпро (29 грудня 1135). І стали вони пустошити од Треполя... до Білгорода, і аж до самого Києва... до Вишгорода і до Деревлян, через ріку Либідь перестріляючись”. ”Ярополк тоді зібрав був безліч воїв на нього і зо всіх земель та, прийнявши милосердну розважливість, не вийшов на нього насупроти, ані вчинив кровопролиття (чим доказав свою слабість - авт.), а убоявшись суда Божого, повів себе як менший серед них, хулу і докір прийнявши на себе і од братів своїх, і од усіх по сказаному в Біблії: ”Любіте врагів ваших” (Євангелиє від Матвія, 5, 44).

Розплата за помилки не забарилася. Літопис пише, що миру вдалося досягнути лише ціною неймовірних зусиль. ”І вчинив він мир із ними (12 січня 1136) і цілували вони хреста межи собою, коли межи ними ходив смиренний митрополит Михаїл із хрестом. І дав Ярополк Ольговичам отчину їхню, чого й вони хотіли ! І так утішив розважливий князь Ярополк борню ту лютую”(с.189). Щоправда такого приниження великокняжої влади Русь давно yже не знала.

Мир не був довговічним, бо ”у той же час”(1135) каталі затор усіх новітніх неурядиць Юрій Володимирович ”пішов до Ростова”. На порі постала нова війна . І дійсно весною 1138 року ”привів Всеволод Ольгович Половців до міста Прилука, і взяв він інші городи, і захопив Посулля. Ярополк тоді скликав братів своїх, і з синівцями своїми зібрався, і з суздальцями та ростовцями, і з полочанами і смольнянами, і з киянами та переяславльцями, і Васильковичі - Іван та Ростислав (галицькі прийшли), і Воло­димирко Володаревич прислав на поміч галичан, і король угорсь­кий Бела Незрячий Угрів прислав на поміч, і берендичів прийшло тридцять тисяч, і туровці (всього 18 полків). І зібрав він воїв многих і пішов до Чернігова”. Третьої війни Ярополка з Ольговичами так і не відбулося, бо розумний Всеволод бою так і не прийняв. ”Всеволод же почув, що багато воїв у Ярополка і убоявся, а люди чернігівські заволали до Всеволода: ”Ти надієшся утекти в Половці, а волость свою погубиш ? То докого ти назад вернешся ? Лучче облиш оту свою зарозумілість і проси собі миру. Бо ми знаємо милосердя Ярополкове, який не радується кровопролиттю і задля Бога хоче миру. Він бо береже землю Руськую !”

”Всеволод тоді це почувши, схаменувся і почав вдати послів і з благаннями до Ярополка, просячи в нього миру. І ось Ярополк, благий сей і милостивий норовом, страх Божий маючи в серці... про все розваживши, не схотів учинити кровопролиття і вчи­нив із ними мир. Стояли вони коло города Моровійська (міста в Чернігівській землі, отже війна все-таки була - авт.), і владнавшись, цілували чесного хреста, і розійшлися кожен до себе”(с.190).

Після того Ярополк не прожив довго. ”Того ж року (18 люто­го 1139) преставився князь Ярополк... І покладений він був у Янчинім монастирі коло церкви святого Андрея Першозваного”. Усе це наштовхує на думку, щот все-таки він був отруєним, - надто слабким і безпомічним був цей правитель. На тому і закінчилося майже семилітнє бездарне правління цього ”благого і милосерд­ного князя”. У Татіщева посмертна характеристика нашого героя виведена дуже коротко і всього одним реченням: ”Був вели­кий правосудець і миролюбець, до всіх милосливий і весело дивився, охоче з усіма говорив і в усяких справах давав пораду , тому всі його любили яко отця” (с.191), але не більше.


16.Вячеслав Володимирович.

Хрестильне ім’я Вячеслава також невідоме. Зауважимо: це шостий син Володимира Мономаха, а отже йому не запові­далося посідання золотого київського столу. Через те літопис не затруднюється зафіксувати не те що дати, але й року народження нашого героя. Тому в розповіді подамо тільки його характеристику аж до моменту втрати великого київсько княжіння . В іншому місц обіцяємо продовжити цю тему, але повторимо, що буде це нескоро.

Вячеслав виявився єдиним із ВКК з таким іменем. Князем, щоправда, випадковим на такому високому, відповідальному посту. Вибився на перші ролі, повторимо, лише завдяки порі ”наступництва”, коли він наслідував Ярополка. За інших обставин, зауважимо, його ”зірка” так би й не засіяла.

Вперще наш герой згадується в літописі у 1096 р., коли Володимир Мономах вислав його разом з Половцями на виручку братові Мстиславу. 27 лютого 1097 р. біля Суздаля відбулася битва з Олегом Гориславичем і саме в той момент, коли ”дав” Мстислав стяг Володимирів Половчинові на ім’я Куман...а той повівши піших воїв, нап’яв стяг Володимирів”, вїд якого відступив гордий Олег, передбачає, що поряд а Куманом (родова кличка половців - авт.) був саме Вячеслав. Отож, якщо Ярополк був старшим Вячеслава, а той за Юрія, то значить Вячеславу на ту пору було десь біля 20 років - вповні зрі­лий вік, коли можна було і чимось відзначитися. І якщо на ріці Кунакші того ж 1097 р. Олег Гориславич бився проти Мстислава, то проти Вячеслава боровся Ярослав Святославич (с.145) - такий же бездара; як наш герой. Кампанія завершилася благополучно - Вячеслав виявився везунчиком - і на цьому завершилася війна Мономашичів проти ”стриїв”.

У 1107 р. Вячеслав став учасником походу на Половців, у битві на р.Сулі він не надто випирався на передні ролі, а більше скидався на брата-близнюка благочестивого Ярополка. У 111З р. в час вокняжіння свого батька Мономаха, отримав Смоленськ, але Татіщев підказує, що сидів він там разом зі згаданим братом, паче той здійснював шефство над ним. У 1116 р. Вячеслав прийняв участь у поході синів Мономаха проти полоцького князя Гліба Всеславича, де ”взяв” городи Оршу і Копиль на пограниччі зі Смоленськом по Дніпру. Чи оддав він їх пізніше ”дручанам”, як свого чгасу Ярополк ”поставив”, тобто вернув назад город Желні - невідомо, однак з того часу Орша і Копиль стали відноситись чомусь до Смоленського князівства.

Того ж 1116 р. ”ходив Вячеслав на Дунай з воєводою Томою Ратиборовичем. Та прийшовши до города Дерестра, і не досягнувши нічого, вони вернулися” (с.176). Та й не могли досягнути, цей похід виявився уже другим рецедивом за поразкою зятя Володимира ”цесаревича” Леона Діогеновича проти ”цесаря” візантійського Олексія Комнена. Леона тоді вбили на Дерестрі, поразка виявилася невідплаченою, та й не могла бути другою, бо такі у Русичів тоді виявилися полководці, - явно не бліда тінь 4- го ВКК Святослава Ігоровича.

У 1121 р. Тома Ратиборович перебував уже у м. Червені, однак Вячеслав там уже не згадуєтьса. Дивно, що у пору правління Володимира Мономаха, коли пишним квітом розквіла політика дипломатичних шлюбів і всесильний Мономах старався вигідно переженити своїх дітей, до Вячеслава черга чомусь не дійшла -жона його так і залишилася невідомою. Причина цього факту незрозуміла.

У 1125 p. Вячеслав разом з братами гірко оплакував тіло свого батька Мономаха, а за княжіння брата Мстислава приймав участь у хрестоматійному поході ”на Кривичів”, тобто проти Полоцького князівства. З того що вяступав він у маршруті чотирьох братів-князів, щоправда лише однією з ”чотирьох доріг” - Турова, робимо висновок, що він там княжив. Це немале досягнення, бо Туров, як і Переяславль чи Білгород, вважався другою, якщо не першою, сходинкою до прямого вокняжінна в Києві. Нічим особливим у Полоцькому поході Вячеслав не відзначив­ся, мало того він один із таких же багатьох невдах, що не зразу справилися із своїм завданням. Визначений йому ”город” Ізяславль Вячеслав захопив не зразу, хоча інші князі більш легко справилися зі своєю задачею. Ізяславльці здалися Вячеслву лише за умови: ”Поклянися перед Богом, що не даси нас на грабунок”. Однак віроломний Вячеслав скоро забув про своє ”слово”, і вночі вячеславів тисяцький Іванко із такими ж як він вояками ”увіслали отроків в город” і пограбували його. Ізяславльські ”вої” взялися відбиватися, та було вже пізно: ”І так вернулися вони зі здобиччю великою”(с.184).

У 1132 р. брат Ярополк - 16 ВКК - пропонував нікчемному Вячеславу Переяславль як наступну сходинку до Києва, але той не справився і у 1132р. ”залишив Переяславль і пішов назад до Турова, не послухавши брата свого Ярополка” (с.187). Вячеслав добряче таки встиг ”наколотити води”, бо літопис запису: ”а iпотім Ізяслава таки вигнав той же Вячеслав із Турюва (а ще раніше з Переяславля) і вони перейшли до Ольговичгів. І була через те межи ними суперечка велика і злоба” (с.188). Отож, Вячеслав із іншими Володимировичами називаються чи не найголовнішими винуватцями ”тої лютої бopні” (c.189).

У 1136 р. Вячеслав приймав участь у війні зі Всеволодом Ольговичем під Переяславлем, де нічим особливим себе не проявив. У 1138 р. мав бути залученим до походу на Чернігів, але чомусь виявився незгаданим і там.

У 1139 р. у руки Вячеслава Володимировича впало несподіване щастя. 18 лютого ”преставився князь Ярополк” і зразу ж таки 22 лютого ”у середу м’ясниць... увійшов брат його Вячеслав у Кйїв” (с.191). Але в тому й справа, що лише ”увїйшов”, а не ”вокняжився”, бо ”довідався Всеволод, що Ярополк помер, а Вяче­слав сидить у Києві, і зібравши трохи дружини, з братом свої Святославом і з Володимиром Давидовичем прийшли вони до Виншгорода і стали тут, увійшовши в город”. Дуже скоро ”рушив Всеволод Ольгович із Вишгорода до Києва, владнавши полки. І прийшовши, став він коло города на Копиревому кінці” (4 березня 1139). ”Та Вячеслав насупроти не вийшов, не хотячи крові проливати, а повів себе як менший і вислав до нього митрополита Михаїла, кажучи йому так: ”Іди назад до Вишгорода, а я сьогодні піду в свою волость. А се тобі Київ”. І вч:инив так Всеволод: пішов до Вишгорода назад. І в той день Вячеслав пішов у свою волость Туров” (с.191). Отак добровільно законний; але неміцний ВКК відмовився від своєї влади. Розповідь про нього продовжимо наступним разом.


A HAIL TO THE GODS OF CREATION !
A HAIL TO THE KING OF THE WORLD !
A HAIL TO THE METAL INVASION !
A HEAVENLY KINGDOM ON EARTH !