*MESOGAIA*
Imperium Internum
(РОССИЯ - УКРАИНА - БОЛГАРИЯ)


УДК 1(091)(477)

Роль інтелігенції в національно-відроджувальному процесі: українські філософські концепції кінця ХІХ – першої чверті ХХ століть

к. філос. н. Р.О. Пятківський

кафедра філософії Прикарпатського національного університету

імені Василя Стефаника,

м. Івано-Франківськ, Україна

У доповіді з’ясовуються особливості і зміст трьох основних історіософських концепцій (ліберал-соціалістичної, націонал-демократичної і консервативної) стосовно ролі інтелігенції в національно-відроджувальному процесі, які були сформовані українською теоретичною свідомістю кінця ХІХ – першої чверті ХХ століть.

Вагому роль в історії людської цивілізації відіграє інтелігенція – творець інтелектуальних, духовних цінностей будь-якого народу, що виступає своєрідним посередником між своєю спільнотою й знаннями всього людства. Без інтелігенції як носія певної системи цінностей і норм гуманістичного мислення не можливо в жодному реальному соціумі сформувати основи громадянського суспільства, про яке так багато говорять в Україні сьогодні. Від цієї соціальної групи в значній мірі залежить не лише духовний стан будь-якої спільноти, але й її стабільність. Саме тому інтелігенція повинна завжди перебувати в центрі досліджень філософських наук. Не останню роль в процесі пізнання цієї духовної еліти відіграє вивчення й використання досвіду її осмислення українськими філософами минулого.

Мета нашого дослідження – розкрити основні концепції ролі і місця інтелігенції у суспільному розвитку, з’ясувати динаміку цих ідей, зумовлену епохальними змінами у системі цінностей українського соціуму і його провідних мислителів кінця ХІХ – першої чверті ХХ століть.

У певні періоди інтелігенція відіграє у суспільствах виключну роль. За умов деградування або недорозвиненості верств і класів, які могли б дати українству повноцінний політичний провід, нечисленна національна інтелігенція на рубежі ХІХ-ХХ століть перебрала цю функцію на себе. До її числа входили й найвизначніші мислителі періоду, котрі у своїх творах звертали увагу на питання ролі інтелектуальної верстви в історії. Українська філософська думка кінця ХІХ – першої чверті ХХ століть у поглядах на роль і місце інтелігенції у суспільному розвитку сформувала три яскраво виражені підходи, в залежності від особливостей інтерпретації засад суспільного буття.

Перший з них, сформований на засадах народницького напрямку, який склав основу поглядів ліберально-соціалістичної інтелігенції, цілком у дусі позитивізму закономірний прогрес людства ставив у залежність від безперервного розумового розвитку, досягнутого ним рівня науки. Покликання сприяти вселюдському поступу і природна, культурна та моральна прив’язаність до власної спільноти закономірно спрямовують зусилля інтелігенції на реалізацію об’ємного завдання – служити добробутові і просвіті свого народу, нести словом і книгами передові всесвітні думки на його ґрунт. Ідейні підстави діяльності інтелігента чітко окреслив М.Драгоманов своїм власним кредо: “...космополітизм в ідеях і цілях, національність в грунті і формах культурної праці!” [1, 466].

Оскільки народницька інтелігенція проголошувала ключовою цінністю і справжнім суб’єктом історії народ (трудові верстви), то незмінною вимогою до освіченої верстви було “...тримати руку на пульсі народного життя і йти в ритм його биття” (М.Грушевський) [2, 97]. Думка, що “не народ для інтелігенції, а інтелігенція для народу”, вперше серед українських мислителів висловлена М.Драгомановим, лунала категорично. Вважалось, що інтелігенція, відірвана від свого народного ґрунту, повністю нівелює свою функціональну придатність і цінність, оскільки без свого народу вона не може відіграти позитивну роль в історії.

Інша річ – інтелігенція, яка підтримує простий народ, працює на його користь. Без таких освічених людей, без передової суспільно-політичної думки трудовим масам важко усвідомити своє становище і підібрати шляхи для проведення змін. “Народолюбці” із сумом відзначали, що Україна завжди потерпала від ненормального стану, коли “країна відділена від свого мозку”, й пропонували виправити ситуацію шляхом повернення інтелігенції до роботи серед свого народу, осілого співжиття з ним. Це дозволить освіченій верстві наблизитись до розуміння справжніх потреб трудівників, здобути у них довіру, піднести їхню політичну культуру шляхом внесення в їхнє середовище ідеальних напрямків й директив (насамперед ліберальних і соціалістичних ідей), організувати трударів в силу, здібну взяти колись у свої руки управу країною і повести її відповідно до всесвітнього поступу.

Стосовно політичного життя в Україні М.Грушевський зазначав, що лише цивілізована боротьба між партіями, які “знайшли між собою той середній термін своїх спеціальних національних домагань”, утворення “морального союзу” між ними стане найкращим свідченням їх здатності виконати свій елементарний обов’язок перед народом [3, 41-42].

Інтелігенція, забезпечивши умови існування і подальшого саморозвитку простого народу, на думку народників, повинна в майбутньому злитися з ним. Якщо ж цього не відбудеться, то вона може перетворитись на провідну правлячу верству, що відразу означало б, за тією ж народницькою концепцією, перехід на позицію “ворога трудових верств” і, як наслідок, ворога вселюдського поступу.

Проте М.Драгоманов застерігав, що інтелігенція, як охоронець вселюдських здобутків, мусить бути готовою запобігти зруйнуванню народом тих цінностей, які виробились культурою і незрозумілі йому, врешті-решт, запобігти викиду руйнівної сили стихійного руху, який призведе до “самодержавства народу” чи диктатури самодержця іменем народу. Інтелігент, на його думку, не повинен підлагоджуватись під “консерватизм народу”, а тільки, опершись на народну основу, двигнути цілу спільноту вперед.

Таким чином, українські мислителі ліберально-соціалістичного табору фактично відмовляли інтелігенції у праві бути самостійним суб’єктом історії. Діяльність освічених верств розглядалася як фактор, що може вплинути на ефективність, темпи суспільного розвитку, але далеко не визначає його хід. Основним критерієм оцінки ролі інтелігенції виступала наближеність її діяльності до народних потреб, здатність виконувати функцію посередника між загальнолюдськими знаннями і власним духовно-культурним середовищем. Інтелігенція повинна сприяти всебічному розвитку свого народу, при необхідності підштовхнути його на шлях світового поступу, яким рухаються інші спільноти, однак надалі повинна залишити місію історичної творчості в її руках. Така недооцінка ролі освіченої верстви у суспільному житті тривалий час залишалась домінуючою у вітчизняних соціальних теоріях.

Із другої половини ХІХ століття національно-визвольні рухи недержавних народів систематично демонстрували важливість духовної активності освічених верств у цих процесах. В Україні, за відсутності міцного класу буржуазії й пасивності, неорганізованості народних мас частина українських націонал-демократів (зокрема Т.Зіньківський, М. Міхновський, І.Франко, Леся Українка), звернула особливу увагу на інтелігенцію як провідника нації. Так поступово сформувався другий підхід в оцінці ролі інтелектуальної верстви у суспільному житті.

Визнання Т.Зіньківським того, що “...яка не буде погана інтелїґенция, хоч би народ мав, виробив які хороші основи життя, а все вона (інтелїґенция) має найбільшу вагу в історії народу, вона перед веде і може завести свій народ в вовківню, в вир, в проваллє і занапастити його” [4, 84] (курсив наш – Р.П.) стало першим свідченням появи принципово нового підходу в українській історіософії, адже досі про інтелігенцію як головного суб’єкта у розвитку соціуму не говорили.

Формування подібних поглядів відбувалося паралельно із появою якісно нового погляду на націю як органічне ціле, що складається з двох рівновартісних складників – інтелігенції й маси. Іменем народу й за його підтримки інтелігенція може творити нове суспільне життя, реалізувати великий національний ідеал, однак вона ніколи не повинна забувати, що сама є тільки предтечею свого народу. Націонал-демократи вважали неприпустимим протиставлення освіченої верству та народної маси, адже збереження існуючого глибокого розриву між інтелігенцією і простим народом, відтягнення їхнього зближення становить велику небезпеку для національного розвитку й всього майбутнього України.

Щоб досягнути повноцінного національного становлення, інтелігенція повинна відповісти на оклик доби “систематичною працею на кожнім полі”. Вона зобов’язана розворушити народ в ім’я його інтересів, наболілих потреб, або ж просто скерувати розворушення, яке вже існує. Опікуватись загальнонаціональними потребами є взагалі умовою добробуту і нормального існування самих працівників так званих “інтелігентних фахів”, запорукою того, що вони не будуть випихнуті з них представниками пануючої нації. Тобто, “класовий інтерес” інтелігенції співпадає з інтересами всієї нації (М.Міхновський) [5, 98-99].

Місія інтелігенції, словами І.Франка, полягає у тому щоб “...витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм… ” [6, 404]. А, як відомо, здатність творити, відігравати організуючу функцію в суспільстві виступає однією з ключових ознак справжнього суб’єкта історії.

Однак інтелігенція не зможе виступити творцем історичної долі своєї спільноти, якщо не віднайде національний ідеал, не поверне свої сили на працю для того ідеалу серед рідного народу, не проявить готовність до самопожертви заради нього. Наявність національного ідеалу в інтелігенції виступає своєрідним тестом на її придатність виконувати роль суб’єкта, адже, як із сумом нагадував І.Франко, “...не маючи в душі сього національного ідеалу, найкращі українські сили тонули в общеросійськім морі, а ті, що лишилися на своєму грунті, попадали в зневіру і апатію” [7, 283]. Тому українській освіченій верстві необхідно якнайшвидше повернути свій авторитет серед народної маси, щоб за її підтримки провести якісні зміни в суспільному житті. Лише за таких обставин вона зможе виробити із себе повноцінну національну інтелігенцію і міцно поставити свою національну справу.

Проблема самопосвяти освічених верств своєму народу ставиться націонал-демократами в етичну площину не тільки щодо народної маси, а й щодо свого “Я”. Тільки відчувши себе морально зобов’язаним і перед народом, і перед собою, інтелігент візьметься до всебічної праці з метою забезпечити “органічний ріст” своїй нації.

Т.Зіньківський, І.Франко, М.Міхновський та ряд інших українських мислителів гостро критикували тих інтелігентів, які вважали себе космополітами. Справжній космополіт, на їхню думку, повинен бути перш за все націоналом, який опирається на ідеї гуманізму. “...Той, хто зве себе космополїтом і цурається позитивної працї для свого народу, той нероба і ледащо; щоб же бути космополїтом, треба працювати для сьвітового добра, а найпродуктивнїша дорога сїй сьвітовій праці, – се праця для свого народу...”, – підкреслював Т.Зіньківський, [4, 107]. Не випадково “вселюд” проголошується не суб’єктом суспільного життя, а зрадником своєї нації.

Прихильники ідеї побудови органічної нації доводили необхідність солідаризувати окремі частини соціуму, зосередити зусилля на спільній справі розбудови культурного і політичного життя нації. Тому диференціацію інтелігенції націонал-демократи проводили не за класовою орієнтацією, а за її власним національним самовизначенням, в залежності від ґрунту, на який спрямовується її духовна діяльність.

Таким чином, внаслідок перенесення акценту у визначенні головного суб’єкта історії з простого народу на органічну націю, деякі українські мислителі змінили оцінки ролі інтелігенції. Вона проголошувалась, поруч з народом, повноцінним творцем суспільного розвитку, що в окремі історичні моменти (зокрема, на етапі націотворення) своєю діяльністю в значній мірі визначає долю всього соціуму. Усвідомлюючи певну невідповідність ознак між інтелігентом-суб’єктом і реальним українським інтелігентом, націонал-демократи, на відміну від багатьох мислителів кінця ХІХ – першої чверті ХХ століть, не втрачали надії, що врешті-решт українська освічена верства віднайде або ж виховає в собі необхідні ознаки провідника і просвітителя народу.

Третя з-поміж основних українських історіософських концепцій зазначеного періоду щодо ролі інтелігенції у суспільному житті була оформлена ідеологом українського консерватизму В.Липинським. Вияснюючи причини невдачі українського визвольного руху 1917-1920 років й розробляючи ідеологічні основи організації української нації через власну державу в майбутньому, він намагався розкрити якості інтелігенції як окремої верстви і визначити її справжнє функціональне призначення у житті соціуму.

В.Липинський скептично сприймав претензії інтелігенції на політичний провід нації. “Позитивістична утопія Оґюста Конта, – писав український мислитель, – яка каже, що націями повинні правити виборні найбільш освічені інтелігенти, останеться певне на віки неосягненою мрією тому, що од початку світа і мабуть до його кінця націями правили, правлять і будуть правити найсильніщі” [8, 149]. До числа останніх інтелігенція з етосом й ідеологією інтернаціоналістів та космополітів, за глибоким переконанням видатного історіософа, аж ніяк не належать.

Насамперед здекласована інтелігенція, яка виникає внаслідок збагачення та інтенсивного економічного життя націй, ніколи сама не володіє справжньою матеріальною силою, а тому змушена шукати її поза собою. Як посередник між реальною (хоч і “прихованою”) багатою владою і простим народом вона виступає слухняним знаряддям у руках першої, поки сильний державний апарат дає їй посади, але стає страшно революційною, коли цих посад не вистачає. Якщо ж в середині нації не існує сильних матеріальних верств, які могли б забезпечити існування здекласованій інтелектуальній верстві, то вона нерідко починає шукати підтримку за її межами. Так була не проти зробити, на думку В.Липинського, і українська демократична інтелігенція в перші десятиліття ХХ століття, яка намагалась виконувати суто роль посередника між Російською державою й українськими народними масами. Навіть гасло “йти з народом”, яке проголосила ця інтелігенція, була доказом не справжнього “народолюбства”, а притаманного всім політикуючим здекласованим інтелігентам матеріального безсилля, що змушувало їх підлаштовуватись до своїх мандатодавців. У приході до влади саме цієї “найслабшої громадської групи на Україні” мислитель вбачав головну причину поразки українських державницьких змагань 1917-1920 років.

Сила і авторитет, – підсумовував В.Липинський, – дві прикмети, без яких не може зявитись в нації провідна, обєднуюча та організуюча її група – це не прикмети політикуючої інтелігенції” [8, 71]. Однак в історичні моменти, коли панує в нації деморалізація національної еліти й всієї спільноти, демократичні інтелігенти нерідко приходять до влади, привносячи своїм правлінням ще більшу руїну і занепад.

Таким чином, здекласована інтелігенція, яка при допомозі своєї більшої освіти використовує громаду (націю, державу, клас) для себе, яка живе з політики і преться до політичної влади, претендує не на службову, а на провідну роль у суспільстві, на думку В.Липинського, відіграє в історії зазвичай деструктивну роль.

Однак існує ще друга група інтелігенції, яка присвячує себе, свої знання службі для громади й, таким чином, виконує одну з найбільш почесних і найбільш тяжких громадських ролей в житті націй [8, 143].

Освічені верстви не мають спільного економічного інтересу, на основі якого вони могли б об'єднатись в єдину групу супроти інших груп і їхніх інтересів, а тому не здатні до повноцінної політичної ролі, окрім як через політичну конкуренцію поміж собою. Тому вони повинні виконувати єдину належну і доступну їм роль в суспільстві, здійснювати моральний і духовний провід націями. Своєю працею інтелігенція мусить допомагати правити тим, хто має реальну матеріальну силу для управління (тобто бути помічником “національної аристократії”), виконувати роль ідейної опозиції, критика якої сприятиме проведенню потрібних реформ з боку правлячої аристократії і формуванню організованих нових верств аристократії з-посеред незадоволених існуючим правлінням. Такою ідейною політичною працею інтелігенція, на думку В.Липинського, не те що не приносить шкоди спільноті, а навпаки дає той необхідний і нормальний фермент, який підтримує життя і розвиток націй.

Найбільш гарячим бажанням інтелігенції повинно бути прагнення забезпечити свою націю однією об'єднуючою політичною ідеологією, великим поривом духу прищепити всім класам поняття політичної і національної єдності, а не жити з розбивання нації на пожираючі себе партії та ідеології. Лише тісна співпраця між консервативною і поступовою групами інтелігенції, вважав В.Липинський, мала б допомогти вилікувати Україну від хвороби “недержавності”.

Таким чином, інтелігенція у В.Липинського не виступає самостійним суб'єктом, вирішальною силою історичного процесу. Однак вона може якісно впливати на суспільне життя, виконуючи важливу ідеологічну функцію, зайнявши свою нішу в національній будові.

Як бачимо, в українській філософії кінця ХІХ – першої чверті ХХ століть сформувались три досить відмінні оцінки ролі інтелігенції в суспільному житті – своєрідні “теза”, “антитеза” і “синтез”. Якщо мислителі українського ліберал-соціалістичного народництва недооцінювали роль інтелігенції як суб'єкта, обмежуючи її функцію служінням “єдиному творцю історії” – трудовому народу (“теза”), то націонал-демократи навпаки покладали на неї особливу місію у творенні суспільного життя, насамперед при організації етнографічної маси населення в націю як соціальне ціле (“антитеза”). І, нарешті, своєрідним “синтезом” виступають історіософські погляди В.Липинського, який, загалом не визнаючи за інтелігенцією роль провідника соціального суб'єкта, визначив її місце як виконавця ідеологічної функції в його середовищі, підкреслив, що без цієї верстви будь-якій спільноті буде важко самоутвердитись і відігравати самостійну роль в історичному процесі.

Таким чином, багатий творчий потенціал концепцій і досвід українських мислителів доби національного відродження кінця ХІХ – першої чверті ХХ століть, можуть стати суттєвим теоретичним підґрунтям пошуків засад інтеграції сучасної української інтелігенції, а також під час визначення завдань духовної еліти у процесі формування громадянського суспільства та української модерної нації.

1. Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну // Літературно-публіцистичні праці: У 2т. – К.: Наукова думка, 1970. – Т.1. – С. 428–482.

2. Грушевський М. Вільна Україна. Статті з останніх днів // Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. – К.: Т-во “Знання” України, 1991. – С. 95–109.

3. Грушевський М. На руїнах // Грушевський М. З біжучої хвилі: Статті й замітки на теми дня 1905-6р. – К., 1906. – С. 33–43.

4. Зіньківський Т. Молода Україна, її становище і шлях // Писання Трохима Зіньківського. – Львів: Друкарня НТШ, 1896. – Кн.2. – С. 81–119.

5. Справа української інтелїґенциї в програмі Української Народньої Партиї. – Чернівці: Б.В., Б.Р. – 112 с.

6. Франко І. Одвертий лист до галицької української молодежі // Зібрання творів: У 50т. – К.: Наукова думка, 1986. – Т.45: Філософські праці. – С. 401–409.

7. Франко І. Поза межами можливого // Зібрання творів: У 50т. – К.: Наукова думка, 1986. – Т.45: Філософські праці. – С. 276–285.

8. Липинський В.Листи до братів-хліборобів: Про ідею і орґанізацію українського монархізму. Писані 1919-1926. – Ню-Йорк: Видавнича Корпорація “Булава”, 1954. – 470 с.

 

the author defines what place the Ukrainian philosophy of the end of the 19th – the first quarter of the 20th century devotes to the intelligencia in the history. Three main marks of the role of this part of the population in the social life are defined. The essence of present conceptions, their specification and methodological basis are revealed in the article.

Пятківський Роман Олександрович, 1976 р.н.

Кандидат філософських наук за спеціальністю 09.00.05 – історія філософії (Тема дисертації: “Проблема суб’єкта історичного процесу в українській філософії кінця ХІХ – першої чверті ХХ століть”).

Асистент кафедри філософії Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, м. Івано-Франківськ.

Сфера наукових інтересів: історія філософії, аксіологія, філософія історії, філософія релігії, логіка.

Домашня адреса: м. Івано-Франківськ, вул. Сухомлинського, 2 / 302.

Телефон: 8-050-66-68-347.

Роб. телефон (кафедра філософії): (0342) 59-60-15.

e-mail: romole@rambler.ru



A HAIL TO THE GODS OF CREATION !
A HAIL TO THE KING OF THE WORLD !
A HAIL TO THE METAL INVASION !
A HEAVENLY KINGDOM ON EARTH !