*MESOGAIA-SARMATIA*
Imperium Internum
(РОССИЯ - УКРАИНА - БОЛГАРИЯ - ГЕРМАНИЯ)

ДА ГРЯДЕТ ХЕЛЬГИ АВАТАРА !            A HAIL TO THE FORTHCOMING HELGI AVATAR OF LAST TRUMPETS !            VIVA LA REVOLUTION NATIONAL POPULAR !            DIE NEUE PARTEI DAS GEISTES !              РИМ И СКИФЫ, ТРЕПЕЩИТЕ !    НАСТУПИЛО ВРЕМЯ САРМАТ !       МЫ - ОФИЦЕРЫ ДХАРМЫ !

Олег Гуцуляк
Саррас - королівство Святого Граалю:
кіммеро-сармато-готський аспект

Щодо розгляду самої назви країни династії Грааля як Саррас наявні у нас наступні міркування.

М.-Е. Готьє вважає, що під Саррасом мається на увазі іспанська Сарагосса, яку визволив від маврів у 1118 р. арагонський король Альфонс І Войовник (1104 – 1134 рр.) і що мандри героїв Граалю виключно пов’язуються з іспансько–французькою топонімікою (зокрема, ліс Серралунг) та аланським (сарматським) культом вершника–рицаря (Gauthier M.—H. Sacre Graal de Chretien de Troyes a l'histoire et les mythes : la trace iberique // Le monde celtique sacral. – Geneve — Marseilles : Anna Perenna, 1997. — T. 22. – P. 227 – 289; Gauthier M.—H. La deesse des Cavaliers et le roi Louis divin // L'action du Myllenaire: La Tradition initiale et la modernite. – Marseilles, 2002. — # 1. — P.19 – 61; див. про алан у Європі: Кузнецов В.А., Пудовкин В.К. Аланы в Западной Европе в эпоху «Великого переселения народов» // Советская археология. – 1961. — №2.; Щукин М.Б. Сарматы на землях к западу от Днепра и некоторые события І в. в Центральной и Восточной Европе // Советская археология. – М., 1989. — № 1. – С.70 – 83; Скрипкин А.С. Азиатская Сарматия во II – IV вв. (некоторые проблемы исследования) // Советская археология. – М., 1982. — №2. – С. 43 – 56; Нефёдкин А.К. Под знаменем дракона: Военное дело сарматов во II в. до н.э. – V в.н.е. — СПб.: Птербург. Востоковедение; М.: Филоматис, 2004. — 192 с). На останє особливо слід звернути увагу, бо цей факт може пояснювати контамінацію Граалю зі Сходом. Також дослідниця вважає Граалем відомий артефакт El Santo Caliz — чашу з агату для причастя, яка зберігається у кафедральному соборі Валенсії. Вона оздоблена в стилі ювелірних майстрів XIV ст., а ножкою їй слугує чаша з халцедону. На самій чаші наявне арабське гравіювання, тлумачення якого викликає досі суперечку. До Валенсії вона зберігалася в каталонському монастирі Сан Хуан де ла Пенья, потім її подарували арагонському королеві Мартину І у відповідь на подаровану ним золоту посудину. А за легендою, начебто в Рим чашу привіз сам апостол Петро, а в 256 р. папа Сикст ІІ подарував її святому Лаврентію, котрий відвіз її в своє рідне місто Хуеска (Huesca).

У “Історії бритів” згадується ворог короля Артура якийсь Серс, володар Ітуреї, що знаходиться на північний схід від Палестини (Гальфрид Монмутский. История бриттов. Жизнь Мерлина / Изд. подгот. А.С. Бобович, А.Д. Михайлов, С.А. Ошеров. – М.: Наука, 1984. – С. 110).

В санскриті saras означає "птаха" — або журавля, або лебедя (Шилов Ю.А. Истоки славянской цивилизации. — К.: МАУП, 2004. — С.130). Це цікавим чином може співвіднестисся зі знаменитим зображенням Зодіаку в Гластонбері (місцевість, пов'язана з легендою про короля Артура як місце його поховання), аналізу якого присвятив спеціальну працю Р. Генон: птах тут зображений між Полюсом і самим зодіакальним колом (ближче до першого) і це швидше за все "... лебідь, висиджуючий "Світове Яйце", тобто еквівалент індуїстської Хамса (відпочаткової касти, яка об'єднювала брахманів, кшатріїв та вайшів, — О.Г.)" (Генон Р. Символы священной науки / Пер. с фр. М.: Беловодье, 2002. — С.125—126).

Територіально ж, на наш погляд, під Саррасом слід розуміти Сарматію, чи навіть її частину — Саргатію, заселену сарматським племенем саргатів (Sargatii < *sal- “схил”, “джерело” + дв.-інд. gatu- “шлях”, звідси ж дв.-інд. sara “водопад”). О.С. Стрижак вважає, що від етноніму саргати походить топонім Салхат “Старий Крим” (Стрижак О.С. Етнонімія Птолемеєвої Сарматії: У пошуках Русі. – К.: Наук.думка, 1991. – С. 33) і з ним споріднений гідронім Salis як варіант назви Танаїсу “Дону” (Стрижак О.С. Етнонімія Птолемеєвої Сарматії: У пошуках Русі. – К.: Наук.думка, 1991. – С. 140) (вірніше — Сіверського Дінця та нижної течії Дону): “... на Валу Адріана (що відмежовував сучасні Шотландію та Англію, — О.Г.) стояло дві тисячі вершників родом із ... Сарматії. За римським звичаєм, солдати після закінчення військової служби мали право поселитися в тому районі, в котрому служили. Тому не виключено, що надалі рицарі Круглого Столу пізнавали мистецтво кіннотного бою від нащадків “істинних” кентаврів із сарматських степів, навчених римській тактиці”(Сапковский А. Нет золота в Серых Горах: Мир короля Артура. Критические статьи. Бестиарий / Пер. с пол. – М.: ООО «Изд—во АСТ», 2002. – С. 26).

Сармати від початку появи на європейській арені славилися як умілі воїни. Овідій, який спостерігав сарматів безпосередньо в дельті Дунаю, говорив про те, що "між ними нема жодного, хтоб не носив би налуччя, лука і синюватих від зміїної отрути стріл" (Овідій, V, 7, 12-20). Про "кидаючого величезного списа сармата" пише Валерій Флакк (Флакк, "Аргонавтика", VI, 162), про їх войовничість — Лібаній: "народ кровожерливий і посвячений Арею, який вважає спокій за нещастя". "Сармати не мешкають у містах і навіть не мають постійних місць замешкання, вони вічно живуть табором, перевозячи своє майно і багатство туди, куди приваблюють їх кращі пасовиська або змушують відступаючі або переслідуючі вороги; плем’я войовниче, свобідне, непокірне і до того ж жорстоке і безжалісне, що навіть жінки воюють нарівні з чоловіками" (Помпоній Мела, ІІІ, 33) (Ковалевская В.Б. Кавказ и аланы: Века и народы. — М.: Наука, Гл.ред.восточ.лит—ры, 1984. — С. 78—79). Окрім того, як зауважує Йордан, у сарматів був звичай носити саме германські імена ('Getica", 58), а сарматки славилися своєю войовничістю та їздити верхи поряд з чоловіками (Євстафій Солунський, "Коментарі до "Ілліади", 1159,51 (XVIII,514); Іоанн Цец, "Історія", ХІІ, 868; Dion, "Per.", 654).

Також крилаті когорти Римом набиралися і зі спорідненої сарматам іраномовної Коммагени, з Каппадокії, Кілікії, Понту, де глибоко пустила коріння іранська релігія Непереможного Сонця Мітри, пам’ятки якої простягаються з берегів Дунаю через Германію до гір Шотландії. Наприклад, автор кінця ІV ст. Латиній Пакат Дрепаній писав: "Під вождями та знаменами римськими йшов бувший колись ворог Риму: гот, гунн і алан відгукувався на перекличці, стояв на варті і боявся відзначки про відсутність" (Дрепаній, 32). А єпископ Сінезій із Єгипту писав імператору Константинополя Аркадію: "... Не можна не відчувати страху, бачучи загони молодих воїнів, вихованих у чужих нам норовах, які живуть своїми звичаями і замислюють ворожі щодо нас плани... В кожному маленькому заможному домі знайдемо раба-скіфа... Гідне подиву, що ці біляві варвари, які носять ... розпущене волосся, у одних виконують роль прислуги, а в політичному займають керівні місця" (Ковалевская В.Б. Кавказ и аланы: Века и народы. — М.: Наука, Гл.ред.восточ.лит—ры, 1984. — С. 96).

Можливо, що міфологічна оповідь про вторгнення в сусідню Ірландію божественного Племені богині Дану (Туата Де Дананн; валлійцям відома міфічна сім’я Дон, про яку розповідає Четверта «вітка» Мабіногіон) є ніщо інше як насправді експедиція римських легіонерів-сарматів. Відбулося, як на нашу думку, забуття істинного факту римсько-аланської інтервенції, аналогічно до того, як у часи Прокопія Кесарійського навіть самі римляни не пам’ятали, хто спорудив вали на півночі Британії, а відносили спорудження "стіни" (тобто Адріанових валів) до самих стародавніх мешканців острова, та ще й, явно запозичуючи ці уявлення у нових поселенців на острові (англосаксів), визначали землі за стіною місцем, де мешкають душі померлих, котрих перевозять на кораблях із континенту (Прокопій Кесарійський, "Війна з готами", VIII, 20:42-57) (Прокопий из Кесарии. Война с готами / Пер. с греч. Вступ.ст. З.В. Удальцовой. — М.: Изд—во АН СССР, 1950. — С. 442—444). Тим більше, що на зміну Племенам богині Дану, яким вони змушені передати владу над Ірландією — це "сини Міля", в назві яких всі дослідники бачать латинське miles "солдат", тобто на зміну розвідувально-колоніальній експедиції алан як найманців римлян приходять самі романізовані кельти.

Самі ж римські легіонери були родом з берегів сарматських Дунаю, Дону, Дніпра та Дністра (пор. з ірл. duine “людина”; у ведичній традиції богиня Дану є супругою парного божества Мітри-Варуни і матір’ю Врітри – ворога героя Індри). Вражає, що хоча племена Дану й овіяні героїчним ореолом та пошануванням в ірландській традиції, проте наявна більш рання позиція, за якою не слід відчувати до них жодної пошани (Рис А., Рис Б. Наследие кельтов. Древняя традиция в Ирландии и Уэльсе / Пер. с англ. и послесл.Т.А. Михайловой. – М.: Энигма, 1999. – С. 33).

Зумовлено це явною чужорідністю племені богині Дану для кельтів (хоча Дагда вважається засновником друїдизму) та, зрештою, поразкою від партії радикальних кельтіберніїв на чолі з Мілем. Туата Де Дананн відійшли всередину пагорбів (side) і чародійних місць (sidbrugaib). Але верховний король Племені богині Дану Мананнан (у валлійців: Манауідан) Мак Лір (Мананнан Син Моря) мешкає за морем в Емайн Аблах (Емайн Яблук), аналогічному бритському Аваллону (можливо, мається на увазі острів Мен(-Авалон)). Власне він дарує королеві Кормаку Мак Арту чарівну золоту чашу, яка, якщо над нею сказати три брехні, розпадається на три частини, а якщо сказати три правди,то вона знову стає цілою.

Також суперна на землях Ірландії і споріднена Племенам богині Дану група Фір Болг (“Мішкуватий народ”) вважається синами Гумойра, нащадків Данауса і Грека, синів Понта (Предания и мифы средневековой Ирландии / Под ред. Г.К. Косикова. Сост., перевод, вступ. ст. и коммент. С.В. Шкунаева. – М.: Изд—во МГУ, 1991. – С. 235 – 236). Відомо, що кельти–галати (три племені: трокми, вольки-тектосаги, "охочі до мандрівок" і толістобоги) в Малій Азії власне успадкували землі, котрі раніше завоювали кіммерійці і ця спадковість у володінні могла відбитися в міфологічній генеалогії кельтів (Гумойр = Кіммерієць), а галати часів апостола Павла цілком могли бути посередниками християнізації Кельтського світу. Також загін кельтських найманців був у понтійській армії Мітрідата (App., Mithr., III) і вважається, що саме їм належали ритуальний кельтський казан, знайдений у кургані Садовий біля Новочеркаська, та кельтський шолом, знайдений біля хутора Веселого (на Нижньому Дону) (Капошина С.И. Кельтский котел из Садового кургана у Новочеркасска // Краткие сообщения Института археологии. – М.,1969. — № 116. – С. 76 – 79; Капошина С.И. Сарматы на Нижнем Дону // Античная история и культура Средиземноморья и Причерноморья: Сб. стт. — Л.: Наука, Ленинград. отд—ние, 1968. — С. 164, 166). Також, за Пріском Панійським, значна частина кельтських племен (амілзури, ітимари, тоносури, войски) мешкала вздовж Дунаю (кельт. “Данубіс”) в Паннонії та до північного побережжя Чорного моря і були винищені лише гуннами дядька Аттіли Руї (Ругіли) в 420-х рр. (гунни та готи часто тодішніми європейськими авторами називаються ще й скіфами).

В “Битві біля Маг Туіред” з жорстоким і ворожим Племені Дану народом фоморів (Fo-Moire) ототожнюються скіфи (Предания и мифы средневековой Ирландии / Под ред. Г.К. Косикова. Сост., перевод, вступ. ст. и коммент. С.В. Шкунаева. – М.: Изд—во МГУ, 1991. – С. 38), що цілком зрозуміло з історичного протистояння сарматів (носії прохорівської культури) і скіфів (та нащадків останніх — носіїв зарубинецької археологічної культури). Наприклад, Діодор Сицилійський пише: “... Галльські народності найбільш віддаляються на північ і сусідні скіфи настільки люті, що вони пожирають людей; те ж розповідають і стосовно бретонців, населяючих острів Ірін (Ірландію)”. Також: “... Слава про їх [кельтів, — О.Г.] хоробрість і варварство встановилася здавна, бо під іменем кіммерійців вони в минулі часи спустошили Азію. Це вони взяли Рим, зруйнували храм у Дельфах, підпорядкували данині велику частину Європи і Азії, і в Азії, заволодівши землею переможених, утворили змішане плем’я галлогреків” (Diodor Sic., 1:32) . Також цікавою в цьому сенсі стає концепція Я. Росен-Пшеворської про скіфське походження кельтських друїдів (Rosen—Przeworska J. Tradycje celtyckie w obrzedowosci Protoslowian. — Wroclaw, 1964. — S.131—136; Казакевич Г.М. Жрецька організація стародавніх кельтів та її еволюція (ІІ т. до н.е. — І ст. н.е.): Автореф. дис. ... канд.іст.наук. — К.: Вид—во КНУ, 2004. — С.7).

Думається, що західно-євразійська схема протистояння “кіммерійці — скіфи — сармати” була накладена як матриця на етнічну історію Ірландії: Фір Болг — фомори — племена богині Дану та на історію германців: йотуни — вани — аси. Аналогічна і, можливо, більш архаїчна калька наявна у кавказькому нартському епосі аланського походження: Алагата — Бората — Ахсартагката (останні — нащадки Дзерасси, дочки володаря водяного царства Донбеттира і виявляють іменну тотожність з сарматами-акацирами, найманих Римом для оборони Херсонесу від Боспору) (Показово, що у кавказьких адигів існує приказка "Ти не чорт і не шармат, звідки ти взявся?", а у грузинській мові слово "царматі" означає "язичник", а у мовах вайнахів (чечени та інгуші) словом "царьмат" називають страшну, чужу людину). Дане накладання “матриць” здійснене було саме сарматськими (аланськими) вершниками–легіонерами, і це передання належало до загального контексту посвячення (ініціації) у “вершника” (“рицаря”), як аналогічно, на думку М. Еліаде, належить до такої ініціації сам переказ про Грааль: “...тут завжди присутній мотив довгого і напруженого “пошуку” чарівних предметів, котрий вимагає, окрім всього іншого, проникнення героя в інший світ... У правилах допуску в групу воїнів, якою керує Артур, можна розшифрувати деякі випробування під час вступу в таємне товариство типу “чоловічого союзу”...Багаточисельні випробування, через котрі проходять персонажі артурівського циклу, належать до тієї ж категорії: в результаті пошуків герої виліковують таємничу хворобу Короля і, зробивши це, відроджують “Спустошену землю” або самі стають суверенами. Відомо, що функції влади пов’язані з ритуалом посвячення” (Элиаде М. Тайные общества: Обряды, инициации и посвящения / Пер. с франц. – К.: София; М.: Гелиос, 2002. – С. 310 – 311). Те, що Грааль неминуче пов’язується з дівою-охоронницею (яка, навіть, попри певні заперечення, теж може “шукати Грааль”), наводить на згадку версію, базовану на археологічних артефактах (Чежина Е.Ф. Уникальная надпись на раннескифской псалии из Южного Приуралья // Советская археология. – М., 1989. — № 1. – С. 261 – 264), ототожнення амазонок, які повернулися з Феміксіри в Малій Азії до степів на північ від Кавказу, із сарматами (савроматами; дв.-іран. saoromant "оперезаний мечем"), які, за Діодором Сицилійським, переселилися з Мідії до Танаїсу, будучи безпосередньо пов’язані із передньоазіатськими походами скіфів (Латышев В.В. Известия древних писателей о Скифии и Кавказе // Вестник древней истории. – 1947. — № 4. – С. 251). З скіфо-сарматами та їхніми уявленнями про амазонок кельти (галати) могли безпосередньо зіткнутися ще в Північному Причорномор’ї, коли в кінці ІІІ – початку ІІ ст. до н.е., за даними декрета Протогена, у союзі з германцями-скірами загрожували Ольвії, а сусідні землі Великої Скіфії були спустошені сарматами. Власне кельтськими є поселення Бовшів на Дністрі (Ів.-Фр.обл.) та поселення біля с. Залісся в усті Прип’яті. Як наслідок цих контактів постали такі археологічні культури, як зарубинецька та Поянешти-Лукашівка.

Проте з приходом у ІІІ ст. н.е. готів (із середовища вельбарської культури західного польського Помор’я аж до Волині)(Буданова В.П. Готы в эпоху великого переселения народов. — М.: Наука, 1990. — 232 с.; Павленко Ю.В., Сон Н.О. Пізньоантична Тіра і ранньодержавне об’єднання візіготів // Археологія. — 1991. — № 2. — С. 6—16) на землі сарматських племен язигів (між Істром і Борисфеном, а далі до Дунаю та Гірканського лісу аж до Паннонії, за Плінієм, IV,80), роксоланів (між Борисфеном і Танаїсом, за Страбоном, VII,3,17, а потім у Буджаку та Молдові, за Плінієм), алан (сусідніх язигам, за Плінієм, IV,80) та аорсів-гамаксобіїв (між Борисфеном і Танаїсом та Каспійським морем, за Страбоном, ХІ,5,7), відбулася трансформація кельто(галато)-сарматського епічного елементу Саррас в готський епічний елемент — Сар. Це ім’я носив брат Амія та Сунільди, про яких розповідає Йордан у своїй “Гетиці”. Сунільда (у “Вольсунга-сазі”: Сванхільда “Лебідь битви”) з племені росомонів була покарана за подружню невірність (втечу) (пор. з мотивом Гвіневери-Геневери-Гіневри-Gwenhwyfar ferch Orgyrvran “Білий привид, дочка Оргірврана (Лодегранса)”, вона ж Wenhaver, Guanhamara, Gvewenour, Guenievere, Guinevere, жінки - зрадниці короля Артура, та порівняймо з жінкою верховного короля Ірландії Еохайда Айрема чарівною Етайн або дружиною короля Конхобара Деірдре, або жінкою короля Марха Ізольдою, або жінкою Фінна Мак Кумаїла Граїн; цікаво, що імена викрадачів схожі: Геневери – Модред (Медраут «Вдаряючий»), Етайни – Мідер, Граїни – Діармуйд О’Дуібне; "... Образ Либеді-Лебеді виступає в двох билинних циклах: про Михайла Потика та про Івана Годіновича, які, за визнанням дослідників, є найдавнішою частиною східнослов'янського епосу. Варіанти існують різні, але основне ядро здається досить очевидним. Історія Либеді — це історія невірної жінки" (Брайчевський М. Вибрані твори: Історико-археологічні студії, публіцистика / 2-е вид. — К.:КМ Академія. 2002. — С. 101)). Володар готів Германаріх наказав розірвати її кіньми. За це її брати Амій та Сар проткнули Германаріхові бік мечем (пор. з мотивом рани в переказі про Грааль!). У еддичній “Промові Хамдіра” дані персонажі відомі як брати Хамдір, Серлі і Ерп (останнього вбивають брати, бо він син наложниці, а вони — знатної Гудрун-Крімхільди, дочки Гьюки-Giuka), а світловолоса Сванхільда виступає дружиною Йормунрека (тобто Германаріха).

Саме антропонім Сар (Серлі) “... перекликається з Птолемеєвим ойконімом ?????, лат. Saron, як називається місто над Дніпром (у ІІ ст. – Borysthenes: пор. ще поблизу, над Південним Бугом, — м. Sarbakon, а нижче Сарона, біля Дніпра, — м. Serimon; виразна група назв населених пунктів із компонентом Sar-//Ser-). Нібито той же корінь, що й у слові “сармати”; пор. авест. sarah-, осет. saer “голова”. Тоді ???? (“головний”?) – це, мовляв, сучасний Київ, розміщений нижче мм. Amadoka й Azagarion, а ті, в свою чергу, — нижче “Амадоцьких гір” ..., в основі цього комплексу ... вбачають скіфський етнонім ??????? “сироїди” (від скіф. amaadaka “ті, що їдять сире”...)... Очевидно, ... що другий брат Сванхільди носить ім’я Аммій ..., яке могло б бути скороченим варіантом від *Амадок – “сироїд” (Стрижак О.С. Етнонімія Птолемеєвої Сарматії: У пошуках Русі. – К.: Наук.думка, 1991. – С. 79). Можливо, що етнонім Амадок (відомий також фракійський етнонім "амадоки") був витлумачений на скіфо-іранській основі, в той час як мав ту ж індоєвропейську основу, що й англ. hammer “молот”, а отже, переказ, засвідчений Йорданом, має паралель з літописним про Кия, Щека і Хорива та сестру їх Либідь як засновників міста русів (росів) Києва. У вірменській версії в "Історії Тарона" Зеноба Глака — Куар, Мелтей і Хореан, засновники міст Куар, Мелтей і Хореан у області Палуні і сини вбитих двох ідолопоклонників-"індусів" Деметра і Гісанея, засновників у землі Тарон міста Вішап і страчених з невідомої причини царем Валаршаком. Переказ про братів вміщений в часи правління імператора Маврикія (582-602 рр.). Візантійська повість "Чудеса Дмитрія Солунського" знає князя Кувера (інші джерела називають його Кувратом), підданого Аварського каганату (був князем словян області Срем, тепер — Хорватія, куди змушений був переселити свій народ з Північного Прикарпаття), який повстав у 635 р. проти поневоювачів. Свого часу він виховувався в Константинополі і був другом майбутнього імператора Іраклія, а після переходу на бік візантійців отримав місто Керамісій і "поле" довкола нього на лівому березі Дунаю (Пелагонія) та сан патрикія. Кувер спробував заволодіти візантійською Фессалонікою, але зазнав невдачі, після чого згадки про нього зникають. Можливо, що в уявленні наступних нащадків архаїчний Кий, будівник якогось центру в межах Імперії, та більш близький в часі Куврат-Кувер, будівник якогось меншого міста ("Києвця") на Дунаї, ототожнилися. Тим більше, що в практиці Візантії було поселяти на своїх кордонах для їх оборони союзні племена. Наприклад, імператор Юстиніан І запросив у 540 р. антів поселитися в якості федератів у місті Туррісі (біля сучасного Галацу), щоб обезпечити цю частину дунайського кордону.

Якщо київський переказ згадує саме етнонім “хорвати” (початкове, за Н.С. Антошиним, "гърбаты/*gъrbъ+aty" > "хърбаты" > "хърваты", що в дако-романській вимові дало "карпи"), то готський засвідчив саме на його місці етнонім “серби” (компонент: Сар-//Cер-//Ср-), а отже, готський та київський перекази відображають, відповідно, переказ одного племені, але в редакціях двох його протилежних фратрій – “сербів” та “хорватів” (і.-є. *ser-v- / *xar-v- “охороняти” ~ дв.-англ. scytta "охороняти" ~ етноніми "скити" в іранському масиві та "скотти" в кельтському, дуалом якого є, відповідно, "готи" та "гойдели").

Залишається лише відкритим питання про те, чи був слов’янський переказ про чашу-потір пов’язаний з колом засновників міста, оскільки чаша не згадана в германській версії. Як на нас, вона як явно іранська ремінісценція про "чашні" — "ритуальну їжу вогнепоклонників" (вона також потрапила у вірм. "чашак" — "чаша") трансформувалася в київському колі в образ "Попелястоголового, Сивоголового"-Аскольда (пор. з іменем Лоенгрін; фр. loin gris “далеко сірий”, ірл. liath "сірий, сивий"), вбитого разом із братом-співправителем Диром (ірл. daor, фонетичне dir — "раб, приречений, засуджений" або ж це представник угорської залоги Дьєрдь-"Юрій") варягом-регентом "Хельгі"-Олегом Віщим (відображення знаходимо у “Сазі про Ньяла”, де “всіма чудесами Христа” вмовляє якогось Флоссі відомстити за вбивство Хьоскульда (“Сивоголового”) його жона Хільдігунна. Цей Хьоскульд Годі Білого Мису вважався сином Траіна (!), сина Сігфуса і внука Сігвата Рудого (його походження невідоме). Вбивство Траіна та його сина Хьоскульда організував Хельгі, син Ньяла та внук Торгейра Голльніра, сина Торольва. То чи не є київський князь Аскольд (Хьоскульд) сином Трояна (Траіна), його вбивця – Олег (Хельгі), якому відомстив Велес (Флоссі)? ), а в куявському — у засновника польської держави Попеля (дв.-верх.-нім. ask "блюдо, посудина, чаша", швед. Asker "невелика посудина" < дв.-сканд. askr "дерев'яний посуд, кошик, короб", "ясень" / ashr "попіл, зола" ~ слов. "ящик" / шотл. asek "кошик для попелу; small vessell; box").

Можливо, мають рацію ті, хто припускає витлумачення назви Києва в грецьких хроніках "Самбатас" як означення кельтської християнської місії "Сан-Бадас" — "Священна Купіль" чи "Святе Джерело" (Владимир Лапенков Виртуальная Русь (демон реконструкций) // http://www.litera.ru:8080/slova/lapenkov/vr.html), початково місця ритуального поклоніння іраномовних сарматів та скіфів.

Вiдомо, що римляни та ромеї не дуже орієнтувалися у етнічній пістрявості новоявлених західно- і центральноєвропейських етносів, що вийшли з черняхівської (з проявами скіфсько-сарматської традиції) та пшеворської культур, різноетнічних за своїм характером.

Свого часу алани розторгли союз із гуннами, перейшла льодом Рейн в 406 р., зайняли Північно-Західну Галлію та долини Луари, Рони і Аквілею, спільно з вандалами та свевами перевалили в 409 р. Піренеї, захопили Лузитанію (тепершня Португалія), в 412 р. перейшли на бік Риму, а в 429 р. їх частина разом із вандалами переплила в Африку В кінці 30-х років V ст. алани як союзники Риму були поселені в Галлії, а після смерті Атілли відбувається рух алан на схід — вони захоплюютьНижню Мезію і Малу Скіфію, саме з їх середовища вийшов історик Іордан, представник аланської знаті (його дід був секретарем аланського царя Кандака, а сам Іордан служив у свиті царського племінника). Надалі західна група алан притримувалася виключно провізантійської орієнтації, в той час як східні алани (автохтони Кавказу) змінювали свої позиції залежно від потреби моменту. Західних алан в 558-572 рр. консолідує цар Сарозій (Сародій, Сарой, від сармат. sar- "голова", пор. з тадж. sar "голова, верх, вершина, начало", фрак. Saraparai "головорізи"; у франкомовному середовищі повинно було б перекластися як tete — "голова", "вершина гори"; або антропонім містить той же корінь, що й у санскр. saras, авест. zrayah, дв.-перс. drayah, фін. sar "море", "озеро" ~ пор. з іранським мотивом про те, що сімя роду грядучого царя-месії зберігається у водах священного озера-моря), держава якого охоплювала верхню Кубань, П’ятигор’я і сучасну Балкарію і контроювала перевали, непідвладні Ірану.

Власне діяльність Сарозія, на думку В. Ковалевської, призвела до появи в кінці VI і на початку VII ст. серії поселень із системою ретельно продуманої організації оборони — невеликі білокам’яні фортеці через кожні 2-3 км — всіма гірськими долинами, йдучими до перевальних шляхів (Ковалевская В.Б. Кавказ и аланы: Века и народы. — М.: Наука, Гл.ред.восточ.лит—ры, 1984. — С. 134—135). Чи не стосується первинно саме Аланії епічна назва царства Саррас? Чи не свідчить факт узурпації в Саррасі влади чужинцем той факт, що на певний час у 70-х рр. VI ст. Аланія, за даними Менандра, потрапила під політичну залежність від тюрок (хазар) Турксанфа? Можливо, що саме у середовищі останніх відбулася народна етимологізація імені Саррас (тобто земля Сарозія) на Сарису (тюрк. "жовта вода"; тюрк. "сары", "сарыг", монг. "шірга", "шіра", угор. sarga, япон. siroi — "жовтий", чуваш. "шура" — "світлий", "сара" — "жовтий", але дв.-япон. „сіруо” — „білий” < пра-алтайськ. *sir- „світлий, білий”), що прикріпилася до ріки на кордоні аланської держави Сарозія і тюрків (тепер — р. Цариця, звідки — Царицин, тепер — Сталінград/Волгоград), а первинно — між тюркським та іранським світами. Саме на цій міфічній межі — ріці Сари — перебуває, згідно з переданнями могила дружини богатиря Салор-Казана Абульгазі, одна серед семи жінок, які були володарками огузів. Іншою богатиршею була Барчин-Салор, донька Кармиш-бея і жона Мамиш-бея (тобто Алпамиша), яка, проте, вже похована на Південній Сари — Сир-Дар’ї біля стародавнього Сигнакаї, а її мавзолей узбеки називають "Блакитне житло Барчин" ("Барчинин Кок-кесене"), хоча інколи виникає плутанина, і мавзолей визначають як поховання Абульгазі (принаймні, так виходить із синтаксису повідомлення В. Жирмунського)(Жирмунский В.М. "Китаби Коркут" и огузская эпическая традиция // Сов. востоковедение. — М.. 1958. — № 4. — С. 92—93). Відповідно, можливо, й слід пов'язувати з розумінням назви "Сарас" як "Жовта земля" визначення наступних спадкоємців цієї території куман як "жовтих" (угор. palosc, рус. "половцы"). Окрім того, на лівому березі Волги присутній й топонім Саратов < тюрк. saratau "жовта гора".

Вже надалі в оточенні "езотерично стурбованих" виникла спроба переосмислити заповітне місце у відповідності зі своїми хворобливими уявленнями: "... Сталінград (колишній Царицин) — сакральне місце. Тут колись знаходився священний центр Хазарського каганату — його державна столиця, що протидіяла Русі й загрожувала Європі. Гітлер знав про це, й оволодіння цим стратегічним пунктом вважав принципово важливим етапом у своїй антиєврейській боротьбі. Адже СРСР був для нього новою хозарщиною, країною єврейських комісарів. Ось чому Сталінград став символом протистояння..." (Канигін Ю. Соловецька Голгофа // Українська культура. — К., 2003. — № 8. — С. 39).

За саму ж столицю Саррасу, як на нашу думку, може слугувати центр притягань Донецько-Волзького межириччя та побережжя Озівського моря (Меотського озера) ще з епохи Сарматії — легендарне античне місто Танаїс (біля хутора Недвигівки Ростовської обл.) (Книпович Т.Н. Танаис: Историко—археологическое исследование — М.—Л.: Изд—во АН СССР, 1949. — 178 с.; Івченко В. Танаїс // Наука і суспільство. — К., 1979. — №3. — С. 49—50; Арсеньева Т.М., Науменко С.А. Раскопки Танаиса // Краткие сообщения Института археологии АН СССР. — М., 1987. — Вып. 191. — С. 75—82; Максименко В.Е. Савроматы и сарматы на Нижнем Дону. — Ростов—на—Дону: Изд—во РГУ, 1983. — 224 с; Шелов Д.Б. Танаис — эллинистический город // Вестник древней истории. — М., 1989. — № 3. — С. 47—54; Герасимова М.М. К вопросу об этническом составе населения древнего Танаиса (III в. до н.э. — IV в. н.э.) // Сов.этнография. — 1971. — № 4. — С. 131—140), що належало до Боспорського царства і управлялося спеціальним "посланцем"-"пресбевтом". Виник Танаїс як рибальське поселення, довкола якого влаштовували зимові пасовища скотарі-кочівники (схоже відбувалося на Дніпрі біля Кам'янського городища неподалік від Нікополя). Згідно з легендою, наведеною Квінтом Курцієм Руфо, місто засноване за наказом Александра Македонського якимсь Бердою (Перідасом) на прохання мешкаючих там абіїв, а потім сам Александр розбудував його стіни і заселив відпущеними військовополоненими, але через певний час скіфський вельможа Картасій захопив місто (Q. Curtii Rufi, De gestis Alexandri Magni, VII, 6,11; VII, 6,28; VII, 7,1). Птолемей розташовує біля устя Танаїсу якісь таємничі "Александрові вівтарі" (Geogr., III, 5,12), і можливо це — т.зв. Кам'яна Могила Північного Приазов'я.

Саме тут в межиріччі між Дніпром і Доном вперше фіксується сарматське плем’я роксолан (за Страбоном, VII,3,17), а в IІІ-V ст. н.е. у Танаїсі відбувся значний притік нового населення із заходу — носіїв черняхівської культури (Античные государства Северного Причерноморья / Отв.ред. Г.А. Кошеленко, И.Т. Кругликова, В.С. Долгоруков. — М.: Наука, 1984. — С. 95), пов'язаної із германськими племенами (готами). Саме в районі Танаїсу та Меотійського болота давні германські генеалогічні легенди розташовують одну з проміжних "прабатьківщин" германців. зокрема, "Космографія Етика" та "Книга історії франків" розповідають про ворожнечу з аланами та побудову тут предками франків міста Сікамбрія, назва якого, начебто, означає "Меч і лук", звідки вони й почали свій героїчний похід на Захід (Хроники длинноволосых королей / Пер. латин., статьи и сост. Н. Горелова. — СПб.: Азбука—классика, 2004. — С.29, 30). Також у 253 р. шляхом перевороту в Боспорському царстві монархові Рескупоріду V (240-267 рр.) було нав’язано у співправителі представника проготської партії Фарсанза, внаслідок чого Боспор надав у використання готам власний флот для набігів на Візантію і Кавказ. Перший такий морський похід в Малу Азію відбувся у 255/256 р., а другий — у 257 р. В 262 і 263 рр. Остготи з Боспору двічі нападали на Ефес, у 264 р. – на Каппадокію, в 266 р. р. – на Віфінію, в 267-268 рр. – на Елладу, але в 269 і у 275 р. були розбиті римлянами. Новий цар Боспору Тейран (276-278 рр.) добив готів. Частина з них відійшла на Північний Кавказ, де стала відома під іменем готів-акацирів (Ахсартаг нартського епосу). Пізніше імператор Діоклетіан наймає їх і готів-тетракситів як союзників для оборони Херсонесу від зростаючої гегемонії Боспорського царства.

Вражаючим у сенсі нашого дослідження є те, що саме в ІІ-ІІІ ст. у Танаїсі, на відміну від решти Причорноморського регіону, відбувся бум моди на особливий посуд, приналежний до т.зв. "пергамського кола виробництва", — червонолаковані чашки, тарілки та посудинки круглої форми. Зроблені вони з глини жовто-брунатого кольору з дрібними рідкими золотистими блестками слюди, що створює немов би напис (як відомо. на чаші/блюді Грааль проступає саме напис !!!) (Арсеньева Т.М. Комплекс краснолаковых сосудов II в. н.э. из Танаиса //История и культура античного мира / Отв.ред. М.М. Кобілина. — М.: Наука, 1977. — С.13—16). Узагальнено північний кордон поширення червонолакованої кераміки сягає лінії Львів—Київ—Харків—Саратов.

Також найпопулярнішим релігійним культом в Танаїсі був культ богині Афродіти Апатури (покровительки поселенців), найбільше свято якої пов'язане з міфом про переслідування богині гігантами та визволення її шляхом обману (культ явно місцевого походження, бо на часі колонізації культу Афродіти іонійські міста не знали).

Хоча може матися на увазі під містом Саррас й будь-яке інше місто цього ж регіону. Наприклад, більш вірогідно, це — знаменита Фанагорія, що розташована поряд із Гермонассою на березі Таманської (Корокондамітської) затоки Азовського моря в дельті ріки Кубані (Антикіта). Заснована вона в 543 р. до н.е. була саме втікачами з малоазійського міста Теоса, які не підкорилися перському цареві Кіру ІІ Великому (Геродот, І, 168), та вихідцями з фракійської Абдери.

Сама ж Фанагорія як столиця азіатської частини Боспорського царства славилася експортом соленої риби та вина. Знаменита Фанагорія була й величезним храмом Афродіти та віротерпимістю. Вже в ІІІ-V ст. тут з’являються християни — в їх похованнях зустрічаються червонолакові блюда із зображенням хреста на дні, як правило, привезені із Середземномор'я, з Карфагену(Кропоткин В.В. Экономические связи Восточной Европы в I тысячелетии нашей эры. — М.: Наука, 1967. — С.69). Також славновідомим було релігійне братство Афродіти Апатури, на могилах членів якого встановлювалися стели (найвідоміша — стела Агафа) із зображеннями богині, які в протягненій правій руці тримають кубок з вином (канфар), а в лівій — чашу (фіалу). Біля постаті богині часто зображалися два вершника в парадній одежі. Останні, начебто, свідчать про сарматизацію населення Боспорського царства (Десятчиков Ю.М. Катафрактарий на надгробии Афения //Сов. археология. — 1972. — № 4. — С. 71). Дійсно, багаточисельним та органічним було у місті саме сарматське населення, активно сприймаюче боспорську культуру і разом з тим зберігаюче традиції свого етносу. Останній факт сприяв тому, що в умовах занепаду самого Боспорського царства Фанагорія стала процвітаючою і фактично економічною столицею Сарматії. В епоху гуннської навали на Боспорське царство в 70-х рр. IV ст. (Амміан Марцелін, ХХХІ,3,1) Фанагорія, як і Танаїс та інші міста, була зруйнована й існувало надалі як невеличке містечко, але з часом знову розрослося (Шелов Д.В. Волго—Донские степи в гуннское время // Вопросы древней и средневековой археологии Восточной Европы. — М.: Наука, 1978. — С.81—88). Надалі місто переходило в руки гуннів, булгар (воно стало в 630-рр. столицею Приазовської Булгарії, повсталої під проводом хана Кубрата проти західних тюркютів, і її героїчно обороняв сташий брат засновника балканської Болгарії хана Аспаруха хан Бат-Баян в 660 р.*), Візантії та Хазарії, Тмутаракані і остаточно знищене в ХІІІ ст. монголо-татарами, після чого ця столиця "азіатської Сарматії" вже не відродилася, перетворившись у "безплідну землю"(Кобылина М.М. Фанагория / Отв.ред. Г.А. Кошеленко. — М.: Наука, 1989. — 127 с.). Саме про останнє, як на нас, й розповіли в Європі, найімовірніше, як генуезькі та венеціанські колоністи Криму та Тамані XIII-XIV ст. (генуезцям належало Капітанство Готія, а венеціанцям — м. Тана, теперішній Азов**, а у Матрагі-Тьмутаракані, Солхаті-Старий Крим, Чембало-Балаклава були могутні італійські гарнізони; вони змушені були втікати зі спустошеного турками в 1475 р*** Криму за союз з Польщею та Великою ордою хана Ахмата, завдяки чого вели торгівлю з Китаєм !), так і емігранти-члени багаточисельної іудейської общини Фанагорії та власне іудейського поселення Джудекка (або Codencha).

Власне побутування столиці Саррасу на березі Азовського моря пояснює причину, чому правитель царства Граалю названий Королем-Рибалкою: скіфи називали Азовське море "Рибним озером" (Карачулак) в той час як вже слов’яни — Сурозьким ("синім"), араби — Бар-аль-азов ("темно-синє") . Відомо, що правитель Венеції (Дож республіки Святого Марка) ставав легітимним під час т.зв. "обручення з Морем" (Sposalizio del Mare) на свято Вознесіння, кидаючи з корабля "Бучченторо" ("Букентавр") у море перстень. Пов'язано це з популярною легендою про те, як три мандрівники попросили одного венеційського рибалку відвезти їх у найсильніший шторм у відкрите море. Тут вони зустріли човен, повний демонів, які пливли до міста, щоб зруйнувати його. Три мандрівники, які виявилися святими Марком, Георгієм та Миколаєм, вигнали демонів і врятували Венецію. Шторм після цього стих, а Марк віддав свій перстень рибалкові і попросив передати його дожу як доказ чуда. Аналогічно "Перстень рибалки" носить Папа Римський і прикрашений він зображенням апостола Петра, який витягує сіті. Також, як зауважує О. Пріцак, після падіння імперії Атілли з колишнього боспорського добробуту залишився тільки рибний промисел і що правителі міст Боспор і Таматарха (іудейське Семкерч) мали офіційні тюркські титули "балігчі" — "рибалки"(Пріцак О. Походження Русі6 Стародавні скандинавські джерела (Крім ісландських саг). — К.: Ін—т сходознавства НАНУ, 1997. — Т.1. — С.128) .

В сенсі реальних балто-іранських контактів на Дніпровському Лівоборежжі (басейн рік Десна і Сейм; пограниччя юхновської культури і культури зольників)(Cvetko—Orasnik V. Zu neueren Iranish—Baltoslavischen Isoglossen—Vorschlagen // Linguistica. — 1983. — N 23. — S. 175—256) є сенс шукати сліди архаїчного Саррасу у балтській лексиці (латиськ. sargat — "охороняти, сторожити, оберігати", sargaties — "стерегтися, берегтися", sargs — "сторож, страж"; пор. з іран. horvat "сторож, охоронець"). Власне роксолани ("світлі алани")-саргатії, поряд з просто аланами, населяють, за Птолемеєм, після відходу на захід язигів, верхнє лівобережжя ріки Лік (Lycus fluvius) на крайніх східних схилах Аланських гір (Донецький кряж). Останнє, на думку О. Стрижака, було перетлумаченням вже забутого "меотського" (індо-арійського) означення битого шляху, яким йшли азійські народи в глибини Європи: *sal-gat- (*sala- "схил", "джерело", дв.-інд. sara "водопад" і дв.-інд. gatu "шлях", за аналогом із Салхат "Старий Крим" та гідронімом Салгір, де другий компонент дв.-інд. giri "гора") (Стрижак О.С. Етнонімія Птолемеєвої Сарматії: У пошуках Русі. — К.: Наук.думка, 1991. — С. 33).

Але, як на нас, можлива й більш глибша ретроспекція. І пов'язання назви Саррас із Сарагосою, і сарматами-аланами-саргатами, і царством Сарозія, і родом Сара, і землею Сарису тощо — все це були в певні історичні епохи спроби народноетимологічного витлумаченння (і перепризначення) більш давнього, архаїчного поняття, котре стосувалося території Північного і Східного Приазов'я аж до ріки Волги (Ра, Раси, Ранхи) на сході та до Кавказьких гір на півдні. На нашу думку, мова йде про хурритський мовний спадок в назві Саррас: від sarra-ssi ("шарра-шші") — "царство" (Хачикян М.Л. Историко—типологический анализ эламского, хурритского и урартского языков: Параллели и расхождения // История и языки Древнего Востока: Памяти И.М. Дьяконова. — СПб.: Петербургское Востоковедение, 2002. — С.321).

Аналог магічної чаші Грааль зустрічаємо у прямих мовних спадкоємців алан — у осетин****, у їх епосі про нартів (чаша Амонг роду Алагата), а звідти — у його абхазьку версію, де розповідь про й була записана: "... Найбільшим, великим дзбаном вважався Вадзамакят. Він уміщував шістсот звичайних нартівських дзбанів, що використовувалися для води. Треба сказати, що Вадзамакят був не простим глиняним дзбаном. Він відзначався властивостями, таємницю яких не розкрито і досі. Варто знати, що Вадзамакят виготовляли в особливий спосіб. Як і хто, теж невідомо. Вино Вадзамакята мало особливу силу: випмвши його. нарти ставали ще більш могутніми. Кажуть. що в цей дзбан клали розрубану червону змію. Але, де водиться ця змія, нікому невідомо. Ось ще одна дивна властивість Вадзамакята: скільки не черпай вина з нього, а його не меншало. Все це, зрозуміло, створювало велику славу цьому нартському дзбану. Якщо нарти поклялись біля нього, то вже так і буде: ніяких поступок! Так, священний був дзбан Вадзамакят!" (Дюмезиль Ж. Скифы и нарты / Сокр.перев. с франц. Послесл. В.И. Абаева. — М.: Наука, Гл.ред.восточ.лит., 1990. — С. 179). Як дослідив В. Петрук, назва казана у абхазів є спотвореною осетинською (W)ac(y)among — "Вацамонг" ("Виявляюча (чаша)"), вважаючи що греки теж невірно передали назву як Ексампай — "Священні шляхи" (компонент "пай" аналогічний занесеному аланами у французьку мову pays — "країна, місцевість" (Петрук В. Велика Скіфія — Оукраїна. — К.: Спалах, 2001. — С. 24—25); можливо, теж іраномовні скіфи перетлумачили по-своєму первинну назву, адже О.Трубачов реконструював як індоарійське a-ksama-payas "непридатна ріка" (Трубачев О.Н. Indoarica в Северном Причерноморье. — М.: Наука, 1999. — С. 62—63), за переказом, казан скіфського царя Аріанта розташовано біля джерела притоки Гіпанісу, вода якої непридатна для пиття). Внаслідок суперечок за оволодіння дзбаном нарт Сасриква (Сосруко, Сослан) скинув його з гори і він розбився, а з насінин винограду. що були на його дні, з’явилися чарівні виноградні лози (кабардинська легенда розповідає, як герой, який був на бенкеті у небесних духів, скидає на землю посудину з чарівним вином) (Дюмезиль Ж. Скифы и нарты / Сокр.перев. с франц. Послесл. В.И. Абаева. — М.: Наука, Гл.ред.восточ.лит., 1990. — С. 180—181). Цікаво, що кабардино-черкеською назвою м. Кисловодськ є Нарцане, тобто "нартівський напій" (кабард. "сане" — "напій", адиг. "сане" — "вино", черк. "сане" — "смородина" ~ р. Смородина, на якій міст — арена боротьби слов’янського героя зі зміями).

_____________________________

* Саме тут, як на нас, в давньобулгарську мову та наступне її відгалуження — чуваську мову — увійшла велика кількість латинських слів, наявність яких досі філологами не пояснюється: лат. abbas “абат” - чув. apas “жрець”,лат. alga “водорость” - чув. yalkha “твань”; лат. amicuc “друг” - чув. діал. ami “друг”, брат”, лат. arca “ящик” - чув. arca “скриня”, лат. artemisia “полин” - чув. armuti “полин”( нім. Wermut “полин” теж сюди)лат. barda “сокира” - спільне тюрк. balta “сокира”, лат. cito “швидко” - чув. xyta, карач., балк. qaty “швидкий”, лат. cocles, власне “кривий” - чув. kuklek “кривий”; лат. codex “стовбур, пень” - тур., гаг. kutuk “стовбур, пень”, лат. cura “піклування” - чув. khural “захист”, лат. cursarius “пірат” - чув. xarsar “сміливий”, карач., лат. farnus “ясен” - чув. verene “клен”, лат. faux "горло" - гаг. buaz кирг. buvaz, тур., каз., карач., балк. bogaz та ін. “горло, глотка”, лат. imber “злива” - туркм. jagmyr, чув. cumar, тат. jan,gyr, узб. jomgyr, тур. yagmur “дощ”, лат. ius, iuris 1. право - чув. jaras “прямий”, тур. yasa “закон, статут”, карач. dzoruq закон та ін., лат. ius, iuris 2. юшка - чув. jaska - загальна назва перших страв, juskan мул, твань", лат. lama “болото, багно” - чув. lam “вологість”, лат. mactare, macto “прославляти”, “приносити в жертву” - сп. тюркське (туркм. magtamak, чув. muxta карач., балк. maxtarga, узб. maqtamoq “хвалити”, якут. maxtan “дякувати”, лат. ordo “ряд”, “стрій”, “військо”, “загін” - сп. тюркське (туркм., каз. orda, чув. urta тур., аз. ordu та ін. “армія”), лат. sapa “сік” - чув. sapakh “сочитися”, лат. sarda, sardina “види риб” - чув. cartan “щука”, лат. (сабінське) teba “горбик, гірка” - спільне тюрк. (чув. tupe, тур. tepe, каз. tobe і под. “гора, вершина”), лат. torta “круглий хліб” - чув. tarta “вити, мостити гніздо”, лат. torus “узвишшя” - чув. tara “вершина”,лат. usus “користування” - чув. usa “користь”, лат. vulgus “нарід”, “отара”, “натовп”, лат. vulgaris “звичний, звичайний” - чув. pulkka “стадо”, “зграя”, Bulgar - давня назва тюркського племені, предків чувашів. Сюди ж нім. Volk, анг. folk, шв. volc “народ” (дане зведення складено Валентином Стецюком, http://www.geocities.com/valentyn_ua/TurGrLat.doc, щоправда, він вважає, що прототюрки принесли свою лексику в Європу в епоху бронзи як "носії культури бойових сокир та шнурової кераміки", що, звісно, не є науково доведеним).

**монголо-татар. місто Азак. Був одним з головних портів Орди, доходи від якого йшли на утримання особистої гвардії ("кешик") великого хана, які переважно були християнами-несторіанами. . Коли в 1395 р. Тімур заволодів Азаком, то наказав вирізати лише всіх мусульман, а інших полонених відпустив. Саме 1395 р. вперше згадується у грамоті слово "козакъ"-"вільна, свобідна людина".

*** Цікаво, що за деякими версіями в генуезькій колонії в Криму служив навігатором Христофор Колумб, офіційний перший спогад про якого датується 1473 р., коли йому було двадцять два роки і якого венеціанський морський суд називає "піратом Коломбо", що перебуває на службі у анжуйського герцога Рене.

**** Осетини — чіткі представники кавкасіонського антропологічного типу, в той час як алани — представники цілком іншого типу — вузьколицього варіанту європеоїдної раси. Відмінності між осетинами та аланами за скуловою шириною максимальні в межах європеоїдної раси, тобто генетичної спорідненості між ними нема. Прийшле аланське населення лише передало тубільному свою мову, зумовило вплив на культуру (див.: Цветкова Н.Н. Антропологический материал как исторический источник // Славяне: Этногенез и этническая история (Междисциплинарные исследования): Межвузовский сборник. — Л.: Изд-во ЛГУ. 1989. — С. 21). Писемні джерела завжди чітко розрізяють алан і сарматів, ніколи не ототожнюючи їх . Вірогідно, що Птолемею вони відомі як “аланорси” (alanorsoi), де компонент “алан” походить з тюркських мов (alan, alang, jalan) , і пояснюється як “рівнина, поле, долина”, “горб, гірка” та, зокрема, запозичений в угро-фіннські мови (фін. alanko “низина”, ест. alango “низина, долина”)*. Саме поляни мешкали на Київських горах, що їх Нестор–літописець визначив, що вони – “русь” (лат. rus, кельт. reuth “поле”). Поняття “поле” вміщувало у собі категорію обмеженого кінечного простору, який уявлявся у вигляді горба, кургану (на санскриті ukhraiia – “пагорб, курган”). Також, зауважує М. Покровський, "... у осетинській мові "поле" означає як місце полювання, так і саме полювання (асоціація за смежности)... В епоху судових поєдинків у давній Русі "поле" означало місце поєдинку і сам поєдинок" . Для скептиків додамо свідчення самого Амміана Марцелліна, за яким алани "отримали свою назву від гір" та що "... вони, аналогічно до персів, поширили своє ім’я як благородне, на всіх решту" (Res.Gest.libri, XXXI).

THULE - SARMATIA
The East European Metapolitical Association of New Right International

A HAIL TO THE GODS OF CREATION !
A HAIL TO THE KING OF THE WORLD !
A HAIL TO THE METAL INVASION !
A HEAVENLY KINGDOM ON EARTH !
"Freedom Call"



© Mesogaia-Sarmatia, 2005-2006
goutsoullac@rambler.ru

GROUPS.YAHOO.COM/GROUP/THULE-SARMATIA
WWW.LIVEJOURNAL.COM/COMMUNITY/MESOGAIA-SARMAT
WWW.LIVEJOURNAL.COM/COMMUNITY/UA_NAZIONALISM
Rated by MyTOP

hitua


ГРЯДЕ АВАТАРА ОСТАННІХ СУРМ !
A HAIL TO THE FORTHCOMING HELGI AVATAR OF LAST TRUMPETS !
Das Kriegsgefolge "Die Offiziere des Dharmas"
SCHWARZ FRONT
THE BROTHERHOOD OF BRIGADES OF THE EUROPEAN
RECONQUISTA