Олег Гуцуляк
ШАМБХАЛА
В ЄВРОПЕЙСЬКІЙ ТРАДИЦІЇ

Серед представників теософського езотеризму вважається, проте, що автором найпершого повідомлення європейцям про мудреців зі Сходу на чолі з Іархом (“Лікар-Правитель”) є піфагореєць Аполлоній Тіанський, який жив в епоху Нерона – в часі гонінь на всіх, хто “носить рубище” (тобто філософів) та разом з Діоном Хризостомом був прихильником Доміціана:”...”Прийшли ми до істинно мудрих мужів, котрим відоме грядуче”... Пагорб, на якому мешкають мудреці, висотою приблизно з афінський Акрополь, стоїть серед рівнини і однаково добре укріплений з усіх боків, будучи оточений скелястим урвищем. На скелях то тут, то там видно сліди роздвоєних копит, обриси борід та облич, а інде і відбитки спин, мовби від тіла, що скотилося вниз. Говорять, що Діоніс, маючи намір разом з Гераклом захопити фортецю, наказав панам йти на приступ, вважаючи їх здатними вистояти у випадку землетрусу, але вони були вражені перунами мудреців і покотилися, хто куди, а на скелях відбилася картина цього намарного падіння. А ще подорожні, за їх власними словами, бачили хмару довкола пагорба, на котрому мешкають індуси, за бажанням стаючи то видимими, то невидимими... Сам Аполлоній бачив там криницю глибиною у чотири сажені, з полости якого виходило яскраве синє сяйво..., вода його шанується як заповідна ... слугує запорукою клятви. Біля криниці є вогнедишучий кратер, викидуючий свинцеве полум’я, але не маючий ні диму, ні запаху...Тут індуси очищуються від мимовільних гріхів – тому мудреці іменують криницю “криниця викриття”, а вогонь – “вогнем прощення”. За словами Аполлонія, довелося йому бачити дві кам’яні посудини: посудину дощів і посудину вітрів... А ще виявилися на пагорбі кумири богів, і не тільки індійських або єгипетських – тут нічого дивного нема – але й стародавньогрецькі: то були статуї Афіни Градодержиці і Аполлона Делоського і Діоніса Лімнейського, а також і Аміклейського, і безліч інших, настільки ж давніх, — всі ці кумири були зведені індійськими мудрецями і шанувалися на еллінський лад. Мешкають мудреці в самій середині Індії, і на пагорбі у них влаштоване підвищення, зображаюче пуп (пор.: ст.-грец. omphalos, дв.-євр. thabor, — О.Г.) землі: тут вони запалюють священний вогонь, котрий ніби отримують від проміння сонця – і до Сонця кожнен полдень здійснюють вони пісноспіви... “Я бачив індійських брахманів, мешкаючих на землі і не на землі, без стін оборонених і не володіючих нічим, крім усього сущого”...”(Флавій Філострат, “Життя Аполлонія Тіанського”, 3: 13 – 15). Йому належить афоризм: “Всілякий мудрий, хто явився від індусів” (Флавій Філострат, “Життя Аполлонія Тіанського”, 5: 25). Вірогідно, базуючись на даному твердженні, відомий шведський містик Сведенборг проголошував: “... втрачене Слово, Parole Delassee, слід шукати у “мудреців Тартарії”.

Також на часі володарювання кастільського короля Альфонса Х Мудрого (1252-1264) було написано трактат "Боніум, або Золоті яства" ("Bonium o Bocados de Oro"), складений за арабським джерелом. Боніум — перський цар, котрий вирушив у Індію вчитися мудрості, відвідує палац мудреців і записує їх промови. Книга містить сентенції індійських, грецьких, римських та арабських філософів, а також біографії деяких знаменитих людей давнини.

Європейцям про легендарну Шамбхалу (Ксембала, Xembala) вперше розповіли в ХVІІ ст. ченці – єзуїти Етьєн Кацелла (в інших джерелах – Стефан, Естебан чи Естевар Качелла, Каселла чи Казелла; пом. в 1650 р. в Шигатзі) та Жоао Кабрал (в інших джерелах – Жак, Йоак або Джон Кабраль чи Каброль). Вони побували у тібетському царстві Цанга (де заправляли лами школи “червоних шапок”-“кармапа”) в 1626 р. і в Бутані в 1628 р. Начебто Шамбхала межує з державою Согпо (Монголією). Мандрівники в 1629 р. досягли міста Шігадзе у володіннях панчен-лами, і ототожнили Тібет не з Шамбалою чи Китаєм (Cathay), а з відомою з карт Великою Тартарією (Татарією). Листи їх опубліковані в С. Wеssеl' Еаrlу Jesuit Тrаvеllеrs in Сеntral Asia, 1603 — 1721, thе Наguе, Маrtinus Niihoff, 1924. Також Шамбхала вказана на карті ХVІІ ст., складеній католицькими монахами в Анвері. Католицький єпископ Делаплас при пекінському дворі у своїх “Анналах поширення віри” (опубл. в ХІХ ст.) розповідає про те, що в роки важких криз імператор посилав делегації в Шамбалу за порадою.

Також про Шамбхалу повідомляють угорські вчені: в ХІХ ст. була надзвичайно популярною в Угорщині ідея про прабатьківщину угрів у Тібеті та спорідненість їх з тібетцями (свого роду реакція на відкриття європейцями своєї спорідненості з ведичними аріями та індусами). Багато угорських вчених спеціально мандрувало у Тібет для досконалого вивчення тібетської мови та складання етимологічного словника пратібето-угорської мови. Так, наприклад філолог А. Чйома де Кйорйоші в 1827 – 1830 рр провів у тібетському монастирі вивчення тамтешньої бібліотеки і встановив, що Шамбхала розташовується між 45-м і 50-м градусами північної широти, за рікою Сіта або Яксарт тобто в землі тюркомовних уйгурів (тепер – китайський Синцзян – “Нова земля”), в той час як Тібет – десь між 27-м і 35-м.

. “... Вчення, принесені з Шамбали, трапляються і в працях вчених Європи. На кладовищі Дарджілінгу похований загадковий чоловік, угорець родом, який жив на початку ХІХ століття. Пішки він пройшов з Угорщини в Тібет і залишався багато років у невідомих монастирях. У тридцятих роках минулого віку Чйома де Кйорйоші помер. У працях своїх він вказує вчення з Шамбали, яке встановило наступну за Буддою ієрархію. Прийшов цей вчений з Угорщини – характерно. Загадкова його діяльність”.

Проте в 1820 р. саме тібетський географічний атлас “Всесвітня географія” розташовує Шамбалу ... в Європі. Там, зокрема зазначалося, що першовідкривач Америки Христофор Колумб народився в місті Генуя, що в королівстві Шамбхала. В коментарях також було додано, що Шамбалу, начебто, ще називають Кастилією, а її столицю Калапу — Мадрідом (серед реріхіанців говориться, що дане свідчення, поряд з розповіддю про пресвітера Іоанна, наявне у тібетському рукописі ХVIII ст., що зберігається в монастирі Калімпонг).

Російський культуролог В. Голованов вважає, що міфічні уявлення про Шамбалу, таємну країну гірського світу, розташовану десь у Тібеті, мають саме європейське походження та найбільш ретельно опрацьовані були у писаннях товариства Мартиністів — таємного і містичного руху європейської окультної революції Нового часу (засновник – містик-масон Мартінес де Паскалі, автор книги “Про відновлення істот у своїй відпочатковій якості, а також про силу духовну та божественну”). Главою ордену був відомий магістр та містик Папюс. Орден був реформований містиком графом Сен-Жерменом (пом. 27.02.1784 у палаці принца Чарльза), який з’явився у Франції в часи короля Людовіка ХV. Графа привіз із Прусії 1743 року маршал де Бельїль, а представила королю фаворитка маркіза де Помпадур. Вважалося, що він є посланцем адептів вчення Серця (в 1737 – 1742 рр. він, начебто, був гостем перського шахіншаха, а в 1757 р.його бачили в індійській Калькутті). Проте король прагнув використати Сен-Жермена для укладання сепаратного миру з Прусією, але союзниця Франції Австрія заявила про це рішучий протест і тому Сен-Жермен змушений був втікати до Англії. В 1762 р. він з’являється при дворі російського імператора Петра ІІІ в оточенні дружини царя Катерини Ангальт-Цербської як "граф Салтиков" і навіть її черговий коханець. Сен-Жермен відінрав помітну роль у змові Орлових та зведенні Катерини ІІ на престол. Учень Сен-Жермена пруський принц Карл фон Гессе-Кассель сприяв Сен-Жерменові у заснуванні Масонства високого ступеня — сплаву доктрин розенкрейцерів, тамплієрів і масонів^*. Крім того, Сен-Жермен входив до різних масонських лож Європи, де членами були і Вольтер та Руссо. Начебто, місія Сен-Жермена полягала у відверненні кривавої сторінки Великої французької революції. Зазнавши невдачі, він, за словами його учнів, повернувся до Гімалаїв і мав знову з’явитися в Європі десь 1875 року (саме тоді було засновано Теософське Товариство Оленою Блаватською-Ган).

Надалі мартиністи злилися із течією масонів–ілюмінатів, яку в Баварії засновав у 1776 р. професор канонічного права Інгольштадського університету, колишній єзуїт Адам Вайсгаупт, а ілюмінатів Авіньона об’єднав бенедектинський аббат Антуан Пернеті, та з групою “Сітлійший Орден суворого дотримання заповітів” (“нові тамплієри”), заснованою в 1751 р. бароном фон Гундом, хоча офіційно ці рухи збереглися як окремі структурні одиниці, утворюючи, швидше, “федерацію”.

Послідовником секти мартиністів – ілюмінатів була й Женні фон Вестфален (1814–1881). Для неї, як дочки аристократа від другого шлюбу, яка не могла успадкувати титул і статки батька, надто привабливою стала доктрина соціальної справедливості баварсько-авіньонського Ордену ("... У церомонії посвячення в члени ордену, той, хто посвячує, говорить тому, кого посвячує: "Ось наша таємниця.... Якщо для знищення всього християнства, всієї релігії ми зробимо вигляд, що маємо єдино правильну релігію, пам'ятайте, що ціль виправдовує засоби і що мудрому для того, щоб робити добро, слід використовувати всі засоби, які негідник допускає, щоб творити зло"..."). До нього вона втягнула свого друга дитинства (а потім і чоловіка) єврея–вихриста, автора драми "Оуланем" (назва — спотворене біблійне ім’я божого месії Еммануїла), адвоката Карла Генріха Маркса (1814–1883) та всіляко сприяла дружбі та співпраці його з іншим мартиністом–ілюмінатом, англійцем німецького походження Фрідріхом Освальдом Енгельсом (1820–1895), автором езотеричного лібретто опери “Кола ді Ріенцо” (1840-1841) та окультної газети “Північна зоря”, пропагатором ідей ілюмінатів у середовищі англійських чартистів.

В 1899 році в Петербург повернувся граф В. Муравйов-Амурський, прийнятий в паризьке товариство мартиністів, який заснував російську ложу. Як вважає дослідник, реальна історія Шамбали відкривається в лютому 1893 року “Запискою” надвірного радника Петра Бадмаєва про завдання російської політики в Азії, в котрій детально викладено процес колоніального руху Росії на схід та можливості приєднання до імперії Монголії, Китаю та Тібету. Зокрема Бадмаєв стверджував, що в Монголії вірять про те, що через 600 років після смерті Чінгізхана над країною буде встановлене біле знамено і вона буде під владою Білого Царя, котрий повною мірою асоціювався з російським. Аналогічно у Тібеті вірили, що Білий Цар є втіленням богині Дара-ехе, покровительниці буддизму. В містичній географії Тібету саме Росія вважалася Білою Північною (Чанг) Шамбалою. Згодом завдяки Бадмаєву та Еспера Ухтомського, бувшого російського посланника в Китаї, у Петербурзі було виділене місце, де на кошти далай-лами було споруджено храм Калачакри – Шамбали. Вітражі в дацані зробив Микола Реріх Надалі ідея про Шамбалу стає одним з пунктів “кредо” всіх теософів та езотериків.

“... Легендарна гора Меру за “Махабхаратою” і такаж легендарна висота Шамбала в буддиських вченнях – обидві лежали на північ і слугували висотами посвячень. І ніде детально не сказано про такі місця високого знання”.

Про рай Шамбали з уст монгольського лами розповів європейцям буддиський монах калмик База Гелонг, котрий в 1891 р. відбув паломництво у Тібет. Про Шамбалу розповідає й інший паломник-бурят Г. Цибіков. Начебто він бачив книгу третього панчен-ердені під назвою “Шамбалай-монлам” (“Благісні побажання Шамбали”), де пророкувалася грядуча війна Шамбали з іновірцями—мусульманами (лало).

В роки громадянської війни в Росії барон Роман фон Унгерн наснажується містичним прозрінням Сведенборга, за яким тільки у мудреців євразійського сходу – Тартарії–Монголії можна знайти Таємне Слово, ключ до розгадування сакральних циклів, а також справжній містичний манускрипт, втрачений людством, під назвою “Війна Єгови”. Барон Унгерн декларував: “Місія Монголії — слугувати перепоною для осатанілого апокаліптичного людства — гогів і магогів більшовизму та демократії, профанічного світу. Виродків сучасного світу... Тут, саме тут слід відновити Традицію та дати бій проти сил Заходу – цієї цитаделі збоченства, джерела зла. Вся доля мого роду – це рух на Схід, до Сонця, що Сходить. У мене нема спадкоємців, і я сам дійшов до східного краю Євразії. Далі немає куди. Від цього магічного пункту сакральної географії повинна розпочатися Велика Реставрація. Халха – Святі степи – Великий щит...”

З протилежних позицій до Р. фон Унгерна виступили художник М. Реріх (1874–1947) та його жінка–теософ Олена Реріх (1879–1955): “...Вже говорив, що наші представники відвідали Маркса в Лондоні і Леніна в Швейцарії. Явно було промовлено слово Шамбала. Різночасово, але однаково обидва вожді запитали: “Які признаки часу Шамбали?” Відповідь була: “Вік істини і світової общини”. Обидва вожді однаково сказали: “Нехай швидше прийде Шамбала”. Словами вождів вимірюємо спадкоємців... В книзі общини не може бути пропущене поняття Шамбали”.

В одним з проектів, який М. Реріхи обговорювали у 1926 р. з більшовиками Г. Чічеріним та А. Луначарським, було створення в центрі Євразії великої монголо-сибірської держави – “Нової Страни” на основі буддо-комуністичного світоустрою, такої собі “Червоної Шамбали”. Це було більш, ніж реально, оскільки ще 26 травня 1918 р. статтею “Ключі Сходу” газета “Жизнь Национальностей”, орган Наркомату у справах національностей, який очолював Йосиф Сталін (псевдонім походить від Stählin, яке було в першому закордонному паспорті уродженця Грузії осетинського єврея-вихриста Джугашвіллі), пропагувала ідею А.М. Амур-Санана використовувати калмиків для поширення “ідеї Влади Рад” серед монголо-буддійських народів Євразії. Надалі радянський уряд фінансував декілька експедицій та дипломатичних місій в Тібет. В радянські часи ідеї тібетської нейроенергетики-"містичної медицини" (“Дюнхор”) пропагував традиціоналіст і літератор, співробітник Всесоюзного інституту експериментальної медицини Олександр Васильович Барченко (1881 — 1938). Про діяльність його розповідає книга спогадів сина: С.А. Барченко “Из мрака” (Москва, 1991). Належав О.В. Барченко до масонської ложі "Блакитна зоря" спільно із астрономом Олександром Кондіайном та співробітниками ОГПУ-НКВД Яковом Блюмкіним (колишній есер і вбивця в 1918 р. німецького посла Мірбаха) та Бокієм. Найцікавішим в цій історії є те, що, як зазначає В. Дьомін, що сприяли А.В. Барченку наркоми внутрішніх справ Ф.Е. Дзержинський та закордонних справ СРСР Г.В. Чічерін. Якщо перший в 1922 р. підтримав експедицію О. Барченко з дослідження Російської Лапландії (на прохання директора Інституту мозку академіка В. Бехтєрєва* ), то в доповідній записці на адресу Політбюро ЦК ВКП(б) другий писав про те, що вчений досліджує проблеми доісторичних культур на Півночі Євразії і вважає, що деякі з них володіли науковими знаннями, які далеко переважали існуючий тепер історичний період (Див: Андреев А.И. От Байкала до священной Лхасы: Новые материалы о русских экспедициях в Центральную Азию в первой половине ХХ века (Бурятия, Монголия, Тибет). СПб.-Самара-Прага. 1997. С. 170). О. Барченко, начебто, як він писав у листі професору Г. Цибікову від 24 березня 1927 р., був посвячений у "Традицію" якимись таємничими юродивими з Костромської області, які навмисно його для цього відвідали у Москві.

На початку ХХ ст., як описує російський дослідник О. Андрєєв у книзі “Час Шамбали”, серед європейських традиціоналістів отримав поширення ще один, поряд із Шамбалою, центральноазіатський переказ про підземну країну Агартха (Агарті, санскр. “невловима”, “недоступна”, “невразима”). В 1911 р. послідовники щойно померлого французького традиціоналіста Александра Сент-Іва д'Альвейдра опублікували у Парижі його твір під назвою “Місія Індії в Європі” (“Mission de l'Inde en Europe”). Фактично це було друге видання книги, бо перше, 1886 року, автор власноручно знищив, залишивши лише один примірник.

У цьому творі Сент-Ів розповідає про таємничу країну в надрах Гімалаїв — Агарті (Agarttha). Країна ця має “СИНАРХІЧНУ” форму правління, і ї населення становить 20 млн. чоловік. Згідно з вченням Сент-Іва, існує два типи організації людських співтовариств: анархічний, пануючий на землі протягом останніх 5 тисяч років, і передуючий йому синархічний. Сутність синархічного ладу (від грецького “синархія” — “співвладдя”), що є одночасно теократичним і демократичним, складається з потрійної “соціальної” ієрархії влади: жрецтво, ініційовані миряни, глави сімейств (батьки і матері). Така система управління соціумом є втіленням вищого Божественного Промислу, умовою соціальної гармонії та справедливості, бо повністю відповідає троякій природі людини — інтелектуальній, моральній і фізичній.

Власне синархічною влада була створена 9 тисяч років тому легендарним Рамою (героєм давньоіндійської “Рамаяни”) як гігантська УНІВЕРСАЛЬНА ІМПЕРІЯ ОВНА (Empire Universel du Belier). Саме звідси починається “САКРАЛЬНА ІСТОРІЯ” білої раси, котра перемогла тоді пануючу “чорну расу”. В цій імперії Агарттха виконувала роль одного з релігійних центрів-“університетів”, де зберігався вищий гнозис та здійснювалися ініціальні обряди. Правляча династія, глава якої титулувався brahatma (brahmatma), належала до так зв. “Сонячної” (Surya-vansha), котра колись мешкала в Айодхі і веде свій родовід від Вайвасвата (Вівасвата), сьомого Ману даного циклу. Але приблизно за 3 тисячі років до н.е., внаслідок розкольницької діяльності принца Іршу, який відкинув божественні Принципи, розпочався розпад премордіальної Рамідської імперії. На землі поступово запанувала Анархія. Саме тому агартійці “пішли під землю”. Іршу очолив повстання саме “царсько-кшатрійської” касти проти жрецтва. Символами повстання стали “Бик” (“Тілець”), “Місячний Серп”, “Червона барва”, “Червона голубка”.

Характеризуючи “соціально облаштовану” — синархічну — державу Агарттху, Сент-Ів всіляко прагнув підкреслити її відмінність від держав анархічного типу. Агарттха не знає насилля, їй невідомі такі збочення сучасного світу, як бідність, проституція, п'янство, антагонізм верхів та низів, поділ людей на касти тощо. Керована “вождями великої духовної сили”, вона є “центр ініційованих”, зберігаючий у своїх надрах “літописи людства за весь час еволюції на землі протягом 556 віків”. Міста Агарттхи “розташовані найчастіше у підземних будовах” і тому невидимі людям. Там, у череві землі, заховані найбагатші бібліотеки агартійців — “повне зібрання всіх мистецтв і давніх наук”. Там же у підземеллях “багаточисельний народ двіджасів” (двічінароджених) вивчає священні мови, а серед них — “універсальну” мову Ватан. Про жерців Агартхи Сент-Ів говорить наступне: "Все ними досліджено в просторі та в глибинах морів, навіть роль магнітних потоків, що йдуть від одного полюса до іншого. Все вивчено у повітрі, навіть і невидимі сутності, котрі там перебували, навіть електрика, котра там розвивається у луни (ехо), після того як вони утворилися в надрах земної кулі, щоб туди повернутися".

Солідаризується з Сент-Івом й Говард Філіпс Лавкрафт, описуючи в "Потойбіч сну" приховану державу Великої Раси соціал-фашистського типу. Спершу вона існувала як королівство Ломар на Північному Полюсі і з успіхом відбила напади варварів Гнофкеусів. Але позбавлені благородства орди карликів-інутів (натяк на самоназву ескімосів "інуїт" !) під час містичного свята Полярної Зорі Седави захоплюють королівство і залишки емігрантів змушені спочатку рятуватися в непрохідних болотах Арвари, а потім, після жахливої космічної катастрофи (внаслідок якої, за М. Серрано, Північний полюс став тепер Південним, а "Гіперборея"-Ломар — Антарктидою), каста жерців ("блукаючий-левітуючий Храм") переселилася на південь у Гімалаї, де заснувала в недоступному просторі" (Ultraraume) приховану цивілізацію "сірооких людей" (Агартху), котрі, будучи сповідниками Ранкової та Вечірньої Зорі Венери (Орден Восьмикутної Зорі, A-Mor, Leliwa, Re-Che), стали вихователями нової раси рятівників світу — золотоволосих та блакитнооких героїв (Олімп-Ансузгард у західній традиції або аватара Парашурама у східній), "люциферіти, діти Венери-Фрейї-Іштар" (за М. Серрано). Зрештою, як вже вважають подальші інтерпретатори (зокрема, Маттеус Мух, автор "Батьківщини індогерманців у світлі доісторичних досліджень", 1902 р., Герман Хірт, автор "Індогерманців", 1905-07 рр., фон дер Лаєн, автор "Боги германців та їхні саги про богів", 1908 р., Аксель Ольрік, автор "Нордичного духовного життя" , археолог Густав Коссіна, який заснував у 1909 р. товариство для їх вивчення та расолог Гюнтер Ганс), останні стали правлячими кастами (та класами) расово різних етносів: "... народи - це завжди расові суміші і ніколи не раса ...вдалося виокремити чисті расові типи. Європу населяє п'ять рас: нордична, західна (середземноморська), східна (альпійська), динарська та східно-балтійська. Вони наявні майже у всіх народів Європи, тільки у різних пропорціях. Так що не можна більше говорити про германців, романців і слов'ян як про раси" (Гюнтер Ганс, "Нордична ідея"). В термінології езотериків ці змішані раси нащадків атлантів визначаються як "напівбожественні", "діти Вдови" (Ісіди, Люціни, Белісени, Чорних Дів), "адаміти" (за М. Серрано).

Але не дрімали і їхні вороги-варвари, на бік яких перейшла частина касти воїнів після загибелі постгіперборейського її осередку — Атлантиди. Вони заволоділи колонією Агартхи Шамбалою (або ж збудували її як альтернативну копію Агартхи) і змусили касту умільців-вайшів служити собі, витворивши власну соціальну систему з ідеалом Користі та ідолом Золотого Тільця Баала, а також вивели особливий вид біороботів-"големів", деструкторів та фальсифікаторів (їх М. Серрано з неприхованою іудеофобією ототожнює з євреями).

Начебто, саме перепетії протистояння в середині західної групи касти воїнів між вірними Традиції ("Еаренділ") та зрадниками ("Мелькор-Моргот") візіонерськи описав у своєму циклі "Володарі кілець" та "Сільмарілліон" Дж. Р.Р. Толкієн. Тут королівству Ломару та зорі Седави Лавкрафта відповідає королівство Белеріанд та сяючі Сільмарілли Першої епохи, а Атлантиді (Аталанте-Еленне) західної традиції — Нуменор Другої епохи, а Гондору ж, "Середземеллю", захопленому та колонізованому нуменорцями-"атлантами", відповідає Західна Євразія, від якої відторнута і створена "Європа"; загибла благословенна Гіперборея, захоплена полчищами ворогів, тотожна толкієнівській відпочатковій Удун, що зазнала мордорської "реінкарнації" в Утумно — Північ як оселю зла.

Також частину колишніх зрадників було повернуто до істинної премордіальної Традиції шляхом розділення їх на функціональні касти (збережені досьогодні в їх соціальних структрах). Місію цю виконували посланці Агартхи для різних частин земного кола. Наприклад, для європейських та північноафриканських етносів ці "індогерманські" "вихователі" формувалися на Північному Заході Європи, в "Арктогеї" (за Гвідо фон Лістом). Зокрема, про це повідомляє еддична "Розповідь про Ріга" ("Рігстула"). Перед "індогерманцями" невдалий проект такої "реновації" традиції спостерігаємо на прикладі кельтів: "... кельтська традиція могла б із високою вірогідністю розглядатися як одна з "точок з'єднання" традиції атлантичної з традицією гіперборейською, який здійснився на закінчення вторинного періоду, в котрому атлантична традиція була переважаючою формою і мовби "заміщенням" перворідного центру, вже недоступного рядовому людству". Однак існування "індогерманців" призначене виключно для цієї місії "інфільтрації", спроба ж "вивільнити" ("хальгед") з расового змішання і поставити "індогерманську расу" вище над іншими неминуче призвела до її демонічного переродження (в 1935 р. на це вже вказував Герман Вірт, за що був підданий гестапо домашньому арештові, під яким перебував аж до кінця другої світової війни). Адепти "хальгеду" символічно представляють ідею "вивільнення" у досягненні стану "андрогінності", коли расове божество "одружується (онанон) саме на собі" (Ір-Мін, Гер-Мін, за М. Серрано).

Інша група езотеричних "вихователів", стверджує О. Блаватська, сформувалася в високих плоскогір'ях Азії, де асимілювала т.зв. "сьому суб-расу атлантів" (до якої належали і пелазги, малайці, монголи, тібетці, угро-фінни, ескімоси), які поклонялися богові Нерею (Нараді, Гермесу), внаслідок чого виникають такі "раси", як єгиптяни, греки та фінікійці. Але для цієї групи прааріо-атлантів Нерея-Наради-Гермеса ритуал на честь предків був більш важливіший, ніж поклоніння богам.. Вони витримували навали інших суб-рас атлантів — "жовтих і червоних, брунатих та чорних", які поклонялися надзвичайно ревнивому та мстивому богові Посейдону.

Ще інша група аріїв, як стверджує А. Сент-Ів, які власне поклонялися богам, а не предкам, на чолі з Рамом ("Овном") створили теократичну Імперію Овна на теренах Євразійського Степу та Лісостепу на основі Синархії ("Спів-Владдя") трьох функцій — Пророчої, Жрецької та Царської. Через де-кілька століть Імперія зазнала катастрофи через повтання "червоного" принца Іршу, який проголосив домінантною царську функцію. Звідси ж почалася переможна хода "червоного іршуїзму" планетою, апофеозом чого стали матеріалізм, позитивізм та диктатури.

Розповів про Агартху А. Сент-Іву афганський принц Харджі Шаріф. З його благословіння Сент-Ів створив на Заході організацію з метою пропаганди принципів “соціальної держави” — Синархії.

“... Середньоазіатське передання говорить про таємничий підземний народ агарті. Наближаючись до входів у його благе царство, всі живі істоти замовкають і благоговійно переривають шлях. Згадаймо руське передання про таємничу чудь, що відійшла під землю від переслідування злих сил. Священна легенда про підземний град Кітеж веде ж у ту таємницю”. Під час будівництва Нурекської ГЕС в Таджикистані було виявлено гігантське скельне зображення Сфінкса (довжина - 200 м, висота - 70 м), контур якого співпадав зі знаменитим єгипетським Великим Сфінксом (напрямок погляду якого відхилений від однієї з осей піраміди Хеопса, котра зорієнтована точно на схід, на північ - на 20 градусів, і начебто саме по цій невидимій вісі рушило військо Александра Македонського з Єгипту до Паміру). Біля передніх лап його був вхід у штучно створену печеру, яка була початком тунелю довжиною 100 м і який закінчувався стіною, зробленою із зовсім іншого матеріалу, ніж стіни. Надалі Сфінкс і тунель були затоплені водами ГЕС . Згідно з таджицькою легендою, саме сюди спустився Александр Македонський, щоб поспілкуватися з богами, але повернувся іншим шляхом — піднявся всередині великої прозорої кулі з дна озера, котре з того часу стало називатися Іскандер-кул.

Інтерпретатор поглядів Сент-Іва Серж Ютен вважає, що Агарттха — це явище т.зв. “паралельних світів”, мешканці котрих потрапляють у наш світ за допомогою спеціальних “літальних” апаратів та впливають на події земного буття.

Німецькі інтерпретатори Сент-Іва вважають, що Агарттха, центр Гнозису, символізує “шлях правої руки” (правобічної свастики; пор.: "... Зосередження Братства Вчителів, яке складається з усіх Адептів Шляху Правої Руки, — пише М. Реріх у книзі "З гірських вершин", — перебуває в Центральному Духовному Сонці. Це Центральне Сонце рівнозначне Христові, який є досконалим Сином (Сонцем) Нескінченої Любови"), а Шамбхала, центр Могутності, — “шлях лівої руки” (лівобічної свастики). Начебто саме "лівим" шляхом пішли після катастрофи в пустелі Гобі ті арійці, котрі стали предками германських племен (пор.: назва кельтської касти жерців “друїди” пов’язана з франц. droite “права сторона”, а назва балто-північнослов’янських жерців “кріве” – з поняттям “кривий, лівий”; наприклад, у кельтській традиції "ліва сторона" тотожна "півночі", а "права сторона" — "півдню"). "Лівобічна свастика" розгляається як символ, протилежний рухові Землі, як протилежний Часові-Хроносу. В ісламі, наприклад, лівий бік світу обходить пророк Ілія, а правий — пророк Хадір (Хізр). Також у храмі Соломона перед входом правий мідний стовп називався "Яхін", а лівий — "Вааз". В першому на горі горів вогонь, а в другому була вода, одночасно означаючи зодіаки Рака і Козерога.

Впротивагу "лівобічній" традиції "... Ашока, — як вважається у нацистській аріософській доктрині, — ... користувався покровитльством Агарті і таємничі мешканці печер у Гімалаях, приймаючи образи прочан, навчили його заснувати товариство Дев’яти Невідомих..., кожен з Дев’яти постійно працює над своєю книгою".

"Лівий шлях" потрапив і в іудейську Каббалу, де діти "лівого боку" ("сітре ахер") — це есхатологічний Ерев Рав ("Велике Змішання"; в "Тікуні ха-Зохар" — це п’ять народів нечистивого змішання: "нефілім" (або падші), "гіборім" (або герої), "анакім" (або гіганти), "рефаїм" (або тіні) і амелікім (значення слова невідоме). Від останніх походять Балеам і Балак, які трактуються як зашифровані назви Вавілону та Ассирії -–"Бабель" (узагальнено Ерев Рав — це або власне немістичні, раввіністичні іудеї, або арійсько-гойські етноси, нацисти, християни, неєвреї взагалі). Вони "злякали" "вау" у Тетраграматоні (YHWH) і цим перепинили містичне перетікання між обома "хе". І що тільки знищивши Ерев Рав, можна буде іудеям-"стражам дев’ятої години" повернутися з четвертого галуту (вигнання) і відновити Храм. Проте деякі школи іудаїзму вважають, що ці діти "лівої сторони", Ерев Рав є приблудлими до євреїв інородцями-магами, котрі пристали до них під час втечі з Єгипту і з того часу чинять капості. Зокрема саме вони виготовили Золотого Тільця і що "Червона Корова", яка повинна буде бути принесена в жертву перед відновленням Храму, саме симетрична в сенсі стосунку до цього Тільця (Овна, Рами, Ramah, де ra "зло", а mah "маги"). Начебто саме ці Ерев-Рав виступають як Бне-Ісраель, колонія "чорних євреїв" (щось на зразок ефіопських фалашів) в Західній Індії (теперішні Пакистан і частково Афганістан), які для тамтешніх арійців сформулювали лживу доктрину самадхи та адвайта-ведантизму і її провідниками, як зауважує М. Серрано, є саме Шанкара-Чарья та наступні його послідовники аж до Рамана Махаріші. Справжні ж арійці-"каула" збереглися серед шіваїстів та тантриків, які проповідують шлях Кайвала, "персоніфікованого Абсолюта", "дифференційованого Безсмертя".

В 1915 р. книга Сент-Іва була опублікована в Росії стараннями графині М. В. Келлер та її сина Олександра. Саме звідти більшовики запозичили поняття “Ради” (le Conseil), де воно означало державний інститут “Соціальної держави”, пізніше реалізований і в Італійській соціальній республіці (т.зв. "республіка Сало") "червоних фашистыв" Беніто Андреа Муссоліні.

Сент-Ів створив “Археометр” — містичну діаграму, являючу собою “ключ до всіх світових релігій і наук давнини, а також до універсальної релігії та універсальної науки”. Археометр, або “археометрична планісфера” — це певний пристрій, що складається з рухомих концентричних окружностей, у котрі вписані різні “елементи відповідностей” — букви давніх алфавітів, ноти, барви, знаки планет та інші символи. Над створенням цього проекту Сент-Ів працював 15 років, майже до кінця 1890-х. Археометр появився на світ в результаті шести одкровень, отриманих метром окультизму у різний час. Так, індійський гуру Харджі Шаріф, що навчав Сент-Іва санскриту, відкрив йому алфавіт універсальної мови “ваттан”, що походить з Агарттх. Іншим джерелом знань для містика слугувала душа померлої в 1895 році дружини, графині Марі-Віктуар Келлер. В 1897 р. в день Пасхи Сент-Ів “отримав” від свого “Ангела Світла”, як він називав Марі-Віктуар, певну “Таблицю відповідностей”, названу ним за рядком біблійного псалма “Coeli enarrant” (“Небеса проповідують...”). 26 вересня 1900 р. учень Сент-Іва, знаменитий французький окультист і глава ордену мартиністів Жерар Енкосс (Папюс) провів публічну демонстрацію Археометра на Міжнародному конгресі спірітів та спіритуалістів у Парижі. Папюс після смерті вчителя в 1909 р. видав трактат про Археометр (1911 - 1912). Дана книга складалася з трьох частин: широкого теоретичного вступу під заголовком “Істинна мудрість”, детального опису Археометра і розділу, присвяченого його оперативного використання.

Прообразами Археометра Сент-Іва були “Ars combinatoria” Раймунда Луллія, астрологічні сфери Гійома де Карпентра, “Прогнометр” Вронського та планіметрична сфера Адольфа Берте.

Александр Сент-Ів народився в католицькій сім'ї. Вихователем його був католик Фредерік де Метц. Після короткої служби на морському флоті у Бресті Сент-Ів поселився на одному з нормандських островів. Потім він вступив у товариство ілюмінатів, де був членом його наставник де Метц та академік Віктор Гюго. Тут і склалося його уявлення під впливом великого письменника про прадавній “соціальний заповіт”. Тут він знайомиться з працями каббаліста Фабра д'Оліве, зокрема “Відновлена єврейська мова” (La langue hebraique restituee).

Після розгрому Паризької комуни в 1871 р. Сент-Ів поступив на службу в Міністерство внутрішніх справ, видав декілька збірок віршів. В 1877 р. в Лондоні взяв шлюб з 50-річною російською графинею Марією Вікторівною Келлер (уродженою Ризнич). Залишивши службу, Сент-Ів купив в Італії титул маркіза д'Альвейдра і зайнявся соціально-езотеричними пошуками та літературною творчістю. Близько 1880 р. він отримав від якихось індійських гуру (Ріші Бхагвандас-Раджі-Шріна і Харджі Шаріф) посвячення в таємне вчення. За реальними ж даними він був учнем французького езотерика Фабра д'Оліве, автора книги "Відновлена єврейська мова".

Найбільш популярними працями Сент-Іва були: “Місія соверенів” (1882), “Місія робітників” (1883), “Місія євреїв” (1884), “Місія Індії в Європі” (1886) та “Місія французів” (1887). У цих працях Сент-Ів розкривав основи “іудео-християнського соціального закону” — Закону Синархії — та виклав синархічний погляд на історію людства. Начебто основи закону Синархії передавалися протягом 86 століть по ланцюгу наступності через посвячених адептів: від індусів до єгиптян, від єгиптян до євреїв, від євреїв до християн.

Сучасну науку Сент-Ів відносив до т.зв. “іонічної інволютивної Традиції”, а “премордіальну науку” — до “дорійської інволютивної Традиції”. Обидві Традиції за суттю є полярними: перша уособлює “лунарний”, жіночий полюс, а друга — “солярний”, чоловічий. В результаті катастрофи з крахом Імперії Овна два полюси Традиції стали непримиримо ворожими, аж доки вони знову не “змиряться” у великій Синархії.

В 1924 р. була опублікована книга “Звірі, люди і боги” М. Фердінанда Оссендовського, міністра фінансів уряду адмірала Колчака, в якій описуються його подорожі Центральною Азією в першій половині 20-х рр. ХХ ст. Значна частина оповідей ідентична тим, що розповідав Сент-Ів, що навіть дало декому підстави говорити про відвертий плагіат. Р. Генон на основі текстологічного аналізу дійшов висновку, що інформатори Сент-Іва та Ф. Оссендовського належали саме до різних азіатських традицій. Якщо перший отримав свідчення про таємничу державу з індійського джерела (де вона називається Agartha, також використовує форму мантри як Aum, титули – brahatma, mahatma, mahanga), то другий – з монгольсько-ламаїстського (Agharti, сакральна мантра – Om, тобто правильна транскрипція індійського Aum, титули – brahytma, mahytma, mahynga).

Аналогічно й Реріхи претендують на те, щоб відстояти самостійність свідчень М. Оссендовського, але, на відміну від Р. Генона, посилаються на те, що “і нам розповідали”: “Даремно думати, що в книзі “Звірі, Люди і Боги” все межує з малоймовірною фантазією. Там більше правди, ніж думають. Так і чарівниця, згадана у цій книзі, все ще жила, коли ми були в даний приїзд. Вел(икий) Вл(адика) Шамб(али) у Гомпа не є видумка. Версію цього ми самі чули” (З листа О. Реріх від .03. 1936 р.). Відчувається явна "вторинність" Реріхівської доктрини, "натужної компіляції" всіх і вся. Позиція Реріхів ідентична тій, що займали шотландські патріоти, які відстоювали оригінальність пісень Оссіана вже після доведення, що вони є витвором літературного таланту Дж. Макферсона.

В 1922 р. організація послідовників Сент-Іва, яка до цього ледь животіла, перероджується в респектабельну організацію випускників Політехнічного університету — "Імперський Синархічний Рух" ("Mouvement synarchiste d'Empire") або "Революційну синархічну конвенцію" ("Convention synarchique revolutionnaire"), мета якої полягала у здійсненні "всесвітньої синархічної революції" у французьких колоніальних володіннях. з метою створення ПанЕвАфрики — Союзу звільнених народів та націй європи та Африки, а також дружніх Британської Співдружності, Панєвразії, панАзії та ПанАмерики. Програмні засади були викладені у "Тринадцяти основних положеннях та 598 тез революційного синархічного Пакту (Французька імперія) ("Pacte synarehiqiic revolutionnaire pour I'Empire francais" [P.S.R.])" та "Схемі соціального архетипу" (або "Схема досконалої соціальної держави"). Реальні задуми організаторів були викриті таємною поліцією "національної революції" маршала Петена під час розгрому різних масонських структур. Як вважають прихильники уряду Віші, саме нерозгромлені синархічні організації в Північній Африці під час другої світової війни зрадили метрополії, визнали емігрантський уряд Шарля де Голля і передали цю територію в руки Об'єднаних Націй.

В радянській Росії послідовником вчення Сент-Іва та ініціатором пошуків Шамбали та Агартхи був літератор та психіатр, керівник відділу в інституті експериментальної медицини Олександр Барченко (1881 — 1938), який діяв під патронатом начальника Спецвідділу ОГПУ Г. Бокія. Колізіям ідеї Шамбали саме в СРСР присвячена вже згадана книга О. Андрєєва та стаття О. Шишкіна.

Аналогічні експедиції в напрямку Тібету здійснювала нацистська “Ahnenerbe” (“Спадок предків”), реалізаторка концептуальних ідей аріософських товариств “Thule” i “Vril”. Головна роль в цій акції відводилася оберштурмфюреру СС Ернсту Шефферу, а також другові Гітлера шведському досліднику Свену Хедіну, якому сприяв тодішній далай-лама Тхутпен Гьяцо. "... Саундерс, цей наш ворог, — як говорить аріософ-нацист у повісті В. Щербакова "Меч короля Артура", — намагався у "Сімох сплячих", скандальному, але невдалому бестселлері, заперечити наш езотеризм і принизити роль наших тібетських друзів та натхненників. Наша арійська доктрина не може не враховувати реальностей минулого. І коли ми говорили про гігантський катаклізм у Гобі, котрий в далекому минулому змусив вчителів високої цивілізації поселитися в гімалайських печерах, то ми знаємо, що саме до нас це має безпосередній стосунок. Носії Вищого Розуму заховалися у величезній системі підземель. потім склалося два центри — Агарті та Шамлах. Це були місця споглядання і могутності відповідно з розділенням цих функцій між центрами. Маги керували народами. Ми виконуємо тепер їх волю і призначення. Їх голос — наш голос, їх воля — наша воля. Ось у чому суть нашої доктрини... Але двоякість центру (тобто Агарті і Шамлах, — О.Г.) породжує такий стан, коли й іншим, а не тільки нам частково відкривається істина...".

Власне німецька "рапсодія про Шамбалу" розпочалася з моменту, коли настоятель бенадиктинського монастиря в австрійському місті Ламбах Теодор Хаген в кінці ХІХ ст. мандрує на Близький та Середній Схід з паломницькою метою і привозить гору древніх манускриптів і наказує оздобити стіни монастиря барельєфами у вигляді свастики. В цей же час у монастирському хорі співав худенький хлопчик на ім'я Адольф Гітлер, який значно пізніше згадував, яке незабутнє враження справили на нього ці барельєфи та розмови з аббатом. Проте незабаром Теодор Хаген помирає, а його колекція манускриптів передається гостю — цистерціанському монахові Йоргу Лансу фон Лібенфельсу, який, керуючись ними, засновує нову таємну організацію — Орден Нового Храму, члени якого називали себе "вієнай" (старонімецьке — "посвячені", натяк на одну з груп давньогерманських богів — "ванів").

У свою чергу, цей орден об'єднювався з рядом аналогічних орденів у могутню таємну ложу — Германен-Орден, інспірований могутньою масонською організацією "Мемфіс Міцраїм"^* ("Міцраїм" — іудейська назва Єгипту, а "Міср" — арабська; екзотеричні назви — "Орден Сета", "Орден 72-х", "Зелений Дракон", за Жаном Робеном; орден "Квінта", "Місяця", "Адельфів", за Клодом Грасе д'Орсе та Жаном Парвулеско), революційним відгалуженням світової масонерії (де, зрештою, й постав лозунг "Геть Розіп'ятого!" та орден Трапеції, який одержимий ідеєю безсмертя і практикує обряди, пов'язані з людською кров'ю, через що серед обивателів вони користуються дурною славою "вампірів"), в той час як "Шотландський обряд" (екзотерична назва — "Пріорат Сіону", за Жаном Робеном; "Орден Сонця, або Геродона, або Кварти", за Клодом Грасе д'Орсе та Жаном Парвулеско; питання, чи слід його ототожнювати з масонською місіонерською організацією "Quatuor Colonalis" залишається відкритим) ставить за мету організацію і управління світом, а не його радикальну зміну і апофеозом його є "північноамериканський. атлантиський проект". "... У своїй праці "Окультне Масонство" Рагон, знаменитий і вчений масон Бельгії, правильно чи ні, ганьбить англійських масонів за те, що вони оматерелізували і збезчестили масонство, котре було свого часу засноване на Древніх Містеріях, прийнявши, через помилкове розуміння походження ремесла, назва "Фран-Масонства" і "Фран-Масони". Помилка ця відбулася, говорить він, завдяки тим, хто пов'язує масонство з побудовою Храму Соломона. Він висміює цю ідею...".

Як вважав Р. Генон та його прихильники, до ложі "Мемфіс Міцраїм", зокрема, належали славнозвісні Каліостро (Джузеппе Бальзамо), брати Беддарід та деякі інші підозрілі персонажі та організації (як от північноамериканське "Герметичне Братство Луксора", "Англійське Товариство Розенкрейцерів", з котрого пізніше виокремилася "Ланцюг Міріам", "Golden Dawn in the Outer", "Золота Зоря у Зовнішньому (Світі)"^*, з якої виокремився сатанист Алістер Кроулі зі своїми організаціями "Орден Срібної Зорі", "Аббатство Семи Променів" та "Орден Тамплієрів Сходу", Ordo Templari Orienti, O.T.O. тощо) т.зв. "другої європейської окультної революції" (XVIII - ХІХ ст.).

Також існує нелегальна органцізація "друзів Шотландського майстра" — "Ramses Pharao", яка призводить до того, що зсередини нівелює всі геополітичні домагання "ір-регулярної" ложі "Мемфіс Міцраїм". Символом "друзів Шотландського майстра" є "золотий грифон", який у стародавньому Єгипті та мінойському Кріті символізував солярний принцип монарха.

Щонайперше орден "Короля-Сонця" протистоїть темній жрецькій консорції, котра символізується "Зеленим Драконом", або просто зеленим кольором (зелені барви рукавиць членів ордену, наприклад). Свого часу, 24 січня 1906 р. російський посол у Римі Муравйов подав у своє міністерство текст постанови масонської ложі "Розум": "... Ложа "Розум", посилаючи братське вітання новій російській масонській сім'ї, котра мужньо розпочинає своє існування ..., висловлює побажання, щоб нова масонська ложа, котра вийшла з народу, і стоїть за народ, швидко отримала можливість здійняти свій зелений прапор (виділення наше, — О.Г.) над звільненим людством і благородно відплатити за незчисленні жертви теократичної реакції" (Цит. за: ). Під зеленим драконом мається на увазі близькосхідний "Смарагдовий Урій", біблійний "Мідний Змій" (зелені дракони, "Рю", наприклад, зображенні як "охоронні" на гербі самостійного тібетського королівства Бутан, яке виконує місію охоронця шляху до Шамбхали на відміну від "єретичних", на їх погляд, тібетських ламаїстів). Також на езотеричному рівні свідчення про протистояння двох орденів, начебто, зафіксоване в "Пісні про Роланда":

Могуч эмир, пред ним несут "Дракон",
С ним Тервагана знамя, Мухаммеда,
И Аполлина идол нечестивый.
Вокруг гарцуют десять хананеян,
И зычный клич пронесся по дружинам:
"Пусть служит верно богу Аполлину —
Кто обрести души спасенье хочет !" (235);

Увидел Карл "Дракон" — эмира знамя,
Увидел он знамена Мухаммеда ... (239);

Эмир зовет на помощь
Своих богов проклятых: Аполлина
и Мухаммеда, бога Тервагана (253).

Тут слід додати, що в даній поемі ісламська Кааба передана як "Прецьоз" (Preciuse) — клич воїнів еміра та ім'я меча самого еміра, що контамінується в уявленні езотериків зі смарагдовим каменем, "смарагдовим Урієм"-"Зеленим Драконом".

В християнській традиції розповідається про те, як "наречену Ісуса" Маргариту-"Перлину" Антіохійську в темниці проковтнув Дракон, але хрест в її руках змусив дракона розверзтися і вона неушкодженою вийшла назовні, і не дивно, що цю найпопулярнішу святу, разом з такою ж святою Катериною, покровителькою науки та філософії, та святим Христофором Лікійським в 1969 р. було виключено з католицького церковного календаря.

Також дочірньою до "Ramses Pharao" є ложа "Братство Венери (Фрейї)"-"Товариство Вріль"-"Орден Восьмикутної Зорі" (A-Mor, Leliwa, Re-Che), заснована на сексуально-тантричній концепції нівелювання аналогічної окультної практики "Мемфіс Міцраїм", працюючи не на "раціональному" рівні, а через посередництво уяви за допомогою еротично забарвлених символів та ритуалів (знаходячи їх навіть збереженими у таємних братствах Малайзії, Полінезії та Японії, які використовують для цього "хентай"), апелюючи й до християнського "умілєнія" перед красою жіночого тіла та шлюбного союзу, створених Творцем.

У грифона, зазначалося у папірусах, "дзьоб сокола, око людини, тулуб лева, вуха як у риби і хвіст змії", що символізує могутність та суперечливість тварин всіх чотирьох стихій, але головним з'єднує у собі якості птаха і звіра, Неба і Землі, добра і зла. У греків він — поряд з лебедем — їздова тварина бога гіперборейців Аполлона та неодмінний супутник богині Немезіди — він їм допомагає неминуче і люто карати лиходіїв. У "Чистилищі" Данте (ХХІХ) тріумфальна колісниця запряжена саме грифоном (орлина його частина — золота, а певяча — біле з червоним, символізуючи дві природи Христа), а св. Ісидор Сивільський у своїх "Етимологіях" трактує грифона як символ Христа, який є лев, бо царює над світом, і він орел, бо вознісся із землі на небо. Також, як розповідає Арістей з Проконнесу (VII ст. до н.е.), грифони стережуть золотоносні гірські масиви та ріки і час від часу "одноокі" арімаспи крадуть їхні скарби. Певні джерела (Ктесій з Кнідоса, Клавдій Еліан, Тимофій з Гази, Конрад Ліконстен, Джон Мандевіль) мешкання грифонів розташовують саме в Індії, що викликано явними зображеннями могутньої арійської птиці Гаруди, символа царя-жерця. Особливо цінувалися магічні чаші для вина, які виготовлялися із пазурів грифонів і які можна було отримати в дар тільки за вилікування людиною тяжкохворого грифона.

В європейській середньовічній традиції (Аріосто "Неістовий Роланд") грифон або гіппогриф є верховою твариною рицаря Руджьера (Рожера), який рятує чарівну Анджеліку, дочку катайського царя. Вона прикована на морському березі до скелі та очікує появи чудовиська (сюжет тотожний грецькому переказові про ефіопську принцесу Андромеду та героя Персея). Руджьер осліплює своїм мечем монстра і одягає Анджеліці на мізинець чарівний перстень, котрий її захищає. Але далі Анджеліка стає коханою і дружиною рицаря-мавра Медора, якого виліковує за порадами пастуха соками трав і вирізає на корені дерева імена своє та свого коханого. Без взаємності в Анджеліку закоханий рицар Роланд (Орландо), який через ревнощі стає шаленим і гине в боротьбі з мавританським царем Алжиру Родомонтом.

Іранським еквівалентом грифона є собако-птах Сенмурв (Симург, слов'янський Семаргл): "...Гніздо його на Сході, але він присутній і на Заході, — говориться у манускрипті "Сафір-е Симург" ("Посвист Симурга"). — Всі зайняті ним, але він не зайнятий ніким. Все наповнене ним; він же порожній від усього. Всі науки — від посвисту цього Симурга, від нього вилучені вони; і дивні інструменти, на подобу органа та інших,— від посвисту цього птаха... Їжа Симурга — вогонь, і кожен, хто прикріпить до свого правого боку його перо, зможе пройти неушкодженим через полум'я. Подув ранкового вітерця — від дихання Симурга, тому закохані і довіряють йому таємницю свого серця і свої приховані думки...". Цей образ був відроджений у багатстві своїх атрибутів іранськими суфіями — послідовниками Шіхаба ад-Діна Сухраварді (1155-1191; не слід плутати його зі значно пізнішими месопотамськими засновниками суфійської школи ас-сухравардійя), рух яких постав арійською ("аджам"-"не-араби; іранські етноси") відповіддю на арабізм ісламу. Симург стає символом створеного під опікою правителя сирійського міста Алеппо ал-Маліка аль-Захіра, сина Салах-ад-Діна, таємного братства ("іхван") представників різних релігійних традицій, стурбованих збереженням основ Премордіальної Традиції — "Охоронців Божественного Логоса (аль-Каліма)", заснований "прабатьком мудреців" Гермесом, який розділив братство на дві гілки "мудрості" (гнозису, маріфа) — "західну" та "східну". До "східної" він відносив героїв "Авести" — царів-мудреців Гайомарта, Ферідуна і Кай-Хусрау, а також Заратустру. Їх продовжувачами на грунті ісламу були суфії-проповідники містичного екстазу: ал-Бістамі (пом. 874 р.), ал-Халладж (пом. 922 р.) і ал-Харакані (пом. 1034 р.). "Західну", або "грецьку" гілку представляли Асклепій, Емпедокл, Піфагор, Платон та мусульманські містики Зу-н-Нун ал-Місрі (пом. 861 р.) і Сахл ал-Тустарі (пом. 896 р.).

Саме Сухраварді претендував на те, що у його вченні об'єдналися ці обидві гілки "мудрості". Також він вважав, що "таємниці ал-гайб" — "прихованого" (мугаййабат) доступні через містичну інтуїцію (заук), божественне одкровення (кашф), у ві сні, коли душі людей не під тягарем турбот та думок "світу очевидного" (алам аш-шахада). Ці таємниці постають у вигляді "накреслених рядків", "голосів" та "образів". Відповідно до цього у "Братстві охоронців Логосу" визнається неважливим ініціальний "сілсілат ал-барака" ("ланцюг благодаті"), який передає ініціальну традицію та святість від засновника ордену до наступника, від вчителя до учня (іноді ініціація може здійснюватися без випробувального терміну та ангелом, святим або духом померлого шейха, або ж якимось магічним предметом, як от чаша чи камінь Грааль, і тоді такий учень називається "увайса", за іменем йєменського сучасника Мухаммеда Увайса ал-Карані, ініційованого духом самого Пророка після його смерті), бо "благодать" (барака) дарується будь-якому містикові безпосередньо Богом ("ал-маджзуб ал-муджаррад"). Містики-муджтахіди (перс. "муджтехід", тур. "мюджтехід") не мають рангів, їх соціальний та релігійний авторитет прямо залежить від їх знань та рівня містичного осягнення та містичних вправ ("зікр", "хатм", "сама").

На езотеричному ж, прихованому рівні "Орден Золотого Грифона" ("Ramses Pharao") є насправді організацією імперської синтетичної функції, яка урівноважує і гармонізує обидва ворогуючих Ордени — "Мемфіс Міцраїм" та "Пріорат Сіону", тим самим утворюючи конспірологічну окультну Тріаду. Але проявитися у повній силі "Орден Золотого Грифона" не може з причини тимчасової прихованості її "Імператора" (певним чином пов'язаного з церковною традицією апостола Андрея Первозванного), "Нового Зігфріда".

A HAIL TO THE GODS OF CREATION !
A HAIL TO THE KING OF THE WORLD !
A HAIL TO THE METAL INVASION !
A HEAVENLY KINGDOM ON EARTH !

"Freedom Call"