*MESOGAIA-SARMATIA*
Imperium Internum
(РОССИЯ - УКРАИНА - БОЛГАРИЯ - ГЕРМАНИЯ)

ДА ГРЯДЕТ ХЕЛЬГИ АВАТАРА !            A HAIL TO THE FORTHCOMING HELGI AVATAR OF LAST TRUMPETS !            VIVA LA REVOLUTION NATIONAL POPULAR !            DIE NEUE PARTEI DAS GEISTES !              РИМ И СКИФЫ, ТРЕПЕЩИТЕ !    НАСТУПИЛО ВРЕМЯ САРМАТ !       МЫ - ОФИЦЕРЫ ДХАРМЫ !

Олег Гуцуляк
Радість і вина: Філософсько - міфологічний нарис

Bсе метафізичне мислення предків базувалося на ідеї, що під час постання Всесвіту змішалися антагоністичні елементи і що найпершим завданням богів було встановити між ними розділення [Леви-Строс К. Структурная антропология... - С.209]. Людині ж, відповідно, випадає на долю призвичаїтися до цього утвореного богами стану "розділення", взнати норми, увійти в роль. А таке жадане злучення, зщеплення, з'єднання всього у гармонію здійснене власне у світі богів, наявність яких, отже, є гарантом для безпеки від ненормованих з'єднань антагоністичних елементів, за кожен з яких "відповідає" певний окремий бог (дух). Власне у цьому й полягає сутнісна ідея політеїзму. А отже, оскільки тільки єдність протилежностей породжує красу, то краса є лишень, як зауважує фон Шеллінг, досконалим взаємопроникненням або воз'єднанням того чи іншого, їх нерозрізненістю, означаючою "чудо", і котра переживається споживачами мистецтва як "... тиха відданість (Hingabe) незмірному, заспокоєння у лоні світу", у поклонінні перед божественним. Мистецтво проголошується співучастю у божественних ідеях, а причетність до нього - продуктом божої благодаті (харизми), її "еманацією" (Ausfluss) у вигляді ідей, котрі суть образи божественного, розглядувані ж реально - суть боги міфологічних пошуків [Нарский И.С. Западноевропейская философия ХІХ века. - М.: Высш.шк., 1976. - С.233 - 234].

Для архаїчної людини суспільство "... є закінчена сутнісна єдність людини з природою, дійсне воскресіння природи, здійснений натуралізм людини і здійснений гуманізм природи" [Маркс К. Экономическо-философские рукописи 1844 года // Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения / 2-е изд. - Т.42. - С.118; Шилов Ю.А. Прародина ариев: История, обряды и мифы. - К.: СИНТО, 1995. - С.41]. Людина, яка стає відчуджена від природи суспільства (з причин перебрання на себе ролі піклувальників за добробут суспільства панівними меншинами), прагне подолати свою відмінність від природи, від великого Цілого шляхом наступного міркування: "Цю відмінність створила мудрість людини, її розумність" А оскільки для язичника це велике Ціле є Природа (а отже, Природа = бог), то мудрість, яка відокремлює від бога, отже, є безумством: "... виявляється безумом все життя людини, що цілком відокремилося від того бога, котрий розкривається у природі" [Боннар А. Греческая цивилизация: От Эврипида до Александрии / Перев. с фр. Ред. и предисл. Л.З. Поляковой. 2-е изд. - М.: Искусство, 1992. - С.62]. Тому слід робити те, що видається безумством саме для людської мудрості: "...Только закружившись в пляске на земле, которая сама несется в танце, надев шкуру животного, человек достигнет единстенно истинной мудрости - безумия безумствующих, Mania Mainadon. Сам сделавшись безумным, то есть вдохновенным, он познает в себе присутствие бога. Тогда природа предоставит ему в избытке чудесные дары. Она даст ему вино, молоко, мед. Но присущая ей щедрость скажется особенно в появлении радости. Познание Вакха есть радость... Радость танца и пения, радость звучания флейты - и веселия виноградных гроздьев , веселие Афродиты и радость Муз - такова жизнь, которая открывается для тех, кто отказавшись от мудрости разумных, отдается Дионису в простоте сердца..." [Боннар А. Греческая цивилизация: От Эврипида до Александрии / Перев. с фр. Ред. и предисл. Л.З. Поляковой. 2-е изд. - М.: Искусство, 1992. - С.62 - 63].

Отже, чини всупереч здоровому глуздові - пий кров, їж сире, розривай самими руками живу плоть... Діоніса називали "Сироїд" (Омест). Йому, прозваному ще "Оленятком" (Кемелій), приносилися жертви у вигляді розривання тварин, у які, начебто, перевтілювався сам Діоніс (олень, козуля, бик, лев). Бог сам собі приносився у жертву, вимагав власної пожертвуваної крові (адже це безглуздо для людського розуму!), щоб через це отримати назад ту частину себе, котра потрапила у природу, у світ рослин та живих істот.

Надалі знаком - замінником реального акту чогось незугарного, як от поїдання плоті звіра (ворога, божества), стає акт надягання людиною на себе маски - личини (вінка, зелені, священного одягу), що дає, начебто, реальне переміщення (перевтілення) людини в інше "я", яке герой вже не виставляє напоказ, а здійснює, втілює "таємно", "сакрально", запалюючи своїм настроєм і глядача. "... Влада незвичного слова, складність образів і висловлень ... цілком відповідає священному характеру гри і з нього витікають" [Хейзинга Й. Homo ludens: Опыт исследования игрового элемента в культуре // Самосознание европейской культуры ХХ века. - М.: Политиздат, 1991. - С.92]. Це "здійснене - втілене - інше Я", на наш погляд, і є "тотем" (на мові індіан-алгонкінів - "його рід"), неправильно витлумачене марксистами як віра у спільне походження і кровну спорідненість люини з певним видом тварин, рослин, предметів чи явищ. Версії про народження першопредка від тотемного звіра є лише осягненнями людиною себе у природі і отримання права на "здійснення - втілення - іншого Я", а саме: щоб, зіткнувшись зі злом, повторити маску ярості, звіриного, бойового ("тотемного") оскалу, а не біситися від злоби та ненависті, не плакати. Але явивши оскал, людина замінює рик сміхом, бо зуміла оцінити рівень зла і співвіднести з ним свої можливості. Це породжує у людині явно перебільшену радість [Карасев Л.В. - С.361]. Але одночасно вона породжує сором (церк.-слов. СТЫДЪ; санскр. sati "істина"), бо виявилося, що наша попередня правота є олжею, що ми здійснювали щось недостойне, і це самозвинувачення знову ж таки виявляється надто перебільшеним у стосунку до вчинку, який вже втратив свою попередню значимість [Карасев Л.В. - С.361]. Виходячи з цього слід розуміти символічність пісень про те, що русалки, які пов'язані зі стихією сміху, проять у людей одяг, в тому числі і весільний (намітка). Той, хто соромиться (русалка), отже, усвідомлює своє безсилля, в ньому повністю відсутня минула самовпевненість. Той, хто сміється (людина), повністю впевнений у собі, і тому також не налаштований на якусь дію, не прагне поширити свою перевагу далі меж власного сміху. "Сміх і сором, які ідуть в парі, на відміну від архаїчної пари сміх - плач, складають ядро дійсно людської, інакше, інтелектуалізованої почуттєвості" [Карасев Л.В. - С.365].

Як наслідок, ведична персоніфікація перебільшеної радості Рудра (Шіва) отримує в дружини персоніфікацію сорому - дочку Дакши богиню Саті, яка, не витримавши приниження з боку батька через любов до Шіви - Рудри, від сорому кинулася у жертовний вогонь і згоріла (тут "вогонь" як троп сорому). Термін "саті" досі застосовується до вдів, які спалювали себе на поховальному вогнищі чоловіка. Саті відроджується як богиня Парваті ("Гірська") і донька царя гір Хімавата ("Сніжний"; він же слов'янський Земовит чи Зимовит). Після тисячоліть невдач розрадити згорьованого за смертю коханої Рудру вона все ж таки своїм подвижництвом в ім'я Шіви-Рудри привертає до себе його увагу.

Чи не тої ж семантики міф римлян про Парміска, який, побувавши в Аїді, розучився сміятися (пор. зі стражданнями Рудри після самоспалення Саті!). Ніщо не могло його розрадити, аж доки він не відвідав за порадою оракула острів Делос, де побачив там богиню Латону (Лето) у вигляді грубого поліна (тобто аналога чуринги, за А. Чанишевим [Чанишев А.Н. Египетская... - С.38]). Звісно, поліна для жертовного вогнища.

Від шлюбу Парваті та Рудри народився бог Сканда ("Вилитий"), якого виховали богині Плеяд Кріттіки. Культ Сканди тотожний культам двох грецьких богів таїни та екстазу Гермеса та Діоніса. Він мовби їх об'єднює. У слов'ян йому аналогічний Переплут (за В. Івановим і В. Топоровим). Ведичну Парваті хроністи - християни, які не надто заглиблювалися у язичницький пантеон, на нашу думку, згадали як божество Поревита, якому поклонялися прибалтійські укри. Ян Длугош співставив Поревита з античною богинею родючості Прозерпіною - Персефоною, яку, згідно з міфами, викрав бог потойбіччя Аїд. Щорічне повернення богині на землю супроводжувалося початком весни. Так її матір Деметра - Церера (яку Длугош ототожнив зі слов'янською Маржаною) виявляла з приводу повернення дочки радість.

На нашу думку, аналогом ведичного Рудри ("Ревучий") у прибалтійських слов'ян був Руєвит. Тобто слов'янський Переплут народжувався від зв'язку Поревити і Руєвита. А у "Словах" християнських апологетів Переплут неодмінно згадується поряд з берегинями - русалками. Б. Рибаков ототожнює Переплута з київським богом Семарглом та іранським псом - птахом Сенмурвом (Семургом) [Рыбаков Б.А. Язычество Древней Руси. - С. 415 - 416], тобто інваріантом теми "дракон - дерево - русалка", а сам теонім Переплут пов'язує з грецьким богом Плутосом [Рыбаков Б.А. Язычество Древней Руси. - С. 419], володарем підземних багатств, урожаю хлібних злаків, який народився на тричі зораному полі (пор.: Семаргл - Сенмурв, він же Саєна, Шьєна згадується у "Рігведі" та "Авесті" як істота не єдиної природи, а в трьох сутях, трьох образах), і старо-грецьким словом ??????? "багатство, достаток, щастя". З останнім співставляємо санскрито-авестійське *raj- "багатство, щастя", яке дало такі поняття як греко-українське "ірій" та церковно-слов'янське "рай". Останнє стало вдалим позначенням християнського "входження в радість" (Матф. 25: 21) того, що у світі є істота безмірно краща, ніж ми, що наша доля і життя, як і все суще, залежить від Нього - цього надрозумного і надблагісного начала, а не від чогось безсутнісного, не від якоїсь сліпої чи фатальної сили. Бог прагне від людини, щоб вона була згідна ("со-образна", symmorfa) та подібна йому, виявляла свою внутрішню спорідненість з Богом, спосібність і рішучість до оволодіння досконалістю, "мала Бога в собі" [Смирнов М. Добро как правда: Этическая концепция В. Соловьева // Наука и религия. - М., 1991. - №5. - С.45 - 46], тобто здійснювала - втілювала інше "я", інакше буття, вдосконалювалася шляхом "будьте досконалі як Отець ваш небесний". Реалізацію цього духовного начала бачимо і у прагненні до творчості: "... вся наша земна творчість є радість, яка переплетена з глибокою тугою за досконалим та ідеалом. Ми відчуваємо в собі величезні можливості, здійснити які повністю нам не дано. Горизонт і спрямування безмежні, а людське життя коротке, як мить. Це стосується не тільки творчості, але й свободи і розуму" [Мень А. История религии в семи томах: В поисках Пути, Истины и Жизни. - М.: Слово, 1991. - Т.1. - С.120].

Якщо християни цю невідповідність "земного" і "райського" буття долає фабулою перспективи безкінечного розвитку особистості, далеко за межами її нинішніх умов буття отримує вона дійсний простір, то для язичників (і всіх попередників християнства) такою фабулою (латинський еквівалент грецького mythos "міф") був текст, наприклад русалля, завдяки якому індивід "в-ключався", "в-ходив" шляхом навчання - участі (ініціації) у загальний процес природної взаємодії (отримував в ній свою частку, ставав "съ частью"), етика його поведінки повністю підпорядкована інтересам общини, традиціям, освяченим буттям предків [Грица С.Й. Народний професіоналізм // Мистецтво та етнос: Культурологічний аспект. - К.: Наук.думка, 1991. - С.5-6]. Сучасність (су-част-ність) індивідом сприймалася виключно як потреба "відтворення природної субстанції без установки на її зміну", тобто як потреба істини, міфологема якої: хатт. istanus "Бог сонця" // хетт. istanza "душа", "сам" < хатт. Estan "Бог сонця" ~ аккад. isatu(m) "вогонь" // аккад. isum "брат сонячного бога Шамаша, посол і радник богів, піклувальник за людей"[Афанасьев В.К. Ишум // Мифы народов мира. - С.595] ~ шумер. izi "вогонь" + dum(uzi) "бог родючості Думузі" (букв. "істинний син"), мати якого - дракон небес Амаушумгальанна[Афанасьева В.К. Думузи // Мифы народов мира. - С.409 - 410].

Міф про бога Думузі аналогічний міфам про вмираючого та воскресаючого бога. У грецькій передачі цей теонім виступає як Даозос, Даоннос, що дає підстави вважати, що в іонійсько - фракійській передачі він міг мати форму саме як Діоніс, а у середовищі семітів зазнав народноетимологічного вирівняння в Адоніс (фінік. dn "господар, володар"). Однак, у Елладу Діоніс - Адоніс прийшов у якості двох різних етнічних богів.

Для еллінів Діоніс стає впізнаним прадавнім богом Вакхом (??????; латин. Bacchus ~ дв.-інд. bhaga "доля, щастя, власність" ~ ст.-слов. БОГЪ [Трубачев О.Н. Из славяно-иранских лексических отношений // Этимология. 1965. - М.: Наука, 1967. - С.26] ~ дв.-інд. bhaga "vulva", bhagya "сексуальна насолода" ~ фрак. ??????? "одержимий", "багатий", "швидкий" [Васильева М. Гора, бог и имя: О некоторых фрако-фригийских паралелях // Вестник древней истории. - М., 1990. - №3. - С.98].

"... Пізнання Вакха є радість. В трагедії саме це - основна тема хорів. Радість танцю і співів, радість звучання флейти і весілля виноградних грон, веселість Афродіти і радість Муз - таке життя, яке відкривається для тих, хто, відмовляючись від мудрості розумних, віддаються Діонісу у простоті серця. Ця релігія, що набуває радість у спілкуванні з природою, яка, згідно з античним розумінням, не є творення бога, але сама вцілому божественна, ця релігія для нас має певну назву: це язичництво..."[Боннар А. Греческая цивилизация: От Эврипида до Александрии / Перев. с фр. 2-е изд. - М.: Искусство, 1992. - С.63].

Тому стає зрозумілою діонісійська сентенція "in vino veritas" - "У вині - істина". Саме ж слово "вино" виводиться з фінікійського "йайн" (yayn), яке співставляється з санскр. yoni "джерело", "жіночі геніталії" (букв. ya yoni "котра джерело" насолоди ~ англ. girl "дівчина" ~ укр. ЖЕРЛО, ДЖЕРЕЛО), оскільки індоарійські мітаннійці Близького Сходу протягом ХУІ - ХІІІ ст. до н.е. перебували у безпосередньому контакті з фінікійцями, утворивши спільно з семітами симбіотичну державу на півночі сучасної Сирії та південному сході Туреччини. Давньо-індійський культ Йоні є складовою частиною культу індуїстської богині Парваті - Саті.

Вірогідно, що дошумерською паралеллю Йоні - Парваті є богиня Ін-анна ("Ін-милостива", "планета Венера", "володарка небес"), покровителька родючості та кохання, мужем якої був уже згаданий Думузі. У греків вона трансформувалася у богиню Хіону ("Сніжна"), яка народила від Діоніса - Думузі бога Пріапа, покровителя садів, виноградників, отар тощо. Як богиня ранкової зорі Ін-анна тотожна етрусько-італійській богині Венері (латин. venus "любов", venia "милість"; іспан. venero "джерело", "витік", "початок" ~ санскр. yoni "джерело", "жіночі геніталії"; слов. ЖОНА).

Їх аккадо-вавілонська паралель - богиня Іштар (Астарта), вона ж - грецька Астрея ("Зоряна"), дочка Зевса і Феміди. Астрея вважалася втіленням справедливості (Дікеосіне, де Діке - "звичай"), сестра Стидливості. Астрея у Золотому віці правила світом, а коли зіпсувалися звичаї і у 2774 р. до н.е. (за М. Чмиховим [Чмыхов Н. Истоки язычества Руси. - К.: Лыбидь, 1990. - С.335]) настав Бронзовий вік Астрея - Іштар повернулася на небо і перетворилася там на сузір'я Діви (дв.-інд. devi "богиня" < dev-"сяяти"). У міфології індусів ця богиня відома як Тара ("зоря"), яку викрав у богів - девів бог Місяця Сома. Брахма повернув Тару богам, але вона вже народила від Соми бога Будху ("мудрий", "планета Меркурій").

Люди сприйняли втечу богині за свою власну вину. Але реакція на осягнення вини - це не ненависть до самого себе, а стимул до того, щоб виправитись. Е. Фромм чітко вловив мотив: коли ми грішимо, а потім реагуємо на гріх - але не стрхом, а піклуванням про спасіння - ми можемо стати людьми у повному розумінні цього слова (дв.-інд. manu, нім. Mann, англ. man "людина" < man- "мислити"). У сисленні людей, центром якого є ствердження сили людини, її гідності Богові, саме досвід радості, а не горя, саме осягнення вини (гріхів) означає повне визнання людської сили, а не досвід безсилля [Фромм Э. Психоанализ и религия // Сумерки богов. - М.: Политиздат, 1989. - С.201].

Інакше: усвідомлення гріха (санскр. grah "схоплювати", "брати", "отримувати") декларує цим самим спосібність людини здійснювати як розділення (грец. dia- "розділення" + boyle "воля", "прагнення", "роздум" =diabolos "диявол"), так і воз'єднання (грец. syn-/sym- "спільна дія", "співучасть", "одночасність", "завершеність" + boile = symbole "об'єднаня", "зрощення", "злиття", "край", "шов", "порада", "настанова", "узагальнення", "символ".

Людина спробувала "стати мов боги", присвоїти собі верховну владу над світом і його таємницями та зробити це без Бога. Бог став "предметом заздрощів, Богом - суперником" для людей [Мень А. История религии в семи томах: В поисках Пути, Истины и Жизни. - М.: Слово, 1991. - Т.2. - С.293].

У індо-європейців ця міфологема виступає як повстання всіх - богів та людей - проти верховного Бога - Громовержця. Заколотники потерпіли поразку і скинуті на землю. Серед них - син Громвержця., який перетворився на опійну рослину (мак - у балкано-балто-слов'янских народів, виноград - у греків, сома - у індоаріїв тощо). Однак, як єдиний і істинний син (пр.: теонім Думузі "істинний син") Громовержця, він проходить обряд випробування (ініціації), воскресає у оновленій іпостасі та отримує владу над сезонними змінами в природі [Судник Т.М., Цивьян Т.В. К реконструкции одного мифологического текста в балто-балканской перспективе // Структура текста. - М.: Наука, 1980. - С. 242, 283].

Вважаємо, що праслов'янське ім'я сина Громовержця містило у собі до-індо-європейський фонетичний комплекс *es + *tan- , що кодує відповідну семантему:

Суть семантеми полягає у священному жахові, і що почуття підпорядкування людини цій безмежній силі породжує розраду (грец. "міф", латин. "фабула") у вищому замислові (Dios noos як витлумачення теоніму Dionysos "Діоніс"), у промислі (manteia) як присутності Бога у світовому розвитку на шляху до істини. "Все взяте разом - насолода і розпачі життя - і є та засліплююча таїна, яка долає людину" [Боннар А. Греческая цивилизация: От Эврипида до Александрии / Перев. с фр. 2-е изд. - М.: Искусство, 1992. - С.65].

Розрада у Богові - цілком християнське переживання: Ісус (ст.-євр. jehosua "бог - поміч", "спасіння", "Спас") виступає як даритель істинного знання (грец. pistis "віра", "знання", "переконання", "місія") про те, що "серце наше там, де скарб наш" (Матф. 6:21), що означає, що "у людини є і щось більш глибше, ніж її серце - бо саме серце вже прикріплюється до того, що дух людський обирає як свій скарб" [Зеньковский В. Принципы православной антропологии // Русское зарубежье в год Тысячелетия крещения Руси: Сборник. - М.: Столица, 1991. - С.118]. А цим скарбом. "сокровищем", "сокровенным" є у людини скорбота (ст.-слов. СКОРБЬ), туга як спогад про радісне минуле, про минулу славу, про блаженний і нехворобливий стан (опоетизовано: про втрачений рай, про "золотий вік" чи "золотий рід", про русальну добу тощо).

Зразком містичного спілкування з божественним і аскетичного усамітнення для цього спілкування є біблійний Єнох (ст.-євр. hanok "вчитель"), образ покаяння для поколінь. Єнох, чоловіча іпостась Ін-анни - Астарти, виступає як першоверховний правитель правитель людства, правління якого відображало "універсальне і справедливе царство сонця" [Аверинцев С.С., Иванов В.В. Енох // Мифы народов мира. - Т.1. - С.435]. Взятий на небо, як грецька Астрея, він, згідно з віруванням, неодмінно повернеться на землю.

Скорбота породжує рух до Бога, але через участь у церкві, тобто у спільності, духовному "трайбі", визначеній у християнській містиці як Тіло Христове, бо "Церква є шлях спасіння через "засвоєння" і "прилучення" до спокутного подвигу Спасителя" [Зеньковский В. Принципы православной антропологии // Русское зарубежье в год Тысячелетия крещения Руси: Сборник. - М.: Столица, 1991. - С.81 - 82]. Це завдання для кожної особистості і тлумачиться християнством як "свій хрест" (Матф. 16:29), як вільна участь у "іговы Христовім" (Матф. 11: 29 - 30), в спокутному подвигу Його спасіння і преображення світу та людей, в чому слід людству виявити свою внутрішню сродність, спосібність і рішучість до оволодіння досконалістю.

Саме використання християнами символу хреста і помазання на хрестний подвиг підкреслює їх наступнысть Закону - Етосу, який, відобразився, в тому числі, і у слов'ян (у літописах особливо етизуються поляни). У багатьох традиціях хрест теж э характерною ознакою, знаком творчого начала, як от у індуїзмі таким знаком виступає лінгам (санскр. linga "характеристика" ~ латин. lingua "язик" < lino "мазати, натирати" ~ грец.hristos "помазаник, освячений" < hrio "мажу, натираю, освячую". Творення з хрещенням з людини "нового чоловіка" втілено у драмі, атмосфера якої - пасхальна радість, бо минуле в цей момент постає чистим і світлим видінням: все є колообіг, повернення до ідеального (Еклезіаст 1: 9 - 10). Щоправда, не "вічне повернення", як у язичництві. А одноразове. Назавжди.

Бажаючи гармонізувати суспільство, пророки і волхви центром своїх вчень зробили ідею морального життєвого і посмертного шляху людини і всіх істот. Так, саме волхви вселяють у людину оптимістичну ідею (міф) вічного колообігу тіла і душі. Інакше, без цієї ідеї у світі, де ще не прозвучало Об'явлення (Євангеліє), язичник, усвідомлюючи свою духовну і фізичну кінечність, прийшов би до хаосу вседозволеності. "... І тільки тоді, коли основні ідеї істинної ветхозавітної релігії міцно увійшли у свідомість народу, явилося Об'явлення про вічність" [Мень А. История религии в семи томах: В поисках Пути, Истины и Жизни. - М.: Слово, 1991. - Т.2. - С.296].

THULE - SARMATIA
The East European Metapolitical Association of New Right International

A HAIL TO THE GODS OF CREATION !
A HAIL TO THE KING OF THE WORLD !
A HAIL TO THE METAL INVASION !
A HEAVENLY KINGDOM ON EARTH !
"Freedom Call"



© Mesogaia-Sarmatia, 2005-2006
goutsoullac@rambler.ru

GROUPS.YAHOO.COM/GROUP/THULE-SARMATIA
WWW.LIVEJOURNAL.COM/COMMUNITY/MESOGAIA-SARMAT
WWW.LIVEJOURNAL.COM/COMMUNITY/UA_NAZIONALISM
Rated by MyTOP

hitua


ГРЯДЕ АВАТАРА ОСТАННІХ СУРМ !
A HAIL TO THE FORTHCOMING HELGI AVATAR OF LAST TRUMPETS !
Das Kriegsgefolge "Die Offiziere des Dharmas"
SCHWARZ FRONT
THE BROTHERHOOD OF BRIGADES OF THE EUROPEAN
RECONQUISTA