Вікторія Ванюшкіна

 

ІНШИЙ ШЛЯХ

 

Останнім часом у визначених колах усе велику популярність знаходить концепція третього шляху. При цьому передбачається, що цей шлях протилежний двом першим, тобто комунізму і демократії. Однак украй складно зрозуміти в чому ж полягає його істотна відмінність. Цілком імовірно, однією з причин цього є неточність самого формулювання. Коли говорять - третій, то тим самим автоматично ставлять його в один ряд із двома попередніми, тобто дія розвертається в тій же площині, і переходу на інший рівень, радикальної зміни ситуації не відбувається. У зв'язку з цим, видається більш доречним використовувати інший термін: не "третій", але інший шлях. Отже, інший шлях. У чому ж полягає його корінна відмінність?

Необхідно відразу сказати про те, що до іншого шляху можна віднести рух фашистського типу. Безумовно відомо, що ці рухи (італійський фашизм, німецький націонал-соціалізм, іспанський франкізм, румунський гвардизм, бельгійський рексизм, рух Салазара в Португалії і т.д.) мали розходження, і інколи досить істотні, тому їх можна і потрібно розрізняти між собою. Однак, метою даної статті є виявити їхню внутрішню єдність і інакшість стосовно демо-комунізму, тому надалі вони будуть називатися просто фашистськими (як це і прийнято сьогодні).

Багатьох дивує й обурює зрослий останнім часом інтерес до фашизму. Дійсно, можна погодиться з тим, що ця схильність носить трохи ірраціональний характер. Справа тут навіть не в звичних докорах і міркуваннях про те, скільки страждань приніс фашизм нашій країні, можна подумати, що комуністи і демократи займаються тут винятково благодіянням. Проте, з огляду на те, у якому виді підноситься нам сьогодні фашизм, дійсно здавалося б украй складно відчути до нього симпатію. І все-таки це відбувається (в Італії навіть існує забавний термін для цього феномена - філофашизм). Тому можна говорити скоріше про інтуїтивний, ніж про раціональний характер цього тяжіння до фашизму. Багато хто рахує це недоліком, однак, подібна позиція цілком виправдана. Безумовно, уміння вважати (раціо - "ratio" походить від латинського дієслова "reri", тобто вважати) необхідне людині, однак, це уміння ні в якому разі не можна визнати найвищою здатністю людини.

Те ж саме можна сказати і про історичне пізнання. Навіть не говорячи про його проблематичність у цілому, зовсім очевидно, що об'єктивно оцінити конкретну дійсність фашизму сьогодні абсолютно не можливо. Почасти це зв'язано з недоліком інформації, але ще в більшому ступені з крайньою упередженістю вже в самому підборі матеріалу (це відноситься як до супротивників, так і до захисників фашизму). Але, справа навіть не цьому. Основна проблема полягає в тім, що не можливо осягти ситуацію "з поза", це можливо лише "зсередини".

І, проте, саме бажання зрозуміти, чим же був фашизм і саме головне, чим він відрізняється від інших рухів, цілком законно. Цю статтю можна вважати однієї з версій на цю тему.

Сьогодні коли хочуть провести паралелі чи, навпаки, відрізнити одну систему від іншої, прийнято оперувати соціальними, економічними чи в крайньому випадку політичними категоріями (причому, як правило, останні завжди ставляться на рівень, підлеглий економіці). Однак, можна глянути на цю проблему і з іншої сторони - з погляду світогляду чи, навіть точніше, світовідчування. У даному випадку слово ідеологія не зовсім підходить, тому що мова йде не просто про ідею, але саме про відчуття, переживання світу.

Виходячи з цього, принциповою відмінністю фашизму від демо-комунізму можна вважати його антиматеріалістичну й антиатеїстичну спрямованість. У підтвердження цьому можна було б привести багато фактів і цитат, однак, обмежимося лише однією. За словами Гіммлера, людина, що не вірить у Бога: "ist uberheblich, grosenwahnsinning und dumm, er ist fur uns nicht geeignet" (самовпевнений нахаба, що страждає манією величності, і дурень; така людина нам не підходить [прим. авт. - мається на увазі СС]) (J. Evola "Il fascismo visto dalla Destra", ed. Settimo Sigillo, Roma, 1989, стp. 196). Іншими словами, не усякий віруючий стане фашистом, але фашист не може бути атеїстом. У той же час досить складно назвати фашиста просто релігійною людиною (принаймні з погляду сучасного розуміння релігійності). По-перше, для фашиста Бог - це насамперед таємниця і могутність, а не моральний чи моральний закон. По-друге, фашист не просто вірить у Бога, а можна сказати, що для нього існування Бога абсолютно очевидно, найпростішим підтвердженням чого є сам факт існування МИРУ (стара орфографія тут використовується для того, щоб відрізнити МИР як космос, сакральний закон і порядок, від того що називають сучасним світом). Звідси випливає особливе відношення фашиста до МИРУ. МИР для нього не щось мертвонароджене, повсякденне і звичне, але жива істота, найбільша таємниця і загадка. Тому що МИР є утвором надприродних сил, Бога, то перебування в ньому неможливо розглядати як покарання за зроблені гріхи. Перебування в МИРЕ - найбільша радість і найбільший іспит. Тому те, що іншим представляється нещастям і стражданням, фашист розглядає як іспит своїх сил, як можливість виявити свою могутність. Чим тяжчий іспит, чим яріша боротьба - тим краще, значить тим великою могутністю він володіє. Якісною характеристикою МИРА є його насиченість сакральною присутністю.

Зовсім очевидно, що при такім світосприйманні, сучасний світ, як світ, позбавлений Бога, більш не є МИРОМ, але скоріше його протилежністю, тобто - хаосом. Характеристиками ж хаосу є його сутнісна однорідність і нескінченність, що виключає всяку можливість орієнтації, а отже і якого-небудь шляху. Тому нормальна людина не може жити в хаосі, вона обов'язково повинна щось протиставити йому. Однак у хаосу, як це не парадоксально, є й одна позитивна риса: у хаосі - можливе все. У тому числі і створення МИРУ, творчість. Сучасний світ позбавлений Бога, для цього світу Бог або залишився десь за, у недоступному чи минулому в кращому випадку, повинний з'явиться наприкінці часів, у невизначеному майбутньому. Але для фашиста, що зберігає Бога в собі, він завжди і скрізь, тут і тепер. Відчуваючи живу присутність Бога в самому собі, фашист знаходить у ньому точку опори, полюс МИРА, тим самим роблячи можливим орієнтацію і шлях. Розпалюючи в собі сакральне полум'я, у якому згоряє ілюзорний світ, він очищує себе і світ, даючи йому можливість стати МИРОМ, божественним Порядком, підлеглим не скам'янілим законам економіки й історичного розвитку, а живому, сакральному принципу справедливості, що говорить: Suum cuique (Кожному - своє). Тим самим він бере на себе найбільший ризик і найтяжку відповідальність, тому що цей закон поширюється і на нього, і якщо він виявиться не на висоті, це полум'я спопелить і його самого. Але якщо він устоїть, те знайде найбільша могутність, тому що творчість - це божественна сила.

Фашизм обвинувачують багато в чому, у тому числі в антигуманізмі. Мабуть, це одне з деяких звинувачень з яким можна цілком погодиться. Необхідно лише з'ясувати, а що таке власне говорячи гуманізм. Постулат гуманізму говорить: людина - вища цінність. Але хіба це не є запереченням Бога? Антигуманізм фашизму має пряме відношення саме до його антиматеріалістичної спрямованості. Фашизм наполягає на пріоритеті трансцендентних, тобто перевищуючих людини цінностей, цінностей вищого, божественного порядку. Усе у світі має цінність лише остільки, оскільки воно зв'язано з трансцендентністю, у тому числі і людина. Бути людиною - це усього лише одна з можливих форм існування і як будь-яка форма має свої границі, лише перевершивши котрі можна досягти більш високого рівня.

Якщо спробувати визначити фашизм із погляду філософії, то мабуть можна назвати його іманентним трансценденталізмом. Інакше кажучи, для фашизму людина вартісна саме тим, що їй деяким парадоксальним чином внутрішньо і споконвічно (тобто імманентно) присущий зв'язок з тим, що перевершує його, зокрема, з Богом. Парадоксальним чином, саме тому, що в принципі божественне вважається недоступним і незбагненним для людини як такої (тобто трансцендентне їй). У древні часи існувало таке поняття як ініціація, основне значення якої складалося саме в подоланні профанічного стану, у корінній зміні своєї сутності. Недарма таких людей називали двічі породженими. Украй складно сказати що-небудь конкретне про існування подібних містерій у фашизмі, однак можна ризикнути стверджувати, що саме прагнення до відродження древніх ритуалів безумовно є характеристикою рухів фашистського типу.

Само собою зрозуміло, наявність подібних тенденцій диктує й особливе відношення до смерті. Саме смерть на даний момент залишається єдиним вірним супутником і провідником, майстром ініціації, лише вона дозволяє людині остаточно перебороти себе. Не чорна діра матеріалістів, а лише нова ступінь, новий етап шляху, вірний порадник - ось що таке смерть для фашиста. Саме це змушує фашиста прагнути до найбільш небезпечного, важкого і проблематичного у житті. Фашист не відмовляється від життя, але він уміє сказати "так" не тільки життя, але і смерті.

Не раб Божий, а Божий ратник, фашист, вступає в боротьбу з хаосом і його дивовижним породженням - гігантським Големом, істотою, позбавленою душі, набувшою життя завдяки "чорній магії" матеріалізму - із сучасним світом. Не знищити хаос прагне він, але створити з хаосу МИР, повернути йому таємницю і радість, повернути йому Бога - от основна задача фашистського руху, такий інший шлях.

Ймовірно багатьом викладене тут видасться занадто далеким від конкретного, практичного життя й отже не потрібним. Однак ось що говорила про теоретичні передумови руху людина, відома у першу чергу як найбільший практик: "Задача... полягає не в тім, щоб з усіх боків зважити ступінь її (тобто теорії або програми) виконаності в кожен, даний момент, а в тім, щоб з можливо більшою ясністю показати її суть.. - і трохи нижче - ...можна сказати, що боги сприяють їм (тобто тим, хто визначає програмні задачі) саме в тих випадках, коли вони вимагають саме неможливого" (Adolf Hitler, "Mein Kampf", изд. ИТФ "Т-ОКО", 1992, стор. 175-177.).

Переклад з російської
"Иной путь"