сучасній суспільній думці розглядається важливість присутності національного в суспільних процесах, з'ясовується притаманна йому роль. Часто пропонується розуміти суспільство, як середовище витворення особистості та її свідомості, яка є основною людською ознакою, що чинить людину тим, чим вона є. Відомий іспанський філософ Мігель де Унамуно у зв'язку з цим стверджував: «Не має якогось сенсу питання , чи створене суспільство для особи, чи особа --для суспільства, тому, що я - це і є суспільство, і суспільство - це я» (1). Висловлюється позиція, що соціальне, як своєрідна умоглядна абстрактність, існує в реальному житті в національній формі. Соціальне є на засадничих рівнях властиве всьому людству, проте форма його здійснення неминуче національна.
На сьогоднішній день Україна виходить із системи суспільно-політичних та національних відносин СРСР. Проте відкинення ідеології марксизму вимагає негайного заповнення простору соціальних орієнтирів якимись новими об'єктами. На даний момент діє немало представників різних світоглядних позицій, переважна більшість з яких пропонує не автохтонні, «привізні» із чужого ґрунту концепції державно-національного будівництва. Така ситуація вражає відсутністю належної кількості якісно розпрацьованих «україноцентричних» концепцій, які б виходили зі своєї «точки зору», досвіду та особливостей щодо пропозицій проектування майбутнього.
Без перебільшення можна ствердити, що більшість європейських держав давно започаткували та продовжують своє національно-державне життя, перейшовши з аграрного у промисловий, а з промислового - в інформаційний етап свого розвитку (тут застосовую дещо видозмінену ідею А. Тоффлера) (2).
Цей останній - інформаційний - етап тепер часто називають «ситуацією постмодерну», а основними її характеристиками в національному плані є «проліферація», «гетерогенізація» етнонаціональних спільнот, що випливає з кризи універсалістського «гранднаративу» так званого «Модерну» ( не слід плутати з «модерном» як мистецьким явищем, котрий є проявом модернізму як екстремістської антитези Модернові, - прим.ред.). В результаті має утворитися гетерогенний «мультиверсум» (3). Цьому поглядові протистоїть висловлена не так давно думка Ф. Фукуями в його праці «Кінець історії ?» про неминуче створення глобальної системи політичної одномірності ліберально-демократичного устрою, що передбачає повний крах націоналізму, що взагалі «не розпрацьований» у теоретичному плані на рівні лібералізму (4).
Такі та інші концепції стимулюють вироблення певних пропозицій щодо розвитку України та її місця у світі. На думку ряду авторів, розгляд яких запропонований в цій роботі, вихід із сучасного кризового становища можливий за умови задоволення всіх національних потреб, тобто за умови врахування національного чинника в державотворчому та світовому будівництві.
Багато хто з дослідників висловлює сумнів щодо наукової та політичної «виробленості» та вартості КОНЦЕПЦІЇ НАЦІЇ, а саме: «Націоналізм так і не витворив своїх великих мислителів: ні Гоббса, ні Токвіля, ні Маркса чи Вебера» (5). Проте потрібно ствердити, що в націоналізмові, що є діяльним виразником НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ, є свої не менш відомі авторитети. Це - Гердер, Фіхте, Ренан. Найвизначніший представник ідеалістичної школи в німецькій історіографії Фрідріх Майнеке вважав соціалізм та націоналізм двома головними течіями епохи після Великої Французької революції (6).
Значно поширеним є твердження, що перші суспільно дозрілі, глибокі формулювання концепції нації були здійснені в Х1Х - ХХ століттях, коли в західному суспільстві проглядається нестримний ріст інтересу до проблеми нації, що стало віховим моментом узагалі в розвитку світових подій. Потрібно ствердити, що джерелами цих роздумів були ідеї, закладені ще в ХУ11 - ХУ111 століттях.
Визначення поняття «нація».
На сьогодні ми маємо повний хаос та різнобій щодо визначення змісту поняття “нація”. Проте суспільство, як в Україні, так і світі в цілому , нагально потребує з різних причин, переважно політичних, з'ясування цієї проблематики.
Ще в ХІХ ст. К. Каутський говорив: “Нація - це якийсь Протей, який умить вислизає у нас з-під рук, як тільки ми хочемо його схопити, і який все ж таки продовжує існувати й справляти на нас могутній вплив” (7). Подібної думки і Г. Сетон-Вотсон: “Я приходжу до висновку, що не можливо дати жодного наукового визначення нації”. Є близько сотні визначень нації, про що пише П. Вайт: “Легіони авторів визначали націю, але жоден із них ніколи не зробив це задовільно” (8). Е.Г. Карр твердив: “Націю неможливо точно виявити та визначити” (9). Французький етнограф А. Женнер говорив: “Нація настільки складна за формою та змістом і настільки різноманітна в часі і просторі, що ніколи й нікому не вдається дати визначення, яке не буде заплутаним і незрозумілим” (10). Н. Бердяєв відзначав, що “… всі спроби раціонального визначення національності ведуть до невдач”, бо “ні раса, ні територія, ні мова, ні релігія не є ознаками, котрі визначають національність, хоча всі грають ту чи іншу роль в її визначенні”, а потім ще додає: “Національність - таємнича, містична, ірраціональна…” (11).
Існує багато підходів до розуміння нації: як до етнічної спільноти і як до держави, як до комунікативного простору і як до уявної спільноти. Багато підходів дослідники розуміють, як основні, проміжні чи часткові (12).
Потрібно ствердити, що ця проблема є темою окремого дослідження, тому ми змушені її залишити й перейти до основної проблеми цього тексту - КОНЦЕПЦІЇ НАЦІЇ.
Тут хочу запропонувати до уваги п'ять найбільш удалих та цікавих підходів до з'ясування природи нації. Хоча вони часто накладаються одна на одну, взаємодоповнюють себе, проте все ж задля спроби наукової систематизації спробую скористатися цією схемою диференціації. Це - політична, психологічна, культурологічна, соціально-економічна та етнічна концепції нації.
Політична (функціональна) концепція почала складатись приблизно в ХУІІ ст. у європейських державах економічного та політичного авангарду, таких як Англія, Швеція, Нідерланди, Швейцарія, потім США та британські домініони, де, як стверджує Г. Кон, розвинулась “софістична міська культура” (13). В цих країнах демографічний чинник формувався, в основному, в поліетнічному руслі, тому в них виробилась традиція трактувати націю через призму держави та її впливу на неї. Одним із перших політичну концепцію нації запропонував Гуго Гроцій. Цю теорію переважно відстоювали державні інституції, що мали прямий вплив на тогочасну науку, в тому числі - енциклопедичну. Ця тенденція збереглася дотепер.
“Нація - це всі мешканці однієї і тієї ж держави або одного і того ж регіону, які живуть за одними і тими ж законами і вживають одну і ту ж мову”, - твердить оксфордський словник ХУІІ ст. Подібне трактування пропонує і французька енциклопедія 1765 року, а також двотомовий словник англійської мови 1755 року: “Строго кажучи, нація - це велика кількість РОДИН ОДНІЄЇ І ТІЄЇ Ж КРОВІ, які народились в одній і тій же країні і живуть під одним і тим же урядом” (14). Американський соціолог К. Дойч обґрунтовує цю теорію нації так: народ переходить у націю, коли завойовує державу та встановлює контроль над апаратом насилля. “Нація - це народ, що має державу”. А коли ще бореться за державу, то є тільки національністю. “Коли ж ця галузь завойована, як правило, через оволодіння державним апаратом - ми маємо право визначати її як націю” (15).
Відомий іспанський філософ Х. Ортега - і - Гассет стверджує, що нація, як і раса й мова, походить від держави, тобто політики, а не від біології чи географії” (16). Ми можемо побачити, що в цьому підході сплутуються процес формування нації з її сутністю. Подібні позиції займали і М. Вебер, і Г. Федотов. Проте можна ствердити, що нація немислима поза державою, оскільки остання є необхідною компонентою її існування (17). В ідеї “одна нація - одна держава” (М. Бердяєв, М. Вебер, Л. Градовський, П. Манчіні, К. Каутський та інші) висловлюється потреба першості мононаціональних держав із єдиною мовою, однонаціональним парламентом, армією і т.д., на відміну від багатонаціональних держав (О. Бауер, М. Грушевський, М. Драгоманов, І. Кант, К. Реннер та інші)(18).
Відомий дослідник проблем нації та національності Г. Сетон-Вотсон стверджує, що “… політична нація - це спільнота, яка на додаток до культурних зв'язків має також правову державну структуру” (19). Е.Д. Сміт доводить, що нація є модерним явищем, яке виникло тільки після Великої Французької революції, аргументом до чого служить думка: нації мають етнічну основу, проте відрізняються від етносів тим, що ще передбачають політичні, соціальні, гендерні моменти розвитку та інтеграції етнічної бази, яка перетворюється в націю (20). На думку М. Вебера, нація - це політична категорія, що визначається через державу, хоча їй не тотожна. Нація - співтовариство почуттів, що можуть знайти своє вираження лише у власній державі, і вона природно намагається створити останню. Нація передує державі. В. Зомбарт переконаний, що народ без держави не творить єдності, не має організованої волі, не творить історію (21). Нація є там, де люди самі вірять у своє спільне походження і мають чуття незалежності саме до співтовариства, що прямує до самовтілення в автономній державі, в автономних політичних інституціях. Нація й держава - рівноцінні, хоча й різні категорії. Держава може існувати, поки тримається на солідарних почуттях національної спільноти. Нація втримує свою ідентичність за допомогою держави. За М. Вебером, саме національна ідентичність є суттєвою опорою для сучасної держави. Ф. Майнеке висунув концепцію “держави - нації” та “нації - держави”. За першим варіантом нація розвивається в рамках незалежної держави. Спільний суверенітет народжує спільні інститути і нові почуття нації, що виникає, долає існуючі до того часу культурні відмінності між етносами, що входять у державу. “Нація-держава” є нова культурна синтеза, що піднімається над етнічними відмінностями. Національна приналежність є справою особистого вибору (22). Дослідник К. Дойч твердить, що “нація - це народ, який володіє державою”, а Е. Гаас доводить, що “нація - це група людей, які бажають здійснити самовизначення, намагаються створити чи зберегти свою власну державу” (23).
Зрозуміло, що така інституція як держава є чи не найважливішим чинником у формуванні будь-якої нації, в тому числі також частково і її природи. Проте потрібно сказати, що крім спільної території, кордонів, законодавства і державних атрибутів є ще не менш важливі елементи - такі, як національна психіка, свідомість, характер, культура тощо. Вони, як і держава, можуть відігравати в конкретних випадках (адже немає “ідеальної нації” та “ідеального націогенезу” - є натомість множина індивідуальних національних випадків, які творять мозаїку суспільного життя планети) різну за значенням роль, тому нехтування чи гіперболізація ролі одного з них є тенденційним та недалекозорим.
Психологічна концепція нації. Найвидатнішими теоретиками цієї течії вважають представника німецької класичної філософії, романтика та засновника націософії Й.-Г. Фіхте, діяча австромарксизму О. Бауера, французького позитивіста Е. Ренана, британського філософа - утилітариста Дж.-С. Мілля, а також Ачадда Ха`ама, В. Сульцбаха, Р.У. Емерсона та У. Коннора (24).
Йоган-Готліб Фіхте своїм ученням про націю (“націософію”) будував як відповідь на запит дня - національне визволення Німеччини від завойовницьких французьких військ Наполеона Бонапарта. У своїх “Промовах до німецької нації” (1808 р.), що стали “каноном романтичного націоналізму” (25), він здійснив спробу філософського обгрунтування теорії нації. Як стверджує К. Поппер, Фіхте “забезпечив націоналізм першою теорією” (26). Автор “Промов” стверджує потребу національного виховання для відродження німецького народу. В першу чергу потрібно виховати національну свідомість шляхом прищеплення національної гордості, що програмово піднесена до ідеї месіанства, бо лише німецький народ є праджерелом справжньої культури, тільки німецька мова є справді живою та творчою, бо лише німці вносять поважність, працю, ґрунтовність в усі питання культурного життя, тому вони зможуть відновити й відродити весь світ (27). Німці у Фіхте - це “пранарод”, «тільки німець - першопочаткова і не оніміла під гнітом уставу людина, має свій народ і своє право розраховувати на нього і що тільки він здатний на справжню та розумну любов до своєї нації», він бачить «цю націю відроджувальницею та відновлювачем світу» (28). Німецька мова повинна стати індикатором природних меж нації, тому слід будувати національні держави в межах народу, який розмовляє однією мовою (29). Останній факт надзвичайно обурив частину європейських інтелектуалів, особливо британських, оскільки цим надавалося б право на незалежність від Великобританії кельтських народів - ірландців, шотландців та валлійців (30). Фіхте стверджував, що у мову закладені не «абстракції», а «чуттєво-образний спосіб вираження». Національний характер народжується з віри у власний розвиток, у необхідні завдання народу, а де такої віри немає, там нема і національного характеру, і відповідно, народу. Любов до батьківщини є розчиненням себе в народному дусі, а цілі патріотизму вищі від цілей соціального порядку та власної свободи. Держава і народний дух співвідносяться як ціль та мета. Розвиток національної культури, мови можливий за умови національно-державної незалежності, тому не національні явища деспотії й монархії його часів розумів негативно (33). В час війни, стверджує Фіхте, людиною рухає не дух спокійної громадянської любові до конституції та законів, а пожираюче полум’я більш високої любові до батьківщини, що охоплює націю, як прояв вічного, за яке благородний радісно жертвує собою, а неблагородний , що існує тільки заради благородного, зобов'язаний собою пожертвувати (34).
Вплив ідей Фіхте на розвиток націософії важко перебільшити. Він вивів націю на авансцену суспільно-політичного життя, визначивши її як єдиного й повноправного суб'єкта історії.
Одними з найцікавіших досягнень психологічної течії націєзнавства є творчість Ернеста Ренана, а особливо його сорбоннська лекція “Що таке нація ?”. “…Велике скупчення людей зі здоровим глуздом і палаючим серцем створюють моральну свідомість, що називаються нацією” (35). “Нація - це душа, духовний принцип, - продовжує Е. Ренан. - Дві речі , що по суті є однією, складають цю душу, цей духовний принцип. Одна - в минулому, інша - в майбутньому. Одна - це володіння великою спадщиною спогадів, інша - спільна згода, бажання жити разом, продовжувати спільно користуватись неподільною спадщиною, що дісталась… Поділяти в минулому спільну славу і спільний жаль, здійснювати в майбутньому ту ж саму програму, разом страждати, насолоджуватись, сподіватись - ось що краще за спільні митниці і кордони, ось що розуміється, незважаючи на відмінність раси і мови… Отже , нація - це велика солідарність, що встановлюється почуттям жертв, які вже зроблені і мають бути зроблені у майбутньому. Нація передбачає минуле, але у сучасному вона резюмується цілком помітним фактом: це ясно висловлене бажання продовжувати спільне життя. Існування нації - це (якщо так можна висловитись) повсякденний плебісцит, як існування індивіда - одвічне утвердження життя” ( 36).
Дж. С. Мілль стверджує, що частина людства утворює національність, коли люди, що входять до неї, об'єднані спільними почуттями, яких немає між ними та іншими людьми. Це почуття національності може бути викликане різними причинами, часто через тотожність раси або походження, чому сприяють спільність мови й релігії, як і географічні кордони. Проте найважливішим з усього є спільність спогадів - “спільно пережитих гордощів і принижень, радощів та жалів, пов'язаних із тими самими подіями в минулому” (37).
Філософ наголошує, в руслі Просвітництва та лібералізму, на необхідності самоврядування представниками нації на своїй території (38). Проте власна держава досягається не одразу, бо необхідно досягти мононаціональної ідентичності, адже серед людей, що читають та розмовляють різними мовами, не може існувати і спільна громадська думка (39). Тому “…необхідною передумовою … є збіг державних кордонів з національними” (40).
Отто Бауер до цього додає: “… Нація - завжди є нічим іншим, як культурною спільнотою”, де культура національна за характером, а останній - це “комплекс притаманних нації фізичних і психологічних ознак, які об'єднують усіх членів даної нації і відрізняють їх від іншої нації” (41). Нація - це сукупність людей, спільністю долі поєднаних у спільність характеру. Національна свідомість породжується національним почуттям, тобто почуттям власної самобутності й відмінності від інших націй.
Сіоністський мислитель Ачад Ха`ам стверджує, що найважливішим для визначення нації є почуття - “… те, що індивіди відчувають націю в своїх серцях. Якщо я відчуваю у своєму серці дух єврейської національності настільки, що вона накладає відбиток на все моє внутрішнє життя, то дух єврейської національності пробуває в мені; і його пробуття не закінчується навіть тоді, коли всі мої сучасники євреї припинять це відчувати у своїх серцях” (44). “…Все, що ми можемо сказати про націю, це те, що нація існує тоді, коли активна і досить чисельна частина її членів переконана , що вона існує”, - визначає американський філософ - трансценденталіст Р.У. Емерсон. А У. Коннор стверджує, що нація - це психічний феномен, а його головною рисою є “інтуїтивне почуття спорідненості та унікальності” (45).
Яскравим прикладом до розглядуваної проблеми є слова, сказані ще Ж.-Ж. Руссо: “…Перше правило, якому ми повинні слідувати, - це національний характер; увесь народ має або повинен мати характер; якщо його забракло, то конче необхідно розпочати його творити” (460. Ці слова стали гаслом для цілої плеяди мислителів, стверджуючих ПРЕМОРДІАЛЬНІСТЬ (ВІДВІЧНІСТЬ) НАЦІЇ та, відповідно, існування її колективної волі (47).
Найбільшою вадою психологічної концепції нації є те, що психіка, а особливо колективна (якою, очевидно, є національна психіка), є важкою ділянкою для характеризування. Відомими нам є спроби Лацаріуса, Штайнталя, Гербарта, Вундта та інших дати опис такому поняттю як “народний дух”. Усі ці дослідження могли реально опиратися на результати етнології , лінгвістики та компаративістики, проте доводили неспроможність вивести чіткі характеристики “народного духу” для всіх націй. Усе ж ми можемо спостерігати існування якогось поняття “стандарту” національної стереотипності, згідно з яким у світі даються загальні характеристики самобутності для конкретних націй, і, очевидно, згідно з якими відбувається виховання та самоусвідомлення членів нації.
Культурологічна концепція нації. Найвизначнішими представниками цієї концепції є німецькі романтики - поет і філософ Й.-Г. Гердер, брати Шлегелі, Шляйєрмахер, Арндт, Ян, Мюллер, діяч австромарксизму К. Раннер, а також Г. Сетон-Вотсон, Ф. Герц, К. Хайсс та інші (48).
продовження
назад
В
сучасній суспільній думці розглядається важливість присутності національного в суспільних процесах, з'ясовується притаманна йому роль. Часто пропонується розуміти суспільство, як середовище витворення особистості та її свідомості, яка є основною людською ознакою, що чинить людину тим, чим вона є. Відомий іспанський філософ Мігель де Унамуно у зв'язку з цим стверджував: «Не має якогось сенсу питання , чи створене суспільство для особи, чи особа --для суспільства, тому, що я - це і є суспільство, і суспільство - це я» (1). Висловлюється позиція, що соціальне, як своєрідна умоглядна абстрактність, існує в реальному житті в національній формі. Соціальне є на засадничих рівнях властиве всьому людству, проте форма його здійснення неминуче національна.
